Пам’ять про останній строк - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Пам’ять про останній строк

Пам’ять про останній строк

Еволюція Олександра Солженіцина
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Сучасне політичне та інтелектуальне життя на пострадянському просторі (і, зокрема, в Росії) сповнене парадоксів. Діла якимось фатальним, незбагненним чином не збігаються зі словами, слова — з думками, а думки — зі створюваним електронними ЗМІ горезвісним «іміджем» (це якщо йдеться про політиків...) І катастрофічно не вистачає істинних духовних авторитетів, не «розкручених», не «зроблених», а тих, які вистраждали всім минулим життям право як завгодно жорстко і з граничною відвертістю виступати з найскладніших питань.

І ось найбільш вражаючий, можливо, парадокс: один із всесвітньо відомих таких авторитетів, кожне слово якого з особливою, винятковою увагою сприймає громадськість не тільки Росії, але й далеких від неї країн, — мовчить. Точніше, він висловлюється інколи зі свого вже не вермонтського, а троїце-ликовського (це поруч з Москвою) «далека» про нагальні проблеми російського — і не тільки — буття; але робить це надто рідко, востаннє — якщо пам’ять не зраджує автора цих рядків — таке сталося в листопаді 1999 року. Щоправда, потім була дуже важлива, змістовна — і неначе навмисно «не помічена» пресою зустріч з новим президентом Росії Володимиром Путіним...

Читач, мабуть, вже здогадався, що йдеться про Олександра Солженіцина, Нобелівського лауреата з літератури 1970 року. Давайте говорити відверто, за «гамбурзьким рахунком» (колись циркові борці раз на рік збиралися у Гамбургу і за зачиненими дверима, без публіки, чесно з’ясовували, хто з них найсильніший): Солженіцин — безперечно найбільший з усіх нині живучих письменників на теренах колишнього Союзу. Слова «нині живучий» вельми, між іншим, недоречні стосовно Олександра Ісайовича; у грудні 2002-го йому виповнилося 84, але, попри поважний вік, письменник і нині дуже багато працює (але вельми мало публікує!)

Абсолютно унікальною є роль Солженіцина як громадського діяча, борця з тоталітаризмом, який люто громив духовні, ідейні засади комунізму і СРСР (і який побачив руїни цих двох своїх ворогів!) Що постало на місці цих руїн і ставлення Солженіцина до драм 90-х — це найскладніше, окреме питання, ми торкнемося його...) Навряд чи варто ще раз нагадувати приголомшливі колізії життєвого шляху єдиного на пострадянському просторі живого Нобелівського лауреата-письменника. Краще наголосимо: з Солженіциним можна і потрібно сперечатися з багатьох принципових питань, багато що в його позиції викликає рішучий протест, і все ж таки не можна не відчувати захоплення цією грандіозною особистістю, тим більше такою, що пропонує інші, альтернативні шляхи розвитку не просто своєї країни, але й усієї цивілізації.

Але спочатку — про ставлення Олександра Ісайовича до нашої країни, до України. Ця тема: великий росіянин і наша земля — особливо актуальна в рік Росії.

ДИВНА СПОРІДНЕНІСТЬ

Ще перебуваючи у вимушеній еміграції, Солженіцин зробив спробу роз’яснити своє бачення України, її свободи та її зв’язків з Росією у своїх публіцистичних працях. Так, у пасхальному зверненні до канадських українців (3 травня 1975 р.) письменник заявив: «У мені велика частка української крові, моя мати була майже повна українка. Мій дід по матері — єдиний чоловік у сім’ї після смерті мого батька — був українець, загинув у ГПУ. Його жива мова і життєві повчання українською досі живі в моїх вухах. Я сам не говорю українською, але розумію все. Тому про українську долю я не думаю як про сторонню, але як про власну свою, — я ніколи не забував жодних страждань українського народу, особливо страшний великий голод його, що забрав 6 мільйонів життів. З багатьма українцями з Галичини я сидів у каторжних таборах і тим більше зріднився з ними. Багато моїх друзів залишилося там, на Західній Україні».

Кілька років по тому, 1981 року, Солженіцин знову повернувся до української теми. Звертаючись до учасників конференції з російсько-українських відносин у Торонто, Нобелівський лауреат висловлювався вже у дещо жорсткішій тональності, та й постарався розширити «кут зору» на предмет. Зазначивши. що непробачною вузькістю було б зводити російсько-українські відносини до єдиної альтернативи: «сепаратизм або федерація», письменник потім підкреслив: «Ніхто нікого не може тримати при собі силою, від жодної із сторін у спорі не може бути застосовано насильство до іншої сторони, ані до своєї власної, ані до народу загалом, ані до будь-якої малої меншості, включеної до нього — бо в кожній меншості виявляється своя меншість».

Абсолютно демократична й гуманна позиція (ось драматичний факт: Солженіцин кінця 90-х, повернувшись до Росії, не зовсім у такій самій тональності говорив про війну в Чечні!). Але звернімося до того, про що говорив Олександр Ісайович на тій конференції в Канаді далі. Письменник знову висловив принципово важливу для нього тезу — російський народ так само поневолений комунізмом, як і всі інші, і тому гнобителем і тираном усіх народів СРСР є комуністична ідеологія, а не російська нація. Але, на жаль, додав Солженіцин, ряд громадських діячів із середовища канадських українців (було названо, наприклад, Л. Добрянського) не згодні з цим. Але ж «Комунізм є злом інтернаціональним, історичним і метафізичним, а не московським».

ІКОНА СПАСА НЕРУКОТВОРНОГО ХII СТОЛІТТЯ. МОЖЛИВО, САМЕ ТАКИЙ ЛИК ХРИСТА, СПОВНЕНИЙ РІШУЧОСТІ ТА СИЛИ, ОСОБЛИВО БЛИЗЬКИЙ О. СОЛЖЕНІЦИНУ ЯК ПРАВОСЛАВНОМУ МИСЛИТЕЛЮ ТА ПИСЬМЕННИКУТвердження виразне й блискуче, але хочеться запитати великого письменника: а чи був комуністом Петро I, по-звірячому спалюючи Батурин? Або Катерина II, перетворюючи українців на кріпосних рабів? Або Олександр II, забороняючи українську мову? Слід прямо й гірко визнати: заперечуючи внутрішню імперську суть як старої Росії, так і СРСР, Олександр Ісайович сам в цьому випадку виступає як носій імперської свідомості (те, що він всю відповідальність за злочини історії покладає на комуністів — справу, по суті, не міняє). До речі, на погляд автора цих рядків, саме із вказаної проблеми була б необхідною і можливою хоча б спроба діалогу між Солженіциним і українською інтелігенцією (можливо, і зараз ще не пізно?..)

І, нарешті, відома стаття «Как нам обустроить Россию» (вересень 1990 р.). Законне обурення в Україні викликав, зокрема, такий пасаж письменника: «Спокійне співжиття націй, навіть дрімотне нерозрізнення націй... було майже досягнуто в дореволюційній Росії». Порівняємо Шевченкове:

    Од молдованина до фіна
    На всіх язиках все мовчить
    Бо благоденствує!

Але сторінкою нижче той самий суперечливий Солженіцин із вистражданим, лютим пафосом заявив: «Не маємо ми сил на Імперію! — і не треба, і нехай звалиться вона з наших плечей: вона розмозжує нас, і висмоктує, і прискорює нашу загибель».

Блискуче! Але в тому-то й річ, що Росія, Україна та Білорусь для Олександра Ісайовича — ніяк не частини імперії, а один народ, Русь (і це дуже типово для сучасної російської свідомості; якщо вже вершинний його представник, Солженіцин, дотримується таких поглядів... Замислитися б тим нашим політикам з-поміж лівих, хто твердить про «братній союз трьох народів»: а звідки це у них таке дивне співзвуччя із принциповим ворогом комунізму Солженіциним? На якій основі?)

Хіба дивно, що там само, у статті «Как нам обустроить Россию», знаходимо й такі рядки: «Це все — вигадана недавно фальш, що ледь не з IX століття існував особливий український народ з особливою неросійською мовою». Або: «У відторгнутій Галичині, за австрійської підтравки, було вирощено спотворену українську ненародну мову (?!! — І.С. ), нашпиговану німецькими й польськими словами, і спокуса відучити карпаторосів від російської мови, і спокуса повного всеукраїнського сепаратизму».

Це — 1990 рік. А в 1994 була й різка критика Солженіциним тогочасного посла США в Україні Романа Попадюка (після заяв останнього про те, що Севастополь — територія України), і настирливі сумніви в тому, що Донбас, Слобожанщина, Таврія — справді землі України. Така ось дивна спорідненість... Це тим більше вражає, що в романі «Серпень Чотирнадцятого» сам Солженіцин дає найколоритніший образ свого діда, українця-таврійця, Захара Томчака (в реальному житті — Щербака), який починав з нуля («в дитинстві був простим чабаном.., пас чужих овець і телят, приїхав на Кавказ наймитувати, і отримував він тоді багато менше, ніж платить зараз останньому прихожому робітникові») і який став багатієм (знавець російських прислів’їв, Солженіцин наводить у зв’язку з цим одне з них: «Богатичи — что голубые кони: редко удаются») .

І все ж таки — будьмо вдячні видатному письменнику. Не тільки тому, що Солженіцин підняв ще в 70-і роки свій голос на захист українських правозахисників і політиків Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Юрія Шухевича, Стефанії Шабатури, Ірини Стасів... Олександр Ісайович писав про голод в Україні ще тоді, коли західна преса буквально «відсахувалася» від цієї теми. У романі «В круге первом» є приголомшуючої сили епізод. Один із головних героїв, Рубін, в юності — ревно віруючий марксист (реально це — чудовий письменник і громадський діяч Лев Копелєв, друг Солженіцина) згадує наприкінці 40-х років, сидячи в таборі, як в голодному 33-му «колективізував» українські села. Як у пушкінському «Пире во время чумы», візник смерті проїжджав щоранку і вигукував спочатку: «Покійники є? Виносьте. — А скоро й так: Є? Чи тут є живі? Цей спогад зараз утиснений в голову. Врізано розпеченим тавром. Пече. І здається іноді: рани тобі — за це! В’язниця тобі — за це! Хвороби тобі — за це!»

ПРОРОК, ПИСЬМЕННИК ЧИ ПОЛІТИК?

Діапазон оцінок Солженіцина та його творчості досі вражає. Для одних («непохитних» більшовиків) він — «зрадник, який заробив мільйони на антирадянщині». А ось нью-йоркський історик російського походження Микола Ульянов, автор патологічно українофобської книги «Джерела українського сепаратизму», ще 1969 року писав, що «ніякого Солженіцина взагалі не існує, його сфабриковано літературною майстернею КДБ з метою вибити валюту. Одна людина стільки реальності вмістити нездатна») .

Солженіцин — не такий, як інші, він — загадка... Але сам він дає нам ключ до своїх поглядів і своєї душі: це — православний світогляд. І — боротьба! Ось слова Олександра Ісайовича: «Я вижив і став писати. За моєї безнадійно запущеної гостро злоякісної пухлини це було Боже диво, я ніяк інакше не розумів. Все повернене мені життя відтоді — не моє в повному розумінні, воно має вкладену мету» (йдеться про смертний вирок, який винесли лікарі-онкологи звільненому зеку Солженіцину 1954 року. Тоді він вирішив: поки писатиму — не помру! Це було 49 років тому... Солженіцин живий і творить. Боже диво?).

Ось інші слова письменника: «Коли я боровся сам на сам з комуністичним режимом, я розумів, що це не я борюся, що я — мураха, щоб таку боротьбу витримати, що я тільки знаряддя в чиїхось руках» (у пізнішій статті сказано чіткіше: «Камінь з Божої пращі» ). Саме православна переконаність Солженіцина — це фундамент його цілісного погляду на світ, на історію, політику, культуру.

Для багатьох він — передусім автор повісті «Один день Івана Денисовича», ранніх оповідань, «Архіпелагу ГУЛАГ». Ми ж хочемо привернути увагу до найвищого, на наш погляд, твору письменника, грандіозної епопеї «Красное Колесо» (сам Солженіцин назвав цю працю свого життя не циклом романів, а оповіданням у відміряних строках ). Епопея присвячена передісторії та самій історії революційних подій Росії ХХ століття, тим подіям, що й донині дуже багато в чому визначають хід нашого життя. Обсяг твору —понад 3,5 тисячі сторінок, серед дійових осіб (а їх — багато сотень!) — Микола II, Ленін, Столипін, Лев Толстой, генерал Самсонов...

Зауважимо, що в «Красном Колесе» Солженіцин блискуче використовує прийом монтажу: в художню тканину оповідання включено ювелірно добрані виписки із преси тих років, документів історії... Цікаво почитати російські газети зразка 1914 року, цитовані автором («Польсько-російські відносини ще ніколи не були такими чистими й щирими... З початком війни польський народ (литовський, фінський, український, татарський, білоруський... народи всі, як один, підтримають Государя...». Так писали тоді газети. Ми знаємо, що сталося потім. Про відповідальність преси і перед історією, і перед читачами сказано багато. А ось — конкретика...

Дуже цікавий у «Красном Колесе» Солженіцин-історіософ. Ось лише одна його думка: «Можливо, головна причина, через яку рушаться державні системи, — психологічна: кола, які звикли до влади, не встигають — бо не хочуть — услідкувати та встигнути за змінами нового часу... Мудрим є той, хто поступається, стоячи зі зброєю, а не перекинений горілиць. Почати поступатися — беззаперечність авторитету, влада, титули, капітали, землі, безперебійне обрання, коли всі ці права ще облиті свіжим сонцем і ніщо не провіщає грозу! —адже це важко для людської натури». Нагадаємо, що йдеться про найкривавішу революцію ХХ століття, тому вищенаведена думка далека від абстрактного академізму...

Вражає, як гостро (на 9-му десятку років!) Солженіцин відчуває політичну ситуацію у своїй країні. Ось деякі оцінки з його інтерв’ю Євгену Кисельову (тоді ще — НТВ) у листопаді 1999 року: «Влада в Росії ганебним чином зосередилася в руках нікчемної купки потайних, закулісних людей. Рішення — приймає група із 150—200 осіб, вони й визначають долю країни... Виліковуватися від більшовизму треба через зростання народного самоврядування, починаючи знизу, а демократію треба навчитися створювати, бо це — найважчий спосіб побудови держави... Головний недолік партійної виборчої системи — «анонімність», громадяни не знають, за кого вони насправді голосують; до того ж більшість партій — «примари»... Наші «праві» — аж ніяк не «праві», по суті це радикал-ліберали, котрі застосовують суто більшовицькі методи... Що ж стосується комуністів, то вони просто бояться перемогти на виборах».

Можна погоджуватися з цими думками або ні. Але сила, велич та унікальність Солженіцина в тому, що він з християнських позицій досліджує поведінку людини в позамежних ситуаціях, за межею життя та смерті. Він пам’ятає про останній строк. Він знає, що «головна частина нашої свободи — внутрішня — завжди в нашій волі. Якщо ми самі віддаємо її на розпусту — нам немає людського звання». І не випадково Нобелівську лекцію (1972 р.) Солженіцин завершив знайденим ним вражаючим російським прислів’ям, у вищий смисл якого він свято вірить: «Одно слово правды весь мир перетянет».

2003-03-22 14:23:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар