Пам’яті Вчителя… - Україна Incognita
   

Пам’яті Вчителя…

Олександр Панченко

Відійшов у засвіти «Вічний Сучасник». очільник ОУН за кордоном та останній із таємного Краєвого зв’язку Закордонних Частин ОУН – «Ка Три»

Це було понад 19 років тому... 16 травня 2000 року у щоденній львівській газеті «Поступ» з приводу сімдесятиріччя Голови Організації Українських Націоналістів за кордоном Анатоля Камінського теперішній народний депутат України Тарас Батенко писав:  «…З усього націоналістичного діаспорного середовища Анатоля Камінського (даруйте за суб’єктивну думку) ставлю у ряд найґрунтовніших та найбільш конструктивних теоретиків екзильної визвольної концепції. Навіть поверхово ознайомившись із його публіцистичним доробком, переконуєшся, що для А.Камінського у боротьбі з радянською системою більше важить наука – об’єктивний політологічно-історичний ракурс, а не емоційно-традиційні переконання у дусі революційної патетики ОУН(б) та ОУН(м). Раціо взяло гору над емоціо ще у час, коли, здавалося, від А.Камінського можна було очікувати «юнацького максималізму»…. А.Камінський стверджував, що старі та нові діаспорні революціонери, протиставляючи революцію еволюції, насправді втікають від реалій у підрадянській Україні. Можна скільки завгодно повторювати безсмертні прізвища Коновальця, Бандери, Мельника, лоскотати себе спогадами, виголошувати ура-патріотичні гасла, і, як наслідок, опинитися у ситуації, коли таку визвольну стратегію неможливо буде реалізувати в Україні. Упродовж років А.Камінський за кордоном вивчав російську політичну думку – і дійшов висновку, що після Другої світової війни російськими інакодумцями було зроблено ставку на еволюційну боротьбу з режимом. По суті, така позиція російських опозиціонерів змусила й український опір обрати еволюційні засоби. Для А.Камінського немає сумніву, чому російські ідеологи боротьби з радянською системою зробили ставку на еволюцію: «Є побоювання, що революція просто розвалила б імперію і докорінно послабила б передусім імперіяльний політикум, а при самій еволюції можна сподіватися на рятунок імперії»...».  І далі -  «…З 1991 р. політична кар’єра А. Камінського безпосередньо пов’язана з ОУН (з) («двійкарями»), організацією, яка своєю появою завдячує ревізії та відмові від «корану» Д.Донцова, іншими словами – інтеґрального націоналізму. ОУН(з) стала ревним проповідником демократичного націоналізму, навіть з більшим ухилом до націонал-демократії. Хоча коли ми кажемо про проповідника, завжди маємо на увазі людину не лише твердих переконань, але й певного фанатичного заряду…. Нині ОУН (з) залишається вірною своїй назві й відмовилася від перенесення структур з діаспори в Україну. Представники УГВР та ОУН (з) постійно критикують своїх опонентів – мельниківців (і особливо – бандерівців) за імпортування в Україну власних організацій. Водночас, як вважають А.Камінський, М.Прокоп, Є.Стахів та ін., було імпортовано й відверті анахронізми часу – позірну конспірацію, орденство тощо.  Діяльність в УГВР та ОУН за кордоном зробила менш однозначною репутацію А.Камінського як «Вічного Сучасника»…»

Камінський, професор Анатоль

І ось із-за океану прилетіла сумна звістка, що її повідомив у газеті «Свобода» Микола Галів: «…Голова Політичної Ради ОУН за кордоном Анатоль Камінський перейшов у Божу вічність 28 травня у Варвіку, Ню-Йорк‚ і похований на цвинтарі св. Духа у Гемптонбургу‚ Ню-Йорк. Ми подружились у далекому 1949 році, у Реґензбурзі‚ в Німеччині, у лавах Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН і разом студіювали на правничо-економічному факультеті УВУ у Мюнхені. Він народився 17 травня 1925 року у селі Кoшляки, Збаразького повіту. З батьківської хати виніс родинне виховання і любов до українського народу та України. Середню освіту здобув у Львові. З юнацьких років А.Камінський був активним членом ОУН. Після Другої світової війни проживав у Мюнхені. Крім студій‚ активно діяв у лавах ЗЧ ОУН. Мав природний нахил до секретности і розвідки. Строго додержувався оунівського принципу – розмовляй про організційні справи не з ким можна, але з ким треба. Належав до секретного кола «Крайовий зв’язок» ЗЧ ОУН. А.Камінський був один з інструкторів, який секретно вишколював кур’єрів в Україну Все це відбувалось при допомозі англійської розвідки. Під кінець 1950-их років завершив студії права на УВУ, а згодом продовжив й успішно завершив студії міжнародних відносин у Лондонській школі. На запрошення Миколи Лебедя еміґрував до США і довгі роки працював у Дослідній асоціяції «Пролог» у Ню-Йорку. Вся дослідна праця «Прологу» мала завданням здобувати інформацію про події у Радянському Союзі, а зокрема в Україні. Ці новини були про активно діючий дисидентський рух і поодиноких дисидентів, як Петро Григоренко‚ Іван та Надія Світличні‚ Микола Руденко й інші, а також про Ґельсінкську групу. Усі ці новини друкувались в українській пресі. У 1983-1989 роках А.Камінський був директором української служби Радіо Свобода у Мюнхені. Коли він перебрав керівництво української секції Радіо Свобода, у складі працівників було від п’ять до сім осіб, а стараннями А.Камінського українську секцію було поширено до понад 40 осіб. Він же був професором УВУ, де викладав міжнародні відносини і був деканом. Також на запрошення читав лекції в університетах Києва і Львова‚ був членом редакцій журналів «Український Самостійник» і «Сучасність»‚ друкувався у «Свободі»‚ був дійсним членом Наукового Товариства ім.Шевченка‚ автором наукових і публіцистичних праць. Був дружнім і приємним у товаристві, жертвенним і готовим допомагати потребуючим‚ дбайливо записував книгу свого життя добрими ділами. Хай йому гостинна американська земля буде легкою, а світла пам’ять про нього іде з роду в рід…».  Мабуть, до цих щирих, дещо стриманих, але зворушливих слів одного з найближчих співпробітників Покійного  професора Анатоля Камінського навряд чи можна ще щось додати.

Голова ОУН за кордоном Анатоль Камінський у Києві, - 2015-ий рік

            Я особисто запізнався з  професором Анатолем Григоровичем Камінським у липні 1998 року в часі своїх студій в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, де уважно слухав його курс «Вступ до міжнародних відносин». Тоді я чи не вперше почув  про геостратегію, почув про «м’яку силу», «амбадасадорів» й «офіцерів спецслужб», які «живуть» у міжнародних відносинах, про роль Канаріса і Розенберґа,  про Голодомор українців та  «населення, як фактор сили у міжнародних відносинах», про Карла Гавсгофера й Юджіна Стейвея,  Мекіндера і фон Мольке,  зрештою, запам’ятались висловлювання московита Сорокіна, наведене в одній із лекцій А.Камінського, що «суттю міжнародних відносин є сила». Ніби передбачаючи, московитську аґресію на Сході та Півдні України, ще тоді професор А.Камінський різко критикував одного із ідейних нахненників цієї аґресії Алєксандра Дуґіна.  Ще мені запам’яталось, що, читаючи свої лекції, він мав звичку брязкати ключами, які тримав в кишені свого темно-синього піджака із золотавими ґудзиками, носив штани світло-бежевого кольору, мав невелику борідку, був завжди дуже зібраним й стримано усміхненим. Крайній раз професор Анатоль Камінський потелефонував мені напередодні свого відходу у Вічність вже у травні 2019 року. Він, як завжди,  цікавився подіями, що відбулися після президентських виборів в Україні, часто й сумно зітхав з цього приводу, не забував запитати й про мою родину – дружину та доньок, бо ж  мою сім’ю він добре знав, одного разу навіть побував у Лохвиці, це було під час подій Помаранчевої революції.  Майже в часі кожних  його відвідин України ми зустрічалися з ним у Києві. Анатоль Камінський зазвичай призначав мені зустріч коло Головпоштампу на Хрещатику. Довго розмовляв зі мною, ніколи не перебивав, уважно дивився в очі, питав, уточнював, хотів зрозуміти моє бачення подій в Україні.  Реалії ж та мої міркування майже завжди, як, власне, й під цю пору, - були сумними й не дуже перспективними.

Збірник праць проф.Анатоля Камінського

Тут слід навести ширшу біографію очільника українських закордонних націоналістів, яких ще й досі популярно називають як «двійкарі». Анатоль Григорович Камінський обіймав посаду Голова Політичної ради  ОУН за кордоном від червня 1991 року, був лавреатом Міжнародної премії ім.П.Орлика (1994), дійсним членом НТШ(від 2000). У 1943 році пан Анатоль закінчив ґімназію у Львові, далі, з часу закінчення Другої світової війни до 19523 року,  вивчав право в Українському Вільному Університеті в  Мюнхені. Протягом трьох років, від 1956-го по 1959-ий, навчався у Лондонській Школі економічних і політичних наук (Велика Британія) за спеціалізацією — «теорія і практика дипломатії». Від 1960-го по 1980-ий рік працював на різних посадах у видавничому об’єднанні «Пролог» в Нью-Йорку, був його секретарем та заступником голови (1973-1980). Протягом 1983-1989 був керівником (начредом) Української служби Радіо «Свобода»» в Мюнхені. Друкувався в журналах «Сучасність», «Український самостійник», щоденнику «Свобода». Від 1989 року викладав міжнародні відносини і міжнародне публічне право в УВУ. Читав лекції в Інституті міжнародних відносин у Києві, Львівському державному університеті ім.І.Франка. Протягом 1954-1958 займав посаду Голови Екзекутиви Закордонних Частин ОУН — ОУН за кордоном (ОУНз). У 1973-1981 роках був членом Президії Середовища Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та заступником Голови Середовиша УГВР у 1981-1995 року.  Був автором книг «На новому етапі» (1965), «За сучасну концепцію української революції» (1970), «Динаміка визвольної боротьби» (1973), «Між двома революціями» (1974), «Край, еміґрація і міжнародні за куліси» (1982), «На перехідному етапі» (1990), підручника «Основи міжнародних відносин» (2001) та інших, всього написав і видав 14 книг.

Обкладинка книги О.Панченка про ОУН за кордоном

Понад два десятки років тому, 18 жовтня 1998 року, Анатоль Камінський писав у листі до мене:  «…Ваш задум написати роботу про ОУН вартий труду. Думаю, що не буде труднощів зі зібранням матеріалів, ти більше, що у Вас вже, напевно, дещо призбиралось. Ну а щодо трактування самої тематики, то прийдеться Вам трохи «походити по розпечених каменях», але тим не варто перейматись… ». На початку 2000-го року, 10 січня, він зауважував: «…Дуже радий, що Ви рішились зайнятись глибинно розпрацюванням проблематики ОУН, УПА, УГВР – цієї так важливої матерії нашої найновішої історії. І тим більше, що робите це не лише із наукових мотивів, а й з Вашого особистого духовно-ментального нав’язання і пов’язання з цієї добою визвольної боротьби. То ж, щасти Вам! Для цього маєте всі кваліфікації…». І далі, вже 25 червня 2000-го, продовжував у своєму черговому листі: «…Це дуже добре, що Ви візьметесь за опрацювання окремих персонажів Воюючої України, бо тут дійсно вакуум, що його треба чим скоріше заповнити, адже час не стоїть на місці. Бажаю Вам успіхів і особисто готовий Вам завжди допомогти у цьому важливому ділі. Думаю, що Вам потрібно в першу чергу зібрати максимально дані від ще живих провідних учасників визвольної боротьби – про них самих і їхніх співучасників, - маю на увазі, наприклад, д-ра Прокопа, З.Марцюка, Ірину Козак (вона з молодших, але знала особисто Р.Шухевича, О.Гасина), В.Кука й інших та їхніх рідних…». Далі у мене було чимало різних розмов та плідне листування  з шановним українським професором із-за океану. Ось далі гортаю його записки. Він в різний час зокрема писав: «Дорогий Олександре Івановичу!…Щире спасибі Вам від моїх колеґ і від мене за Вашу велику роботу про ОУН за кордоном. Вам належиться за неї особливе признання і подяка. Ви завдали собі немало труду і Ваша праця є вагомим вкладом в історію ОУН і цілого націоналістичного руху… Головне – поширити книжку в Україні, починаючи з книгарень, бібліотек, важливіших часописів… - 20.09.2003 р.»-  «Ворвік, 10.04.2009. - Дорогий Олександре Івановичу! Нав’язуючи до нашої останньої розмови, рішив Вам написати цього листа стосовно Ваших контактів з О.Тягнибоком, точніше подати короткі коментарі до деяких питань, що про них була мова. Роблю це ому, що вважаю, що Ви маєте всі дані вплинути на те, в якому напрямі під «Свобода», якщо йдеться про випрацювання того, що в загальному  має назву ідеологічною програмовою матерією. Коли пишу про ідеологічні напрями, чи просто шляхи, якими може піти «свобода», то в основному бачу дві можливості: або вона нав’яже до європейського демократичного націоналізму ХІХ і початків ХХ ст. – Мацціні, Гердер, Руссо, Блюнчлі, частинно  - Фіхте, - або піде в керунку того, що Морґентау називає «універсалістичним націоналізмом» (фашизм і нацизм); до речі, у тому що вони напр.., перестали називати себе «українськими націонал-соціалістами», відкинули «змодифіковану свастику», тощо, - бачу відворот від цих небезпечних тенденцій. Але це далеко не все. Потрібна власне здорова, сучасна ідеологічна база, якої не заступить т.зв. орженізм з його емблемами і символами, радикалізм, самі гасла і т.п. Зрештою, це радше чисто «методологічно-організаційні» прийоми, а не ідеологічний політикум, як такий. Як виглядає, програмові тенденції в «Свободі» йдуть по лінії заперечення демократії, а здоровий конструктивний націоналізм не є її запереченням. Навпаки. Адже навіть такі скрайнє праві націоналісти, як французькі Лє Пена, чи австрійські покійного Гайдера, - не відкидають…»   

Анатоль Камінський та Мирослав Прокоп, - Саут Бавнд Брук, Н.Дж., США

Як ґрунтовний й сумлінний дослідник та видатний український політичний діяч Анатоль Григорович Камінський, завжди тримав руку на пульсі українських та світових подій. Він зазначав, що «… зараз слід осмислювати і пам’ятати про те, що теперішнє значення і роль України в сучасному конфлікті визначається двома основними чинниками, чи факторами. Перший із них, це — геополітичне положення України, точніше її сусідство з Росією. Це є константа, що її не можна змінити. Ані ми, ні росіяни, не переберуться із своїх земель на місяць, чи Марс. Другий фактор — це Путін, як «природний аґресор» і виразник традиційного російського імперіалізму, «одержимий» місією повернення України у нову російську імперію. Цей другий фактор — не є константою. Можна зміняти людину, може змінятись політика людини, теж примусово і т.д. Одним словом, можна шукати і знаходити різні заходи і засоби як розв’язати проблему самого аґресора і тим самим усунути сам конфлікт і пертурбацію та як забезпечити мир на майбутнє. Вже тепер дискутуються різні схеми і плани щодо майбутнього міжнародного укладу. В тому є також голоси про майбутню евентуальну нейтральність, позаблоковість, фінляндизацію і т.п . схеми для України. Цікаво, що навіть Збігнєв Бжезінскі згадав нещодавно про можливість фінляндизації України. Очевидно, що до тих схем ми не зараховуємо «проекцію» Кремля, яка «пропонує» позаблоковість, федералізацію і російську мову, як другу державну, та яка є нічим іншим як погано закамуфльованим планом повного поневолення українського народу і ліквідації нашої державності…».

Книга А .Г.Камінського про продовження визвольної боротьби із-за кордону

Основні думки, спостереження та висновки  проф.А.Камінського поміщені в його багатьох книгах, як також упорядкованій мною понад 10 років тому Збірці його дописів та статей «На шляху до національної держави. Еволюція і революція. Самооборона і наступ. Процес і потенціал», де широкому загалу українських читачів подано не лише аналіз поодиноких чинників української визвольної політики, а насамперед йшлося про елементи, що складають цілісну визвольну концепцію, як, наприклад, про роль та співвідношення еволюційних та революційних форм боротьби, конечності національної свідомості й власної філософії національного буття, детально розглядалися можливості підпільних і леґальних форм боротьби в умовах тоталітарного режиму, розпрацьовано зміст, стратегію і тактику українського визвольного руху в 1960-1980-их роках з прицілом на недалеку й майбутню перспективу. Під сучасну пору у цій площині цікаві й безпечно актуальні є досліди й напрацювання Анатоля Камінського у зрізі перестановки українського політичного думання із оборонного на більш наступально-активне по відношенню до тоталітарних прагнень одвічних українських супротивників. Прикметним у писаннях А.Камінського є й те, що в основу своєї концепції він поклав і науково обґрунтував тезу ненасильної, мирної революції й завжди твердо став на позиції поєднання й синтези революційних і еволюційних методів на кожночасному етапі боротьби. Політична наука,  переконаний сьогодні А.Камінський, вчить, що в кожній ситуації треба застосовувати різноманітні методи, тобто такі, що їх саме диктує кожна окрема ситуація. Ніколи не можна діяти за одним і тим же рецептом в усіх обставинах і в кожному часі. Але поки не буде, крім національної еліти, національно й державно свідомих народних мас, – годі думати про успіх визвольного здвигу. А в ситуації щодо України слід додати ще й процес протверезіння з русифікаторського чаду, про що завжди і повсячас наголошує він у своїх писаннях.

Після появи у 2009 році іншої упорядкованої мною та з моєю передмовою книги Анатоля Камінського під наголовком ««Пролог»  у холодній війні проти Москви. Продовження визвольної боротьби із-за кордону» 26 листопада 2009 року у своєму дописі «Феномен «Прологу» в холодній війні», поміщеному у Івано-Франківському часописі «Галичина» член Національної спілки журналістів України Василь Юрійович Томків, який натепер замешкав англійському місті Болтоні, зокрема, зазначав, що «…Коли ж затихла зброя визвольної боротьби 1940-1950 років, хоч якою болючою була нова дійсність, у певної частини української еміґрації, що об’єдналася навколо структур УГВР на чужині та зреформованих в бік демократизму та плюралізму ЗЧ ОУН, котрі пізніше оформились в ОУН за кордоном, залишилася непохитна орієнтація на власні сили народу, як також на нові потенції відродження української нації в різних виявах її змагань за самостійне життя. Як твердить у своїй передмові д-р Олександр Панченко, глибоке почуття обов’язку підтримувати гуманні та національні прояви у Батьківщині було й залишилося політичним фундаментом цих сил. У «Зверненні Воюючої України» до еміґрації 1949 року сказано: «Народ бо в праві вимагати, щоб українська еміграція ні в чому не відставала від боротьби на Землях», і далі у цьому ж зверненні поставлено вимогу «толеранції і витривалости» та «об’єднування всіх людей, які прагнуть волі, без різниці расової, національної і релігійної належности, без різниці їх політичних переконань»… Це був час, коли під еґідою ЗП УГВР як формально-правної репрезентації українського народу, заходами її очільників — віце-президента отця д-ра Івана Гриньоха, члена Президії УГВР д-ра Мирослава Прокопа та активної участи генерального секретаря закордонних справ Миколи Лебедя — започаткувало свою діяльність дослідно-видавниче товариство в Нью-Йорку «Пролог». Крім згаданих діячів, формальними засновниками корпорації були Омелян Антонович, Юрій Лопатинський і Богдан Чайківський. За цим стояли ще й інші провідні діячі ЗП УГВР і Референтури зовнішніх зв’язків (РЗЗ) та представництва проводу ОУН в Україні — Дарія Ребет, Василь Охримович, що їх у липні 1944 року Президія УГВР та провід ОУН на рідних землях вислали за кордон із завданням інформувати західний світ про визвольну боротьбу українського народу на Рідних землях і старатися здобути для неї моральну, політичну та матеріальну допомогу. До речі перші заходи в нав’язуванні контактів із західними альянтами, головно з американцями, які схвалили керівники ЗП УГВР, відбувалися ще перед закінченням війни і в деяких випадках закінчилися трагічно. Наприклад, один з емісарів УГВР Роман Мирович, що прямував зі Львова з листами до урядів Британії, Італії та Папської Курії, де були відомості про політичні завдання ОУН та висловлені побажання щодо встановлення двосторонніх відносин, потрапив до рук тітовських партизанів, які його після допитів розстріляли. Серед різних спроб у цій ділянці — важливі зустрічі між представниками Закордонного Представництва УГВР о.І.Гриньохом, М.Прокопом та американськими властями відбулися влітку 1945 року в Цвікау і Ерфурті. Контакт з контррозвідувальним відділом СіАйЕй (СіА) нав’язав також і автор книги «Пролог»  А.Камінський. «Нашим завданням було, — пише він, — інформувати американські чинники про визвольну боротьбу в Україні та тодішнє становище в СССР. В парі з цим зверталось увагу на небезпеку для Заходу совєцького аґресивного імперіалізму та конечність протидіяти дальшим експансивним планам Москви»… І тут треба наголосити, що цей курс американської політики супроти Москви став дуже важливим для українських політичних чинників навколо «Прологу». Адже стало можливим творити вартості, спрямовані на допомогу народові, вартості, які можуть стимулювати, доповняти і навіть заступати те, чого не можливо робити на материку. Промотори «Прологу» вважали, що до складу кожного народу входить також його еміґрація чи діаспора, яка у випадку поневоленого (як тоді — українського) мала далеко більше значення і завдання, ніж еміґрація незалежного державного народу. Тому було необхідним духовне і практичне пов’язання еміґрації з народом та їх активне ставлення до визвольної боротьби народу на рідних землях. Хоч все-таки роль еміґрації завжди є допоміжною, бо вирішальна завжди залишається за материком. Слід зазначити, що нью-йоркська корпорація «Пролог» активно діяла саме в час, коли в Україні були спроби творити напівлеґальні об’єднання або просто осередки політичних чи культурних груп, як, наприклад «Українська робітничо-селянська спілка», «Український національний комітет», Український національний фронт та інші не тільки в Україні, а й у місцях ув’язнення — Сибіру, Колимі, Крайній Півночі, Казахстані. Отож стало очевидним, що для керівників «Прологу» визріла необхідна потреба всілякої підтримки паросткам національного відродження, допомога представникам дисидентського руху, постачання їм необхідної літератури, матеріально-технічних засобів, контактів. Ця допомога надходила безперервно і в різні часи проявлялася в різних формах. Насамперед це сотні публікацій, брошур, передруків Самвидаву, а далі — відомості у формі листів, які різними способами засилалися в Україну. Монтовано радіопрограми «Вільна Україна», яку американці запускали з острова Кіпру або з кораблів у Чорному морі. Ризикуючи навіть життям, наші аґенти різними способами передавали відомості, книги, брошури, листи, допомогу родинам репресованих і тим, хто боровся за культурні, економічні й політичні свободи в УРСР. Політична допомога була виконуванням доручень з батьківщини, а одержувана від американських державних чинників матеріальна допомога посилювала можливості ЗП УГВР і «Прологу» ті доручення поширювати і розбудовувати свою діяльність. При цьому, що найважніше, ця допомога ні в чому не порушувала незалежності українських партнерів, так що вони могли вести і вели свою працю згідно з Плятформою УГВР, що була схвалена в липні 1944 року. В ній було сказано: «УГВР твориться на принципі повної політичної незалежності своїх прагнень від впливів сторонніх сил і чинників». Тут слід підкреслити, що за час своєї понад 30-річної діяльности творці «Прологу» зуміли залучити до різних завдань десятки еміґраційних істориків, письменників, творців мистецтва, політологів, представників різних ділянок науки і знання не лише в США, а й в усіх інших країнах проживання українства. Їх співпраця в різних ділянках, а зокрема допомога, була корисною в протистоянні до Стейт Департаменту та різних владних і академічних кіл, налаштованих промосковськи, які заради уникнення збройного конфлікту були готові йти на компроміс з Москвою на базі її державних інтересів та «увіковічення» повоєнного статусу кво і т. д…. Автор книги про «Пролог» — цього незвичайно феноменального явища українського визвольного руху в 1950-1980 роках — Анатоль Камінський був не лише впливовим, а й найактивнішим і відповідальним працівником «Прологу». З цієї книги дослідники і читачі вперше матимуть змогу ознайомитися з минулою психологічною війною, одним з основних компонентів якої був «Пролог», що незмінно стояв і твердо діяв на засадах свободи й незалежности усіх поневолених народів. Це великою мірою прискорило розпад СССР та його сателітної системи в Європі…».

Я вже  зазначав раніше, що Анатоль Камінський – надзвичайно колоритна й чи не найбільш велична й знакова постать в українській політології нашого часу, незважаючи на деяку прагматичність його доробку. Він не романтик революції. Він не пророк. Але його деякі передбаченя, ба що більше – пророцтва, - мають тверде наукове підґрунтя, без чого не обійтись жодній національній революції, яким би шляхом вона не йшла. Йдучи за Камінським, можна безперечно стверджувати, що праця над відродження нашої нації, затруєної брутальною та повальною русифікацією, вимагає від українського суспільства поєднувати свій патріотичний ідеалізм з прагматизмом і реалізмом, з визначенням межі і різниці між ідеологією і політикою, між тактикою і стратегією на шляху здобуття здобуття національної держави.  Я писав в одній із своїх попередніх праць про визвольну концепцію Анатоля Камінського, що «не раз доводилося чути, що час справжніх мислителів та борців минув ще у ХІХ сторіччі, а наше ХХ та ХХІ, на цьому героїчному фоні здається убогим. Подібні твердження є тенденційними і несправедливими по суті, якщо тільки не вимагати чогось неможливого в надзвичайного». Приклад з українською визвольною концепцією, життєвим шляхом й громадсько-політичною діяльністю Анатоля Григоровича Камінського, якому 17 травня 2019 року минуло 94 років від дня народження, а за 11 днів він покинув цей світ, як на мене, вкотре спростовує попередню тезу. «… Не треба сумніватись, - зазначав  а через у одній із своїх статей Анатоль Григорович Камінський, - що «пертурбаційний шлях» Путіна теж закінчиться його загибеллю як це сталося з багатьма іншими природними аґресорами… Сьогодні майже весь західний світ об’єднався проти путінської аґресії в Україні, даючи моральну, політичну, дипломатичну, економічну і, надіймося, в скорому часі й мілітарну підтримку. Але тут виникає очевидне запитання: що є остаточною метою західної політики супроти Путіна і російського імперіалізму і чи маємо сьогодні сучасних Клемансо й Черчиллів, готових, як мовиться, цілеспрямовано боротися до кінця, щоб усунути Путіна і будь-яку російську імперіалістичну загрозу взагалі…  Мирний план Заходу щодо розв’язки російсько-українського конфлікту, який спровокував і посилює Путін, виключає (принаймні дотепер) його насильне усунення, яким кінчає звичайно пертурбатор у схемі обох американських міжнародників. Тут маємо однак не лише мирні засоби і заходи тиску, але й мирну мету, а дехто навіть вже тепер турбується про те, щоб уможливити Путіну «зберегти обличчя», якщо його вдасться переконати чи примусити лише мирним тиском. Щоправда, дехто вважає і розраховує на те, що й мирними засобами можна осягнути те саме, для чого звичайно треба насильних засобів, як, наприклад, відсунення пертурбатора від влади. А зараз все це вовтузиться у парадоксальній ситуації – Путін веде ґібридну війну і рівночасно перетворив частину української території на полігон для випробування своєї модерної зброї; Україна борониться чим може і висуває свій мирний план, що за нього кожного дня платить людськими і матеріальними втратами, а Захід послідовно продовжує апелювати до Путіна, шоб він змінився й змінив свою аґресивну політику. Якщо ж йдеться про мирний план України, точніше української влади, а ще точніше самого Порошенка, то він уповні вписується у мирний план Заходу і є ґарантом дотеперішної підтримки з боку західних партнерів. Підтримки, яка для України є конечною навіть в тих обмежених дотеперішніх формах і вимірах унаслідок ситуації, до якої її довів режим Януковича…».

…Можна ще багато писати й говорити про мого дорогого Вчителя й духовного натхненника професора Анатоля Камінського. Він беззаперечно це заслуговує, бо здобув  повагу й пошану у нашого народу своєю щоденною працею й послідовною боротьбою за право українців на вільне життя у незалежній національній державі. Вже промайнуло понад 40 днів, як разом з Анатолем Григоровичем Камінським, як  Головою Політради ОУН за кордоном, одним із керівників Середовища УГВР, видатним правником, науковцем й, зрештою, - з українським підпільником та розвідником, - відійшла ціла епоха визвольної боротьби нашої нації за демократичні цінності, за соборність й незалежність.

Олександр Панченко, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

 

 

 
Теги:
2019-07-18 17:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар