Пам’яті мого доброго приятеля й правдивого українського патріота Зиновія Марцюка - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Пам’яті мого доброго приятеля й правдивого українського патріота Зиновія Марцюка
   

Пам’яті мого доброго приятеля й правдивого українського патріота Зиновія Марцюка

Олександр Панченко

Фраґменти з життя та діяльності св.пам. Зиновія Марцюка - головного фінансиста ОУН, організатора Збірок на Фонд УПА та допомоги українським політв’язням із-за кордону

Це було майже 10 років тому. – Часопис американських українців «Свобода» (Н.Дж., Парсиппані) у ч.47 від 10 листопада 2010 року на с.23 у рубриці «Постаті» опублікував мою невелику статтю про видатну людину  п.н. «Зиновій Марцюк – головний фінансист ОУН.  - До 100-річчя від дня народження», в якій йшлося, що у жовтні 1910 року у селі Озірній в східній Галичині народився в селянській родині Зиновій Марцюк, майбутній головний фінансист Організації Українських Націоналістів та один з організаторів збірок на Фонд Української Повстанської Армії на еміґрації. У 1922 році в Озірній почали будувати читальню «Просвіти», на яку гроші пожертвували уродженці містечка та еміґранти в Америці на чолі з Михайлом Давоскибою.  В будинку «Просвіти» розміщувалися всі культурно-освітні товариства – жіноче, молодечі організації  Пласт і «Луг», гурток «Рідної Школи», централя якого у Львові втримувала кілька приватних середніх шкіл. В ранній молодості З.Марцюк  включився в культурно-освітнє, а опісля – в кооперативне життя і засвоїв там засади громадської відповідальности – звітности й контролі, яких завжди дотримувався у своїй подальшій діяльності. У 1939 році З.Марцюк переїхав до Львова, і там застав його вибух Другої світової війни. Працював у видавництві «Дешева книжка» разом з Мирославом Прокопом. 14 вересня 1941 року З.Марцюк, як один з провідних членів ОУН, був висланий на Волинь, до Рівного, до Ростислава Волошина, який невдовзі став одним з співорганізаторів УПА і комендантом підпілля УПА на Північно-західніх українських землях. Восени 1941 року «Лекс» (Михайло Степаняк) з рамени Крайового проводу ОУН доручив З.Марцюкові провадити фінанси ОУН. На виконання цього доручення З.Марцюк написав інструкцію, в якій з’ясував політичну ситуацію: мовляв, йде Друга світова війна, вислід якої тепер ще тяжко передбачити, але політична мапа Европи, напевно, буде змінена. І тому український народ має вже тепер докласти всіх зусиль, щоб мобілізувати всі свої сили, щоб події не заскочили його непідготованим. Для організації боротьби  потрібні також і фінансові засоби. Збірка пройшла з великим успіхом. Подібних збірок в Україні 1941-1944 роках було проведено три. З зібраних коштів оплачувалися видатки референтам ОУН. З наближенням фронту у 1944 році фінансовий референт дістав доручення поділити заощаджену суму на три частини: дві з них залишалися в Краю для потреб визвольної боротьби, іншу третину коштів дістав «Ярополк» (Микола Лебедь») тоді вже в якості Генерального секретаря закордонних справ Української Головної Визвольної Ради (УГВР) на організовану цим секретаріятом закордонну місію. З цією місією на Захід відійшов і З.Марцюк. -  Після Другої світової війни на Заході опинилася досить велика українська громада. Це були вивезені на примусові роботи до Німеччини «остарбайтери», звільнені з німецьких тюрем та концтаборів в’язні і ті, кому вдалося виїхати,  як «красная армія» окупувала українські землі. В цьому середовищі у  повоєнний час фінансовий референт ОУН та УГВР З.Марцюк провів три збірки. За деякими даними‚ рахунок видавництва «Горицвіт» Закордонного Представництва УГВР від вересня 1945-го по вересень 1946 року складав, разом з майном, основним капіталом, касою та видатками на адміністрацію, близько 160 тис. дол., що на той час було значною сумою. На доручення ЗП УГВР було проведено у 1946 році на всіх еміґраційних европейських теренах,  де проживали українці, три збірки на фонд УПА (на Різдвяні, на Великодні свята та у вересні 1946 року). Розмір тих збірок був зумовлений  потребами організованої визвольної боротьби в Краю. Разом з тим збірки були ефективним засобом об’єднання всіх національних сил під проводом УПА. 30 вересня 1946 року фінансовий референт ЗП УГВР «Омелян» (З.Марцюк) писав: «Не економічні умовини – вони були створені окупантами для визиску і послаблення відпорної сили народу, а  стан політично-державницької свідомости широких народних мас, загроза окупантами всіх життєвих інтересів народу, визнання правильности визвольної концепції,  репрезентованої УГВР, дальше – співучасть мас у цілості визвольної  боротьби на всіх її відтинках – були основними елементами для розбудови матеріяльної бази боротьби». З.Марцюк прожив довге й плідне життя, вірною супутницею на цьому шляху була його дружина Ліда, в’язень жіночого концтабору Равенсбрюк від листопада 1942 року до жовтня 1944 року. Повернувшись в Україну, після здобуття нею державної Незалежности, З.Марцюк пригадував: «У Львові ми з дружиною були на заключному концерті у Львівській Опері. Були там свідками поєднання Президента Леоніда Кравчука з Патріярхом Мстиславом і Архиєпископом [Мирославом] Любачівським у ложі Президента – під бурхливі і невгаваючі оплески у залі, оркестри, хори і їх трьох самих. Такого ентузіязму, який ми пережили, – не можна описати». Вивчаючи документи з архіву, раніше спілкуючись безпосередньо з З.Марцюком і намагаючись зрозуміти сутність його поглядів на життя та на місце людини в ньому, я довго думав, якими ж є основні риси характеру, що були притаманними З.Марцюкові. І зробив недвозначний висновок – це людська гідність та сумління. Говорячи про Україну після  Помаранчевої революції й наступ ні кризові ситуації в українській владі, напередодні свого 95-річчя З.Марцюк зазначав, що «на закрутах треба сповільняти їзду, щоб не перевернути воза. Президент сам не створить добробуту, він може покерувати справами так, що той  добробут створить для себе народ  своєю ощадністю і працею. Але найважливіше, що Україна – вільна й тепер буде жити таким життям, яке сама собі створить». Пані Зиновій, довший час організовував й провадив в українському середовищі збірки  коштів для ОУН(б)-ОУН на Українських Землях у 1941-44 рр., по закінченню Другої світової війни — для продовження боротьби в Україні, зокрема для підтримки УПА. Пізніше в Мюнхені він працював в Злученому Українському американському допомоговому комітеті (ЗУАДК), а згодом - в друкарні Івана Бутковського, де друкувалися «Сучасність» та «Український Самостійник». Ймовірно, ця друкарня була пов’язана з видавництвом «Пролог». Друкарня за спогадами його дочки Христини Фрей-Марцюк, знаходилася на Hessstrasse. Після здобуття Україною Незалежности у 1991 році приїхав в Україну на 3 тижні. Відвідав Озірну, Тернопіль, Львів, Київ. У Києві політв’язні, якими він опікувався, хотіли влаштувати йому парадну зустріч, проте він відмовився. Слідкував за політичними процесами — виборами Президентів України, Помаранчевою революцією тощо

Виходить, що за 10 років, що пройшли від часу згаданої моєї невеликої публікації в газеті «Свобода» у 2010-ому році, ніхто не написав ширшого допису про цю направду леґендарну людину, щирого українського патріота, мого доброго приятеля - св.пам. Зиновія Марцюка, який відійшов у Вічність 13 січня 2007 року.  Я, переглядаючи свій хатній архів, віднайшов цікаві листи від Зиновія Марцюка з Мюнхену до мене, у місто Лохвицю на Полтавщині й вирішив, як мовиться, «взятися за перо».

Св.пам. Зиновій Марцюк писав до мене два десятки років тому: «… З великим зацікавленням прочитав Вашу книжку про УГВР і, думаю, що з таким зацікавленням прочитають її широкі кола читачів в Україні, які цікавляться визвольною боротьбою українського народу. Ви зібрали багато джерельних матеріялів і обговорили об’єктивно постання, структуру і значення УГВР та зв’язали її появу з довгою історичною традицією визвольної боротьби, як її останнє звено. А з, другої сторони, Ви показали, як у тяжких умовинах боротьби народ все таки зумів об’єднатися, створити керівництво і провадити її на двох фронтах. Ваша книжка написана з позицій державотворення і в тому її велике значення… У своїй громадській роботі я радше почувався одним із каменярів, що їм призначено було розбити скалу, що ніхто з них не чекав на славу чи зарплату. І кожний вірив, що аж по їх кістках прийде щастя народу. На жаль, дійсність показалася більше скопмлікованою… - 31.12.2000 р.». -  «… Від ІІІ НВЗбору ОУН 1943 р. минуло 59 років, а Ви у своїх дослідних працях якраз підтверджуєте правильність переходу націоналістичного руху і визвольних змагань того часу з тоталітарних на демократичні позиції. Хоч в обох держави ми не здобули. Але другі змагання були на вищому щаблі. Тепер впала нам до рук незалежна Україна, але ми не мали провідної верстви. Вибрали менше зло, бо могло бути ще гірше. Але за тих одинадцять років Незалежности відбулися якісь позитивні процеси. Так що маймо надію, що цим разом ми Незалежність України закріпимо. Не все то було ідеально, не все світле і добре, але процес пішов вгору. Ваша оцінка його скріплює нас у вірі, що ми правильно поступили… 01.11.2002 р.». 

Земляк пана Зиновія Марцюка, уродженець тернопільського села Кутківці, довголітній член ОУН, вояк підрозділу ДУН «Ролянд», чоловий член Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради, член НТШ Мирослав Болюх (*1921-†2012), якому 12 січня наступного року виповнилося б 100 років від дня народження,  писав до мене: «…Вашу книжку про (Зиновія) Марцюка я вже прочитав, бо вона мене з багатьох моментів цікавила. Ґратулюю Вам, що Ви зуміли від нього так багато «витягнути». В цьому відношенні Марцюк був виїмковою людиною… Я хочу Вам признатися, що я ніколи не припускав, що Марцюк буде таким щирим до Вас… Сам Марцюк вже має купу років за собою, він виїмкова і вартісна людина,... ціле життя віддавався фінансово-господарській політиці. І там кожний гріш мав своє розрахування, посвідку і призначення…. Зиновій (Марцюк) при цьому є скромною людиною, чесною і він півстоліття провадив фінансовою політикою і жодні контролі не могли собі з ним дати ради, найважливіше, що він на все мав відповідь і документи… Якби всі такі були б, як він, ми, напевно, в минулому столітті виграли б власну самостійну державу… Хотілось би ще раз приїхати на батьківщину: на Полтавщину, місце народження і проживання Марії (дружини), відвідати Вас, потім – Київ і Львів та, врешті, мій Тернопіль… Вам хочу ще раз подякувати за мої спогади…» - 16.12.2004 р. -  «…Біля мене я втратив чотирьох людей, з якими я близько співпрацював в підпіллі, ОУН і УГВР: Роман Ільницький, Микола Лебедь, Мирослав Лабунька і Мирослав Прокоп. Останній був для мене найближчий, ми у двійку багато пережили. …Я хочу Вас повідомити, що поважну частину свого архіву, він зараз довірочний, я попакую, заадресую і Марія (дружина) Вам перешле, як мене не стане. Вам це може придатися, тим більше, що Анатоль (Камінський) писав мені, що Ви є формально членом нашого Середовища. Тут старі члени все більше відходять, молодь їх не заступить, а там, на Рідних Землях,.. знайдеться місце для нашого основного архіву… - 28.04.2004 р.».


Працівники української кооперативи в Галичині, - другий з права - Зиновій Марцюк, - 1930-ті роки

У впорядкованій книзі з написаною мною передмовою ««Пролог» у холодній війні проти Москви. Продовження визвольної боротьби із-за кордону» (2009) її автор, нині покійний професор Анатоль Камінський, (*1925-†2019), останній Голова Політичної ради ОУН за кордоном, писав: «…На окреме, особливе відмічення заслуговує д-р Анна Галя Горбач з Франкфурту на Майні, яка провела величезну неоцінену роботу на відтинку допомоги правозахисникам, постійно вдержувала з ними контакт, перекладала на німецьку мову деякі самвидавні літературні видання і містила їх в німецьких видавництвах, залучала німецькі кола для підтримки правозахисників і політв’язнів і т.п. У цьому багато допомагала їй теж дочка Катерина і син Марком. - Тут треба також згадати Зиновія Марцюка з Мюнхену, який дуже багато зробив для допомоги політв’язням та їхнім родинам в Україні; анґажував до цього теж німецьких громадян…».

Дійсно, дехто з соратників, однодумців, ба більше – сторонніх людей, називали  св.пам. Зиновія Марцюка його Людиною з великої літери, втіленням працелюбства й уособленням скромності. Йому самому це не подобалося, бо він на дух не переносив жодної реклами, не  любив гучних слів і не вважав себе ні великим підпільником часів Другої світової війни, ні видатним діячем еміґрації. Він різко протестував, незважаючи на свій поважний вік (а йому було на час нашого з ним знайомства вже близько дев’яносто років!), аби його ім’я ототожнювали з демократичними програмовими та устроєвими змінами в Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери в часі останньої війни та провідною ролею у повоєнні роки на еміґрації, коли відбувся другий розкол в Закордонних Частинах ОУН.  Хоч останнім часом здоров’я не завжди пан Зиновій тепер мав гарне, його вирізняли з-поміж інших людей старої української еміґрації спокійні, як глибокі води, очі, які досі горять незгасимим світлом переконаності та патріотизму, його вуха завжди уважно слухають співрозмовника. У спілкуванні він був надзвичайно простим й, здавалося, трохи сором’язливим. Начисто позбавлений самолюбства і зверхності. Мабуть, ніколи він не казав неправди, чого йому це не вартувало. А він знав чимало таємних речей, про які просто мовчав, подумавши, що не прийшов ще час. В останні роки життя й нелегка доля згорбили колись струнку спину Зиновія Марцюка, але він тримався завжди енергійно, мав добре логічне мислення й світлий розум. В його помешканні не було жодних зайвих речей, прикрас – все тільки необхідне для простого побуту і праці. Він ніколи не хотів популярності, не допускав у свій бік похвал та панеґіриків, чим грішили чимало українських націоналістичних провідників з різних щаблів. Марцюк завжди залишався практично безкомпромісною людиною, зберігаючи в чистоті своє добре ім’я і свої життєві принципи. В його безкорисній любові до України не було сліпого еґоїстичного націоналізму. Він ставив своєї демократичні переконання, що прийшли до нього якраз в розпалі Другої світової війни, в 1942-1943 роках,  вище будь-яких високопарих націоналістичних фраз, догм та гасел. 


Зворотній бік книги про Архів З.Марцюка (упорядник - О.Панченко)

Про св.пам. Зиновія Марцюка ніколи ніхто не писав, він був проти цього, бо вважав  себе рядовим учасником бурхливих подій у підпіллі ОУН, протиокупантській боротьбі та конкуренційному протистоянні на еміґрації. Він прагнув, як добрий фінансист, показувати справжню ролю й справжність людей лише на підставі документів, тому мені у своїх двох розвідках про Зиновія Марцюка прийшлося оперувати виключно документами – листами, рішеннями, бухгалтерськими документами та розчисленнями. Він, здається, неохоче прагнув посвятити мене, відносно молоду людину, і ті тяжкі та подекуди трагічні подробиці протистояння на чужині, коли розрахунком за свої принципи та непоступливість інколи навіть було саме життя. В деяких речах я не послухав Зиновія Марцюка, однак при цьому завжди керувався улюбленим висловом пана Зиновія, який він при житті частенько повторював вслід за древніми: «Амікус Плято, сед маґіс аміка верітас», - «Приятель Платон, але більша приятелька – правда». Мої дві книжки були не про Зиновія Марцюка, а про його архів, який містив досі невідомі широкому загалові документи з визвольного руху, деяких речей з конфліктових ситуацій на еміґрації у повоєнні роки, документація у справі збірок на фонд УПА, акції УГВР та її Закордонного Представництва, а також матеріали у справі допомоги українським політичним в’язням в 1970-1990 роках. Представлені документи, сподіваюсь, змогли тоді відіграти деяку роль у правдивому висвітленні подій з нашого недавнього минулого, вияснити ряд спірних обставини в українському національно-визвольному русі останніх 7-8 десятків років, спростувати деякі неточності та перебільшення в оцінках ролі окремих постатей українського націоналістичного руху. Мені прийшлось подати також і деякі контроверсійні речі та документи, бо без цього не вийшло б повної картини для уточнення суті проблеми та критичності деяких конфліктових ситуацій, зокрема в Закордонних Частинах ОУН.  Здається, такий підхід автора у ряду осіб на еміґрації і в Україні не знайшов одностайного схвалення. Однак, у площині виваженості й обґрунтованості цього підходу у мене, як автора праці й упорядника частини архіву Зиновія Марцюка, тоді й натепер  жодних сумнівів не було. Мети зацькувати, зкомпроментувати чи зпаплюжити когось особисто чи якусь групу правдивими матеріалами з цього архіву у мене, як автора обох книг, без сумніву, не було. І це міг згодом підтвердити кожний неупереджений читач, в якого, здається, не буде застережень чи вагань в автентичності документів чи в щирості намірів автора. Врешті решт, - документи з архіву Зиновія Марцюка, ветерана українського визвольного руху, - це тільки окремі фраґменти певного періоду визвольних змагань та підтримки акцій та осіб на Рідних Землях. Деякі документи та листи мають приватний характер, однак доцільність їх опублікування була нагальною, бо деякі конспіративні речі українського націоналістичного руху вже давно втратили конспіративний або навіть довірочний характер.  Знову ж таки, - Зиновій Марцюк деякий час вагався, як людина більш досвідчена й безпосередній учасник подій, які задокументовані в архіві, щодо доцільності деяких публікацій.  А, можливо, чогось, найбільш суперечливого й неперевіреного він тоді навіть не подав авторові цих рядків. Думається, що скоро й вони стануть доступними для широкого загалу читачів та науковців.

Св. пам. Зиновій Марцюк наполіг перед тим, як я здавав до друку свої обидві книги, аби в них були окремо занотовані три засадничі для нього речі:  1) Зиновій Марцюк, як діяч, вийшов із українського громад­ського життя, яке активізувалося на теренах передвоєнної Ук­раїни, зокрема, в його культурно-освітянській та кооперативній ділянках, тому визначати його справжнє місце в ієрархії ОУН, ЗЧ ОУН чи ОУН за кордоном або Закордонного Представниц­тва Української Головної Визвольної Ради було б зайвим і недо­речним. Його роль у діяльності названих формацій може визна­чатися лише конкретними документами та важливішими спра­вами. Що, зрештою, може зробити безпосередньо й сам неупереджений читач; 2) до рефлексій, оцінок, порівнянь, переважної більшості світлин, усіх біографічних інформацій визначних діячів українсько­го націоналістичного середовища на еміґрації та очільників й рядових учасників (у тому числі й земляків Зиновія Марцюка з Озірної) повстанського руху під егідою ОУН, УПА, УГВР, ко­ментарів до документів, що стосуються історії фінансів ОУН й інших питань, які є предметом дослідів автора, окрім, оригіна­льних документів з архіву Зиновія Марцюка, останній не має жодного відношення. Усе це зроблено виключно за ініціативою автора дослідження; 3) Зиновієм Марцюком надано авторові лише окремі докумен­ти з його архіву. Все інше — реконструкції, спостереження, мір­кування та висновки автора цієї книги О.Панченка.

У своєму нарисі «Озірна – моє родинне містечко» канадський сенатор українського походження Микола Кузьмин (*1881-†1956), зокрема, писав, що «згідно з переказами, в давнину мало існувати один км. На схід від нинішньої Озірної містечко Маріямпіль. В часі татарських нападів воно було спалене, а його мешканці або побиті, або забрані в ясир. Деяким удалося врятуватись в очеретах та багнах на захід від Маріямполя. Між Маріямполем і нинішньому Озірною був великий став, який у меншому об’ємі затримався був до 1905 р.  …Мешканці Маріямполя побудували нову оселю, яка дала початок Озірній приблизно в половині 13-го століття....». 22 жовтня тепер вже далекого 1910-го року якраз у селі Озірній в Східній Галичині у селянській родині й народився Зиновій Марцюк. То було порівняно велике галицьке село і на наприкінці  позаминулого, ХІХ-го, століття налічувало 4713 мешканці. За переписом 1880 року в Озірній проживало 1900 українців і 1386 поляків, селянам належало 6102 морги ораної землі, 971 морг лук та городів, 110 моргів пасовиськ. 16 моргів лісу. Більшість господарств, у тому числі й Марцюки, мали по 3-4 морги. Щоб прогодуватися, вони змушені вдаватися до оренди, потрапляючи таким чином у кабалу. Більшість земель перебувало у власності та користуванні поміщика. У селі ще діяла гуральня, де працювала невелика кількість робітників, частина селян працювала на залізничній станції, яку побудували 1870 року на відтинку залізниці Тернопіль-Львів. Перші ж письмові згадки про родинне село Зиновія Марцюка зустрічаються в історичних документах в 1469 та 1472 роках, пізніше воно згадується вже як містечко, належить спочатку Я.Тарновському, а згодом, від 1615 року, - Яну Собеському. У 1672 році село було практично вщент спалене турецькими військами султана Магомета ІV, який ішов походом на Польщу, у ХVІІІ столітті воно, відбудоване, стало належати феодалам Радзівіллам, а від 1772 року ввійшла до складу Австрії, спочатку у складі Бродівського, а від 1788 року  - в  складі Золочівського округу. За панщини громадами управляли пани, а від 1849 по 1866 рік мандатори, - спочатку німці, а тоді поляки. Після 1866 року громада Озірної була ніби самоврядною – під наглядом повітових виділів і староства. Довголітними «постмайстерами» в Озірній були поляк Каєтан Осташевський та граф Бадені, які ніяк не відстоювали інтереси української громади. На початку ХХ століття кілька десятків родин з Озірної, які піддалися на рекламу еміґраційних компаній, виїхали до Бразилії, Канади та Америки. Приблизно в цей же час на теренах Зборівського повіту, у тому числі й Озірної, було створено клітини хліборобської організації «Сільський Господар» та господарської організації «Молочарський Союз», працювала читальня «Просвіти», яка перебрала вплив на українство від раніше заложеної ще 1880 року під керівництвом отця Зарицького русофільської читальні ім.Качковського.


Марцюк (з дому Укарма), пані Ліда

Загалом же пан Зиновій Марцюк неохоче розповідав мені про своє важке дитинство, тож мені прийшлося деякі епізоди його раннього життя якоюсь мірою реконструювати. Ознакою належності до «панів» було вживання в побуті польської мови, а українська мова, вживана у родинах більшості українців, зокрема, і в сім’ї Марцюків, була для пропольської та єврейської меншості прикметою якоїсь «некультурності». Діти українців любили рідну мову й залюбки слухали розповіді батьків та дідів про славну українську минувшину. Загалом в Галичині поширення польської мови було значним, давалося взнаки упривеліювання поляків та польської мови. Однак, як дивно, українська мова не загинула, скоріше навпаки – ніби почала відроджуватись, незважаючи на жорсткі польські пацифікаційні заходи в Західній Україні. Любов до рідного народу і його культури виховувалися і в родинному колі Марцюків. Казки, побут, рідне слово, рідна природа – такими були перші передумови національної свідомості у малого Зиновія та його однолітків. Усе це зворушувало і назавжди вростало в душі юних українців у невеликому зборівському містечку Озірній. Таємниця патріотичного виховання полягала також і в непримітних на перший погляд епізодах з дитячого оточення. В юній пам’яті назавжди врізались мальовничі ландшафти, пологі долини й луки та крислаті дуби в гаях, що оточували Озірну.  – Тож якою була зборівська Озірна в рік, коли на світ з’явився Зиновій Марцюк? Звертаємось до історично-мемуарного і літературного збірника «Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи» (НТШ.Український Архів. Видання Комітетів Зборівщини.Том. ХХХVІІІ. Редколеґія – Богдан Гошовський, Василь Верига, Антін Жуковський), фраґмент з-під пера того ж таки М.Кузьмина, який писав, що Озірна в 1910 р.»: «...Озірна лежить при головному шляху Підволочиська-Львів, 21 км. на захід від Тернополя, а 14 км.  на схід від Зборова. Пів-село, пів-містечко, по Залізцях Озірна була найбільшою громадою в повіті. У 1910 р.  вона мала 6139 мешканців, з того 3246 українців, 2100 латинників і 793 жиди. Простір Озірної  з її земельною посілістю виносив понад 70 кв.км., то є 7700 гектарів, або 13.000 моргів землі. Характер Озірної майже виключно хліборобський, тільки жиди, мешкаючи в більшості у своєму ґетто, займалися торгівлею. Частина жидів була власниками землі, яку давали біднішим господарям на спілку, а деякі з них господарили самі при помочі наємних робітників. Між жидами були також ремісники – шевці, кравці, бляхарі, ковалі, столярі і т.п. Був жид Шойма, лікар хірург старої дати. У 1910 р. прийшов лікар-українець, д-р Спрус, а потім ще двох лікарів-жидів. Найважливішу позицію в Озірній займав двір-фільварок, який знаходився у найкращому місці; до нього належало понад 3.000 моргів найліпшої землі. Власником того маєтку був жид Ямполєр. Він теж був власником гуральні і кількасот моргів лісу. В Озірній жиди мали школу, книгарню «Антиквар», банки, кількадесять корчем з пропінацією і млин. Нічого дивного, що хоч жиди були в меншості, то їх позиція була досить сильна. Селяни-хлібороби мешкали при вулицях у своїх загородах, а їхні куски поля були порозкидані далеко. Там мешкали також ремісники: християнські ремісники рідко удержувалися виключно зі свого ремесла, джерелом прибутку були теж клаптики їхньої землі. В Озірній теж були халупники, які удержувалися тільки з праці своїх рук у заможних господарів, на фільварку, або в жидів. Найголовнішою вулицею Озірної була вулиця Довга, около два км., а рівнобіжними до неї були Зарудка, Біскупська, Гостинець, Забрамська, Княжа і Присілки. На полях були поодинокі хутори. Всі вулиці сходилися в центрі містечка, де були греко-католицька церква, римо-католицький костел, жидівська божниця, громадський уряд, народна школа і українська каса. Залізнична станція віддалена один км. від міста. В Озірній була жандармерія на цілий озерянський район. На торгах, які відбувалися щопонеділка, купували на експорт до чотириста свиней. Алі ті торги занепали на користь Зборова, бо влада робила всякі труднощі та ставила різні вимоги...». Трирічною дитиною застає Зиновія Марцюка Перша світова війна. А його рідне містечко Озірна переходить із рук в руки, не раз опиняючись в зоні воєнних дій та протистоянь – у серпні, 24 числа, до села вступили московитські частини під командуванням генерала Федченка, влітку 1915 року – австро-угорські війська, в червні 1916 року – знову росіяни. У листопаді 1918 року Озірна в складі Східної Галичини знаходиться під контролем Західно-Української Народної Республіки, а в липні 1919 року – знову була окупована польськими військами. Так тривало до липня 1920 року, коли до села ввійшли частини 130-ої бриґади 60-ї дивізії красной  армії, які пробули у селі  лише до вересня 1920 року, після чого село на довгі опинилося під владою Польщі. Дев’ятнадцять років під польською окупацією не пройшли даремно для українського населення – хтось еміґрував за океан, хтось трудився на невеликих підприємствах – млинах, цегельні, каменоломні, багато селян зовсім не мало землі і ледве зводило кінці з кінцями.

Св.пам. Зиновій Марцюк згадував, що «…по програних наших визвольних змаганнях 1918-23 роках поволі почав розвиватися  процес національного відродження. В Озірній, місцевості мого перебування ми мали організовані усі ділянки життя народу – освітні, культурні, жіночі, молодіжні, господарські. Від хати до хати молодь ходила і колядувала на «Рідну школу», яка втримувала кілька приватних середній шкіл. На Зелені свята ми ходили походом на цвинтар, де була могила сімох погиблих в боях вояків УГА. На  переді походу ми несли терновий вінок, який поліція відбирала, а ми на цвинтарі мали другий і так сильно обставляли пам’ятник, що не допускали поліції відібрати вінок і національний прапор, який там вивішували. Ми національно сильно зросли. Ми були державою в державі...». За свідченням Зиновія Марцюка саме тоді,  у 1920-30 роках  «у Західній Україні народжувалася нова ділянка сільськогосподарського виробництва молочарство, бо в неї могло включитися кожне господарство. Ми організували в Озірній районову молочарню – 5 станиць, і довели продукцію до 100 кг масла денно в літніх місяцях. Районова молочарню мала пізніше разом з уділами членів 10000 злотих власного капіталу...». - В селі працювала семирічка, де викладало станом на середину 1920-их років більш як десять вчителів, спочатку двома мовами - українською й польською, а після сумнозвісної польської пацифікації-«умиротворення» – школа перейшла на навчання виключно польською мовою. Так тривало до т.зв. «золотого вересня 1939-го року», коли село було окуповане «красною армією». Замість польсько-панської займанщини прийшла нова московитсько-колгоспна займанщина, яка була перервана вибухом Другої світової війни на території України, майже через два роки, в 1941-му....

Між іншим, Зиновій Марцюк за свого життя ніколи не називав себе націоналістом, хоча й був провідним членом Організації Українських Націоналістів. Однак, він ніколи не був ортодоксом і доґматиком у площині світогляду та ідеології, але він завжди усвідомлював себе щирим українським патріотом і демократом за переконаннями та, зрештою, й за способом полагодження спірних  справ не тільки в побуті та житті, а й в дискусіях щодо самостійницько-патріотичних ідеалів України. Його – гарного фінансиста й раціональну людину, - здається, важко була запалити кличами, що їх виголошував у своїх працях, наприклад, Микола Міхновський чи Дмитро Донцов, хоча душа була всеціло просякнута вогнем українського самостійництва й демократії. Він завжди, як на мене, залишався далеким від тієї ненависті, злої іронії та гніву, - рис, що притаманні деяким радикальним націоналістам, хоча справді пан Зиновій був людиною, для якої палкі почуття до України є понад усе, а його глибокі переконання і погляди були твердими й вишикувані, наче ряди на рахівниці бухгалтера. Ми, між іншим, й досі самі плутаємося в поняттях, категоріях, дефініціях, коли говоримо про націоналістів і націоналізм, дивлячись на реалії українського постреволюційного сьогодення.

Сам же св.пам. Зиновій Марцюк, як він пізніше мені пригадував, ще «…в ранній молодості включився... в громадське та в культурно-освітнє, опісля – в кооперативне життя в місцевості проживання, в Озірній Зборівського повіту на Тернопільщині, і став людиною з почуттям громадської відповідальности... До УВО мене втягнули в 16 році мого життя. До ОУН в 1929 році перейшов автоматично. Зв’язок у Львові мав я з організаційним референтом Краєвої Екзекутиви, а як його арештували – з осередком ОУН у Тернополі...». - Дуже велику ролю відіграло Товариство «Пласт». Зі Львова привезла до Озірної внучка місцевого пароха Гануся Танчаківська книжку О.Тисовського «Життя в Пласті». Ми не мали одностроїв, не мали шатер, не робили таборів, але ми мали книжку, де було написано, яким пластун має бути. Отже, - не пити, не курити, кожного дня старатися зробити якесь навіть найменше добре діло, скеровувати себе на добро, на позитивні вартости. В 1992 році ми відвідали Україну, а теж і село Озірну, й зустріли там старого сивого чоловіка Миколу Леськова. Він сказав нам, що ціле життя, навіть в Сибіру, почував себе пластуном. Я був зворушений. Пізніше я включився в кооперативну працю. Організував і провадив кооперативну районову молочарню. А були вже такі, дещо переставляли ціле господарство на молочне і діставали щомісяця від цього великі гроші. Польський закон передбачував полегші податки для кооператив. Але вони мусіли бути раз на два роки контрольовані. Таку контролю для нашої кооперації сповняв Ревізійний Союз Українських Кооператив (РСУК) у Львові. Я навчився господарити громадським грошем, мав деякий організаційний досвід і це у значній мірі помогло мені при організації фінансів ОУН та УГВР. Ще один аспект нашого організованого життя: по всіх тих товариствах і в кооперації творилася провідна верства людей, які навчилися тим життям керувати, ідейно, чесно, віддано народній справі. Пізніше, у визвольній боротьбі, ті люди відіграли свою ролю...».

В часі першої большевицької окупації Західної України Зиновій Марцюк перебував у Криниці на Лемківщині, працюючи у 1940-1941 роках в Союзі Кооператив, відтак, він не мав безпосереднього відношення до творення на початку 1941 року у Кракові Революційного Проводу ОУН, що його очолив Степан Бандера (*1909-†1959) (пізніше організаційне псевдо «Донат») та не брав участі у праці Другого Великого Збору ОУН у Кракові у квітні 1941 року, за два місяці перед нападом Німеччини на совєцький Союз. Вже після падіння Українського Державного Правління, створеного ОУН(б) у липні 1941 року,  Зиновію Марцюку вдалося знову повернутися до Львова. Це було в серпні 1941 року. Нагадаю, що від 1939 року Зиновій Марцюк вже деякий час мешкав й працював у місті Лева, зокрема,  у видавництві «Дешева книжка». Видавець В.Кунанець пропонував молодим українцям роботу, яка оплачувалась по кілька десятків злотих на місяць. Соратник Зиновія Марцюка, пізніший член Президії УГВР  Мирослав Прокоп (*1913-†2003), який також працював у «Дешевій книжці» у 1937 році,  згадував, що 30 злотих щомісяця – це звичайно були надто мізерні кошти, аби прожити: за один злотий щоденно прохарчуватися у Львові було дуже важко, а треба було ще знайти і платити за квартиру. Там же, у Львові в 1939 році застав Марцюка вибух Другої світової війни й большевицького «визволення» Західної України «красной армієй».

Св.пам Зиновій Марцюк пізніше писав у листі до мене: «...Три дні я палив картотеки видавництва, а по двох тижнях подався  на Захід, спочатку до Кракова, що став збірним пунктом для втікачів зі Сходу. З Кракова я переїхав на Лемківщину, до Криниці, де, пізніше, - в 1940-1941 роках, зорганізувався Союз Кооператив, в якому я працював до 1941 року.  Десь там, у Кракові, проходив розкол в ОУН, а згодом у Львові ОУН(б) проголосила відновлення Української Держави. Ми очевидно раділи, не знали про всі ті справи, які применшували значення Акту від 30 червня 1941 року. Ми мусіли голоситися у приписаний час на ґештапо. І по одному такому зголошенні спакували наплечники і подалися через кордон до Львова, де ми потім довідалися, що на території Польщі проголошено німецьке Ґенеральне Ґубернаторство, а Західна Україна стала дистиктом «Галичина». Львів ставав мертвим містом. Євреїв вивезли, поляки були прибиті швидко програною війною, ОУН уявнилася....».    Тож, як видається,  Зиновій Марцюк вже від самого початку німецько-совєцької  війни на українській території вже був на вищих щаблях в ієрархії Крайової ОУН в Галичині. Від 1941 року з рамени Краєвого Проводу на ЗУЗ він провадив фінанси, протягом окупаційних років зорганізував три збірки, з яких теж були відпроваджувані суми до каси Урядуючого Провідника ОУН(б)-ОУН-СД, а згодом до Проводу ОУН на Українських Землях, що його від травня 1943 року очолив як Голова Проводу ОУН на УЗ Роман Шухевич (псевдо для УГВР «Роман Лозовський») (*1907-†1950).

До справи фінансів ОУН необхідно зауважити наступне. - Справа фінансів у середовищі Організації Українських Націоналістів видалася для мене, як приватного дослідника, надзвичайно складною для вивчення, узагальнень та висновків, бо писаних на папері документів в конспіративних організаціях, як правило, не існує, аби ж вони швидко знищуються. Є лише окремі свідчення переписки, звіти, залучники, витяги тощо. Відомо, що при найменшій неясності фінансового боку справ та дій будь-якої політичної групи, -  з’являються з боку представників їхніх політичних супротивників плітки, перекручення та фальшування, а з боку спецслужб та інших державних чинників окупаційних режимів - інспірації, переслідування та вербування аґентури.

Перед початком масових арештів українських націоналістів та симпатиків ОУН Зиновій Марцюк був організаційним порядком був спішно переправлений 14 вересня 1941 року на відповідальну працю до майбутнього члена Бюро Проводу ОУН на УЗ Ростислава Волошина-«Павленка»-«Чепіги» (*1911-†1944) у Рівне, де якраз Волошин після проголошення у Львові Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року та створення у липні 1941 року Українського Державного Правління коротко обіймав посаду голови обласної Управи Рівненщини.  Однак, Ростислав Волошин був незабаром арештований ґестапо і встановити з ним зв’язок стало для З.Марцюка неможливим.  Відомо, Ростислав Волошин вийшов на волю лише у 1942 році, згодом леґально працюючи заступником директора обласної кооперативи у Рівному, став одним із співорганізаторів УПА, а згодом і комендантом підпілля УПА на Північно-Західних Українських Землях.  Відтак, прийшлось Марцюкові вкотре повернутися до Львова, де також відбувалися арешти. У Львові, при вулиці Руській у приміщенні страхового товариства «Дністер» була, як він розповідав, харчівня, яка слугувала під прикриттям обідів пунктом для побачення ще не арештованих німцями членів ОУН. Всі, хто прийшов 15 вересня до їдальні були затримані – старших за віком випустили, молодших – заарештували й вислали до тюрем, а пізніше до німецьких концтаборів. Вдалося уникнути арешту й Зиновію Марцюку, якому щойно виповнилось повних тридцять років. Тож від  кінця 1941-го року з рамени Краєвого Проводу ОУН з-під стягу Степана Бандери, яку фактично очолював її діючий провідник Микола Лебедь-«Ярополк» (*1910-†1998), і яка стала називатися ОУН Самостійників Державників, - йому було доручено провадити фінансовий сектор. Як вже я зазначав вище, в окупованій німцями та їхніми союзниками Галичині Марцюкові вдалося організувати три збірки.

Св.пам. Зиновій Марцюк писав мені у червні та серпні 2003 року: «...Мене покликали провадити фінанси ОУН. Я написав «Інструкцію...», з’ясував політичну ситуацію і подав потрібні вказівки. Інструкцію передав організаційному референтові і по організаційній мережі, вона пішла до долу, до станиць. Організаційний референт розіслав інструкцію по областях: Львів-місто, Львівській, Тернопільській, Станиславівській та Перемиській, до округ, надрайонів, районів і станиць. Я випадково уникнув арештів, бо був в середині вересня 1941 року саме в дорозі на Волинь. В тому часі «Лекс» (Михайло Степаняк (*1905-†1967) запропонував мені з рамені Краєвого Проводу ОУН на ЗУЗ провадити фінанси. - В згаданій вище Інструкції, зокрема, зазначалось, що тепер проходить війна, вислід її не відомий, але наш народ мусить виявити максимум зусиль, щоб події не застали нас не підготованими. Період наших розрахунків на сподіваного союзника Німеччину закінчився переведеними арештами членів ОУН, тепер наш народ опинився на новому етапі – етапі визвольної боротьби, на яку потрібні теж фонди. І тою дорогою прийшли великі гроші. Ми мали в одному українському банку конто, на якому зберігалися гроші. Визначену суму передавали до каси Центрального Проводу на ЗУЗ, виплачували поодиноким референтурам, за виїмком військової, яка з конспіративних оглядів від розрахунків звільнена була. Всі інші референтури зобов’язані були давати розрахунки. Надвижки, що оставалися, ми льокували в амер(иканські) доляри....».

Відомо, що, починаючи від 1942 року в Галичині з’явились й були апробовані грошові документи ОУН – біфони, тобто паперові однобічні грошові квитанції, які були для ОУН, а згодом і УПА одним із джерел для покриття військових витрат й видавались населенню за внесені кошти, якими під час окупації Західної України були польський злотий та німецька райсхмарка. У 1943 році такі біфони з’явилися на Волині та Рівненщині. Однак перший такий грошовий документ ОУН був датований ще серпнем 1941 року і був виконаний у червоно-чорних кольорах на обгортковому папері, на цьому біфоні було зображено картуш з тризубом, навколо якого були схилені червоно-чорні штандарти, а також прямокутні таблички з написами «Боєвий фонд ОУН» і «День боротьби» та дві дати «31.VІІ.1919» і «31.VІІІ.1941 р.» (31 серпня 1919 року – день звільнення Києва військами Директорії та УГА від большевиків та 40-річчя від цієї дати, що відзначалося, як свято зброї). За деякими даними, один біфон коштував 2 краківських злотих або 1 німецька марка.  Провадився продаж «марок» – біфонів менших розмірів - із датою проголошення відновлення української держави у Львові 30 червня 1941 року. За циклостилевою Інструкцією Проводу ОУН(р), автором якої був щойно призначений референт Краєвого Проводу Зиновій Марцюк було зобов’язано Крайові Проводи ОУН випускати біфони на підтримку визвольної боротьби друкарських способом. Формат цих квитанцій був різним – від розмірів аґітаційної летючки до розмірів поштової марки. На одному із пізніших біфонів зразка 1943 року номіналом 50 злотих було зображено зубчате колесо та стилізоване колосся, як символ єдності між містом й селом. Випуск біфонів і так званих «партизанських грошей» на теренах контрольованих УПА-Північ продовжувався на протязі усього періоду організованих виявів визвольної боротьби під стягом ОУН, УПА, УГВР аж до початку 1950-их років.

З цих коштів були оплачені лише деякі видатки Організації на Західно-Українських Землях, а також визначено суму, яку він мав відпровадити до каси Головного Проводу ОУН-СД-ОУН на Українських Землях. Суму було заощаджено в твердій валюті – американських доларах – і з наближенням лінію фронту у 1944 році Зиновій Марцюк дістав доручення поділити загальну суму грошей на три частини: дві частини коштів мали залишитися в Краю, а третю - дістав «Ярополк» (Микола Лебедь), як Голова Головної Ради ОУН, Генеральний секретар закордонних справ Генсекретаріяту УГВР та керівник зовнішньо-політичного ресорту ОУН на Українських землях – референтури зовнішніх зв’язків цієї ОУН (кодовано - Р-33) на проведення широкої закордонної акції. Одночасно  згідно з рішенням Проводу ОУН на УЗ та Президента і Президії Української Головної Визвольної Ради та з доручення Голови Генсекретаріяту УГВР та Голови Бюро Проводу ОУН на Українських Землях Романа Шухевича було зформовано представницьку групу – так звану закордонну місію, що складалася з членів УГВР та чільних членів ОУН на УЗ, яка мала йти на Захід та шукати підтримки для визвольної боротьби українського народу під прапором ОУН, УПА, УГВР на Рідних Землях, а також інформувати представників альянтів та громадськість західних держав та США про цю добре організовану й доволі широку визвольну боротьбу українців проти обох окупантів. - З цією місією на Захід відійшов й Зиновій Марцюк.

Тут, як на мене, слід окремо зупинитися на програмових постановах  Третього Надзвичайного Збору ОУН, який відбувся у серпні 1943 року Рідних Землях, оскільки саме вони стали видатним здобутком, вершком української політичної теорії і практики останніх воєнних років, бо виявилися конкретним оформленням проєкту устрою майбутньої української держави. Ідеалом нової суспільності мала стати вільна одиниця, а вільний почин людини  у суспільному напрямі – основною рушійною силою суспільного життя. Поряд з цим Збір зайнявся рядом питань з тодішньої української політичної дійсності. - Третій Надзвичайний Збір ОУН на УЗ відбувся, як відомо, 21-25 серпня в Бережанському районі Тернопільської області (за даними документів з Державного Архіву СБУ в Києві – на хуторах недалеко від села Слобода Золота, тепер - Козівського району Тернопільської області – ДА СБУ-К.- ФДВ.- Спр.372, т.1, т.3) в умовах суворої конспірації на окупованій німцями українській території. Делегатами Збору були люди, які знали один одного по довгій праці в ОУН та тривалій протипольській і протинімецькій боротьбі. Більшості з них було по 30-40 років. Серед учасників Збору можна назвати Миколу Арсенича, Якова Бусела, Ростислава Волошина, о.Івана Гриньоха, Романа Кравчука, Миколу Лебедя, Омеляна Логуша, Дмитра Маївського, Зиновія Марцюка, Василя Охримовича Михайла Палідовича, Йосипа Позичанюка, Мирослава Прокопа, Дарію Ребет, Михайла Степаняка, Василя Турковського, Романа Шухевича та інших.

Один із учасників доленосного для Організації Збору св.пам. Зиновій Марцюк, тодішній фінансовий референт Проводу ОУН СД – ОУН на УЗ говорив авторові цієї книжки у липні 2002 року, що то був дійсно надзвичайний збір у дійсно надзвичайних, екстремальних умовах воєнного лихоліття – він проходив у селянській хаті, учасники цього Збору з’їхалися до місця нарад в умовах суворої конспірації й розміщалися в імпровізованому «залі засідань» на в’язанках з соломи, вгорі, над президією, був вивішений урочисто прибраний українським рушником портрет Тараса Шевченка, українського поета і духовного провідника нашого народу. У своєму листі до Зиновія Марцюка від 6 липня 1992 року один із чолових учасників Третього НВЗ ОУН, пізніший віцепрезидент УГВР о.Іван Гриньох («Всеволод», «Костецький» та ін.) (*1907-†1994)  зазначав, що: «...На ІІІ Надзвич(айному) Зборі ОУН прийнято далекойдучі СТРУКТУРАЛЬНІ зміни в ОУН. Відкинено ПРОВІДНИЦТВО і ВОЖДІВСТВО /ілюструю плястично/. Місце колишнього ПРОВІДНИКА ОУН, яким був Ст.Бандера, в ідейно-програмово і структурально  «пере ображеній» ОУН узалежнено від того, як поставиться Ст.Бандера до всіх змін і т.д. Пригадуєте собі, що на Зборі дискутовано навіть про ЗМІНУ САМОЇ НАЗВИ... Нова структура виглядала так: 1.Замість Провідника створено БЮРО ПРОВОДУ. 2.До Бюра обрано: Роман Шухевич, Ростислав Волошин, Дмитро Маївський. 3.Бюро ОЧОЛЮВАЛО багаточленний ПРОВІД. 4.Обрано також РАДУ, яку очолив Микола Лебедь... Рік пізніше /липень 44/ створенням УГВР, члени ОУН мусіли в силі умов перебрати ще й інші функції, - політичні і військові..., та це вже інша тема. Йосип Позичанюк був референтом преси, а не членом Ген.Секретаріяту. Зенон Матла разом з Ребетом вели розмови з Ст.Бандерою для полагодження конфлікту. Як знаєете, з розмов ніщо не вийшло. Виникли «двійкарі» й «бандерівці»...». - То ж, як бачимо із суджень поданих у листі до Зиновія Марцюка  авторитетного діяча ОУН та УГВР отця д-ра Івана Гриньоха («Всеволода», «Костецького»), - наслідки Третього НВЗ ОУН були далекойдучими, ба більше, - переломовими й визначальними, для всього українського національно-визвольного руху.

Св.пам. Зиновій Марцюк якось пригадував мені, що в часі роботи Третього НВЗ ОУН відбулася серед учасників Збору дискусія про концепцію дій УПА та ОУН у «польському питанні», в якому Зиновій Марцюк схилявся більше до поміркованої позиції Михайла Степаняка й Миколи Лебедя щодо протидій польським акціям загонів округу АК «Волинь» під командуванням команданта цього округу полковника К.Бомбінскі («Любоня») та відділів Селянської самооборони. Як відомо, закиди Лебедя, Степаняка та їхніх прихильників волинська делеґація сприйняла з обуренням і запропонувала перенести волинський досвід загонів УПА «Клима Савура» (Дмитра Клячківського)- «Дубового» (Івана Литвинчука) в Галичину. Під час з’їзду Українську Повстанську Армію було визнано головним засобом боротьби за Українську державу. Належить відмітити й той знаменний факт, що в історії націоналістичних зібрань ІІІ НВЗ ОУН був одиноким такого масштабу націоналістичними конґресом, який відбувся не на чужині, а саме на Рідних Землях, під інспірацією й тиском безпосередньої краєвої дійсности. Виглядало, що якраз цей момент запевнив йому таку, але не іншу історичну функцію і відповідно вплинув на його зміст, який, як вже зазначалося,  характеризувався належним збалансуванням елементів національно-політичного і соціально-економічного порядку – так, що можна стверджувати про вдалу синтезу політичної і соціальної демократії. До цього слід додати також міцне пов’язання постанов Збору з дійсністю на Україні, широкий діапазон політичного думання його учасників, а також самостійницько-державницьке трактування важливої на той час соціально-економічної проблематики та внесення й ґрунтовне розпрацювання політичної демократії в основних документах цього Збору.  Український визвольний рух, починаючи з серпня 1943 року перестав бути тільки рухом селян і напівселянської інтеліґенції, а мав на меті включити в коло своїх учасників та прихильників робітництво і міський елемент взагалі, революціонування якого було необхідним для забезпечення успіху у визвольних змаганнях.  - З цього приводу нині також вже покійний Голова Політради ОУН за кордоном професор Анатоль Камінський зазначав, що «ІІІ НВЗ визначається ще однією, надзвичайно важливою притаманністю, а саме: концепційно він маркує новий етап у розвитку української революції, яка з селянської стає робітничо-селянською. Звідси натиск на уточнення соціяльно-економічної програми, прецизність і конкретність визначень, елімінація пустомельної фразеології і життєва речевість, а передусім – належна увага питанню робітництва і його проблемам. Можна спокійно сказати, що в цьому аспекті ІІІ Збір є вислідною чи проєкцією нової України, України з заводами і фабриками, а не тільки України селянських стріх чи вишневих садків».

Різниця в поглядах та підходах до вирішення стратегічних питань, ідейно-програмових та устроєвих засад визвольної боротьби виявилася вже під час перших зустрічей провідних членів ОУН на Українських Землях, що опинились на чужині, - Дарії Ребет, Мирослава Прокопа, Василя Охримовича, Миколи Лебедя, Зиновія Марцюка, Омеляна Лоґуша  та о.Івана Гриньоха з чільними діячами з Проводу ОУН(р) зразка 1941 року Степана Бандери, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського, вони створили з себе Закордонний Центр ОУН і відбули перші наради ранньою весною 1945 року у Відні. Ті наради не вирівняли наявних розходжень. Після того, розмови продовжувалися в Мюнхені, літом і осінню того ж року. Не зважаючи на всі спроби звести погляди обох сторін до одного знаменника – вони залишилися далі існувати і вирішувати про долю ОУН на чужині. Ситуація ускладнилась, коли до першої групи, тобто до більшості безпосередніх керівників організованої визвольної боротьби українського народу в 1941-1944 роках, яка дістала назву «опозиції» в ЗЧ ОУН, приєдналися деякі діячі ОУН, що провели війну у німецьких тюрмах разом з представниками довоєнного керівництва ОУН(р), які, в свою чергу, формували творили другу, чисельнішу  групу. Прихильниками «краєвиків» стали Лев Ребет, Володимир Стахів, Ярослав Клим. Однак, думається, не слід обмежуватися  у питанні тих повоєнних розходжень, що привели до гострого конфлікту, лише устроєвими чи програмовими розбіжностями в Організації. Безперечно, грали роль також важливі персональні, ментальні, етично-моральні та психологічні чинники, хоча й були вони, здається, другорядними.

            Я вже писав в одній із своїх попередніх розвідок, що розростання в глибину і ширину цього конфлікту супроводжувалося взаємними обвинуваченнями, нетерпимістю, поборюваннями, а подекуди й фізичним усунення супротивників. То була велика повоєнна трагедія значної частини  націоналістичного середовища українців, затьмарена міражами боротьби за першість і владу окремих з провідних мужів на еміґрації. Більшість і сила були на боці прихильників Степана Бандери і з цим важко було не рахуватися, однак «опозиція» не пішла по лінії найменшого опору, а виявила велику внутрішню, з’єднану силу, аби не тільки протиставитися нетривким аргументам, а й стримати жахливий супроти членів Організації незгідних з т.зв. «компетентними чинником» ЗЧ ОУН. Єдиними шляхом для конструктивного полагодження внутрішніх розбіжностей була позиція, що підтверджувала право на вільний обмін думками,  можливість творення фракції та опозиції поки що всередині формально організаційно-єдиного Закордонного Центру, а пізніше – Закордонних Частин ОУН. Треба було чимало передумати, обговорити, полагодити, відкинувши зайві нашарування та ілюзії, і, по можливості, вирішити спірні питання з користю для української справи.  На перешкоді, однак, стала чиясь виключність, амбітність, вождизм, монопартійність й крайня нетерпимість. 

            Думається, що поступово від протистояння позицій й засад, деякі справи переходили в суб’єктивно-персональну площину. На Віденській конференції ОУН у березні 1945 року з метою включення в працю провідних членів ОУН, які щойно вийшли з таборів, було запропоновано Степана Бандеру на посаду Голови Закордонного Центру ОУН, обрання якого Головою ЗЦ ОУН, безумовно, не розв’язало основних протиріч конфлікту, а, можливо, тільки підсилило пристрасті навколо засадничих справ… 

Дуже цікавий, як на мене, факт, повідомив мені у одній із наших кількох тривалих розмов за свого життя св.пам. Зиновій Марцюк. - Пізньої осені 1945 року З.Марцюк під час розмови, коли Степан Бандера у формі наказу із загрозою санкцій дасть йому доручення у справі передачі т.зв. окремого фонду друга Ярополка (Миколи Лебедя), той  відверто і сміливо скаже Бандері, Голові Закордонного Центру ОУН, авторитет якого тільки набирав висот, перед харизмою якого ще довго схилятимуть голови й опускатимуть очі чимало українських націоналістів на еміґрації: «…Друже Провідник, я особисто не вважаю і не бачу себе бандерівцем з огляду на ситуацію, що склалася в Організації за кордоном, а з питань, застережених моїм діловим і організаційним зверхником, сажу, що проти його доручень діяти не буду». - Реакція Степана Бандери на «зухвалі» слова Марцюка була, однак, спокійною: « – За це Ви будете притягнуті до відповідальности».  «– До якої?» - запитав пан Зиновій. « – Не до дисциплінарної, - з притиском на слово «не» твердо кинув Бандера і відвернувся, вважаючи розмову закінченою».

            Реакція керованого Бандерою Проводу ЗЧ ОУН не забарилася. Вже 19 листопада 1946 року Зиновій Марцюк отримує  від голови проводу ЗЧ ОУН Доната (Степана Бандери) гнівного листа з категоричною вимогою передати кошти і всю цілість справа фінансово-господарської референтури.  Форма цього відпису була надзвичайно різкою, а викладене в ньому виглядало як армійський наказ - Зиновію Марцюку: «Друже Омеляне! 1.Отсим звертаю Вам увагу на Ваш обовязок негайно передати д.Уричеві цілість справ Фін(нансово)-госп(одарської) Реф-ри. Не бачу виправдання на те, чому Ви досі цього не зробили. Рішення Проводу ЗЧ ОУН про звільнення Вас з посту фін-гос.реф-та винесено на нараді П(роводу) ЗЧ ще 12.9., було Вам до кількох днів після того відоме. Від того часу Ви мусіли підготовити повне й упорядковане передання Референтури. Передання не відбулося до жовтня ц.р. через те, що не було дефінітивного поладнання справи нового фін-госп. реф-та. Все ж таки справа передачі була цілий час актуальна, а проволоку Ви могли і повинні були використати для тим кращого упорядкування цілости справ Реф-ри і приготування до скорого передання. 30.9.ц.р. Провід ЗЧ ОУН назначив фін-госп. референта д.Урича. Це Вам опісля закомунікував Ваш організаційний зверхник д.Залужний. Від тоді Ви мали мати усе готове до передання. Неясности в поодиноких питаннях та звязана з тим проволока в нічому не могли гамувати Ваших приготувань до передання. Остаточно урегульовано усі питання і Ви самі подали, що за три дні зможете все передати. - Тому що цего Ви досі не зробили, звертаю Вам увагу на те, що таке занедбання приносить Організації шкоду, бо унеможливлює діяння фін-госп. референтури, воно суперечне з організаційним порядком. За всі наслідки проволоки у переданні цілости справ Реф-ри Ви несете організаційну відповідальність. Доручаю Вам негайно передати д.Уричеві цілість фін-госп. реф-ри, а якщо би Ви проволікали передачу дальше, справа буде спрямована на дорогу дисциплінарного поступування. - Прикро мені, що мушу в такий спосіб звертати Вам увагу, але до цього примушуєте Ви самі. Добре здаєте собі справу, що така проволока недопускаєма і знаєте, які вона потягає за собою шкоди. Я направду не знаходжу жадного оправдання на те, що Ви не передали принайменше найважнішого зараз після 11.11. так, щоби д.Урич міг вести справи Реф-ри. 2.Передання цілости реф-ри і її агенд має бути повне і упорядковане. З передання каси, майна – книговодства і стану поодиноких ділянок має бути списаний протокол. Залеглі справи мають бути поліквідовані. Ви самі мусите поліквідувати ті всі справи, які особисто провадили, зокрема старі рахунки, бони, стягнення розданого Вами (згл. При Вашій співучасті майна, чи зібрання відповідних поквітувань, усе те, що можна було досі поладнати при існуючих обєктивних умовинах. - 3.Якщо би повне передання цілости справ фін-госп. реф-ри у звязку з ліквідуванням залеглих, чи неупорядкованих ще справ, не було зараз можливе, тоді прошу поступити так: зараз передати апарат, касу, упорядковане майно і всі  упорядковані аганди та біжучі справи, списати з того протокол, а ліквідування та упорядкування залеглих справ належить до Вас на означений час. Усе, що Ви маєте ще додатково упорядкувати, чи ліквідувати має бути теж списане в протоколі. Негайно мусите передати д.Уричеві упорядковану частину так, щоб він міг відразу наладнати нормальну діяльність референтури             4.Враз з Головною Касою ЗЧ прошу передати д.Уричеві теж окремий фонд (таємний), зложений у Вас з доручення д.Ярополка. Фонд цей є власністю Організації і його належить окремо трактувати. Д.Урич одержить в тій справі окремі доручення. 5.Усі повищі доручення Ви обовязані виконати добросовісно як Член ОУН.  Слава Україні! - Донат, Голова проводу ЗЧ ОУН. - Постій, дня 19.11.1946.».

            Як бачимо, відпис Доната рясніє такими словосполученнями, як «негайно передати»,  «Ви повинні», «Ви несете організаційну відповідальність», «справа буде спрямована на дорогу дисциплінарного поступування», «проволока недопускаєма», тощо. Йдеться також про організаційного зверхника Зиновія Марцюка д.Залужного, який нібито давав попередню вказівку про передачу справ фінансово-господарської референтури. Для ідентифікації особи скажу, що д.Залужний – це Степан Ленкавський (*1904-1977), один із найстаріших членів ОУН, який під час війни знаходився і німецькому ув’язненні, а, отже, - жодного відношення до організаційного зверхництва над З.Марцюком та до фінансів ОУН, які надішли  з Краю, мати не міг, як не зміг давати йому будь-які розпорядження щодо цих коштів. Це, власне, були кошти не Закордонних Частин ОУН, а всієї ОУН і розпорядитись ними міг лише Провід ОУН на Українських Землях, або ж дати комусь із його складу таке доручення, що повинно виглядати, як колеґіальні рішення Проводу ОУН на УЗ.

Вслід за відписом Доната (Степана Бандери) Зиновій Марцюк звернувся 19 грудня 1946 року з листом до д.Ярополка (Миколи Лебедя) – єдиного уповноваженого керувати коштами Фонду його імені: «Друже Ярополк! - Ситуація дальше ускладнилася. - В міжчасі дістав я письмо д.Доната з вимогою принести до контролі все майно і діловодство. Усе діловодство, теж Ради було вже у книговода, що мав усі біжучі справи, а з попередніх перебрав усі від 1.V., ц. Є від останньої перевірки. Усе майно в готівці, валютах дорогоцінностях – організаційне, Ради, т.зв. окремого фонду д.Ярополка – перебрав від мене Гол.Контрольний (Сем.), так що в мене жадного майна немає. Ці речі подав я до відома д.Донатові. - Контроля все-таки відбулася. Я заняв позицію: проти матеріяльної контролі організаційними чинниками діловодства і каси Ради я не маю нічого, але з формальних моментів я мусів би подати до відома чинникам Ради, що така контроля відбулася. Дальше: дотеперішня практика була того рода, що Гол.Контрольний відмовляється провірювати діловодство Ради. Присутній Гол.Контрольний, д.Ол. заявив, що провірює діловодство і касу до розділу. Становище д.Доната було таке: орг.чинники можуть контролювати касу Ради, тим більше, що формально переведеного і затвердженого Проводом і Радою розділу не було. - Мої вияснення: розділ обох кас наступив днем 1.ІХ.ц.р. З цею датою вилучено з каси Організації фонд УПА і його – згідно з дорученнями Вашими, д.д.Залужного і Всеволода передано до каси Ради. Чи це згідне зі становищем Проводу, я не знаю, але таке доручення від усіх компетентних до справи людей було і його виконано. Касу Ради, а  в ній фонд УПА, можу дати до провірки тому контрольному чинникові, якого мені в тому характері подасть мій зверхник в Раді, д.Всеволод. - На вимогу д.Доната д.Всеволод погодився на контролю каси Ради Гол.Контрольним ЗЧ і така контроля відбулася - Готівку т.зв. окремого фонду д.Ярополка передав я разом з усім іншим майном Гол.Контрольному (д.Семенові) – на таку його вимогу і в нього провірку цього майна д.Донат перевів. -    Була вимога до мене теж передати діловодство т.зв. окремого фонду д.Ярополка, що я відмовлявся виконати, вимагаючи формального полагодження справи через Вас. Остаточно, тому що вимога була поставлена у формі приказу, невиконання якого було загрожене «організаційними консеквенціями» (навіть не дисциплінарним судом, як це було виразно зазначено); що ситуація ще більше в між часі ускладнилася, я переслав його д.Донатові, залякувавши відповідно заадресувавши його до Вас. Стояв я на становищі, що певний організаційний порядок все-таки мусить бути збережений. Це діловодство є розпечатане і тепер знаходиться у Гол.Контрольного (Семена). - Довідуюся, що цей останній дістав доручення передати усе майно, а в цьому все майно Ради, окремого фонду д.Уричеві.  - Якщо йде про ускладнення ситуації, то справа в тому, що у відношенні т.зв. опозиції є зроблені закиди в дивер(с)ії, дальше, - що десь далеко за її діями криється НКВД. Т.зв. опозиція мала б бути організованим гуртом людей, відбуває сталі засідання (є подані хати!), веде акцію і має завдання розхитати Організацію. Є вичислений цілий ряд прізвищ, що до т.зв. опозиції мали належати. - В розмові з одним відповідальним чоловіком виясняв я ці справи, що жадної акції нелегальної ніхто не вів. Були пляновані реферати на конференцію, що мали б зясовувати наше становище. Ці реферати мали бути передискутовувані попередньо. Жадних організаційних сходин не було, були припадкові розмови людей, що полагоджували ріжні організаційні справа. Зокрема, якщо йде про певні прізвища, то вони навіть у таких припадкових розмовах участі не брали, їх присутність на «трійці», до речі, досить рідка, була зумовлена полагоджуванням конкретних орг. справ - Якщо йде про закид НКВД – то запитав, чи є конкретні заміти до поодиноких людей з тюзв. Опозиції і які є закиди у відношенні до цілої акції. Відповідь була, що нікому пер(с)онально закидів у НКВД не робиться, а відносно цілості, то акція опозиції може вийти на користь НКВД. Я запитав, чи не вийшла на користь НКВД смерть певних людей? А ніхто нікому не робить закиду такого, що хтось свідомо смерть спричинив, а дальше, що за тим мало стояти НКВД. Коли нам будуть робити такі закиди, и будемо боронитися! Все одно, чи нас будуть ліквідувати, як НКВД-истів, чи руками цих останніх, а опісля будуть робити з нас героїв (а таке припущення є обосноване) – ми будемо робити всі заходи, щоб перед суспільністю була розкрита вся правда. На той випадок, коли будуть ужиті такі крайні заходи – ми будемо звільнені від обовязку мовчати і закривати злочин. - Дальше, питав я, чи наш вихід з Організації вистарчає, щоб дати запоруку, що дивер(с)ії не було роблено. Відповіді я не одержав. Не одержав я теж відповіді, чи відповідальні орг.чинники числять собі як осяг, що опозиція перестає воювати на форум Організації за повну лінію, навіть коли вона нині не має в пляні цього робити і поза Організацією? - СБ дальше слідить, цього ми свідомі, як свідомі цього були цілий час. Впрочім жадних консеквенцій ми собі не витягали, бо не було чого цього робити. Тим часом показується, що донесення СБ невірні, брехливі, а відповідно насвітлені зумовили гіпотезу дивер(с)ії. - Якщо йде про фінанси, бо я не маю жаднього майна в руках. Очевидно, я не можу полагоджувати жадних справ. Було поставлено, що перебрання тільки хвилеве, що ця справа буде на Проводі і що децизія дальше западе. Жадного повідомлення я не дістав, а коли Гол.Контрольний дістає доручення все майно передати д.Уричеві, то виходить, що це якраз така децизія. Практично, фінанси Ради не існували б. Не знаю, як буде дальше, але нині є такий стан і це я доводжу до Вашого відома. Тому, що наставлений на вихід зі ЗЧ – висуну проєкт д.Всеволодові відкликати мене з посту фін.референта Ради, щоб не комплікувати справи, коли на такому пості мала б бути неприємлива для Організації людина.- Уважаю, що Ваша приявність для упорядкування цих справ була б необхідна. Це конечне було б теж, щоб поладнати усі справи з розрахунком фонду Ради, вивезеного з Краю. Відволікати не треба, щоб у міжчасі не заіснували такі ж факти, що перерішили ю справу, зокрема, коли б не стало людей, які до розрахунку можуть дати відповідні вияснення. Уважаю, що перед Радою ця справа скорше чи пізніше буде мусіти бути виясненою. -     Якщо йде про засадничу проєктовану постановку, то може Вам вдасться вияснити людям, що вона нанесе необчислимі наслідки для Організації і визвольної справи взагалі. Відповідні забезпечення, щоб громадянство було поінформоване, вже є пороблені. Ми могли жити і діяти в атмосфері терору ворога, коли смерть ч(ек)ала на кожному місці. Ми були тоді щасливі, коли дістати отруту, щоб, упавши, - чесно покінчити зі собою і не дати ворогові видерти тайни. Коли ми сюди приїхали, то не на те, щоб розкладати Організацію – вислані НКВД, як це певні круги кольпортують серед членства. Нас вислав Провід для окреслених завдань: впрочім ніхто з нас на еміграцію не просився. Противно кожній хотів остати(сь) в Краю, боротьбі. Коли нині ми не можемо бути в ЗЧ, то відповідальність нехай несуть ті, хто такі божевільні експер(и)менти робить. Знищити, а тим більше морально ми не є наставлені себе дати. Коли б це викликало шкоду для визвольної справи і Організації, а відповідальність за це нехай спаде на авторів постановки. - Дуже мені прикро, що я мушу про це Вам писати, але ситуація така, що конечність. На всякий випадок, коли б заіснували «доконані факти», то і на Вас буде тяжити обовязок розкрити суспільності очі на правду і зрегабілітувати нас в імя тої спільної боротьби, що ми в ній брали участь. - Відомості, що їх в цьому листі подаю, прошу трактувати як довірочні, призначені виключно для Вас. Це не значить, що вони не правдиві: противно, вони провірені. - Хоч як не курійозно, моє застереження виглядає, все таки прошу його зареспектувати. -Загальні речі можуть бути Вами використані. - Щиро Вас здоровлю. Слава Україні! 19.ХІІ.1946. П.С. В залученні передаю жетони УГВР.     (-)  Омелян».

У грудні 1946 року на Другій конференції ЗЧ ОУН Степан Бандера, звинувативши Лева Ребета у «розкладовій акції серед одного круга членів Організації в Мюнхені», яка нібито вдаряла в «одність, внутрішню спаяність Організації, підривала її внутрішню мораль і здатність до боротьби, створювала такий стан, який давав пригожий ґрунт для ворожої диверсії», а також «за підривання внутрішньо-організаційної моралі й обов’язуючого організаційного порядку» усунув Лева Ребета («Стара», «Кліща») з посади Головного Судді ЗЧ ОУН. Провід ЗЧ ОУН, керований Степаном Бандерою, як видно з цього директивного відпису Секретаріату Проводу від 19 грудня 1946 року, піддав покаранню Стара-Кліща (Лева Ребета), виключивши його з ОУН, оголосив стягнення Орлян (Дарії Ребет) та Диру (Володимиру Стахіву), а також поряд з винесенням Зиновію Марцюку «строгої нагани за нехтування організаційного порядку й шкідливе відношення до справ Організації (справа передання майн і контролі)» та позбавлення «його на ½ року прав занимати який-небудь провідний пост в ОУН та доручається йому дисциплінарним порядком окреме завдання». - Те окреме завдання З.Марцюкові – двадцятикратне перетинання з організаційною поштою кордону з Німеччиною під наказами відповідного зв’язкового - то була, мабуть, вірна смерть, бо в умовах повоєнної Европи, в умовах жорсткого контролю та присутності окупаційних совєцьких військ та цих теренах та військ західних альянтів навіть одного разу вистачило б для того щоб попасти в пазурі спецслужб противника. Отже, Марцюк за свій непослух Провідникові ЗЧ мав вмерти щонайменше двадцять(!) разів, але перед цим все ж передати майно та кошти в його руки.

Та цього не сталося.  - І в цьому, як на мене, виявилася неабияка  мужність, стійка громадянська позиція та вірність устроєвим засадам ОУН, які виніс з Краю Зиновій Марцюк, Омелян-Улас, фінансовий референт ОУН та УГВР. Але наступ компетентного чинника продовжувався.  Вже 3 січня 1947 року дехто з стовпів, тобто - чільних членів т.зв. «опозиції», думається,  що серед них був і Зиновій Марцюк, - отримують анонімну записку, яку підписав  якийсь невідомий автор (хоча автор цієї праці з великою долею ймовірності може припустити,  хто ж це насправді був, але точно ідентифікувати не може, тому й утримується від своїх припущень). Що ж до тексту записки, то її правдивість не викликає жодних сумнівів. В цій записці, зокрема, говорилось: Зиновію Марцюку «В  перших днях грудня 1946 в розмові на тему ферментів у Організації інформував мене Гай, що справа опозиції є предметом слідства і полагоджування компетентного чинника. Опозиції роблено закиди, що вона свойого становища не конкретизує, акція її лежить у площині перзональній. На мій запит, в якій стадії є тепер ця справа, Гай відповів, що справа є ще передискутована. Коли я запитав, які можуть бути кари, а зокрема чи існує можливість фізичної ліквідації, Гай заявив: «а щоб Ти знав, що можливо, що так буде».  -  Я зрозумів це як брану до уваги в дискусіях конкретну можливість. При справі опозиції Гай згадував такі особи: Ребетів, Омеляна, Гуцула, а дальше – Мека, Свєнтка, Ернеста. При справі Орлян Гай сказав, що вона повинна б уважати, що має дитину. – Гуцулові був зроблений закид, що він у Карпатській Україні організував пу(т)ч проти М.Колодзінського, та що через три роки служив у НКВД. Він робив собі знимки в мундирі НКВД. - Гай інформував мене, що опозиція є сліжена. Зокрема Денис мав свою ролю добр(е) відіграти. - Тому що Гай відносився до мене з довір’ям, я припускав, що знатиму остаточне вирішення про можливу ліквідацію. - В другій розмові говорив мені Гай про покарання людей з опозиції. При цьому було бране до уваги, хто який пост в Організації занимав. Найвищу кару вимірено Левкові. Свєнтка і Ернеста не покарано, тому  що вони замало інтелігентні і являються хіба пішаками (?). Про Гуцула при полагоджуванні справи не згадувано і його не покарано. Коли я запитав Гая, чи кари вже остаточні (маючи на увазі, чи можу входити в гру можливість фізичної ліквідації), то він відповів, що – так. - Від Гая знав я про існування Провірочних Комісії, в склад якої з Терену входили він, Гай, і Юр.  В склад Комісії мали входити і інші люде, в кожному разі теж хтось з проводу (правдоподібно Залужний). (підпис)       (-)».

            За деякими даними, Степан Бандера був сам переконаний, що процес демократизації в ОУН, а пізніше – і в ЗЧ ОУН, - це інспіроване розхитування Організації большевицькими чинниками, що в свою чергу співпадало в його розумінні з широкою акцією московських спецслужб проти націоналістів. У відповідь окремі представники Проводу ЗЧ ОУН та «компетентного чинника», з огляду на таку (в їхньому розумінні) загрозливу ситуацію мали здійснити радикальні превентивні заходи до «опозиціонерів», характер яких добре ілюструє цитована вище записка Юста до стовпів «опозиції».  Одним із головних завдань так званої «опозиції» було реформувати вже самі Закордонні Частини ОУН з форм авторитарної організації у бік виробленого і сталого демократизму, замінивши застарілий і формалізований демократичний централізм на справжню демократію. «Опозиція», а у її складі і Зиновій Марцюк, який був першим, що відкрито виступив проти тоталітаризму в ЗЧ ОУН і проти програми дій і методів керівництва Степана Бандериі його групи, ставили за мету загальну користь для української визвольної справи, скріплення і консолідацію зусиль українства на чужині….

Як у справі відділів УПА, які прибули рейдом на Захід та підтримки організованої визвольної боротьби в Краю під проводом ОУН, УПА, УГВР, так і в плані взаємовідносин між окремими особами в ЗЧ ОУН були кошти одним із основних питань поряд з питаннями програмово-устроєвого плану було питання коштів та Збірок для потреб визвольної боротьби, які провадив і безпосередньо ними займався Зиновій Марцюк. Зіставлення балансів коштів провадилось, починаючи від серпня 1946 року та листопад 1949 року 9 разів чільними особами з середовища ЗЧ ОУН та Закордонного Представництва УГВР. У цій справі маємо писаний документ п.н. «Зіставлення білян сів»: У своїх додаткових виясненнях до балянску Горицвіту (ЗП УГВР) станом на 30 серпня 1949 року Зиновій Марцюк зазначав: «З рамени фінансової референтури Краєвого проводу ОУН на ЗУЗ у 1941-44 рр. були переведені три збірки, третя на закордонну акцію. Фондами з цих збірок оплачувано витрати на ЗУЗ, визначену суму відпроваджувано до каси Центрального Проводу, а за решту, що оставалася, - куповано ам.дол., - разом куплено ок.55.000 ам.дол. – Як я вже писав вище, ще в липні 1944 р. фінансовий референт дістав доручення поділити цю суму на три части, дві залишилися в Краю, третю дістав для «Р-33» «Ярополк» (О.П. - Микола Лебедь)  на закордонну акцію. Фінансова референтура не була якоюсь окресленою економічною установою з устійненим бюджетом по стороні приходів і витрат. Фінансовий референт не міг бути диспонентом фондів. Ними були ті чинники, які керували визвольною боротьбою. Поскільки в неї включувалися широкі кола народу, - треба було до нього звертатися за підтримкою для неї. Мюнхен, 13.9.(1)997. Омелян – З.М.».  Мабуть, ще й з приводу контролю та розпорядження цими коштами була боротьба у верхівці Закордонних Частин ОУН.

Св.пам. Зиновій Марцюк в листах до мене з 16 лютого та 17 квітня 2003 року писав, зокрема, таке: «В 1948 р. продісталися з України документи про позиції, на яких там проходила визвольна боротьба у повоєнний час,  а саме – праці Петра Полтави-Федуна, Осипа Горнового-Дяківа, У.Кужіля (Катерини Зарицької). В тому часі в діяспорі розгорілася боротьба між учасниками організованого визвольного руху з України, висланими керівництвом УГВР. ОУН та УПА на Захід – з одного боку, а з другої – з групою Степана Бандери і майже всіма звільненими в’язнями, які участи в процесах, що проходили в Україні не брали, їх не розуміли і їх не сприйняли. За час їхнього ув’язнення в ОУН зайшли такі зміни:  до вибуху Другої світової війни ОУН діяла на Західно-українських Землях, а з початком війни на українських територіях поширила свою діяльність на цілу Україну, отже мусіла брати до уваги  становище національних елементів на Наддніпрянщині, Сході та Півдні України.  А вони виразно заявляли, що в питанні державного устрою вони є за демократію і що на місці злочинної більшовицької партії – не хочуть мати нацпартію тоталітарного зразка. Згадані документи з України мали засадниче значення в дальшому ході конфлікту в діяспорі...».  - У Збірнику, що мав назву «Позиції українського визвольного руху. Матеріяли з Рідних Земель до питань боротьби за Українську Державу», що побачила світ у видавництві «Пролог» в Мюнхені 1948 року було вміщено три реферати написані безпосередніми учасниками і керівниками організованого українського визвольного руху у повоєнні роки в Краю в умовах бункру та підпілля – «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу» (П.Полтава), «На большевицькому ідеологічному фронті» (О.Горновий), «Науковість діялектичного матеріалізму» (У.Кужіль). Слід сказати, що ці три статті вже були опубліковані на Рідних Землях здебільшого в циклостилевих обіжниках та видання УПА та ОУН. У вступі до книжки Василь Потішко під псевдо «Василь Чайка», зокрема, зазначав, що зміст вміщених в ній рефератів  «...торкається основних соціяльно-політичних проблем української визвольної боротьби. В них наведено критику ворожих і з самої своєї природи несприятливих для українського народу соціяльно-політичних конструкцій та накреслено ту соціяльно-політичну плятформу і концепцію  української національно-визвольної боротьби, яку висунув український національно-визвольний рух на Батьківщині і яку виписала на своїх прапорах героїчна УПА. Досить глибоко і фахово розроблені, ці реферати мають значний теоретичний інтерес, але найголовніше для нас те, що вони демонструють ті ідеї та політичні спрямовання, якими живе нині УПА та весь український нарід, що став до боротьби за своє визволення і що його соціяльно-політичні прагнення віддзеркалює УПА. Безпосереній показ ідей та політичних тенденцій, які лежать сьогодні в основі українського визвольного руху в його боротьбі проти московсько-большевицьких гнобителів, дуже важливий так для зовнішнього світу, як і для нас самих тут, на еміграції. Для зовнішнього світу він важливий тому, що наші вороги намагаються змалювати їх у фальшивому світлі, що здискредитувати український визвольний рух в очах світової опінії, отже, цей показ має спростувати вороже фальшування. Для нас самих і для організації національно-визвольного руху за межами Батьківщини він важливий тому, що деякі кола та групи нашої політичної еміґрації, відірвавшись від рідної землі та безпосереднього контакту з народом, що на ній бореться (а деколи ніколи того контакту й не мали!) втрачають правильну орієнтацію щодо політичної природи і характеру визвольного руху на Батьківщині і, піддаючись фальшивими ворожим інформаціям, також неналежно оцінюють той рух та його заперечують або ж, не розуміючи природи і характеру його, хотіли б надати тому рухові інтенцій, противних його природі. Нарешті, є й такі, що, йдучи за випадковою кон’юнктурою тут, на чужині, або за своїми вузько-груповими чи особистими інтересами, ворожими природному характерові нашого визвольного руху, самі свідомо фальшують його і приписують йому невластиві політичні інтенції з метою власної політичної спекуляції. Демонстрація автентичних документів визвольної боротьби на Україні повинна покласти край цього роду непорозумінням, перекрученням і спекуляції... ...Завданням еміґраційного українського суспільства є створити таку еміґраційну політичну верству і політичну організацію на партійній, громадській або державно-правній основі, яка б органічно була пов’язана з українськими народними масами та їхніми інтересами і віддзеркалювала б тут, на еміґрації, той правдивий характер української визвольної боротьби на Батьківщині, в якому вона нині фактично відбувається. При тому мусить бути без жалю відкинуте все те, що не відповідає характерові боротьби або не хочу чесно переставитися на той характер. Тільки такий провід української еміґрації зможе виконати її історичну місію: гідно репрезентувати українську визвольну боротьбу за межами Батьківщини та організувати допомогу цій боротьбі в Рідному Краю...».

Уточнюючи деякі моменти у площині  протистояння поглядів та програм на еміґрації в її націоналістичному середовищі, про які, звісно, не міг знати, а отже й написати у згаданому вступі не-член ОУН, член УГВР  Василь Чайка (Потішко), бо це також  виходило за межі теми вступу до Збірника. Зиновій Марцюк, зокрема, писав, що «…в часі Другої світової війни в націоналістичному таборі проходив процес переорієнтації ідейних основ націоналізму і на Третьому Надзвичайному Зборі ОУН у 1943 році самостійницька ОУН прийняла демократичну плятформу. У визвольну боротьбу включилися широкі верстви народу, який давав цій боротьбі повну і всебічну підтримку. Збірка фінансів, яку я в тому числі провадив, була однією з форм включити широкі маси у визвольний рух. Українські політичні в’язні, які вийшли на волю з німецьких тюрем, як вже зазначалося, програмово-устроєві та ідеологічно-світоглядові зміни в ОУН не сприйняли. Затяжний конфлікт між прихильниками Закордонного Представництва УГВР та більшою частиною ЗЧ ОУН закінчився остаточно Комунікатом ЗП УГВР від березня 1950 року, в якому, зокрема, наголошувалось, що ЗЧ ОУН – це політична організація, різна від ОУН на Рідних Землях і Закордонні Частини не входять до системи УГВР. Заплянованої четвертої Збірки на закордонну акцію ЗП УГВР Закордонні Частини ОУН з-під стягу Степана Бандери не перевели. Акції ЗП УГВР були спаралізовані, а моя діяльність, як фінансового референта ЗП УГВР, була фактично закінчена. Фондами з тих шести Збірок на Фонди УПА та акції ЗП УГВР була фінансована визвольна боротьба українського народу в тому періоді...».- Спочатку «бандерівці мовчали, демократи, як видно, не старалися заогнювати конфлікт, а документи лежали без поширення серед української суспільності на чужині. Їх боялися як вогню. Щоб зрушити справу у демократичному середовищі обговорювалося, що матеріяли щодо позицій українського визвольного руху на Рідних Землях друкувати. Вступне слово до них написав Василь Потішко (*1895-1991) колишній член Української Партії Соціалістів-Революціонерів, член Центральної Ради перших скликань та член делеґації УНР для розмов з большевиками у 1919 році, учасник Великого Збору УГВР та один з авторів проекту «Плятформа УГВР», а до друку матеріяли з позицій українського визвольного руху дав я. Книжка викликала широке зацікавлення серед демократичних кіл Заходу на української політичної еміґрації, про що свідчать листи та відгуки щодо тих матеріялів... До речі, у справі визвольної боротьби українського народу в часі Другої світової війни появилося в діяспорі багато праць. Я ж вибрав з них відповідні до проблем УГВР, УПА, ОУН та доложив статті Євгена Стахіва і Мирослава Прокопа та деякі заключні матеріяли і зладив пізніше Збірку «Матеріяли до позицій визвольної боротьби українського народу в 1941-1953 р.р.». Ці книжки п.н. «Позиції визвольного руху» мали широкий попит серед українців, які частинно перебували також і в таборах для переміщених осіб в Західній Німеччині та Австрії, або мешкали приватно. Зиновій Марцюк був активним і невтомним розповсюджувачем такої і подібної літератури. Проводив жваву переписку з чільними діячами української еміґрації з приводу поширення, придбання на оцінки й аналізу «Позицій...».

Згадуючи про Українську Повстанську Армію, ми здебільшого пишемо чи говоримо лише про історію та осіб, що визначились у відділах УПА в боротьбі за волю України, при цьому ми дуже часто забуваємо матеріально-фінансові джерела організованого українського визвольного руху. Якщо ж абстрагуватись від допомоги чужинецьких чинників, то слід зазначити, що боротьба УПА в Краю великою мірою фінансувалась за рахунок пожертв українців, які опинилися за кордонами України. А якщо, йдучи далі, говорити чи писати про осіб, найбільш заанґажованих і посвячених до цієї колись утаємниченої справи, то щонайперше слід згадати ніби й непомітну, на перший погляд, особу Зиновія Марцюка, - одного з ключових розробників інструкцій, планів, узагальнень та доручень у справі, людину, в руках якої зосереджувалися доволі немалі для повоєнного часу кошти і засоби, яка й до цього часу вважає за потрібне говорити виключно мовою документів, а не закликів, фраз чи безпідставних обвинувачень.

В жодній із багатьох десятків книг «Літопису УПА» ви не знайдете приведених тут інструкцій, звітів чи відписів. А, як мене, вони є архіважливими для з’ясування повноти справи. На доручення Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради  було проведено у 1946 році на всіх еміґраційних европейських теренах, де проживали українці, три збірки на фонд УПА (на Різдвяні, на Великодні свята та у вересні 1946 року). На початку 1946 року Тереновим Провідникам надсилається для виконання така Інструкція у справі Збірки для УПА. Ось витяг із неї: «ІНСТРУКЦІЯ У СПРАВІ ЗБІРКИ ДЛЯ УПА            /Тереновим Провідникам до виконання/ 1.На Рідних Землях іде боротьба за бути чи не бути українського народу. В цій боротьбі поклав він і клади дальше колосальні жертви крови і майна. Це в першій мірі знищення країни в висліді фронтових дій, в дальшому – консеквенції самої визвольної боротьби: ввесь її тягар спочивав цілий час виключно на власних силах народу, жо(д)ної помочі ні звідки не було. Боротьбу за Українськ(у) Самостійну Соборну Державу веде цілий народ, /координуючі всі революційні сили в боротьбі – внутрі і репрезентантом назовні є УГВР, збройне рамя народу є УПА, ОУН дає визвольній боротьбі політичне керівництво/, він /народ/ несе усі матеріяльні тягарі з тією боротьбою звязані. - І треба ствердити, що в цьому відношенні виказав він повне зрозуміння для справи: провід визвольної боротьби усе діставав засоби і їх брак ніколи не стояв не перешкоді належному розгорненні визвольної акції. Усі ці ресурси (харчі, одіж,взуття, ліки, підводи, хати і ін.) давав народ радо з таким зрозумінням для справи, що це в історії визвольних воєн народів – унікат, як(о)му немає відповідників, хіба в історії таки українського народу з часів козаччини. - Збірка на УПА – це одна з акцій по лінії залучення широких народних мас до визвольної боротьби народів! - 2.В такій площині треба ставити збіркову акцію на еміграції. До речі, ми тут поза кордонами України творимо національну збірноту не емігрантського типу в повному слова того значенню: ми органічно зв’язані з боротьбою за УССД, що її проводить на рідних землях народ, визнаємо її, підпорядковуємо їй усі наші справи. Цей органічний зв’язок з краєм виявляється в афірмації боротьби на землях, у визнанні її цілим українським колективом тут, поза межами України, в тенденції повороту де землі, щоб включитися у боротьбу за УССД, тенденції допомогти цій боротьбі тут на еміґрації теж матеріяльними засобами. - Збіркою УПА включаємо частинно українську еміграцію у визвольну акцію на землях! 3.У збірковій акції бере участь кожний українець: ніхто не може стояти осторонь. Не повинно бути нікого, хто меншим чи більшим датком не взяв би участи у збірці. Справу належить у пропаганді так насвітлити, щоб це лежало в площині національної чести кожного, без огляду на територіяльне походження, чи політичні переконання. УПА – це збройне рамя цілого народу, це ввсенародна цінність, спільне добро для всіх українців. Цілий народ мусить це відчути: з одної сторони жодне політичне угрупування не може монополізувати УПА лише для себе, а з другої – її не признавати, чи негувати з приводу, що ОУН дає їй політичне керівництво і присвячує їй головну увагу. Є певні національні цінності спільні всім українцям. Такою цінністю є і УПА. Якщо б хтось цего не визнавав – повинен тепер визнати. Збірка на УПА – це фактор політичної мобілізації мас! 4.Як поважною є справа УПА, так поважним має бути ставлення до збірки – в першу чергу сітки організаційної, за збірку відповідальної, в дальшому й суспільності. Йдемо на датки не мінімум, тільки максімум. Кожний даток, який високий він не був би в порівн(я)нню до мареріяльних спроможностей даного українця, не стоїть в жодному відношенні до жертв крови і майна, що їх ніс і несе в боротьбі на землях народ. Це треба памятати і сітці, й громадянству. Воно хоче повернутись на землі: нині воно тут живе поза безпосередньою боротьбою, у відносно кращих особистих і матеріяльних умовинах, як у краю.... 19.ХІІ.1945.». - Збірки ті були продумані як податок у плані державної повинності, що її кожний громадянин мав повинен був сповнити. Розмір тих збірок був обумовлений потребами організованої визвольної боротьби в Краю. В загальному розмір плати залежав від матеріально-фінансового становище кожного окремого громадянина. Таку постановку питання українське громадянство розуміло не як примус, але як план збіркової акції в цілості боротьби і його, поодинокого громадянина, необхідний внесок у цю боротьбу. В тих збірках брали участь усі громадяни без огляду на територіальне походження чи партійну приналежність, без огляду на таке чи інше формальне чи фактичне становище до боротьби на Рідних Землях їх партійних екзекутив. При цьому слід зазначити, що тим Збіркам не було жодних спроб зорганізованої протидії. Збірки були великою акцією об’єднання всіх національних сил на платформі боротьби, що проходила на Рідних Землях під гаслом УПА – збройного рамені українського народу та УГВР – чинника, що координував революційні сили народу, керував цією боротьбою та зовні ї репрезентував. Одночасно це було реальною підтримкою визвольної концепції, що її репрезентували УПА й УГВР. Самі Збірки були однією з форм включення широких кіл українського громадянства на еміґрації в акції боротьби, незважаючи на те, що ця участь виявилася у формі невеликого внеску,  у жодному не співмірного до боротьби УПА в Краю, жертв, крові та майна на Рідних Землях, що їх поклав український народ на вівтар боротьби. Але ця участь закордонного українства у формі реальних грошових внесків в тяжких побутових та економічних умовах еміграції, часто – злиденного таборового життя, не повинна бути забутою і має бути в анналах історії боротьби українського народу та його еміграції після закінчення Другої світової війни.

Св.пам. Зиновій Марцюк у своїх розмовах зі мною любив повторювати, що «матеріяльна база – це один з неосновних, але не менше важливих відтинків боротьби. Без належної розбудови матеріяльної бази не вдалося б проводові визвольної боротьби поставити і вдержати її в таких розмірах в тяжких умовах німецької і большевицької окупацій. Політичне керівництво визвольної боротьби не відчувало ніколи браку матеріяльних засобів: все, у випадку потреби знаходило воно належне зрозуміння серед власного народу. Його відгук приходив усе в пору і в розмірах, що їм вимогу ставила боротьба. Українські маси, що на своїх плечах несуть тягар цілості боротьби, зуміли теж розв’язати належно справу матеріяльних засобів для неї....».

30 вересня 1946 року фінансовий референт Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради «Омелян» (Зиновій Марцюк) писав, зокрема, таке: «.... не економічні умовини: вони були створені окупантами для визиску і послаблення відпорної сили народу, а стан політично-державницької свідомости широких народніх мас, загроза окупантами всіх життьових інтересів народу, визнання правильності визвольної концепції, репрезентованої УГВР, дальше – співучасть мас у цілості визвольної боротьби на всіх її відтинках – були основними елементами для розбудови матеріяльної бази боротьби. - Так була, так є і тепер розв’язувана справа в Краю, на теренах безпосередньої боротьби, де ця участь мас у ній, якщо йде про її матеріяльну сторінку, - виявляється у цілому ряді матеріяльних свідчень для збройної і політичної боротьби потрібних. Таке саме зрозуміння для справи побудови матеріяльної бази виказала і европейська еміґрація. Це ствердження нехай буде висловом признання для неї. Моменти ці належно доцінює провід визвольної боротьби. Свідомість їх мусить наповнити український нарід вірою в свої сили, в правильність і силу тої визвольної концепції, що маси під своїми прапорами до боротьби вона мобілізує...».

Між іншим, якраз за активної участі Зиновія Марцюка на 1947 рік було заплановано чергові збірки. Перша з них, яку планувалося провести у січні 1947 року, мала піти на закордонну акцію Української Головної Визвольної Ради і мала відбутись на жетони з написом: «УГВР – закордонна акція». Закордонне Представництво УГВР виступило із закликом до української суспільності на чужині і висловило впевненість у реальності справи, в належному розумінні предмету чергової Збірки. Відповідно підготовчу акцію в організаційно-технічному плані доручалось провести делегатам на відповідних теренах.  Дві редакції інших інструкцій в справі Третьої збірки на Фонд УПА від 7 серпня та 14 жовтня 1946 року, порівняно до інструкції в справі Другої збірки на фонду УПА, більш детально окреслювати мотиви, фінансові умови для такої збірки, як також технічні та організаційні доручення і справи. - Ось витяг із документу у справі Третьої Збірки на фонд УПА: «ЗВІТ Фін. Реф. Тер. Манявський із переведеної третьої збірки на фонд УПА в днях 30.V.ІІІ. – 14.ІХ.46 р. Третя збірка на фонд УПА відбулася 30.VІІІ. – 14.ІХ.46 р. Підготовку до збірки почато дня 6.VІ. на відправі Провідників і Фін.Реф. Кер.Осер.  З огляду на це, що на першій відправі не було усіх референтів подібну відправу відбуто дня 20.VІ.46 р.  По відбуттю двох відправ з Пров. і Фін.Реф. Кер. Осер., намічено ряд конференцій з Окружними Провідниками і ін.Реф., в тій цілі, щоб ті, які безпосередньо стикаються з громадянством, були як слід підготовані до переведення цієї акції у її підході та практичному переведенні. Такі конференції показувались потрібними і практичними. Багато членів нижчих клітин нашої сітки при виміні думок запізнались з підходом та практичним переведенням слідуючої збірки, беручи до уваги досвід з переведення першої та другої. Дня 16.липня ц.р. відбуто конференцію Окр.Пров. і Окр.Фін.Реф. для Кер. Осер. Скитський … Разом          на     89.000 мешк(анців)   - суму 2,047.390 Р.М… Підготовку до переведення третьої збірки проваджено через три місяці. Ця збірка була найкраще підготована і розплянована з усіх дотеперішніх збірок. Добре і своєчасно була проведена пропаґандивна акція. З окрема передрук «Америки», яку розліплювано на видних місцях таборів і роздавано, брошура «Чужинці про Україну», як також інструкції відносно технічного переведення та звернення до громадянства улегшили переведення збірки. Як виходить із звітів поодиноких фін.реф.К.О., ця акція була відповідно розплянована і підготована так у горі, як і на низах. Належить звернути увагу, що третя збірка проходила в багато складніших умовинах, як перша і друга. Скринінги, пересування таборів, арештування, зубожіння громадянства, зменшення, а то і відбуття приділів УНРРА і збірки інших угрупувань (Мельн., УНР, ЦПУЕ,), як не як мали рівнож свій вплив на вислід збірки. Мимо цих несприятливих умов третя збірка ефективно дала найбільше, хоча виконано в загальному 52.5% плянованої суми. І так друга збірка на фонд УПА дала приблизно триста тисяч більше першої, а третя – приблизно триста тисяч більше від другої. Все це належить приписати солідній підготовці та допильнуванні на місцях. Очевидно, що третя збірка рівнож не принесла задовільного матеріяльного успіху, бо принесла лиш 52.5% пляну, але моральний успіх був великий, коли взяти до уваги усі ці несприятливі умовини, в яких вона проходила. - Третю збірку на фонд УПА виконано в загальному назначеної суми 52.5%, в пересічі 12.- РМ. на особу. -      Третя Збірка в поодиноких Кер. Осер. проходила рівно, залежно, як кожний з окрема розпланував її, пропагандивно підготовив, який вибрав підхід до її переведення, а найголовніше – в якій мірі допильнував на місцях….».

На еміґрації постанови Третього Надзвичайного Збору ОУН (1943) із доповненнями повоєнних конференцій ОУН на Українських Землях стали основою для організаційного оформлення спочатку демократичної фракції в ЗЧ ОУН, а згодом відповідно до рішення некомполектної (без Степана Бандери) Колегії Уповноважених ЗЧ ОУН у складі Лев Ребет та Зиновій Матла – зреформованих ЗЧ ОУН, які з грудня 1955 року стали називатися Організація Українських Націоналістів за кордоном. До складу її вищого керівного органу Політичної Ради ОУН за кордоном було покликано і Зиновія Марцюка, одного із чільних осіб демократичної опозиції у площині  системного і всебічного методам та програмовим засадам керівництва ЗЧ ОУН на чолі із Ст.Бандерою. «...Я все таки дорожу тією визвольною боротьбою, в якій ми брали участь, може ті процеси демократизації були не до кінця продумані й доведені до логічного кінця, але все те, що було остаточно досягнуто – це великий поступ вперед... ...Мені відома також і безпосередня причина відсторонення від керівництва 13 травня 1943 року урядуючого Провідника Миколи Лебедя. І, може я помиляюся, на початку 1950-их років від декому «відплатив» за програну попередню, маючи неймовірно сильнішу позицію, ніж тоді, в 1943-ьому. Та й ситуація стала іншою. Його, Лебедя, заслуги не звільнюють його від помилок. Він відсторонив кількох людей, які були ідейно пов’язані з визвольною боротьбою, зробив ще кілька помилок, наприклад, у справі Архіву Закордонного Представництва УГВР, на деяких документах якого з’явилась печатка «Архів Миколи Лебедя». Нарешті, після смерті його дочки Зоріяни – в заміжжі Зої Стіґлер, внук Миколи Лебедя передав документи знову українським установам. Я маю ту сатисфакцію, що на Збірку допомоги українським політичним в’язням в 1970-1980-их роках він давав свій даток. Пізніше, після смерті керівника Видавництва «Сучасність» і по двох людях, які прийшли на місце Померлого, отцем І.Гриньохом мені було запропоновано очолити це Видавництво. Я чемно відмовився, що вже є на ренті і праці пропонованої не потребую перебирати. Вже по смерті о.д-ра Івана Гриньоха, в середині 1990-их, Микола Лебедь звернувся по телефону до мене, щоб я перебрав архів Покійного для нього. Незважаючи ні на що, це було зроблено...

Тепер про інше. Зараз в Україні комусь ставлять пам’ятники, називають проспекти, не треба вражувати емоції людей правдивою пам’яттю. «Степан – ще не Гетьман України», - любили повторювати на еміґрації. Думається, що ніхто, у тому числі й Степан Бандера, на еміґрації у перше повоєнне десятиліття не мав яскравих провідницьких рис, комунікабельності, послідовності та інтелекту, аби евентуально, при сприятливих для визвольної боротьби України обставинах стати на чолі новопосталої Держави... А шкода, був би сам побачив, - наскільки помилявся...,» , - говорив мені колись Зиновій Марцюк.  Безперечно, теренова Організація ОУН(з) у Західній Німеччині, до складу якої входив Марцюк, діяла в неймовірно тяжких умовах конкуренційного протистояння з групою ЗЧ ОУН Бандери-Ленкавського-Стецька, яка безперечно за своєю чисельністю і коштами була більш потужною.  Усі члени Теренової Організації ОУН(з) у ФРН були максимально згуртовані, дисципліновані та вірні ідеям демократії, плюралізму та гуманності. Хоча вони становили невелику частину з понад 22-охтисячної української еміґрації у 1950-их роках, однак їхні впливи на думки й прагнення української суспільності в Західній Німеччині були поважними і їх не варто недооцінювати. Під їхньою еґідою діяли, наприклад, Українське товариство закордонних студій, редакції «Українського самостійника», «Сучасної України», а згодом і «Сучасності». Видавничими справами займалися такі члени ОУН(з), як видавець «Українського самостійника» Михайло Борис та засновник видавництва «Дніпрова хвиля» Олекса Вінтоняк. Поступово наладилися сталі зв’язки з Центральним Представництвом Української Еміґрації в Німеччині, Українським Вільним Університетом, Товариством «Рідна школа», молодіжними організаціями.

Осідком Теренової Організації ОУН(з) був Мюнхен, де перебувала значна частина членів Політичної Ради ОУН(з) та Голови Політради Лев Ребет (1955-1957), Богдан Кордюк (1957-1979) та Дарія Ребет (1979-1991), які в різний час очолювали Організацію. Разом з ними працювали члени ПР ОУН(з) - Зиновій Марцюк, Іван Бутковський, Ірина Козак, Володимир П. Стахів, Ліда Марцюк, а також о.Євген та Марія Гарабачі. Оседедки Теренової Організації ОУН(з) у Західній Німеччині були в Мюнхені, Людвіґсфельді, Вангені, Нюрнберзі, Бравншвайзі, а також у Дюсельдорфі, Бонні та Ґавтінзі. Тривалий час Крайову Політичну Раду в Західній Німеччині очолював маґістр Іван Чорній, членами ПР були Ірина Козак, Володимир Волошин (Кудрик), Михайло Рудко, Роман Кокодинський, до крайової організаційної контролі входили Петро Поліщук, Михайло В.Борис, Василь Федина, до крайового суду ОУН(з) – І.Бутковський, О.Гуцало, Г.Латанишин. Протягом п’яти років з дня організаційного постання ОУН(з) у 1955 році Крайова Організація ОУН(з) у Західній Німеччині відбула чотири повноцінні конференції, тобто проводила їх майже щорічно.

У  Мюнхені вийшло 26 чисел журналу «Лис Микита». Видавцем цього журналу гумору, політичної сатири та карикатур  був член ПР ОУН(з) Зиновій Марцюк, редаґував часопис Едвард Козак (ЕКО), тексти частинно писав Богдан Нижанківський (Бабай), автором багатьох малюнків був Любослав Гуцалюк.  - «...В мене збереглися майже всі оригінали рисунків. Я посортував їх тематично, подав підписи під кожним, як у журналі, зібрав понад 100 картонів. Їх иожна було б показати на якійсь виставці,  прсвяченій авторові. В Мюнхені появилося 26 чисел журналу – виїзду ЕКА до США. В слові до читачів є згадка про політичний характер журналу. В мене збереглося було кілька примірників, я поробив кілька копій і розіслав їх до обласних бібліотек...  Власне,  все, що я робив, - робив з почуття свого національного обов’язку. Я мав успіхи. Колесо нашої історії наше покоління просунуло значно вперід…»,  – ніби підтверджував здобуті мною офіційні дані та деякі суб’єктивні спостереження при розмовах зі мною св.пам. Зиновій Марцюк.  Власне, журнал політичної сатири продовжив ту славну політичної сатири традицію, яка була започаткована ще в часі Другої світової війни на Рідних Землях і була згодом принесена провідними діячами організованого українського визвольного руху з-під стягу ОУН, УПА, УГВР разом із закордонними місіями цих угрупувань на Захід. За підрахунками автора під час війни та перше повоєнне десятиліття ОУН, УПА та УГВР видавали усім разом близько 91 періодичних і неперіодичних видань, із них 9 можна віднести до профілю політичної сатири, хоча і в майже  кожному офіціозі окремо була якщо не окрема сатирична або гумористична сторінка або ж стаття чи допис.  «Лис Микита» – український журнал політичної сатири на еміґрації мав порівняно велике число передплатників, а рівень мистецького оформлення і якості пропонованих матеріалів був навіть такий, що його б сміло зачисляли не лише читачі, але й фахівці до найкращих світових органів такого типу. Крім того, його окремі статті, памфлети, шарші, анекдоти та карикарури передруковували не тільки українські еміґраційні часописи, але й поважні чужинецькі видання в Англії, Франції, Нідерландах, Польщі, Німеччині, Італії, такі  як «Wiadomosci» (ч.23(114), 08.06.1948), «Lun di Manche» (ч.34, 15-22.06.1948), «Het kompas» (ч.15, 17.06.1948), «il TRAVASO» (ч.ч.16,20, 18.04. та 16.05.1948). До сатиричних матеріалів друкованих у «Лисі Микиті» зверталися  у 1948-1949 роках також  «World Rewiew», «De Line»,  «La Torre di» та інші. До карикатур були додані також статті про Україну, її боротьбу і культуру. З окремим підкресленням була відзначена роль журналу «Лис Микита» в боротьбі проти большевизму. Журнал зумів нав’язати живі зв’язки з демократичною чужинецькою пресою й у такий спосіб за досить короткий час було зроблено досить багато для пропаганди української визвольної справи за кордоном, тобто до тих завдань, що їх еміґрація тоді повинна виконувати для Воюючої України. Журнал обстоював загальноукраїнські позиції й не був пов’язаний із будь-яким партійним середовищем на еміґрації. Та це, власне видно й з поданих вище прикладів. «Лис Микита» намагався стверджувати все здорове й поборювати все, що послаблювало тоді український національний організм і визвольну акцію, без огляду на, звідки б такі намагання не походили.

В 1950 році Закордонне Представництво УГВР нав’язало взаємини з одним чужинецьким чинником. Від нього було отримано підтримку і зорганізовано видавництво «Сучасна Україна», в адміністрації якого дістав працю і Зиновій Марцюк, обійнявши посаду керівника внутрішньої адміністрації. З ним була підписана відповідна угода: «УМОВА ПРАЦІ - Пан Зенон Марцюк, уроджений 22.10.1910 зобов’язується працювати у Видавництві «Сучасна Україна» і «До Зброї» в характері керівника внутр(ішньої) Адміністрації і виконувати всі доручення керівних чинників Видавництва Дирекція Видавництва «Сучасна Україна» і «До зброї» зобовязується виплачувати винагороду у висоті сто вісімдесят (180) НМ місячно. Договір праці важний на час 1.січня 1951 р. до 31.березня 1951 р. Виповідження одної або другої сторони може наступити на місяць часу наперед. Мюнхен, дня 30.12.1950. Зиновій Марцюк (підпис). - За Дирекцію Видавництва «Сучасна Україна»              Дарія Ребет (підпис)».

Праця Зиновія Марцюка у Видавництві «Сучасна Україна» за незначну платню була обмежена лише картотекою передплатників й до передбаченого угодою т.зв. внутрішнього адміністрування справа, як видно, не дійшла, і продовжувалася майже три з половиною роки, коли нова управа Видавництва надіслав йому повідомлення такого змісту: «Управа Видавництва «Сучасна Україна» Мюнхен 2, Карльспляц 8/3.-  Мюнхен, дня 30.4.1955. П.Т.: Марцюк Зеновій Згідно Вашої умови з видавництвом «Сучасна Україна» та зобовязуючими законами виповідаємо Вам працю у нашому Видавництві і розвязуємо існуючу з Вами умову праці з днем 31 травня 1955 р. Причиною розвязання умови праці є конечність реорганізації Видавництва «Сучасна Україна». - Управа Видавництва «СУ»: М.Мартинець (підпис)      Г.Тимкевич (підпис)             І.Юревич (підпис). - Підтверджую власноручним підписом отримання виповідження праці.........».

Хто стояв за безперечно зовсім не випадковим, а більше спланованим й «раптовим» звільненням Зиновія Марцюка тепер можна лише здогадуватися. Не хоче говорити про й пан Зиновій. Було ясно одне: жодної праці в Західній Німеччині для політеміґранта-українця знайти не було ні найменшої можливості. Таким чином – несподіване безробіття й мало обнадійливі пошуки хоч якогось заробітку. Перспектива не з кращих... Але, як кажуть, - не було б щастя та нещастя допомогло. Знову став у пригоді Його Величність випадок, високі професійні якості та риси характеру Марцюка. Якраз в той саме час уряд США запропонував був велику допомогову акцію громадянам СССР, які не змогли виїхати за океан на постійний побут. Американські кошти мали бути використані на харчі, одежу, лікування, помешкання, перекваліфікацію, навчання, тощо. Якраз через два тижні після звільнення з Видавництва «Сучасна Україна» Европейське Представництво Злученого Українсько-Американського Допомогового Комітету запропонувало працю Зиновію Марцюкові в  книговодстві, в частину проведення розрахунків за одержану допомогу. Праця була надзвичайно відповідальна та й кошти були немалі. «До кінця 1955 р. було видано на допомогу 40.000 н.м., а в наступному році ЕП ЗУАДК дістало вже 700 тисяч нім.марок. До моїх обов’язків входила теж харчева допомога для 15 000 зареестрованих на неї наших залишенців. Вибігаючи наперід, хочу зазначити, що по двох роках приїхало з америк(анської) амбасади в Бонн два контролери, які три місяці робили в нас провірку: півтора місяця по централях фірм, які видавали товари на допомогу, як також перевіряли ту обставину – чи ми зголосили до розрахунків 3% і 5% опустів, які фірми при таких великих закупах давали. Півтора місяця робили контролю в нас. ЕП ЗУАДК була одинока аґенція, де вони на себе не заробляли. Нічого, що нас обтяжувало б, не знайшли. Обі згадані контролі пройшли без найменших зауважень. Кажуть: довір’я є добре, контроля – краща. Вона є невід’ємною частиною демократичної системи. Без неї демократія є декламацією», - писав у листі до мене в лютому та початку серпня 2003 року Зиновій Марцюк.

Чинником тодішнього національно-демократичного руху в Україні, який був надзвичайно широким у програмовому і організаційному відношеннях, є те, що в ньому брали участь не тільки нові люди, а й провідні діячі українського руху опору, що визначали у великій мірі його програмне спрямування з’ясовували ближчу і кінцеву мету. - «Як скінчилася моя заробіткова праця, відкрилася можливість висилати допомогу в Україну. Я вислав один пакунок до Аян над Охотським морем в’язневі-жінці зо 300 н.м. з білизною з ангори проти ревматизму. По трьох місяцях вислав другий, третій пакунок, почав збирати гроші серед знайомих, інформував владику Корниляка, діставав від нього допомогу. З приїздом до Мюнхену ген.П.Григоренка заснували ми тут Товариство сприяння Українській Гельсінській Групі, яке переводило збірки на допомогу. Зверталися до різних товариств в Німеччині, Канаді, США. І з часом одна шановна пані, д-р Анна-Галя Горбач, яка їздила в Україну, зустрічалася там з колишніми політв’язнями, знала ту проблематику й передала 3000 н.м. від якоїсь особи чи установи, яка себе не назвала... На такі збірні пожертви я висилав розрахунки з усіма оригінальними прилогами, так як би ті самі жертводавці дані посилки висилали. І так уся наша допомога, за виїмком індивідуальних вплат до каси, де це було неможливе, є розрахована... Допомогу висилали ми тільки з німецьких адрес, з кожної по кількадесят посилок, щоб на зовні виглядало, що це чисто харитативна акція різних, не зв’язаних нічим людей. Труднощі були, як проєктувати пакунок. Речі купувати треба було добрі, по можливості по знижених цінах. Висилано одяг, взуття, білизну, шиті по 6 метрів фіранки, з яких на засланні шили жіночу одежу, плащі, а також – нитки для вишивання, обруси і подібне... Ще в житті так інтенсивно я не працював, як при тій допомозі. І вдячний Долі, що дала мені змогу це пережити…», – згадував в часі однієї з розмов зі мною  св.пам. Зиновій Марцюк.

            Як і в випадку з московитськими політв’язнями при праці у Фонді Солжєніцина в українській групі Зиновія Марцюка-Анни-Галі Горбач ті, хто зберігав кошти  та засоби, розповсюджували до надсилали допомогу для своїх витрат із тих коштів собі нічого не отримували, про що свідчать точні розрахунки Зиновія Марцюка. Стосуючись конкретних цифр та порівнянь обох акцій допомоги політв’язням можна ствердити, що українська група хоча й за 15 років своєї праці, а останні три роки – вже в умовах Незалежної України, надіслала 690 посилок з матеріальною допомогою на суму 200 624,5 нім.марок та доставила політв’язням 1419 посилок з релігійною літературою на загальну суму 16254,19 нім. марок. Це також добре видно із звітів Зиновія Марцюка. Не виключено, що кошти, передані для українських політв’язнів д-р Анною-Галею Горбач, міг надати й відомий діяч Церкви,  нідерландський священик отець Веренфрід ван Страатен, який помер 31 січня 2003 року в дев’яностолітньому віці.  Про славний життєвий шлях цього служителя Церкви писав, зокрема, й часопис «Патріярхат» (ч.2, лютий-березнь 2003) на підставі реконструкцій із розповідей о.д-ра Б.Гудзяка, о.дра Б.Праха і комунікату УГКЦ: «...Коли по війні Німеччина опинилася серед руїн, о.Веренфрід звернувся до своїх співвітчизників-фламандців за допомогою. Пам’ять про злодіяння нацистів у його батьківщині ще була свіжою, але це не перешкодило йому систематично пересилати в Німеччину пакунки з їжею. «Отець Шпондер» – охрестили його вдячні німці. З’явився він у Німеччині і тоді, коли вона міцно стала на ноги. Тепер о.Веренфрід вказував на потреби інших. Відкриттям України для о.Веренфріда стала його зустріч із Патріярхом Сліпим, що відбулася незадовго по приїзді Глави поневоленої Церкви до Риму. Відтак, для сотень проєктів із життя Церкви в Україні засвітило зелено світло. І тепер, коли о.Веренфріда вже нема, його організація продовжує допомагати нашій церкві. (О.Веренфрід залишив по собі 3000 мільярдів доларів на потреби Христової Церкви, які роздали у 140 країн світу, а також організацію «Церква в потребі», яка продовжує діяти)... Настане час (або й уже настав), коли Україна, як і Німеччина, стане на ноги... Не забути б нам отця Веренфріда ван Страатена...».

Дійсно, від 1979 року, коли влада в СССР дозволила надсилати з-за кордонів посилки, зусиллями св.пам. Зиновія Марцюка та інших українських активістів було організовано допомогу українським політв’язням та членам їхніх сімей. Фонди збирали як індивідуальні пожертви, а також як харитативну допомогу різних організацій. Близько 700 посилок від 2 до 10 кг було відправлено із 26 німецьких адрес, їх одержали 114 політв’язнів. Надсилали також і релігійну літературу (Новий Завіт, Катехизм, молитовники, Коляди, тощо), всього – 1419 бандеролей та посилок. Адреси Марцюк та його соратники мали із Списку політичних в’язнів, що його щороку видавав Кронід Любарський. Адреси звільнених політичних в’язнів вони здобували у приватний спосіб.  Можна говорити про багато речей, однак документи та звіти є найбільш переконливими. Нижче подаю витяг із фінансового звіту Зиновія Марцюка щодо пожертв на допомогу Україні, складений 31 грудня 1994 року: «Фінансовий звіт допомоги в Україні 1979-1993… - 2.109   посилок – допомога. - Нім.м.             223.371.32… Мюнхен, 31.12.1994. Зиновій Марцюк (підпис)». Посилки і допомога політв’язням та їхнім родинам йшла не тільки до Західної України - до Львова  чи Тернополя, або до Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської області та Закарпаття, але й до Києва, Запоріжжя, Харкова, Одеси, Житомирської, Миколаївської, Хмельницької, Черкаської, Донецької, Чернігівської областей. Значна частина надходила безпосередньо до самих політичних в’язнів до Якутії (Бадзьо Юрій), Іркутської (Антонюк Зиновій, Квецько Дмитро) і Тюменської (Андрушко Володимир, Красівський Зеновій), Читинської (Микола Матусевич) та Томської областей (Лук’яненко Левко, Попович Оксана, Ткачук Василь, Шухевич Юрій), Хабаровського краю (Мешко Оксана, Есіп Роман, Нечипоренко Григорій), Бурятської АРСР (Василь Лісовий), Казахстану (Мирослав Маринович, Шевченко Олександр), Каракалпакську АРСР (Євген Пронюк, Сеник Ірина), до Горно-Алтайського краю (Микола Руденко), Воркути (Сілівончік Галина), Тамбовської області (Чуйко Марія), Узбекистану (Михайло Слободян), на Урал (Шумук Данило, Іван Мотря), в Іркутську область (Квецько Дмитро) та інші реґіони колишнього союзу ССР, що партійно-державною бюрократичною верхівкою імперії зла був перетворених на суцільну в’язницю для інакодумців та дисидентів.

Серед відправників з українського боку, д-ра Анни-Галі Горбач, Марії Гарабач, Стефанії Кордуби, Михайла П’ятницького, Марії Салак, Марії Борзан, Ірини Яримович, Марії Ракочій, Ліди та Зиновія Марцюків, більшість складають таки відправники німецького походження, які через 30-40 років після закінчення Другої світової війни виявили громадянське сумління та співучасть до українських політв’язнів. З-поміж 37 відправників 26 осіб були німцями, наприклад, з адреси Архимандрита Йоганна Петерса було відправлено 74 посилки політв’язням та членам їхніх сімей, а д-ром Анною-Галею Горбач було проведено розрахунок на 18.000 німецьких марок, що було по тих часах доволі значною сумою. Також було проведено велике число цих Збірок, всього, згідно звіту Зиновія Марцюка, - на 15 збіркових листах. «На збірні пожертви жертводавцям висилано разрахунки з усіма прилогами і зворотніми посвідками, так, якби самі вони висилали. В пакунках висилано харчі, одежу, взуття, білизну, нитки і друковані обриси для вишивання. Допомогу висилано тільки з німецьких адрес (26), релігійну літературу – з українських (11). З цілої акції вилучено релігійну літературу, бо йшлося про кілька тих самих видань (Новий Звіт, Катехизм, Молитовники, Коляди). А зі самої допомоги зладжено фінансовий звіт з усіма прилогами і вислано його до Державного Архіву Львівської області. Моя участь у визвольній боротьбі і висилка допомоги політичним в’язням – це найкращі роки моєї громадської праці…», - підсумовував Зиновій Марцюк…

…Табір Ravensbruck знаходився недалеко від Берліну. В самім таборі була тюрма, де тримали відокремлено визначніших жінок різних національностей. Була там, зокрема, і родичка англійського прем’єр-міністра Уінстона Черчілля, яка згодом написала книжку та зняла фільм про цей жахливий концтабір. В жіночому концтаборі Равенсбрюк від листопада 1942 року до жовтні 1944 року була ув’язнена й майбутня дружина Зиновія Марцюка Ліда Укарма. В концтабоі Равенсбрюк пані Ліда була з-поміж 145000 жінок-в’язнів, українок з цього числа було за різними підрахунками  від 6 до 8 тисяч осіб. Точного числа в’язнів устійнити не можна, бо архіви концтабору збереглися лише до 1942 року, дальші – були знищені. У списках колишніх в’язнів Равенсбрюку імена жінок-українок статистично збагачують польські, совєцькі та інші дані. В додатку, територія цього концтабору географічно розташована на території колишньої ГДР і від 1945 по 19994 рік служила як штаб-квартира для військових вправ совєцької Армії. Після розвалу Берлінського муру та об’єднання Німеччини в 1990 році Ліда Марцюк (Укарма), бувша жертва нацистських переслідувань у Равенсбрюку, разом з дочкою відвідала ці сумнозвісні місця. Пані Ліда та інші українські активістки стали домагатися відкриття на території концтабору меморіяльної келії, присвяченої жінкам-політв’язням українського походження. Петиція з цього питання, яка була підписана понад  10 000 українських жінок була вручена організаторам відзначення 56-ої річниці звільнення концтабору. Петиція супроводжувалась також особливим зверненням трьох доньок Ліди та Зиновія Марцюків та дочки Омеляна Коваля, бувшого політв’язня концтабору Авшвіц (Освенцім). Історичною подією стала також перша Служба Божа з Панахидою за полеглих за волю України, відправлена владикою УГКЦ Петром Криком в сослуженні трьох священників в підвалі меморіяльного музею між келіями. А перед озером, в яке колись викидали попіл спалених нацистами жертв, було здійснено символічний обряд похорону.          Незважаючи на відсутність достовірних даних обліку, очевидно, що українки за походженням в Равенсбрюку складали понад ¾ ув’язнених. Існує нагальна потреба в пошуках достовірних доказів перебування українок у цьому концтаборі та документації причин ув’язнення, виявлення й оприлюднення експонатів, свідчень жахливих тортур і злочинів гітлерівського режиму. Власне, це стосується не лише Равенсбрюку. Слід відмітити, що там, де наразі розташований музей концтабору Равенсбрюк, а в роки війни у так званому «бункері»-таборовій тюрмі були ув’язнені українки Дарія Гнатківська (Лебедь), бувший політв’язень польських тюрем зі своєю дволітньою дочкою Зоєю та двоюрідною сестрою, 17-літньою студенткою Іванною Григорців-Головатою. На території цього табору, зараз у сусідньому бараці, знаходились їхні матері: пані Олександра Гнатківська і пані Марія Григорців (обидві вже померли), довго не знаючи, що в «бункері» перебувають їхні дочки.  У Равенсбрюку були, зокрема, такі українки - Дозя Котис (Гайвас), д-р Рома Лебедович (Навроцька), Дарія Сидір (Микита), Пегалія Дністрянська (Ткачук), Ада Котко (Лапичак), д-р Анна Ганкевич (Харкава), Ольга Фроляк (Еліяшевська), Марія Оренчук (Марущак), Ліна Новожилова, Ганна Федор, Валентина Верес, Людмила Нечипор, Катря Валько, Надія Романів, Адріяна Гудна (Удуд), Ірина Шуль (Боєнко) та багато-багато інших. Тисячі безіменних були замордовані в німецькій неволі, чимало після звільнення загинуло у нових таборах ҐУЛАҐу, де перебували й новітні українські політв’язні, яким надавали допомогу українці з-за кордону, що її організовував і координував Зиновій Марцюк. Але пам’ять про жертви нацистів, большевиків та інших катів живе в українському народові й досі. Цю пам’ять підтримують і живлять зворушливими своїми спогадами, есеями, картинами, малюнками, петиціями самі ж політв’язні та їхні нащадки. У грудні 1942 року під час викладів в Академії Мистецтв в Берліні було арештовано і згодом ув’язнено в Равенсбрюку українську мисткиню Олену Вітик Войтович, яка 1992 році в Чікаґо (США) випустила альбом малюнків про злодіяння нацистів в цьому концтаборі. Олена Вітик Войтович, передмовлюючи цю хвилюючу книжечку страшних за змістом малюнків з невеликими коментарями писала: «…Я, зокрема, взялася за цю справу, аби засвідчити, що українці нарівні з іншими націями, активно чинили опір нацистській Німеччині, яка стала новим безпощадним окупантом України. А також, щоб звернути увагу західного світу, що нацистська свастика рівняється більшовицькому серпові і молотові. Обидва ці символи обернулись неволею і жертвами для українського народу. Лише в останніх двох світових війнах Україна втратила мілійони. Людей немає ні одної родини, яка б не мала загиблих. А то й вся родина, та й цілі села були знищені. Крім людських смертей, - жахливе матеріяльне спустошення було принесене на українську землю. Сталінська примусова колективізація, штучно створений Голодомор 1933 року, десятиліття репресій забрали 7 мільйонів українських життів. Все це старанно приховувалось і замовчувалось як совєтською, так і західною пресою. То треба хоч якесь слово сказати від себе для спростування всіх тих неправд, які писались про Україну…». - Відтак, за історичну справедливість щодо України взагалі й за пам’ять українських жінок в’язнів ще й досі доводиться боротись. І в цьому процесі неабияку роль поряд з іншими українськими патріотками відігравала дружина св..пам. Зиновія Марцюка, співтоваришка його Долі й вірна супутниця Життя св.пам. Ліда Марцюк (Укарма).

...Повертаючись до моїх книг «Із Архвіу Марцюка...» та «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українських політв’язням...», як також торкаючись змісту окремих розділів інших моїх розвідок про політико-правовий статус Закордонного Представництва (Середовище) УГВР та ОУН за кордоном, джерелом яких стали в т.ч. документи зі Збірки св.пам. Зиновія Марцюка, якому 22 жовтня 2020 року виповнилося б 110 років від дня народження, - слід зауважити, що документи з Архіву Зиновія Марцюка, на жаль, ще не стали предметом ґрунтовних досліджень науковців з число викладачів та дослідників українських ВУЗів. - Однак, тут слід, напевно, відмітити цікаві розвідки та позиції відомого науковця в Тернополя Василя Ухача, автора близько сотні наукових публікацій, зокрема, англомовного навчального посібника з історії України, монографії «Культурно-освітня діяльність ОУН (1929-1944 роки)», навчально-методичного посібника «Історія держави і права України», навчального посібника «Історія держави і права України», який, між іншим, зауважував, що «...на окрему увагу заслуговує науковий доробок полтавського правника та історика О.Панченка. Окрім біографічних публікацій про діячів УГВР, доктору права О.Панченку належить одна з перших спроб узагальнення діяльності УГВР, розкриття її міжнародного значення у презентації українського визвольного руху у вільному світі в роки Другої світової війни та післявоєнний період. Науковець розглядає УГВР не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу в роки Другої світової війни, а й насамперед як «структуру державно-правового характеру», визнаючи її роль в історії українського державо- і правотворення в XX ст. Історик розкриває історичні витоки формування УГВР, юридичні принципи її постання, організаційну побудову та програмні документи, її місце в палітрі чинних українських самостійницьких сил, здійснює порівняльний аналіз діяльності УГВР із попередніми етапами визвольних змагань за українську державність… В останні роки помітне посилення уваги до наукової теми також істориків держави і права (праці О.Панченка, І.Терлюка, Б.Тищика, Я.Тимчишина, В.Ухача), що є важливо, оскільки компаративістський міждисциплінарний підхід та новітній методологічний інструментарій дають можливість подати об’єктивний аналіз діяльності УГВР…».

Уродженець Лохвиці, видатний український письменник Микола Євгенович Петренко, який щойно 10 жовтня 2020 року відійшов за межу Вічності, писав мені зі Львова після отримання ним книг про Архів Зиновія Марцюка: « Нарешті мав трохи часу ознайомився із дарованими тобою книгами. Перша – про фінанси ОУН, УПА, - вона стала для мене у деяких моментах несподіванкою, Хоча, правду сказати, я досі глибше цим питанням не цікавився, а воно потрібне і багато в чому визначальне… Що стосується бандерівщини і саме цього авторитарного боку в її ідеології і практиці, - то про це в нас соромливо замовчують, чи задовольняються темою Бандера-Мельник. Бачте, останній нам ближчий, у чомусь він успадкував Петлюру… А от Бандера... Для мене ясно, що рух бандерівщини визрів у домінанті тогочасного європейського життя, а це – фашизм, як би хто він нього не відхрещувався… А от про демократичну лінію в ОУН якось майже не говорилося. Добре, що в книзі подано це доказово і гідно. Хоча – чи треба роздувати колишні незгоди, варто шукати місця для всіх у розбудові українського світу…». - «…На моє щире переконання О.Панченко на сьогодні є найпродуктивнішим і найефективнішим літератором та громадським діячем мого Лохвицького краю. З подиву гідним зацікавленням він досліджує і відтворює в книгах етапи визвольної боротьби, головно минулого буремного століття – визвольна війна УПА, діаспорні організації. Вісімнадцять книг художньої документалістики – подиву гідний ужинок. Ґрунтовно, глибоко, доказово, талановито…». - Інший мій респондент, народжений у мальовничому прикарпатському місті Надвірна 19 січня 1929 року Іван Михайлович Гречко, - львівський колекціонер, сподвижник і пропаґандист української мистецької спадщини, мирянський діяч та мистецтвознавець, якось писав до мене у Лохвицю зі Львова: «…На самі Великодні Свята одержав я Вашу дуже цікаву книжку. Тепер уважно її студіюю, а потім думаю написати якийсь відзив до преси, але ще не знаю до якої… Сердечно дякую Вам як упорядникові і коментаторові тих надзвичайно цікавих історичних документів. І на цьому – щасти, Боже, у Ваших правничих та дослідницьких трудах… - 14.05.2006 р.». - «Львів.22.11.2006 р. Висилаю копію подячного листа за Вашу книжку від дирекції Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника НАН України від 14.11.2006 року №557. Таку саму копію висилаю п.Марцюкові у Мюнхен. Це, якщо пам’ятаєте, була друга книжка, яку Ви були ласкаві мені надіслати. До подяки д-ра іст. наук, професора М.М.Романюка, директора бібліотеки, кажу: «дякую» і від себе. Щасти Вам, Боже, у Ваших трудах. З глибокою пошаною… Іван Гречко»...

….В одному з районів баварської столиці Мюнхену при тихій вулиці  Ехренгутштрассе в зовні непомітному помешканні в квартирі на другому поверсі зліва мешкав Зиновій Марцюк. Ця вулиця майже губиться з-поміж однакових мюнхенських вулиць ще, здається, довоєнного часу і виглядає зовсім маленькою серед висотних будівель більш пізнього часу. Повз цю вулицю з гуркотом і ревінням несеться безмежний потік вантажних і легкових авто, поважно лязгають трамваї. Десь поблизу, за кількасот метрів,  дрижать стіни будинків, здригається земля, стелються сизі димки вихлопних газів. На початку вулиці Ехренгутштрассе, де проживало колись подружжя Марцюків, майже немає рослинності та дерев – непомітна кам’яниця, звичайний під’їзд, буденна хатня обстановка, суворий, майже аскетичний стиль.  Тихо і загадково. Як було колись життя й діяльність самого господаря помешкання, видатної людини, мого доброго приятеля Зиновія Марцюка. Давно,  коли  я повертався з відбутої зустрічі з паном Зиновієм на душі в мене було якось трохи обтяжливо.  Надзвичайна людина, яка весь час працювала й боролась за Україну в поважному віці залишалася  ніби призабутою. Хоча така доля не оминула багатьох українських політичних еміґрантів. Але коротка, пристратна й арґументована документами розповідь Зиновія Марцюка про його, як він вважав, непомітне життя і непомітну роль в українському визвольному русі мене тоді дуже вразила.  Він тоді ще не знав про мій задум написати книжки про його архів та практичну діяльність. Але він постійно наголошував, що ніколи не був у центрі усіх тих справ, про які я настирливо допитувався, а був лише їх пересічним учасником й виконавцем. В деяких речах, як видно з матеріалів, поданих в цій книжці, Зиновій Марцюк, я як зрозумів пізніше, - дуже применшував свою участь і роль у тих складних процесах в Краю та на еміґрації. Зиновій Марцюк, як на мене, ніколи не походив на інших осіб українського визвольного руху, які після закінчення Другої світової війни опинились на еміґрації. Він завжди був людиною трохи замкнутою й дуже не любив, коли без необхідності згадували його ім’я, ніколи не давав інтерв’ю, намагався уникати різного роду принять, ювілеїв, галасливих дискусій. Пов’язаний з ранньої молодості з Організацією Українських Націоналістів, він все своє життя він мав справу з фінансами та матеріальними засобами визвольного руху, різними збірками, допомогами, пожертвами. Життя він завжди  вів тихе й поступове, віддаючи свій вільний час вихованню дітей – трьох дочок та своїх онуків. Але він ні в сім’ї та побуті, ані в громадсько-політичному житті не походив на такого собі вчителя й наставника. Він володів надзвичайно рідкісним тактом й справжнім  талантом переконувача, який ніколи не нав’язував власних думок, стараючись лише направити на той шлях, який він вважав вивіреним з точністю рахівника чи бухгалтера, вірним та послідовним.   – Оця така собі делікатність, безпосередність та м’якість була у пана Зиновія лише зовнішня. Після спілкування з ним висновок лише один: перед тобою людина, для якої Україна, демократичні принципи життя суспільства й кінцева мета є понад усе. Якщо говорити відверто, то мені здається, що фігура Зиновія Марцюка виявилася однією з ключових в демократичних перетвореннях в націоналістичному середовищі  европейської еміґрації у перші повоєнні десятиліття, а його діяльність у площині Збірок на Фонд УПА й акції УГВР та допомогу українським політв’язням  1970-1990-их роках є без перебільшення винятковою… - У св.пам. Зиновія Марцюка було, мабуть, ще багато документів та таємниць, про які ми колись, можливо, таки дізнаємось. Зиновію Марцюкові хотілося за життя їх дещо трохи притримати, аби не ламати списів і не змінювати кардинально ті уявлення про перебіг, особи і їх роль в українському національно-визвольному русі другої половини ХХ століття, які склалися у більшості поважних науковців і дослідників, імпозантних політиків та пересічних громадян...

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області




Теги:
2020-10-19 12:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар