Озденіж – село, що тримає небо - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Анна Данильчук » Озденіж – село, що тримає небо
Анна Левчук

Озденіж – село, що тримає небо

Я не добре пам’ятаю діда, більше пам’ятаю наші розмови – його слова і мої думки, що потім хвилями накривали уяву. Він розповідав про село біля Луцька, яке покинув іще малим школярем і поплив за океан, у Аргентину. Не знаю, як зважився на таку подорож, бо пригадував свою дитячу віру у край світу за селом і стовпи, що стоять там, тримаючи небо. Озденіж здавався мені загубленим і схованим посеред дубових лісів і шипшинових заростей місцем, де застиг час і досі блукає малий дід. Я чула як знайомі їздять туди за ліщиною чи опеньками, чула про маршрут на Озденіж, але ніколи не думала сісти і поїхати. Це не байдужість, а радше страх наполохати магію і побачити звичність надзвичайного. Проте, цікавість долає переляки, а сховане завше хочеться віднайти.

Дорога до Озденіжа лежить через інші, не поліські ліси, Волині – стежки всипані жолудями, обліпихові дерева стелять солодкий туман, виблискує шипшина і глід, а в небі шугають коршаки*. Поруч тече річка Серна, названа так, певне, через сарн, що приходили сюди на водопій. На її високих берегах лежить давньоруське село – Шепель, згадане у літописі 1097 року. Там іще зберіглося заросле чагарниками городище, де замість туристів рясніє чорними археологами  та їх злодійкуватими слідами. На пагорбі стоїть дерев’яна Свято-Успенська церква 1780 року, пофарбована за волинською традицією у блакитне.

Зовсім поруч - Озденіж, сьогодні значно менше ніж в дідові часи село, із довгою вулицею, що рясніє червоними яблунями і пустими хатами. Тиша і спокій, осіннє сонце і дорога, що веде до церкви, незвичної за усіма канонами. Велична, кругла споруда, що несподівано з’являється поміж селом і лісом. Їй пасував би шум міста, кидати тінь на автомобілі і сотнями одружувати молодят, натомість вона обрала пустку і якусь природну молитву сільської самоти. Ми сіли на ослінчик біля її мурів і дивилися на густе осіннє повітря, на простору зелену галявину і заплави в низині, і тоді час зупинився. Тут і досі невидимо блукає мій дід у своїй дитячій наївності, обдерта фарба церковних дверей увібрала тепло його рук і повернула мені сонцем через роки. Повертайтеся до своїх місць, там і правда стоять стовпи, що тримають небо…

*коршак – так на півночі називають птахів роду яструбів.

2018-11-16 16:38:20
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар