Отто фон Бісмарк - «канцлер заліза і крові» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Отто фон Бісмарк - «канцлер заліза і крові»

Отто фон Бісмарк - «канцлер заліза і крові»

Iгор СЮНДЮКОВ

«Пан Бісмарк бере людей там, де він їх знаходить. До якої партії належить людина — йому байдуже. Він навіть віддає перевагу ренегатам, оскiльки ренегат збезчестив себе і тому є слухняним знаряддям у руках хазяїна»

Навесні 1815 року увага всієї Європи бути прикута до Відня. Там, на засіданнях Конгресу, монархи, дипломати та міністри найбільших держав Старого Світу визначали майбутнє континенту, перекроювали кордони, готували нову систему мирних договорів. Наполеон був повалений, усіх хвилювало питання: «А що ж далі?». Імператори Росії та Австрії, що склали разом iз королем Пруссії ядро вкрай консервативного «Священного Союзу», твердо відстоювали непорушність «богом даних прав» володарів крихітних німецьких держав: курфюршеств, герцогств, графств... Щоправда, у підсумку число «міні-нiмеччин» все ж таки довелося скоротити до 33 (!). Однак факт залишався фактом: Німеччина була приречена на невизначено довгий час бути роздробленою, її народ — розділеним.

Але саме тими днями, 1 квітня 1815 року, народилася людина, якій було призначено об’єднати Німеччину і зламати систему «стримувань і противаг», розроблену у Відні. У маєтку Шенгаузен біля Магдебурга в Пруссії з’явився на світ Отто Едуард Леопольд фон Бісмарк, одна з найяскравіших фігур у німецькій історії ХIХ століття . «Залізний канцлер», глава уряду Пруссії, а потім єдиної Германської імперії протягом 28 років (1862—1890 рр.), політик, який за життя став легендою, лiдер, який дивним чином сполучав у собі рідкісне почуття реального і нахабний натиск, віру в нескінченні можливості політичної та військової сили і здатність блискуче, спритно маневрувати (а коли треба — і відступати), відвертий цинізм і вікові почуття дворянської честі, Бісмарк залишив після себе величезну і складну спадщину, і дотепер по-різному оцінювану.

Бісмарк (справа) та король Фрідріх Вільгельм IV. 1848 р. (Малюнок Германа Людерса).

Ілюстрація з сайту uk.wikipedia.org

Як видно вже з його повного імені, майбутній фактично одноособовий правитель Німеччини народився в старопрусській дворянській родині, що вела свій родовід ще від ХIII століття. Втім, батько нашого героя, Фердiнанд фон Бісмарк, залишив військову службу королю (предмет гордості всіх Бісмарків!) і мирно жив у своєму маєтку. Отто був четвертим із шести дітей. Почуття гордості за Пруссію, короля і свій рід було прищеплене йому ще в ранньому дитинстві. Але батьки ясно розуміли й інше: «древність роду» дуже важлива, але дітям необхідно дати гарну освіту.

Що стосується юнака, який став три десятиліття потому «залізним канцлером», то він був студентом кращих навчальних закладів Німеччини — спочатку Геттiнгенського, а потім Берлінського університетів. Про буйство та ексцентричний характер молодого Бісмарка і досі розповідають у Німеччині легенди. Запеклий дуелянт (програв iз 28 двобоїв на шпагах усього 1, отримавши шрам на щоці), картяр, випивоха і дамський догідник (розповідають романтичну історію про те, як він втік iз нареченою до Англії, але щастя обох було недовгим), який порушував усі мислимі заборони і якого супроводжував усюди страшний дог Аріель, Отто, що й казати, був фігурою яскравою. І все ж таки він знаходив час вчитися, особливо солідні знання він отримав з таких наук, як історія, право, географія, німецька філологія.

У червні 1836 р. Бісмарк закінчив Берлінський університет. Наступні п’ять років його життя були присвячені юридичній і чиновницькій службі в різних судових і дипломатичних установах. За власним зізнанням, ці роки назавжди вселили в нього відразу до нудотної кар’єри чиновника, але й дали йому той адміністративний досвід, що так пригодився згодом. Після смерті батька (1841 р.) молодий аристократ остаточно оселився у своєму маєтку і, оженившись кілька років потому, зажив спокійним життям забезпеченого поміщика.

Політиком його зробила революція 1848 року. У Німеччині, як і в інших країнах Європи (Франція, Австрія, Італія), вона зазнала поразки, так і не вирішивши нагальних задач: державна єдність країни, ліквідація абсолютної влади дрібних удільних князьків, запровадження конституції і скасування митних бар’єрів... В той період Бісмарк проявив себе як запеклий монархіст, не бажаючи і чути про лібералізм, конституцію. За це він і здобув прихильність двору і самого короля Пруссії Фрідріха-Вільгельма IV. «У нагороду» молодий політик отримав у 1851 році престижну посаду представника Пруссії в Союзному сеймі — дорадчому органі всіх німецьких держав. 8 років потому, набувши чималого дипломатичного досвіду, Бісмарк їде в Петербург як посол Пруссії, а в 1861—1862 рр. він був прусським послом і в Парижі.

НАПОЛЕОН III ТА БІСМАРК ВРАНЦІ ПІСЛЯ БИТВИ БІЛЯ СЕДАНУ. ГРАВЮРА З КАРТИНИ В. КАМПГАУЗЕНА

Ілюстрація з сайту www.rudata.ru

Безхарактерність, слабкість і тупий консерватизм короля Фрідріха- Вільгельма IV (до речі, щира відданість Бісмарка монарху як правителю «милістю божою» не перешкодила йому відгукнутися про короля лаконічно і нещадно: «Коли за нього міцно вхоплювалися, у руці залишалася лише жменя слизу») завели Пруссію в політико-економічний тупик. Убогий і боягузливий ландтаг (парламент) не міг і не хотів хоч якось обмежити владу короля і домогтися проведення вкрай необхідних країні реформ. Після того, як новий король Вільгельм I змушений був у вересні 1862 р. призначити главою уряду Бісмарка, саме «залізний канцлер» прийняв на себе відповідальність за проведення давно назрілих перетворень — пора слів явно закінчилася. І він здійснив ці реформи блискуче, давши класичний приклад однієї із найбільш грандіозних у ХIХ столітті «революцій зверху».

Свою політичну філософію Бісмарк, виступаючи в парламенті незабаром після призначення, стисло висловив у такий спосіб: «не промовами і постановами більшості вирішуються великі питання часу, а залізом і кров’ю» . Своєрідне видовище являв собою новоспечений канцлер, проголосивши ці знамениті слова: могутня фігура політика і його гігантський ріст явно не поєднувалися з дуже тонким голосом. Але головне полягало не в цьому. У Бісмарка вже давно склалася досить впорядкована система поглядів на майбутню єдину Німеччину та її зовнішню і внутрішню політику.

«Єдина здорова основа великої держави — державний егоїзм без усілякої романтики», — цю думку Бісмарк поклав в основу політики свого кабінету. Ще в травні 1857 р. він писав прусському аристократу Леопольду фон Герлаху: «Ми не ведемо ніякої активної зовнішньої політики, а обмежуємося тим, що підбираємо камені, що падають у наш сад, і по можливості чистимо з себе бруд, який на нас летить» . А тим часом «великі кризи створюють погоду, що сприяє нам, якщо ми використовуємо їх вміло і навіть безцеремонно» (з промови Бісмарка в ландтазі в травні 1863 р.).

Берлінський конгрес, малюнок Антона фон Вернера; в середині попереду: Отто фон Бісмарк.

Ілюстрація з сайту uk.wikipedia.org

Саме в такому стилі, провокуючи великі кризи, діяв «канцлер заліза і крові». Після перемоги у війні з Австрією (1866 р.) головною перешкодою на шляху до бажаної мети Бісмарка — створення єдиної й авторитарної Німецької імперії з Пруссією як її ядра — стала Франція, з імператором якої — Наполеоном III, у Бісмарка склалися (до часу!) непогані особисті стосунки. Канцлер вважав Наполеона досить розумною людиною, але одночасно інтуїтивно вiдчував його слабкий характер і самозакоханість. Відвідавши в 1862 р. імператора і його дуже впливову дружину, красуню імператрицю Євгенію, Бісмарк в’їдливо написав дружині: «Я бачив сьогодні двох чарівних жінок...». Взагалі, сентиментальним він не був ніколи, головне — напористий захист державних інтересів на основі тверезого балансу сил. Відчувши, що сил у Пруссії (що стала на той час домінуючою державою у всій Німеччині) достатньо, Бісмарк спровокував у липні 1870 війну з Францією (приводом послужила суперечка про спадкування іспанського престолу: Пруссія відстоювала кандидатуру Леопольда фон Гогенцоллерна, проти чого категорично заперечував Наполеон III).

Франко-прусська (а точніше, франко-нiмецька) війна завершилася ганебним розгромом армії Наполеона III і його капітуляцією в Седані. Є відома картина В. Кампгаузена, на якій відображений момент зустрічі Бісмарка з його поваленим супротивником: Бісмарк у парадній військовій формі сидить і мовчки (зверху вниз!) гордовито дивиться на свого співрозмовника. А Наполеон щось принижено пояснює, напевно, говорить, що він зовсім не хотів цієї війни... Моментом найвищого тріумфу Бісмарка-великогерманця стало проголошення в січні 1871 р. у Версалі під Парижем єдиної Німецької імперії, канцлером якої став, зрозуміло, він сам.

У біографії Бісмарка-дипломата є і така дуже важлива сторінка: у 1878 р., після завершення російсько- турецької війни, він від імені Германської iмперiї взявся відігравати роль «чесного посередника» (чи «сумлінного маклера», як він сам говорив) і «гарантувати міцний мир у Європі». Але в ході Берлінської конференції (червень—липень 1878 р.) лінія «залізного канцлера» ні в якому разі не була безсторонньою. У двобої з такими європейськими лідерами, як Дізраелі (прем’єр Британії), Андраші та Горчаков (глави австрійської та російської дипломатії), Бісмарк прагнув позбавити Росію значної частини плодів її перемог, на словах декларуючи свою об’єктивність і «рівновіддаленість» від Австрії та Росії. Повною мірою виявивши своє лицемірство (а крім того, на його боці була сила новоствореної імперії!), Бісмарк зумів багато чого домогтися: Австрія отримала Боснію і Герцеговину, Англія — Кіпр, а Росія — практично нічого. На Берлінському конгресі знову «в усій красі» проявилася одна особливість характеру канцлера: постійно демонструючи свою різкість, «щирість» і прямоту суджень, ця людина безумовно була великим майстром точного розрахунку. Гітлер, з яким фашистські історики іноді порівнювали Бісмарка, більше покладався на свою містичну інтуїцію (і ризикнув, як і Вільгельм II, почати війну на два фронти — ідіотизм в очах канцлера...).

Суперечливою була внутрішня політика Бісмарка. Користуючись безмежною довірою імператора Вільгельма I, глава кабінету проводив «політику національної єдності» на основі імперсько-монархічних цінностей, здійснював революцію у промисловостi (дуже успішно!). Йому не можна відмовити в здатності до широкого стратегічного мислення; відомий його вислів: «Велич Німеччини — у німецькому народному вчителі» (і це не тільки слова: з 1873 по 1883 роки асигнування на потреби шкіл потроїлися; урок сучасним політикам!). Але «не можна відмовити» тому ж Бісмарку й у цинічному презирстві до парламентаризму (ще в епоху Пруссії він писав про депутатів: «Нехай ці собаки гризуться за свою убогу кістку!»), у відкритій зневазі до свободи преси (лівому соціалісту В. Лібкнехту було запропоновано писати статті соціалістичного, навіть комуністичного змісту, але обов’язково при цьому підтримувати політику уряду) . Сучасник так писав про канцлера: «Пан Бісмарк бере людей там, де він їх знаходить. До якої партії належить людина — йому байдуже. Він навіть віддає перевагу ренегатам, оскiльки ренегат збезчестив себе і тому є слухняним знаряддям у руках хазяїна». Сказано суворо, але багато в чому справедливо.

Кінець політичної кар’єри Бісмарка був, на жаль, сумний. Авторитарний правитель Німеччини протягом більше чверті століття, він вже не мав такого впливу на нового, молодого і самовпевненого (останнього в династії Гогенцоллернів) імператора Вільгельма II, який був у нього за часів Вільгельма I. Амбіційний Вільгельм II хотів вести свою політику «з чистого листа». Бісмарк був перешкодою на його шляху. Давався взнаки і вік: канцлеру було вже 75 років. 20 березня 1890 р. глава уряду був змушений подати у відставку, причому обставлено все це було в досить образливій формі.

Доля Бісмарка, який прожив після своєї вiдставки ще 8 років, хвилювала багатьох його сучасників. Видатний російський поет і дипломат Федір Тютчев на противагу переконанням «залізного канцлера» («оракула наших днів», як він його назвав) стверджував: єдність у вищому розумінні слова може бути досягнута не кров’ю і залізом, а любов’ю, братерством між людьми. Можна собі уявити, як посміявся б розумник Бісмарк, коли б він прочитав ці слова! Але, можливо, нове ХХI сторіччя покаже нам, що Тютчев не був таким вже й наївним?..


2012-04-01 10:25:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар