Остання депортація - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Остання депортація

Остання депортація

Іван НІТОЧКО, директор Державного архіву Одеської області

Останнє з примусових переселень українців (воно ж було останньою з цих акцій на території СРСР) відбулося 1951 року. Передумовою цієї масштабної «спецоперації» став договір між СРСР та Польщею про обмін ділянками державних територій, у результаті якого тисячі сімей бойків із заходу було переселено до півдня, без права повернення до рідних домівок (серед тих, хто назавжди покинув Батьківщину був і автор цих рядків).

Повертаючись на два десятиріччя назад, коли правда про депортації ще тільки-но набирала наголос у суспільстві, я добре пам’ятаю, з якою жагою сприймалася колишніми переселенцями та їхніми нащадками хоч яка б інформація про свою покинуту Батьківщину! Коли на Одещині стало відомо про «Бойківські ватри», котрі відбуваються в Нижніх Устріках, на очах з’являлися сльози — кожному хотілося поїхати в Польщу та взяти учать у цих заходах. Адже для західних бойків саме там — рідна земля, де залишилися святині, збудовані руками наших батьків. У цій землі — прах наших предків.

Болісно згадувати, як ще й після 1991 року мені (а я тоді обіймав високу посаду в районі) перші керівники області не радили брати участь у цих заходах — «...ну, ти ж знаєш, як в Одесі дивляться на гуцулів». Та марно було доводити, що ми не «гуцули» — ми бойки! Нас все одно називали людьми з «бандерівщини», а вже сам цей факт для багатьох вважався тавром...

На жаль, ще й сьогодні є «фахівці», які пов’язують це переселення з горезвісною акцією «Вісла» (під час якої у 1946—1947 роках відбулася «внутрішня» польська депортація етнічних українців на захід Польщі), або ж з превентивними заходами радянських каральних органів задля запобігання підтримки населенням вояків ОУН-УПА (мовляв, щоб її позбутися на заході, Сталін вирішив розселити бойків на півдні, серед інших етнічних груп, тим самим розірвати родинні зв’язки та стерти їхню історичну пам’ять). Та, на мою думку, історичні джерела свідчать про хибність таких висновків.

По-перше, Нижньо-Устріцький район (на відміну від сусідніх) не надавав значної підтримки воякам ОУН; з другого боку, й самі поляки не мали великого бажання заселяти Карпатські гори — звичне середовище для бойків, але ж не для них (традиційно поляки жили на рівнинах, біля лісів і річок). На мій погляд, радянське керівництво та особисто Й.Сталін і М.Хрущов здійснили переселення 1951 року з економічних міркувань і бажання показати свою лояльність і підтримку новому польському прокомуністичному урядові.

Під час цієї широкомасштабної акції, за 116 днів (від відправки першого ешелону 13 червня й до останнього ешелону 16 жовтня 1951 року) жителів 45 сіл (чотири — Хирівського району, два — Стрілковського району та 38 сіл Нижньо-Устріцького району) було переселено в 25 сіл Донецької області, 20 сіл Одеської області, десять сіл Миколаївської області та п’ять сіл Херсонської області. Якщо ці цифри перерахувати на кількість людей, то було переселено: в Одеську область — 10283 осіб; Сталінську (Донецьку) — 10037; Херсонську — 5059; в Миколаївську — 6000 осіб. До Одеської області було переселено 1933 родини у 18 колгоспів. Із 252 сімей села Устянової 159 родин переселили до Маринового Березівського району. Інші опинилися в с. Євгенівка Снігурівського району Миколаївської області, с. Червонознам’янка Іванівського району, с. Новоукраїнка та с. Єреміївка Роздільнянського району Одеської області, в Волновахському районі Донецької області і т.д. Усі ці люди на споконвічних прадідівських землях залишили 6503 житлові споруди, а на нових місцях лише у одиниць з’явилося житло. Село наше було великим і заможним. Поблизу — містечко Устріки Долішні із залізничною станцією.

Я народився після війни. На той час землю мого діда й батька, реманент і коней уже забрали до колгоспу. А коли мені виповнилося два роки, всіх нас виселили з села й вивезли майже за тисячу кілометрів. Назавжди. Тоді я був малим і не знав, що 1951 року між Радянським Союзом і Польщею була підписано угоду про обмін ділянками державних територій. І, за іронією долі, Устянова, де ми жили, була розташована саме на тій ділянці, якою «обмінювалися» два уряди сусідніх держав.

Моє дитинство, молодість і зрілі роки минули на Одещині, в селі Мариновому, котре стало мені рідним, в якому всіх знаю в обличчя, та й мене більшість людей все ще пам’ятає як сусіда та однокласника, товариша або родича. За плечима — успішна кар’єра, високі посади. Однак мені завжди не давала спокою думка, чому нас, 32  тисячі українців-бойків, так нахабно «викинули» з рідної землі, а влада навіть не вибачилася...

У Мариновому сьогодні залишилося дуже мало переселенців, і з кожним роком стає все менше тих, котрі можуть донести до наступних поколінь правду про пережите. На жаль, багато молоді, й не тільки у моєму рідному Мариновому, не знають, що вони є українцями-бойками, а про мову, звичаї, традиції своїх дідів і прадідів знають поверхово.

Спогади старших людей зворушують. Вони справді багато пережили: війна, переселення, яке історики називають не інакше, як депортацією; важка праця в колгоспі. Та, незважаючи на це, люди виховали у своїх дітях любов до всього рідного, навчили пам’ятати своє коріння й продовжувати традиції свого народу. Пам’ять у Мариновому живе. Переважна більшість переселенців старшого покоління, зокрема автор і мої ровесники, всією душею полюбили Одещину, наш Берегівський район і жителів Маринового — чудових, працьовитих і добрих людей. Уже в сімдесятих роках навіть за мовними прикметами важко було визначати, хто місцевий, а хто із Західної. Але говірку своїх батьків ми ще пам’ятаємо. Хотілося показати й мову, її яскраву палітру, бо вона з кожним десятиріччям втрачає свою своєрідність, з мовою батьків її вже не порівняти. Хоча значення більшості слів онуки та правнуки переселенців знають, але з ужитку вони вже вийшли. Більшість людей у шістдесяті роки соромилися спілкуватися не те що бойківською, а навіть літературною українською мовою! Усі ці комплекси позначилися на мовленні моїх земляків, а також на традиціях і звичаях.

Проведення акції відбувалося за чітко визначеним планом. Спочатку (зима — весна 1951 р. ) на населення спрямовувався шквал пропагандистських заходів: людей насильно заганяли в спеціально відведені приміщення для участі у зборах, прослуховування лекцій про «райське життя» в СРСР. У доповідній записці сектору агітації та пропаганди ЦК КП(б)У вищим партійним інстанціям зазначено, що до травня 1951 р. було прочитано 280 лекцій на тему: «Сталінська дружба народів», «Великі будови комунізму», «Марксизм-ленінізм про релігію та шляхи її подолання», «Українські буржуазні націоналісти — наймані слуги американсько-англійських імперіалістів», «Що дала радянська влада трудящим західних областей України». По хатах точилися запальні дискусії й суперечки. Дехто уявляв, що від їхнього бажання щось залежатиме, що без згоди більшості мешканців депортація не відбудеться. Тому з приходом весни поля були своєчасно засіяні й оброблені. Дехто, як потім виявилося, робив це механічно, бо не міг дивитися на незасіяне поле, — така вже натура в селянина.

Переважна більшість людей залишалася вкрай незадоволеною переселенням. Вони висловлювали обурення, впадали у відчай. У службових донесеннях партійно-енкаведистських функціонерів знаходимо численні факти відкритого спротиву депортації. Такі особи розцінювалися, звісно, не інакше, як «ворожі елементи». Тим, хто сумнівався в «привабливості» переселення, сіяв зневіру серед односельців, «особи в цивільному» нагадували, що існують «інші методи переконання», вживаючи при цьому відомі слова: «ворог народу», «антисовєтчик». Були поодинокі випадки, коли люди в день від’їзду у відчаї підпалювали свої садиби.

Виділених хат у селі Мариновому, як і в інших населених пунктах, куди переселяли людей, виявилося менше, ніж родин. Людей поселяли у нашвидкоруч стулені землянки, в яких замерзала вода, а на стінах у зимові місяці виступав іній. Декого селили в «куток» у хаті місцевих жителів, які у більшості своїй співчували переселенцям і допомагали, чим могли. Траплялися випадки, коли люди змушені були мешкати в одному приміщенні з худобою. Так жило багато сімей у нашому селі. Це важко згадувати, але таким чином тварини зігрівали приміщення. Основним паливом слугувало перекотиполе або залишки соняшнику. А ще треба було виконувати колгоспні норми, щоб заробити залишків соняшника й отримати коней для його перевезення. У сім’ях, де залишилися чоловіки, було легше, а бідним вдовам доводилося цілий день переносити те паливо, щоб переночувати в теплій хаті. Дехто з населення зневажливо називав людей переселенцями або бандерівцями. На щастя, таких була меншість, це собі дозволяли більш заможні маринівці з числа комуністів чи колишніх керівників.

Переселенці, які потрапили 1951 року до південних областей України, не змогли на новому місці вести звичний для них спосіб життя. У жодному із сіл не було церкви і священика. Не було звичних дерев’яних хат у один ряд із господарськими спорудами. Були зовсім інші кліматичні умови. Це навіть тварин не влаштовувало, і вже наступного 1952 року майже всі корови загинули, бо не звикли їсти солому. Не витримали також спеки. Незважаючи на це, в сільському господарстві переселенці досягли добрих результатів. Вони швидко освоїли сільськогосподарську техніку, з якою раніше не працювали. На мою думку, саме переселенці із західних українських етнічних земель вивели в передові в нашому районі колгоспи — ім. М.Посмітного та ім. П.Ведути. Передовими на Одещині були саме ті господарства, в яких працював великий відсоток переселенців.

Перший ешелон із переселенцями відправляли 13 червня 1951 року, а 10 квітня 1951 року будівництво ще навіть не розпочали. Навіть більше — не було визначене місце на території сіл для розташування садиб переселенців.

Кошти, що виділялися для благоустрою переселенців, використовувалися не за призначенням, а часто просто розкрадалися.

Пересвідчившись у тому, що умови життя переселенців на новому місці не витримують жодної критики, органи влади вимушені були вживати заходів — виділяти хоча б ділянки для городів, щоб люди не голодували. Нам виділяли городи вже біля нових будинків, а в кого не було місця (пляцу) для будинку, тим землю давали за межами села, не більше, ніж 0,25 га на сім’ю. Десяти сім’ям було посаджено городи, але садили, як в колгоспі, — так-сяк. Сім’ї, що приїхали останніми, залишилися без городів. Лише 1953 року кожна сім’я мала шматок землі біля хати. А родини, в складі яких було дві сім’і, отримали землю за селом.

Спеціальну перевірку повинні були проходити лише переселенці, які мали поселятися в Овідіопольському районі. Насправді ж такій перевірці було піддано майже всіх переселенців. «Спеціальні» органи не соромилися перевіряти й вести «дружні» розмови як з дітьми 14       — 15 років, так і з сивочолими старими.

Розмір відшкодування за майно, залишене в Устяновій, м’яко кажучи, був мізерним і ніяк не відповідав еквіваленту. Дехто розраховувався за житло упродовж восьми-дев’яти років, а були сім’ї, які не могли повернути борг, і віддавали навіть свою годувальницю-корову. Вражає те, що в правлінні колгоспу ім. Дімітрова в селі Мариновому ще 1959 року критикували боржників за те, що до цього часу не розрахувалися. Боржниками переважно були вдови, чоловіки яких загинули на фронті, а вони виховували по двоє-троє дітей. Цих сімей у Мариновому було понад двадцять. Лише у вісімдесятих роках минулого сторіччя їм вдалося «вибратися» з боргових обов’язків.

Теперішні 70—80-річні люди, переселенці 1951 року, хоч і не завжди визнають себе бойками, але говорять і думають по-бойківському, співають бойківських пісень, бережуть звичаї і традиції. На жаль, на Одещині культивувався негативний образ українця із західних областей. Жителі села Маринового називали й називають себе найчастіше просто українцями, які жили на Західній Україні, а Сталін їх примусово переселив. Зберегти свою субетнічність, бойківські етнографічні риси в умовах Березівського району нам було дуже непросто. Тим більше, що село Маринове після прибуття переселенців у районі почали називати Бандердорфом. Часто приїжджали агітатори з Березівки і дуже непрофесійно пояснювали, яка добра радянська влада і як нам, бойкам, до 1939 року було важко жити без колгоспів, що лише при тов. Сталіні ми отримали цілковиту свободу, хоча це для переселенців було тюрмою під відкритим небом — жити без паспортів, без права виїзду на інше місце проживання, без церкви, без рідної мови та пісень...

Молоді дівчата, які приїхали до Маринового, спочатку навіть не ходили в клуб, бо не мали у що вдягнутися. А ще вважалося непрестижним, коли місцевий одружувався з переселенкою, або коли переселенка виходила заміж за «москаля». Але ще в Устяновій Анастасія Кравчик вийшла заміж за Степана Шкіня. Спочатку всі здивувалися, але життя довело міцніть цього шлюбу. Ця сім’я була взірцем для оточуючих. Уже у Мариновому бойкиня Ірина Загородничек вийшла заміж за росіянина Дмитра Проніна. Переселенець Федір Сушун одним із перших одружився на місцевій дівчині Афанасії Дерлюк. Але такі випадки були поодинокими. Уже в 60 — 70 роки почали одружуватися без застережень, а лише за покликом серця.

Минають роки, серце черствіє, а за своєю вдачею мої односельці є добряками, не пам’ятають довго образ. Тому й на певному етапі я зрозумів, що лихоліття 1951 р. може забутися, поступово зітруться з колективної пам’яті страшні події. Щоб цього не сталося остаточно, в селі встановлено пам’ятний знак, який розташували над символічним залізничним полотном, яке спрямоване суворо із заходу на схід. Із західного боку полотна встановлено залізничний бар’єр, що символізує заборону виїзду на Захід для примусово переселених чи до будь-якого іншого місця проживання. Переселені мусили жити лише там, де їм було призначено. На сході змонтовано металеву конструкцію, яка символізує генеалогічне дерево. Навколо конструкції споруджено кладку, що символізує продовження життя на новому місці та спільне будівництво нового населеного пункту разом із місцевими жителями. Вище посаджено три горіхи й три білі акації, що символізують сім’ю— дід, батько й син; бабуся, мати й донька. Основну споруду пам’ятного знака встановлено в центрі колії, її збудовано із 159 гранітних брил, які символізують 159 прізвищ глав переселених сімей. Брили розташовано від найбільших до найменших, починаючи з фундаменту: чим вище споруда  — тим менше гранітне каміння, що символічно свідчить про міцність глав сімей, на яких тримається будь-яка родина. Споруда заввишки чотири метри й вінчається гранітним хрестом.

Коли я писав на цю тему статті в «Урядовий кур’єр», до обласних газет «Вечерняя Одесса» та «Чорноморські новини», то одержував від читачів багато листів. Саме на них я постарався надати відповіді у своїх книжках «Маринове» (2008) та «Остання депортація» (2011), однак добре розумію, що багато ще запитань про причини та наслідки примусових переселень залишилося. Сподіваюся, що ця тема ще знайде своїх дослідників, і ми побачимо багато публікацій, в яких буде надано всебічне та об’єктивне висвітлення сумних подій того часу.

ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК

Цей знак стоїть не всупереч, а в пам’ять

Про тих вигнанців з рідної землі,

В подяку тим, хто був привітний з нами,

Щоб діти знали пращурів своїх.

Окремих чорна заздрість задавила:

«З якого дива це — і не про нас?

Чому зібрались, як єдина сила,

Щоб нагадати всім минулий час?

Це ми — місцеві. Тільки нам відомо

Кого любити, а кому — ганьба.

А ваш далекий край нам незнайомий,

В думках йому не можна панувать».

Я вдячний тим, хто думає чесніше,

Хто не забув для нас події злі.

Такі, як М’якін, Гнида і Кравчишин

Здружили однодумців на селі.

Пройшли роки. Подружжя кров змішали.

Тепер всі справді — як одна сім’я.

Та тільки пам’ять потребує шани,

І знак цей відчуваю серцем я.

2013-08-09 16:19:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар