Одна з найкрасивіших «жон руських» і «залізних імператор строф» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Одна з найкрасивіших «жон руських» і «залізних імператор строф»

Одна з найкрасивіших «жон руських» і «залізних імператор строф»

До 110-річчя від дня народження Оксани Лятуринської та до 115-річчя від дня народження Євгена Маланюка
Тарас САЛИГА, професор, завідувач кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка Львівського національного університету ім. І.Франка

Найґрунтовніше дослідження про літературну творчість Оксани Лятуринської, яке ми на сьогодні маємо, — це стаття Юрія Шереха «Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською». Він її розпочав із Маланюкової оцінки письменниці, висловленої рядками вірша. «Євген Маланюк, — пише Шерех, — зустрів Лятуринську на стежці своєї «Прощі» і обдарував нас повним грації й глибини мініатюрним портретом поетки:

Аж пуща зашумить волинська,
Й на оксамит і златоглав
В сап’янцях легких Лятуринська
Виходить годувати пав.
Ворожить про весну колишню,
Любов вціловує в слова
І випускає сокіл-пісню
З гаптованого рукава»1.

«Проща» — це сьома поетова книжка, котра вперше була повністю опублікована у вибраному томі «Поезії» (Нью-Йорк, 1954). До речі, в цій збірці Є. Маланюка Лятуринській — «одній із найкрасивіших жон руських»2 від «залізних імператора строф» — є ще й інша присвята — «Камінь», яку він написав 1941 р.: «Поглянь на камінь: він мовчить // Мовчаням мудрости і віри. // Гримить війна, дзвенять мечі. // Шаліє кров. Вирують вири. // Та він холодний і нагий — // На перехрестю.// Мчаться авта. // Минає звільна крок ноги // Минає все. // Лиш він, як правда // Найбезумовніша, — застиг // З незримим виразом погорди. // І той його камінний сміх // Не бачать перехожі орди».

Цікаво, що образ каменя в нього має щонайменше три семантичні конотації. Перша — в адресованому вірші Лятуринській, де «камінь» на перехресті історичних доріг застиг і з мовчазною погордою спостерігає ординські плюндрації. Друга — камінь як духовний тягар лежить на грудях знівеченої нації. Україна «сум тяжкий, відвічно мертвий» несе на своїх грудях. Третя — в ядрі старовинної пісні: «А Семенові сльози // марно не пропали: // На камінь упадали — // камінь розбивали». Ці слова Є. Маланюк узяв за епіграф до циклу пророчих віршів «Лютий», який увійшов до його посмертної книжки «Перстень і посох»: «Лютий місяцю, справді — лютий. // Зачаївся, пантруєш і ждеш: // Хай-но нерви завузлить до скрути, // Хай-но серце доб’ється до меж, // І тоді ти, як вовк зголоднілий, // Скочиш ззаду на крижі мені, // І кістяк задубілого тіла // Тільки хрусне. // І десь по весні // Знайдуть люди цілком випадково // Те, що скупо лишилося тут // Те, що було оселею Слова, // Сполучало надхнення і труд, // Двиготіло покликанням долі, // Святом плоті співало, пекло // Пеклом пристрасти...»

До речі, цього вірша Маланюк написав 28 лютого 1964 р. Через чотири роки, в лютому, в його скромній квартирі знайдуть мертве поетове тіло (помер 16 лютого 1968 р.). Та вернімося до його літ попередніх. У 1941 році, як і в 42-му та в 43-му роках, Євгена Маланюка поетична муза рідко відвідувала. Продуктивним для нього стане 1944 рік. У 1941 році з’явилися тільки історіософська поезія «Влада» й ще три присвяти: вже названа «Камінь» — Оксані Лятуринській, присвята Олексі Стефановичеві «Волинське» (в ній згадується Леся, Колодяжне, куди навідувався І. Франко, Крем’янець і Дубно з Уласом Самчуком), є в цьому вірші й ті дві строфи про О. Лятуринську, що їх зацитував Юрій Шерех. З’явився у 1941 році також поетичний триптих «Побачення» (пам’яті Дарії Віконської). Дарія Віконська — літературний псевдонім Ліни Малицької — унікальної в українській культурі, на жаль, малознаної постаті, останньої з роду Федоровичів, про який у «Нарисах з історії філософії на Україні» писав Дм. Чижевський. Їй 1962 р. Є. Маланюк присвятить дуже тепле есе «Дарія Віконська».

У цьому важкому й особливо не визначеному для Маланюка 1941 році з питаннями «як бути?», «як далі діяти?», що атакували, краяли його душу, в році, коли його вкрай зрідка відвідувала Муза, він все ж зумів присвятити три поетичні славні дуже дорогим для нього особам, серед яких бачимо Оксану Лятуринську. На цей час вона вже була вимушеною емігранткою, ще 1919 року втекла із Вишневця, що на Волині, за кордон (спочатку в Німеччину, а потім у Чехо-Словаччину), не знаючи, що з ласки Божої їй доведеться студіювати в Карловому університеті (Прага) етнографію й мистецтво, а також у класі проф. Дворжака навчатися творенню монументальних скульптур. Тут, у Празі, вийшли її збірки «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» (1941). Аж потім з’явиться «Княжа емаль» (1956 р., друге, доповнене видання), в котре ввійде нова книжка «Веселка». О. Лятуринська також авторка збірки новел «Материнка» (1946) та збірки віршів для дітей «Бедрик» (1956). 1983 року в Торонто побачили світ «Зібрані твори», куди ввійшли всі її поезії, переклади, переспіви, статті про мистецтво та статті й спогади про неї (813 стор.).

У цьому зібранні в статтях Лятуринської та статтях про неї, як і у віршах, бачимо багато різних творчих «зіткнень» між нею й Маланюком. Увага Маланюка до Лятуринської, яка ніколи не афішувала себе, — органічна й послідовна. Втомлена письменниця з «букетом» важких хвороб, коли вже віршів не писала, за два роки до своєї смерті (померла 1970 р.) все-таки спроможеться на поетичну віддяку віршем «На далеку дорогу Євгену Маланюкові» (помер 1968 р.):

Складіть йому «вінець життя» в могилу,
складіть «вінець життя»,
«незгасний яс»
«нев’ялий цвіт»!
Най на дорогу далеку,
в темені темінній
світилкою
присвічує йому «лице Зорі»,
«лице Зорі»!
Він з роду воїн був
і не відклав присвятний пояс,
і не згасив у серці
«іскри золотої»:
онукою ж Дажбожичевим пращур слив!
Він з роду воїн був. Зламавсь стилет.
Зламавсь стилет — схопив він стилос. —
Складіть йому «вінець життя»
«вінець життя»,
«лице Зорі» — «цар-зоре-цвіт»!
А побіч, побіч покладіть
той зламаний, той зламаний стилет!
для свідчень, свідчень Вартовому —
«Товаришу милому Зорі»...

Важливо згадати, що кілька літ перед цим при високій жіночій толерантності та невдаваній «субординації» вона авторові останньої прижиттєвої (дев’ятої) книжки «Серпень» посилає свою ліричну посвяту під аналогічною назвою: «Ах, серпень, серпень! — серце терпне. // І сам не розбереш: чому? // Як вина черпав виночерпій — // тобі, мов князю, він черпнув. // Іскрила в винах, як в червінцях. // Просить було не треба: пий! // Чи може ти хильнув по вінця // гіркого пугар той місткий? // Припала й з всього більша мірка. // Чому ж ти в тузі болісній? // Ще поки не упала зірка, // бажання їй шепни хутчій! // Виходь уранці! — обшир надить — // і оком, росяний, обводь! // Чи не твої це виногради, // що в час благословив Господь? // Зірви рукою сиві грона! // Вони ядерні і тяжкі, // для виноградаря — корона, // Чом усміх твій такий гіркий?» Я зацитував дві присвяти поруч, бо кожна з них вельми промовиста. Перша — це вірш-заклик, прощання не тільки Лятуринської з великим поетом, який багато значив у її творчому житті, а й прощання української спільноти з князем поезії — Воїном і Просвітником. А «Серпень» — це своєрідна метафора-алегорія, що до повноти відтворює портрет Маланюка.

Вже цих двох віршів вистачає, щоб наголосити, що Оксана Лятуринська — яскравий представник «Празької школи», школи, яку за критичною атестацією Ігоря Качуровського творять такі визначні поети, як Юрій Дараган, Олег Ольжич, Євген Маланюк, Олена Теліга, Олекса Стефанович, котрі є «вершиною цієї літературної піраміди, а саме тіло її, а «не вершину», творять: Леонід Мосендз, Микола Чирський, Максим Грива, Оксана Лятуринська...» Дивно, що І. Качуровський нікуди не зачислив творчість Наталі Лівицької-Холодної, поезію якої Євген Маланюк оцінював якнайвище. До речі, в «Променистих сильветах» І. Качуровського, куди ввійшли його лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки, що налічує 797 сторінок, імені Наталі Лівицької-Холодної жодного разу не згадується. Невже й ОБ’ЄКТИВІЗМОВІ кішка перебігає дорогу?

Як з’явились і чому з’явилися поети «Празької школи», неодноразово ставив питання Євген Маланюк. Відповідаючи, він апелював до прикладу нетипового входження в літературу виразного неокласика і нетипового поета-«пражанина» Освальда Бургардта (Юрія Клена), який ще змолоду заявив про себе як про унікального перекладача поезій «малознаного тоді в більшовицькій Росії Р. М. Рільке». А цих «не просто собі перекладів», а зразкових перекладів, зазначає Євген Маланюк, була ціла книга. Отже, Юрій Клен як автор власних віршів «мав з чого» зродитися, тобто мав версифікаційне підґрунтя, мав «набиту руку» віршування. Але для зродження поета й цього замало. Потрібним передовсім є, каже Є. Маланюк, «духовний імпульс, особливий духовний струс, своєрідний удар, «травма»... Цією «травмою» був факт еміграції Освальда Бургардта.

Про таких, як Оксана Лятуринська, та й про себе самого Євген Маланюк говорив: «Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом Батьківщини, хто відчув пекучий брак Батьківщини, як вічно роз’ятрену рану, хто задихався в чужім повітрі, в чужім підсонні, під чужим небом, той зрозуміє, про що іде річ і той собі легко може уявити ту психічну «травму», що спричиняє появу поета...»3. Лятуринська хоч і мала щасливе дитинство серед розкішної волинської природи, але, на жаль, у молодому віці їй доведеться пережити важку травму родинного конфлікту (втеча з дому) й травму еміграційну — втрату Батьківщини, що виразно позначилося на її творчості, зокрема творчості поетичній. Адже Лятуринська також скульптор, художник-портретист і пейзажист, писанкарка, майстриня ляльок, автор цілої низки есеїстичних праць, прозаїк. В усіх цих творчих сферах вона досягала справді мистецьких рівнів. Та все ж поезія, мабуть, таки була її найорганічнішим покликанням. А втім, дослідники її творчості говорили, що вона «в малярстві — поет, а в поезії — маляр». Ось зорова картина, виражена словом: «Час вийти на пейзажі! // Взяла вже осінь барви княжі // І в лісі ходить аж по п’яти // Убрана в куни і шарлати. // Так ясно в сонячних просіках! // Як розлилася прозолоть сторіка // І емалева просинь!..» Тут знову напрошуються Маланюкові слова: «В сап’янцях легких Лятуринська виходить годувати пав». У які б мистецькі світи вона не вирушала, але «Отчизни імені і стягу» не змінювала, а йшла з родовою ментальністю волинської патріотки, пропонуючи світові українські ГУСЛА.

Невипадково, рецензуючи збірку «Гусла», Євген Маланюк писав: «Національний стиль — те найтрудніше й найконечніше завдання синтезуючого українського творчого процесу сучасности — тріумфує на скупих сторінках скромної книжечки Лятуринської у кожнім рядку». Щоби ці слова не видавалися безвідповідальними, вистачить зацитувати найбільш (на наш погляд) характеристичну щодо стилю річ: «Мир над місцем сим! // Буду тут лежати, // Поруч — побратим. // На почесні чати // Стане тирса й кінь. // Буде звід горіти // Гіркнути полинь». Тут усе гармонія й цілість. Образи й барви вписані, влютовані в композиційне коло так, як це тільки буває в емалях»4.

Промовистою для світоглядного та художньо-естетичного спектра не тільки творчості О. Лятуринської, а, якщо хочете, й авторів «Празької школи», є її один із найкращих творів — поема «Єроним» (так умовно визначають її жанр). Вона складається з п’ятнадцяти «глав», двох своєрідних, у композиційно відповідних місцях, епілогів та післяслова у прозовому вигляді. Аналізуючи твір, Юрій Шерех каже, що якби частини поеми мали свої назви, то вони б абсорбували в собі такі проблеми: 1. Вартість людського життя; 2. Об’єктивність літописця в історії; 3. Утрата дому — кара Божа; 4. Ностальгія за Батьківщиною. Спогад про дитинство; 5. Еміграційні чвари та самонищення українців; 6. Підсумок історії — руїна після змагань; 7. Хвороба і криза української нації; 8. Українські міжусобиці й німий крик душі; 9. Чи не вмерла гідність і національна честь; 10. Чергова спроба духовних відроджень; 11. Молитва за Україну. Пророцтва. Ось Єронимова характеристика 1946 р., себто оцінка очевидця свавілля над емігрантами з боку європейських демократів:

Яка свобода? Таж отут насилля!
Чи, може, втратив глузд? Який азиль? —
Затискуй п’ястуки та плач з безсилля! —
Ніхто не допоможе нівідтіль.
Женуть людей вельможці на поталу.
Йдемо за дріт і до кривих присяг
І, щоб уникнути знущання шалу,
Ховаємо отчизни ім’я й стяг.

Щоб уникнути «знущання шалу», українським утікачам доводилося не зізнаватися, що вони з України, бо тоді їх віддавали в руки радянських визволителів, а там уже вони «раювали» в сибірських таборах. Ховаючи «отчизни ім’я й стяг», українці переписувалися переважно на поляків чи ще когось, щоб потрапити до таборів для переміщених осіб, а вже потім на «законній» еміграції по «всенькому світі» знову «воскресали» як українці — об’єднувалися, творили свої культурні та допомогові осередки. Але там, де більше «за двох» українців, уже між ними чвари:

Ність тишини ніде у нас в таборі.
Ність тишини, о Милосердний, ність!
Біс увійшов — і ми всі духом хворі.
Щоденна распря — наш постійний гість.
Ми вийшли не очищені із горна.
Нам мало всіх Твоїх страшних покар.
Пошли чуму! Нехай увійде чорна,
нехай жахне на смерть Твій гніводар!

До речі, цей уривок із поеми «Єроним» — своєрідне поетичне заперечення Юрієві Дараганові — унікальному українському поетові, за походженням напівукраїнцеві й напівгрузинові, авторові знаменитої збірки «Сагайдак», від віршів якої «засвітилася» авторка «Княжої емалі», себто вона — Оксана Лятуринська. Він як інтернований поет з-під петлюрівського стяга версифікував: «Бисть тишина — в Шипюрні у шпиталі. // Бисть тишина та тіні козаки, // Що від сухот мовчазними вмирали... // Бисть тишина безмежної тоски... // ...Стояв облуплений трагічний Каліш... // Ридав норд-вест... І нічесоже бисть».

Юрій Дараган і Євген Маланюк — духовні брати, вояки-звитяжці-характерники. Лятуринська ніколи не бачила Дарагана. Його портрет вона уявляла з поетових віршів. «Дараган — гридень бога сонця, не Ра, а Дажбога, такий ясний і дзвінкий, мов срібна сурма. Від нього втікає «за лиман» зима, синонім усього темного й злого. Її нагонять його білі коні і топчуть... Він побратим Дунаю, Добриня з двору Володимира — Красного сонечка; скаче по полю сірим вовком, шугає соколом... Він вірний джура Мазепи, надхненний боян його «помаранчевого заходу»5. На мою думку, це далеко не зайвий відступ від основної теми нашої розмови, бо Юрій Дараган у житті як Маланюка, так і Лятуринської — світла зоря, яка ніколи не згасала. Якщо б ідейно-тематичні вектори поезії Євгена Маланюка «зреферувати», то вони могли б мати приблизно такі назви, як Юрій Шерех назвав розділи поеми О. Лятуринської «Єроним», незважаючи на те, що стильові обличчя їх поезій виразно відмінні. Й Лятуринська, й Маланюк кожен по-своєму йдуть у глиб історії, виносячи звідтам свої оригінальні художні виплоди. Зрозуміло, що хоч якими відмінними були їхні інтерпретації далекої чи ближчої минувшини, історіософська сутність їх об’єднує, бо вона кличе нас не робити подібних фатальних помилок, яких допускалися наші попередники, вона також нагадує нам і нашим розмаїтим опонентам, що ми нація державна, з глибоким корінням, із героїчною, а часами трагічною історією.

І Лятуринська, й Маланюк кожен по-своєму художньо трактує свій час, але рани «залишених олтарів», покинутої вітцівщини болять однаково. Однаковим болем допікає еміграційне скитальство, «покара чужинством». Біблійні аналогії обом поетам стають, сказати б, оптимальним порятунком у художній реалізації найрізніших тем. Жанр молитви виразно присутній у кожного з них зокрема. Мотив утрати рідної землі й у Маланюка, й у Лятуринської інтерпретується крізь старозавітний сюжет про Мойсея. 1924 року, тобто в період табірного «карантину», своєрідного еміграційного «чистилища», Є. Маланюк створив поетичний роздум «Еміграція», що складається з чотирьох частин. Перша з них є своєрідним зачином історіософських розмірковувань, ностальгійним болем:

О, земле рідна, земле чорна!
Ти одягнешся в весну знов...
Чом так смертельно-необорно
Тобі кривавиться любов?
Чом цю страшну, останню тугу
Впивати випало лиш тут,
Коли зазнав вже біль наруги
І трунки всіх земних отрут?
Чому лиш на чужинних бруках
Краса засяяла Твоя, —
І серце запалало в муках,
І ось горю й ридаю я?

Зосереджуючи увагу на спільних особливостях творчості, важливо зазначити, що Є. Маланюк написав грунтовне дослідження-трактат «Крути — народини нового українця». О. Лятуринська теж не заборгувала перед цією славетно-героїчною сторінкою української історії, присвятивши їй «Думу про скривавлену сорочку». Свою працю Євген Маланюк починає так: «Наші національні свята назагал невеселі. Склалося на те багато причин. І то не лише зовнішніх... Ні, є тут передовсім причини суб’єктивні, що кореняться в нашій психіці, вірніш у традиції нашої психіки... Ми значно більш скорі до похоронів, аніж до весілля. Панахида чи голосіння... нам більш припадає до смаку, до нашого естетичного смаку, аніж навіть радісна... весільна пісня...»6

Саме від Крут — не тільки психологічно, а й хронологічно, — наголошує Маланюк, «починається в нашім житті тип Новітнього українця, тип, що намагається надавати проявам українности ціхи справжнього вже національного стилю...

Коли б на хвилину уявити собі неприсутність в Києві 17 року Січових Стрільців, і, коли вже на те пішло, галичан, в процесі формування національної особистости (а та особистість не може не бути психічно й культурно с о б о р н о ю, бо інакше вона перестає бути національною), — тоді б ми наочно побачили в тім процесі величезну прірву і ледве чи пережили б ми епопею великого 19 року з тим розмахом і з тим напруженням, з яким вона гриміла по просторах нашої Землі.

Це саме Січові Стрільці — серед яких провід мали відомі люди родом з Західних Земель Батьківщини — це саме вони перші внесли мірило в безфоремність і хаотичність, закреслили національні межі для отих славетних «широких натур», дали живий приклад застібнутости й національної, а не якоїсь там — дисципліни та врізьбили в сувору чорноземну постать перші риси національного стилю.

Хай ніхто з т. зв. наддніпрянців ложно не посоромиться це ствердити й усвідомити, і хай ніхто з т. зв. галичан смішно не напинається з цього приводу спеціяльною пихою, чи наївною ідейкою про галицький месіянізм чи галицьке варязтво.

То був природній процес психокультурної комасації народу, сполучений з процесом вичунювання, видуживання від хвороби вікового рабства і зцілення від історичного каліцтва. В того роду процесах заслуги й догани розподілюються рівно на всій дільниці Цілости, що хоче бути Нацією.

Це власне Січові Стрільці показали й довели східно-українським масам, що військова дисципліна може обійтися без золотих паґонів, а національний обов’язок без занадто довгих шликів. І — саме найважніше — вони викультивували в собі таку національну чуйність, яка уможливлювала їм дивитися, як то кажуть, «в корінь» і оцінювати національно-державний стан на Україні незалежно від декорацій і зовнішніх форм»7.

Без сумніву, що Маланюк «Крути...» написав для того, аби наголосити, що молоді лицарі крутянської героїчної епопеї загинули в ім’я народження наступних героїв: «І коли українській історії, — у висновку каже Маланюк, — судженим буде зробити новий плиг в незнане, але жадане, майбутнє; коли Провидіння, що важить на своїх праведних терезах судьби народів і держав, подасть свій знак, — тоді думка мільйонів полетить сама собою, власне, до цієї галерії постатей болючо-недавнього, збройного минулого. До тих, що вмерли і світять нам своєю несмертельністю, і до тих, що живуть і життям своїм — на наших очах — творять живу нерозривність історично-національного процесу. До тих, що народилися в легенді Крут, що ту легенду своїми чинами і своєю моральною висотою утверджують в сучасності, і що моральний тягар тієї легенди матимуть відвагу і силу нести в майбутнє»8.

У думі О. Лятуринської теж маємо ліричні відступи песимістичного настрою, ближчі «до панахид і голосінь», аніж до весільних радостей:

Сум-країно, сум-країно,
вся хрести, могили!
Де не глянь, — згубились сили;
де не глянь — руїни.
Тяжко вітер віє полем,
віє-повіває
Б’ється жалем, стогне болем,
плаче, плаче краєм.
Ніч нашіптує закляття
йменам душ майбутнім;
Ніч підпалює багаття...
грає смерти лютня.

Але у фіналі твору читаємо:

Материнське серце, Богом оділляте,
Одяглось безсмертя в світло —
сяйні шати —
В синову сорочку вбрався грізний месник,
Той, що меч відточить,
з ворогами схрестить.

Отже, й її «Дума про скривавлену сорочку» призначена обов’язку нести моральний тягар крутянської легенди, що «творить живу нерозривність історично-національного процесу».

Цією тезою розмову про творчі світи Оксани Лятуринської та Євгена Маланюка, про те, що є спільним у їхніх виразно індивідуальних світах, майже обриваю, бо ж у газетній статті все не вміщається.

_________________________________________________________________________

1 Шерех Юрій. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. — Т. ІІ. — Харків, 1998. — С. 244.

2 Вислів Є. Маланюка. З передмови до збірки «Княжа емаль».

3 Маланюк Євген. Юрій Клен. // Книга Спостережень. Проза. — Торонто, Онт., Канада, 1962. — С. 250.

4 Маланюк Євген. Гусла Оксани Лятуринської // Вістник. — Львів, 1939. — Кн. 4. — С. 314.

5 Оксана Лятуринська. Юрій Дараган // Зібрані твори. — Торонто, 1983. — С. 535.

6 Маланюк Євген. Крути — народини нового українця. — Українське видавництво «Пробоєм», 1941. — С. 3.

7 Там само. — С. 22-23.

8 Там само. — С. 28.

2012-02-04 11:28:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар