«Обличитель людей неситих» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Обличитель людей неситих»

«Обличитель людей неситих»

Марко Вовчок: штрихи до портрета
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Коли славетний російський класик Іван Тургенєв, маючи намір вивчати українську мову, звернувся до Тараса Шевченка за порадою: прозу якого українського письменника він міг би порекомендувати як зразок чистої літературної мови, Кобзар без жодних вагань відповів: «Марка Вовчка! Він один знає нашу мову». Навіть окремо взятий, цей факт вже досить красномовно свідчить, наскільки багато важила творчість Марка Вовчка (Марії Олександрівни Вілінської, 1833—1907) для українського духовного життя середини позаминулого століття. Маємо ще безліч прикладів особливо трепетного ставлення Пророка України до літературного доробку Марії Олександрівни і до неї як особистості. Хрестоматійно відомі рядки Шевченка, адресовані їй: «Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая!». Менше висвітленим є таке висловлювання Кобзаря: «Якщо порівняти Жорж Санд (а це ж — одна із найпопулярніших письменників тодішнього світу! — І.С.) і нашого Марка Вовчка, то я рішуче віддаю перевагу нашому автору». Отже, перед нами — класик, жінка дивовижної долі, тим більше гідна пошани, що сама зробила її, цю долю; людина рідкісного благородства і духовної чистоти. Спробуємо ж уявити деякі яскраві риси Марії Олександрівни, вдаючись до кількох свого роду «моментальних знімків» переломних моментів її життя. Нам допоможуть у цьому листи самої Марка Вовчка, спогади людей, які добре знали письменницю.

ЗНІМОК ПЕРШИЙ

1850 рік. 16-річна дівчина Маша Вілінська, красуня, розумниця, романтик і водночас людина, яка вміє міцно стояти на землі, дочка збіднілого дворянина Олександра Олексійовича Вілінського, росіянина родом із Ярославля, живе в Орлі у рідної тітки Катерини Петрівни Мордовіної. Батька давно немає серед живих, тітка багата, турбується про Машу краще, ніж рідна мати (та живе недалеко, на хуторі Катерининському поблизу Єльця — це і є батьківщина майбутньої письменниці, — але бідує і допомогти доньці майже нічим не в змозі).

Якби Маші хтось сказав, що через 7 років вона стане знаменитою українською письменницею, та ще й з викликом підписуватиме свої твори чоловічим псевдонімом «Марко Вовчок» — вона, мабуть, тільки засміялася б. Адже для цього треба хоча б знати українську мову! Вона росіянка, і кавалери, які вже залицяються до неї, всі відзначають її «настоящую русскую красоту». Щоправда, кілька років тому вона навчалась у Харкові в пансіоні, а серед її знайомих є один щирий українець, збирач народних пісень, етнограф Опанас Маркович.

Опанас Васильович Маркович

Могила О. Марковича на Болдиних горах у Чернігові

Перенесемося тепер на кілька місяців уперед. Ось що пише Марія Вілінська до Опанаса Марковича у вересні 1850 року: «Отчего это у меня такой странный характер... Я иногда воображаю все возможные несчастья, а нет ни одного, которого бы я не могла перенести: мне кажется, я бы перенесла все со спокойствием, и — сказать ли? — с радостью, как искупление всех ошибок невозвратимого прошедшего, даже будущего... Ах, Афанасий! Много, много есть такого, чего я не могу сама объяснить тебе словами. У меня так много мыслей, что я как будто всегда думаю. Друг мой, милый Афанасий! Поговорила бы с тобой о многом, многом. Бог с тобой! Благословляю тебя от сердца. Бог да благословит тебя». Додамо лише одне: на початку 1851 року Марія Вілінська і Опанас Маркович одружились і виїхали в Україну, в Чернігів. Там Марію чекали оті «все возможные несчастья»: гнітюча бідність (біограф Шевченка, М.К.Чалий, пише про київський період життя подружжя Марковичів: «Жили на Куренівці у найбіднішій халупі, навіть без дверей...»), смерть доньки, народження сина Богдана. У 1856—1857 рр. в Немирові були створені «Народні оповідання», що принесли їй славу в Росії та Європі.

ЗНІМОК ДРУГИЙ

1857 рік. Пантелеймон Куліш, прочитавши щойно отриманий рукопис «Народних оповідань», пише Шевченку, який повертався із заслання: «Московка преобразилась в українку, да такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлось би в міру». Ставши Марком Вовчком (так, це був виклик тогочасному світу панування чоловіків!), вона писала свої невмирущі шедеври, навчившись бездоганної української мови не з підручників — їх не було! — а в самого народу. Величезною тут є заслуга Опанаса Марковича. Писалися «Народні оповідання» з однією думкою: не можна принижувати людини, топтати її гідність; кріпацтво — ганьба для України і всієї Російської імперії. І недарма знаменитий Проспер Мерiме (він сам взявся за переклад «Народних оповідань» на французьку!) писав І.С.Тургенєву про оповідання «Козачка»: «Вони дуже сумні і до того ж, гадаю, мають змусити кріпаків потрошити своїх панів. У нас їх сприйняли б як проповідь соціалізму, і добродії, які воліють не бачити кривавих ран, здійняли б страшенний галас».

Але соціальний контекст творчості письменниці — це тільки один «бік медалі». Не менш важливим є контекст національний. Недавно ще російська дівчина-дворянка називає свого сина- первістка Богданом на честь Хмельницького. Вона відчуває себе українкою і у відповідному дусі виховує сина. Ось лист до чоловіка, в якому Марія пише, зокрема (вересень 1857 р.): «Богданчик всіх тільки розважає, такий вже втішний! Питає та розпитує за все... Бували такі, що дуже вже по-московськи говорять, то й тих, єй-Богу, на добру дорогу навертав, з ним і заговорять як слід». Щоб прилучити сина до історії України, Марія стала писати книгу про Дорошенка, Сірка й Богуна. І ось результат занять: «Він не забуває історії української, і теперечки я покинула всі роботи, а пишу для його дещо, щоб легше мені було йому розказувати по писаному, та й надалі нехай йому зостанеться». Ось приклад для наслідування сучасної національно свідомої інтелігенції: починати національне виховання не з гучних мітингів, пікетувань, а з власних дітей! І при цьому Марія Олександрівна завжди невдоволена собою (лист до О.Марковича, жовтень 1857 р.: «Я Куліша своє нове оповідання просила не друкувати, бо почула, читаючи йому, що буде щось добре, а тепереньки — ні, ще тільки догад на добре»).

ЗНІМОК ТРЕТІЙ

1866 рік. Позаду драматичні події: подорож до Європи (на першому етапі — разом із Тургенєвим, потім під’їхав чоловік); зустрічі з Герценом, передача йому матеріалів для «Колокола»; позаду Берлін, Дрезден, Лондон, Брюссель, Лозанна, Кельн, Бонн, Ліон, Марсель, Рим, Неаполь... Позаду страшне горе — смерть Шевченка.

Марко Вовчок в останні роки свого життя у Нальчику

Марії Олександрівні 33 роки, вона вже кілька років живе у паризькому передмісті Нейї. Стосунки з чоловіком, на жаль, вже зовсім не такі, як були, поруч із нею — син Богдан. Але, хоч як би там було, ця дивовижна жінка зберігає внутрішнє почуття власної гідності, доброту і шляхетність. Ось лист до чоловіка (лютий 1866 р.), написаний, очевидно, у відповідь на його численні докори та претензії (можливо, майнові): «Коли б мені здумати, за що і з якого права ти мені такий лист написав? Начеб до неправого судії або до необачного наслідника! Я тебе не судила, не казала слова прикрого, а щодо твоїх маєтків, коли вони єсть або будуть, то давай їх мені у руки, я не візьму. Я не із тих, що, попрощавшися з людиною, вищипляю якесь шматтячко і тим живлюся. Коли добре пам’ятаєш, то знаєш. І здається мені, що було б краще... якби ти не писав мені таких листів уперед. Я ніколи нічого не жадала, тільки того, щоб ти знайшов собі усяке щастя й долю... Кажеш, що ти терпиш дуже — подумай часом, що, може, Господь не все лихо на тебе одного потратив — іншим дещо зоставив — і мені часом, може, зернятко перепадає — то не прибольшай своєю кривдою... А я — що мені поговір людський? Я була ще з реп’яшок, а вже мене ніхто переконати не посилив, а вже тепер, коли, може, більш шляху пройдено, ніж проходити!» Через рік, влітку 1867 р., Опанаса Марковича не стало.

ЗНІМОК ОСТАННІЙ

1906 рік. Стара, хвора жінка живе на околиці Нальчика, разом із чоловіком, відставним морським офіцером Михайлом Дем’яновичом Лобачем — Жученком. Її знають як пані Марію Лобач, і майже нікому невідомо, що то — класик української літератури, про яку Іван Франко написав 1890 року: «Шевченка і Марка Вовчка я вважаю найбільшими талантами нашої дотеперішньої літератури, найбільшими майстрами нашого слова».

Незважаючи на вік, хвороби, на відчуття, що жити залишилося недовго, 72 річна Марія Олександрівна зберігаєполум’яний громадянський темперамент. Її хвилюють події революції 1905— 1907 років. Ось лист до сина Богдана (лютий 1906 р.): «Я знала одного милого, доброго человека, который, узнав о воровстве, всегда говорил: «Не вините — это ведь жертва русского исторического развития». Не жертвы ли этого исторического развития все нынешние, так охотно дарящие нас своими изображениями в различных позах «с печатью на челе» всего высокого? Куда ни глянь, на что ни посмотри, столько лицедейства, наглости и вместе трусости! Обновляют родину и тут же сводят мелкие личные счетишки... Все доброе, чистое тонет в этом кипящем омуте подлости. Лучше и не говорить».

Марія Олександрівна Вілінська (а для нас назавжди — Марко Вовчок) пішла з життя 28 липня (за ст. ст.) 1907 року. Постатями такого масштабу має право пишатися будь-яка країна світу. Але ми «ленивы и нелюбопытны», видають Марка Вовчка зараз, м’яко кажучи, не дуже часто. І все ж головне — вона незадовго до смерті з повним правом могла сказати про себе: «Я прожила свій вік, йдучи однією дорогою і не звертаючи вбік. У мене могли бути помилки, вади, неподобства, як і в більшості людей, але в головному я ніколи не заплямувала себе відступництвом».

2002-03-07 15:55:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар