Нова парадигма безнадійного анахронізму - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Нова парадигма безнадійного анахронізму

Нова парадигма безнадійного анахронізму

Як фальшується та обкрадається українська історія
Валерій СТЕПАНКОВ
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! чом ви нам
Платить за сонце не повинні! —
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!.. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить...

Тарас ШЕВЧЕНКО «Кавказ»

Всістися за робочий стіл і взятися за перо в дні відпустки мене спонукала обставина переважно професійного спрямування — це інтерес до формування сучасною російською елітою нової парадигми концепції російської історії. Її контури, вельми розмиті на початковому етапі становлення (припускаю, що він, вочевидь, охоплював кінець 2010 — першу половину 2011 рр.), набрали (в загальних рисах) певної виразності в останній декаді липня 2011 р. під час зустрічі президента Російської Федерації з істориками у Владімірі з нагоди підготовки святкування 1150-річчя зародження російської держави. Не сумніваюся в тому, що найближчого часу вона набуде стрункості й логічної завершеності.

Відомо, що 3 березня 2011 р. Д. Медведєв підписав указ № 267 «Про святкування 1150-річчя зародження російської державності», що зобов’язував державні структури повсюдно розпочати його підготовку. Наступного дня, виступаючи у Санкт- Петербурзі з нагоди відзначення 150-річчя Маніфесту про скасування кріпацтва, він повідомив росіянам новину, мабуть, сенсаційну не тільки для пересічних громадян, а й для більшості 40-тисячного загалу професійних істориків: «Наша держава, наша країна існує понад одинадцять віків». І не більше, й не менше! До 3—4 березня вони упродовж десятків років (з середини ХХ ст.), навчаючись у школах і вишах, отримували офіційну парадигму знань, відповідно до якої упродовж ІХ — ХІІІ стст. існувала давньоруська держава Київська Русь зі столицею в Києві, створена давньоруським народом, із якого в XIV — XV стст. «утворилися три братні народності — російська, українська та білоруська з властивими їм особливостями мови, культури й побуту». Таким чином, державно-політична, економічна, культурна й духовна спадщина Давньої Русі проголошувалася спільною для росіян, українців і білорусів. Навіть «духовний батько» найновішої ідеології «русского мира» московський патріарх Кірілл влітку минулого року, перебуваючи в Києві, переконував українців у тому, що «руський світ» «не означає російський» чи тим паче «світ Російської Федерації», бо «це той самий світ, який вийшов з нашої загальної купелі — Київської купелі хрещення».

І ось робиться поворот на 180 градусів. Найвища владна інституція Росії державним указом (!!!) проголосила Київську Русь Російською державою. Постає питання: чому? Як на мою думку, хворіючи на ностальгію за минулою могутністю Російської імперії й СРСР і синдром імперської неповноцінності, правляча група політичної еліти, котра, «нічого не забувши, й нічого не навчившись», виявившись неспроможною успішно розв’язувати насущні проблеми розвитку своєї країни, зокрема її демократизації, формування громадянського суспільства, а також міжнаціональні та міжетнічні проблеми та якісного поліпшення умов життя російського народу, вирішила домогтися політичної консолідації суспільства на основі російської державної ідеї, яка б постійно живила національну свідомість сучасного й прийдешніх поколінь росіян історичною пам’яттю про славне минуле, не менш величне, ніж у народів Західної Європи.

Що це власне так, промовляють окремі зауваження російського президента й учасників згадуваної зустрічі. Так, Д. Медведєв підтвердив, що, по-перше, цей указ не був випадковим, а по-друге, визнав, що «я очень долго думал, прежде чем подписал этот указ. Он у меня лежал в папке с указами несколько месяцев. Я так руку тянул, потом думаю: нет, надо подумать. Почему? Вот именно, собственно, из-за того, не создаем ли мы прецедент государственной верификации теории, что, в общем, для науки вредно по понятным причинам, а нашей истории не факт, что что-то добавит. Но с другой стороны, взвесив все «за» и «против», естественно, вспомнив о праздновании 1000-летия создания государства, которое праздновалось в ХІХ веке, в 1862 году, действительно было связано с активной деятельностью Александра II, я все-таки посчитал, что здесь плюсов больше. Даже если кто-то когда-нибудь меня из числа присутствующих или отсутствующих здесь упрекнет в том, что мы возвели одну из теорий в разряд нормативного акта».

Отже, даний указ видавався не на основі сучасних наукових відкриттів російських учених. Він виявився римейком царського указу 150-річної давності, часу, коли у складі Російської імперії Україна та Білорусь перебували на колоніальному становищі, а український та білоруський народи взагалі не вважалися за самостійні народи, не кажучи вже про визнання їхньої державно-політичної чи хоча б національно-культурної автономії. Де-факто нині, на початку ХХІ ст., відбулася реанімація російської шовіністичної імперської доктрини походження російської держави. Її відновлення, на думку ініціаторів цього кроку, мало також на меті не тільки урівняти Росію з провідними європейськими державами у часі виникнення державного життя, але й показати її провідну роль у Східній Європі на початку становлення європейської цивілізації. «Я бы хотела вернуться к Вашей мысли, — апелювала до Президента В. Уколова, — о значении этого юбилея для сегодняшней Росии. Отмечу, что в 2000 году Совет Европы отметил очень широко первое историческое постримское объединение Европы Карлом Великим, и это было общеевропейское и даже вообще мировое событие. Кроме того, IX век — это век, когда образуется Французское государство, королевство Германия, и мы (тобто росіяни!!! — В.С.) тут совершенно синхронны. Кстати говоря, это позволяет снять ложную пелену того утверждения, что мы где-то отстаем или не в общем тренде, или мы в мировом развитии где-то в бок уходим». На що Д. Медведєв відповів: «Да, и вообще нам все принесли, привили, а мы сами были настолько нецивилизованны, что сами не могли развиваться». Складається враження, що вразливі душі російських державних мужів й «одержавлених» істориків, вкрай болісно страждають від ігнорування європейською спільнотою древності, шляхетності й значимості державного родоводу Росії (то не біда, що в ту епоху її взагалі не існувало — адже одним розчерком пера в указі можна виправити цю історичну несправедливість, тим паче, що є багатющий досвід у минулому указами скасовувати генетику, будувати комунізм, повертати назад ріки, переганяти Англію й США й т. ін.).

Що ж це за така важлива подія 862 р., яку почесно призначили бути початком Росії й яку весь російський народ має радісно вшановувати наступного року? Враховуючи масштаби її величі, заплановано також залучити до торжеств українців та білорусів (за словами Д. Медведєва, «было бы очень желательно наших друзей из Украины и Белоруссии вовлечь в празднование ...» ). Сама ж подія, направду не вражає. Це знову римейк 862 р. Відновлюючи імперський дух, Москва обрала (і невипадково) відомий літописний факт запрошення у вересні 862 р., вочевидь, старійшинами двох північнослов’янських племен (словенів і кривичів) та двох естонсько-фінських — чуді й весі — варязьких князів Рюриковичів прийти й управляти ними: «Ідіть-но княжити і володіти нами». І ніхто з істориків під час зустрічі з президентом не посмів поставити й обговорити питання приблизно такого змісту. По-перше, чому ці племена де-факто визнані «росіянами», і, як без них, себто «росіян», могла зародитися Росія, російська держава? По-друге, оскільки запрошення іноземних володарів може засвідчувати лише непридатність місцевих «росіян» до створення своєї «російської держави», то власне, що має відзначатися: своя політична безпорадність чи запрошення чужоземців «княжити і володіти нами»? По-третє, який стосунок мають згадані норманські князі до появи російського етносу та його держави? І не тому, що вони не мають під собою наукових підстав. А тому, що в умовах авторитаризму їхня думка нікого не цікавить; вони мали одностайно вихваляти президентську ініціативу. І слід визнати, що історики з цим важким завданням прекрасно впоралися.

Зрозуміло, якби відзначення цього ювілею не супроводжувалося легітимацією нової імперської концепції російської історії, яка істотно фальшує й спотворює історії України й Білорусі, то воно не викликало б занепокоєння й обурення. Ясно, що сутність цього заходу не полягає у святкуванні роковин запрошення Рюриковичів. З якого б це дива? Мало знайдеться таких наївних, котрі б повірили в те, що російська політична еліта настільки простакувата, що без далекосяжних ідеологічних і політичних розрахунків, а з доброго дива взяла на озброєння «норманську теорію» походження російської держави. Зроблю спробу визначити постулати цієї концепції. Їх можна в найголовніших рисах збагнути зі змісту обміну думками Д. Медведєва й істориків. Торкнуся коротко найістотнішого.

По-перше, намагаючись монополізувати (приватизувати) всю спадщину Київської Русі, Москва, свідомо фальшуючи історію, фактично пішла на визнання згаданих племен «росіянами», бо, повторюсь, як же без них могла зародитися Російська держава.

По-друге, наступним постулатом створюваної концепції стало проголошення акту запрошення Рюриковичів початком становлення Російської держави, хоча всі джерела мовчать про їхню російську державотворчість.

По-третє, 862 рік взято невипадково, а лише з тих політичних міркувань, аби за посередництва роду Рюриковичів (вочевидь, вважаючи його російським), легітимізувати поширення влади «росіян» на терени Білорусі й України. Адже відомо, що через 20 років, у 882 р., Олег Рюрикович, очоливши потужну військову дружину, напав на Київ (не без участі місцевої знаті), убив володаря Київського князівства (Куявії) Аскольда (з династії Києвичів) і захопив владу. На відмінну від «росіян» місцеве населення вже мало тривалу традицію самостійного протодержавного й державного життя (з перервами, починаючи з Антського царства, що виникло у першій половині IV ст.; з 40-х рр. VІІ ст. у Київському (Полянському) племінному князівстві правила династія Києвичів) й помітно вищий рівень соціально-економічного й культурного розвитку. Ймовірно, саме через невдачу (зумовлену недостатнім рівнем політичного розвитку «російських» племен) Рюриковичів витворити тут державний організм, Олег переносить ставку до Києва, залишає його столицею князівства й проголошує «матір’ю городам руським». Спираючись на військово-економічну потугу Київського князівства, приступив до завоювання сусідніх племінних союзів, розширюючи межі держави, за якою утверджується назва «Русь», відома з легкої руки істориків як «Київська Русь». І не відбулося міфічного об’єднання «Північної» та «Південної Русі», як про це любили писати російські історики ХІХ — ХХ стст., оскільки «Північної Русі» взагалі не існувало. І не сталося, як це дуже хочеться Д. Медведєву й окремим сучасним російським історикам, перенесення тяглості «російського» державного життя з Півночі («Росії») у Київську Русь. Олег, розбудовуючи Київську державу, як засвідчує Літопис, не лише не вбачав у «росіянах» — кривичах і словенах — ядра своєї «Російської» держави (нової Батьківщини), а відразу ж повівся з ними, як із завойованим населенням — обклав даниною й змусив Новгород виплачувати її варягам у сумі 300 гривень «на рік заради миру».

По-четверте, найбільш цинічним фальшуванням української історії та її обкраденням стала зроблена підміна понять «Русь», «Руська земля», «Руська (Давньоруська) держава», «руси», «русини», «русичі», «руський» на «Росія», «Російська держава», «росіяни» та «російський». Точнісінько такий самий був концептуальний підхід до тлумачення цих термінів російської імперської ідеології й історіографії XVIII — початку ХХ стст., наукова неспроможність якого вже була переконливо доведена. І ось нині, всупереч здобуткам сучасної історичної науки, всі історики — учасники владімірського обміну думками — з холопською запопадливістю (як в епоху комуністичного тоталітаризму 30-х—70-х рр. ХХ ст.) засвідчували в різних варіаціях тотожність названих вище понять, правда, інколи плутаючись чи то від надмірності прояву патріотичних і вірнопідданських почуттів, чи то від браку знань. Ось, наприклад, пасаж Є. Півовара, котрий, торкнувшись переліку найважливіших подій російської історії, промовив таке: «Конечно, это и образование государственности, которая является единой (виділено мною. — В.С.) для истории российского и русского (виділено мною. — В.С.) народов и всех народов Российской Федерации,украинского и белорусского народов (виділено мною. — В.С.)». І не знайшлося жодного історика з присутніх, котрий, маючи професійну честь і гідність, а також громадянську мужність, запротестував би супроти спотворення наукових істин.

Річ у тім, що ні в ІХ, ні в наступних століттях (до середини ХІІІ ст.) ні Новгородська земля (проголошена нині колискою Росії), ні Владіміро-Суздальська, ні Тверська, ні Московська, ні інші власне російські землі не називалися у джерелах ані «Росією (Російською землею)», ані «Руссю (Руською землею)»! Повторюся: немає жодного свідчення джерел! Це, по-перше. По-друге, терміни «Русь», «Руська земля», «руси», «русичі», «русини» з початку ІХ ст. й у наступні століття вживалися в арабських, візантійських, західноєвропейських джерелах, а також у давньоруських літописах для означення теренів і населення спочатку Полянського (Київського) князівства Києвичів, а пізніше — Київщини, Переяславщини й Чернігівщини. Вперше у «Повісті временних літ» («Літописі Руському») згадка про назву «Руська земля» припадає на 852 р.: «Коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] — Руська земля (виділено мною. — В. С.)». Тобто за 10 років до запрошення «росіянами» Рюриковичів Київське князівство Аскольда отримало назву «Руська земля». Цей же «Літопис», оповідаючи про похід Олега 882 р. на Київ, жодним словом не обмовився про наявність у його дружині «русів»чи «росіян». Цитую його слова : «Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв-варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів». Куди ж вони поділися з переліку? Нікуди, тому що їх там не було, як і не існувало «Північної Русі» (Росії)! Російський історик К. Рижов на початку ХХІ ст., вивчаючи смисл понять «Русь», «Руська земля» у літописах ХІІ — ХІІІ стст., дійшов до висновку, що поняття «Руська земля» стосувалося виключно теренів тогочасного Київського князівства; поняття «Русь», на його думку, охоплювало терени Київщини, Переяславщини й Чернігівщини. В новгородських літописах вперше Владіміро-Суздальське князівство назване «Руссю» в 1252 р., а володіння великого князя Московського — лише в 1398 р. Сама ж Новгородська волость у цей час продовжувала залишатися поза «Руссю».

Отже, поняття «Русь» і «Руська земля» стосувалися виключно українських теренів, які слугували у ІХ — ХІІ стст. ядром формування українського народу (до середини ХХ ст. в окремих місцевостях західноукраїнських земель особи старшого віку продовжували ще себе називати «русинами») й української держави. Жодного відношення до території Росії вони не мають, як і не мають терміни «руси», «русини», «русичі» до назви тогочасних росіян. Вони стосувалися виключно назви тогочасного українського населення. Жодних інших «русских» чи «россиян» не існувало в природі. І намагання сучасної російської еліти, фальшуючи здобутки світової історіографії й привласнюючи собі історію сусідніх народів, аби позбавити їх власних історичних коренів, національної й державно-політичної самобутності, на догоду реанімації шовіністичної імперської концепції для реалізації прагнення повернути Росії велич втраченої імперії, не роблять честі ні їй, ні російським історикам, котрі освячують ці потуги.

І, нарешті, по-п’яте. Вкрай неприємним й образливим нюансом владімірських розмов стало ігнорування їх учасниками історичної самобутності українського та білоруського народів. Лише І. Гілязов наважився порушити питання про роль останніх у давній історії Росії, зауваживши, що Київська Русь — це власне «не только русская история: это история и русских, и украинцев, и белорусов, а также и тюркских и иранских народов...». На превеликий жаль, президент Росії дозволив собі у поблажливо-зневажливому тоні висловитися про історичний доробок сучасних українських і білоруських істориків, відмахуючись від нього як від чогось такого, що не заслуговує навіть на увагу. Мовляв, вони зайняті проблемами «поискакакой-то идентичности (виділено мною. — В.С.)». Хочу нагадати Високоповажному пану президенту сусідньої держави, що за вікном не 1862 рік, а початок ХХІ ст., і, що він не імператор Росії, а Україна й Білорусь не її колоніальні безправні окраїни, що шукають «якоїсь ідентичності», а незалежні держави, народи яких, по-перше, ніколи не належали до російського народу, а завжди були самобутніми етносами й націями, й, по-друге, витоки їхнього державного життя у часі ні в чому не поступалися витокам російської державності й формувалися абсолютно незалежно від останньої.

Таким чином, політична легітимація оживленої імперської концепції російської історії відкрила шлях не тільки до фальшування власної історії, а й до обкрадання й привласнення історії України та Білорусі, а отже позбавлення їхніх народів права на власну, незалежну ні від кого, національну історію, історичну пам’ять і свідомість, національну гідність.

P.S.

1. Звертаюсь до високошановних російських колег-істориків з проханням не освячувати своїми працями великодержавних імперських догм реанімованої концепції російської історії, яка обкрадає і поглинає історію українського й білоруського народів, позбавляючи їх власної повноцінної історії й історичної пам’яті. Прошу Вас залишатися чесними професіоналами й мужніми поборниками принципу об’єктивності в історичній науці.

2. Звертаюсь до високошановних українських і білоруських колег-істориків, інтелігенції в цілому, політиків-патріотів, усіх, кому дорога незалежність Батьківщини, не проявляти байдужості, а рішуче обстоювати національні концепції історичного розвитку своїх країн, власну історичну пам’ять, а також викривати великодержавну імперську спрямованість нової концепції російської історії й відповідних аспектів заходів, якими супроводжуватиметься підготовка й відзначення 1150-річчя зародження російської держави.

ПРО АВТОРА

Валерій СТЕПАНКОВ — доктор історичних наук, професор кафедри всесвітньої історії Камінець-Подільського Національного університету ім. Івана Огієнка. Лауреат Державної премії України, заслужений працівник народної освіти України. Фахівець із соціально-політичної історії України ХVI — XVIII стст. Автор і співавтор близько близько 400 наукових праць, в тому числі понад 60-ти монографій, підручників, навчальних посібників і брошур.

Теги:
2012-01-26 10:07:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар