NB! - Україна Incognita

NB!

Івана Грозного заведено вважати першим московським князем, що вінчався на престол як «цар і государ всієї Руси». Але в цьому титулі була певна частка лукавства, оскільки на той час далеко не всі землі, що входили до Київсьої Русі, перебували під владою Москви. Більша їх частина була під Литвою і Польщею, але саме Московське князівство виступило в ролі збирача російських земель на тій підставі, що в Москві правили Рюриковичі з роду Володимира Мономаха.
Найбільшим досягненням українського руху середини ХІХ ст. стало видання щомісячного журналу «Основа» (1861—1862) під редакцією В.Білозерського, що відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу і став громадським осередком згуртування українців. Часопис посів важливе місце в історії української духовності. Це був перший національний суспільно-науковий і літературний часопис, який мав великий вплив на розвиток українського руху і піднесення національної свідомості.
У 30 — 50-х роках XIX ст. суспільно-політичний рух у Російській імперії розвивався в умовах кризи бюрократично-кріпосницької системи, формування нових суспільних верств, які шукали шляхів радикальної перебудови суспільства. У політичну боротьбу дедалі більше втягувалася різночинна інтелігенція. В її середовищі зароджувалась ідеологія, яка передбачала революційне повалення самодержавства і знищення кріпосництва шляхом селянської революції. Активно виступаючи проти кріпосницького рабства, різночинні революціонери пройшли шлях від просвітительства до радикального демократизму і соціалізму.
Яким бачили Мережковського сучасники (бодай ззовні, бо внутрішній його світ залишався «таємницею за сімома печатками»)? Ось що згадував відомий свого часу російський письменник, публіцист і поет Андрій Бєлий (Борис Бугаєв), автор сенсаційного роману «Петербург»: «Він — маленький, прямий , як палиця, у пальті з бобровим коміром, у хутровій шапці. Зима, обличчя його воскове, з густою каштановою борідкою; воно ні на чому не може зупинитися.
Наприкінці ХVІІІ століття, якраз тоді, коли цариця Катерина ІІ наполегливо і систематично розпочала урівнювати в правах українську козацьку верхівку та російське дворянство, служив у Глухові, колишній гетьманській столиці Кирила Розумовського, маючи ранг військового старшини, «козак, син і онук козака» (так, за деякими джерелами, він сам розповідав про свій родовід) Федір Мережко. Тисячі й тисячі обдарованих, честолюбних, безпринципних, цинічних і хоробрих представників української старшини, здобувши, подібно Федору Мережку, статус дворянина, рушили до Петербурга — робити кар’єру (багато з них, і це важливо, не зрікалися України, не забували про неї. Інші вірою й правдою заходилися служити імперській державі).
Упродовж тисячолітньої історії Київ чимало разів стикався з інфекційними пошестями. В XVIII — XIX століттях найбільше нищівних наслідків завдавали епідемії холери та чуми. На жаль, через недостатню обізнаність людей щодо поширення цих інфекцій та недотримання правил задля убезпечення, епідемії істотно скорочували кількість населення міста та прилеглих поселень. «День» поспілкувався з краєзнавцем Михайлом КАЛЬНИЦЬКИМ про те, які методи жителі Київщини використовували для боротьби з інфекціями.
Як, можливо, знає читач, енциклопедією (з давньогрецької — «коло наук») називають системну, логічну й структуровану сукупність наукових знань з тієї чи іншої галузі. Більш вживане визначення: це — цикл книжок (є великі енциклопедії — понад 12 томів, малі — 7-12 томів, короткі — 4-6 томів та 1-3-томні, які йменуються «енциклопедичними словниками», або ж «довідниками»), де зібрані усі відомі на даний час достовірні знання з конкретних наук.
Відносини центральної та місцевої влади — одна з найважливіших, сутнісних, базових характеристик державного устрою. Це є справедливим для різних епох — країн Давнього Сходу, античності (особливо Римської імперії), середньовічної Європи ІХ — ХІІІ століть. Зберігає цей «маркер» свою значущість і в наші дні. Поза сумнівом, це можна стверджувати і про Київську державу (на початку — протодержаву) часів Аскольда, Діра, Рюрика, Ігоря, княгині Ольги, Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха...
Хоч би як дивно це виглядало, факт і досі залишається фактом: в оцінці скоєного Прокоповичем зла (точніше — в небажанні про це говорити) сучасна українська історіографія недалеко відійшла (це — щонайменше) від історіографії радянської та російсько-імперської. Дуже часто зустрічаємо тут такі дефініції: «вірний сподвижник Петра у справі докорінного реформування держави», «архітектор петровської «перебудови», «визначний філософ-гуманіст», «автор теорії модернізації Російської імперії» тощо.
Можна, отже, не лише припустити, а й з певною обґрунтованістю стверджувати, що Іван Степанович Мазепа, принаймні, активно сприяв швидкому просуванню (і адміністративному, і як релігійного діяча та проповідника, і науковому, і громадському) Феофана Прокоповича — «вгору», до кар’єрних вершин. Справді: уже 1707 року 26-річний (!) Феофан, до цього — один із викладачів риторики, піїтики та філософії в Києво-Могилянському колегіумі, стає вже префектом цього прославленого навчального і наукового закладу, безперечно, найпотужнішого на той час в Україні. Тобто другою за ієрархією посадовою особою Могилянки — і це в такому молодому віці. Звісно, особисті здібності Прокоповича тут теж важили багато, але й підтримка гетьмана, по суті, уможливила таку стрімку кар’єру.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар