NB! - Україна Incognita

NB!

Зрозуміло, що в ті роки Україну відвідували, окрім Долгорукого, й інші російські візитери — молоді й поважного віку, різного ступеня культурності й відмінного соціального стану. Але що примітно: переважна більшість із них погоджується з висновками князя-мандрівника: малоросійська земля, хоч вона вже понад півтора століття «возз’єдналась» із «старшими братами»-великоросами, це — не Росія, тут живе зовсім відмінний народ!
Приблизно 200 років тому в освічених колах тодішнього російського суспільства, серед дворянства, вченої публіки, поважного чиновництва, допитливих військових виникла дуже цікава, своєрідна мода (вона мала воістину далекосяжні, без перебільшення, історичні наслідки, котрі тоді, як майже завжди у подібних випадках, неможливо було передбачити) — а саме мода на Україну (Малоросію).
Дивовижна, важко передбачувана річ — наукова дискусія! З плином часу, навіть тоді, коли нащадки визнають величезну важливість проблем, котрі перебували в центрі уваги такої полеміки, і навіть у тому разі, коли опоненти бездоганно дотримуються правил наукової доброчесності (саме так було в перебігу полеміки, про яку ми розповімо), — все одно поступово якийсь загадковий «туман» огортає початок, передумови такої дискусії, постаті, які брали в ній участь, і, що головне, справжні, реальні, не вигадані погляди й переконання цих людей.
Імперські архіви створюють чудову можливість для історичних досліджень, і центр україністики переміщається до Петербурга. Одним із засновників пітерської школи історії України був Микола Костомаров, який 1859 року дістав запрошення на кафедру Санкт-Петербурзького університету як екстраординарний професор. Перша лекція, що її дав Костомаров, завершилася овацією, студенти на руках донесли професора до екіпажу.
Петербург — прекрасне і дивовижне місто, що славиться своїм космополітизмом і толерантністю. Побудоване на фінських землях іноземними архітекторами, воно відразу стало столицею Російської імперії. Мені досить часто доводилося чути міф про моє місто, що стоїть на кістках запорожців. Зараз вже доведено, що розповіді про тисячі смертей перших будівельників Петербурга сильно перебільшені, хоча запорожців, з легкої руки Івана Мазепи, сюди дійсно відправляли, а болотистий клімат північної столиці явно не сприяв поліпшенню здоров’я.
У численних українських аристократичних родинах протягом усього ХІХ — початку ХХ ст., причому як на теренах колишньої Гетьманщини, так і у Правобережній Україні та її західних регіонах, помітними є спільні чинники формування і зміцнення їхньої «українськості». Значною мірою вони проявилися у специфічних ознаках побуту, пов’язаних з безпосередньою участю в господарській діяльності у спадкових володіннях, патріархальним характером взаємин із селянством, тісним повсякденним зв’язком із ним.
Тотальне несприйняття Україною імперських порядків, попри загалом лояльне ставлення до інституту російської монархії, констатувалося багатьма обсерваторами тодішньої української дійсності. «Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенным; во всех господствовал явный дух оппозиции, — писав про свої відвідини України в 1824 р. генерал О.Л. Михайловський-Данилевський.
Знищення автономії України наприкінці ХVІІІ ст., яке супроводжувалася докорінними перетвореннями суспільних відносин, ліквідацією традиційних інститутів Гетьманщини, зламом її адміністративного устрою і зрештою ліквідацією Запорозької Січі, означало радикальні зміни у становищі більшості соціальних верств населення України і насамперед її аристократичної еліти. Козацька старшина, гетьманські урядовці з поширенням в Україні імперських установ обійняли в них відповідні чиновницькі посади.
У переможному травні, сімдесят п’ять років тому, звільнили від нацистського терору, в умовах грізного інфекційного спалаху, концтабір Терезін поблизу Праги. Колишнє військове місто було особливим місцем у ланцюгу злочинів гітлеризму. Тут публічно не вішали і не розстрілювали, ходили навіть «терезінки» — свої гроші. Наприкінці війни служба Гіммлера, з метою «обілення», демонструвала тут представникам Шведського Червоного Хреста і деяким журналістам «гуманні принципи», які панували тут.
Діставши звістку про появу англійців, Іван IV побажав зустрітися з Ченслером, який прибув до Москви. Незабаром після цього в Лондоні було засновано «Московську компанію», що дыстала монопольні торговельні права від царя. Активізувати торгівлю Іван Грозний спробував і на Балтиці, чому чинила опір ціла низка прибалтійських країн, які отримували чималі доходи від перепродажу російських товарів. 1547 року цар доручив саксонцеві Шлітте привезти до Москви ремісників, художників, лікарів, аптекарів, друкарів і людей, що гарно володіють мовами.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар