NB! - Україна Incognita

NB!

Мабуть, найкраще за всіх першопричину нашої національної трагедії останніх десяти (якщо не більше) століть сформулював Михайло Сергійович Грушевський: «Біда України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна»... Це біда настільки часто й системно відтворювалася в нашій історії (відтворювалася дуже часто не за формою, форма якраз змінювалась, а за змістом!), що мимоволі згадуєш слова великого мудреця зі Старого Заповіту Екклезіаста: «Є те, про що кажуть: дивись, оце нове! Але воно вже було давно, в часи, дуже далекі від нас...» Оця біда України, як її розумів Грушевський, виявляється мало не такою ж старою, як світ...
Приводом для цієї статті стали опубліковані С.Грабовським роздуми під назвою «Україна радянської доби: окупація чи колонізація?» («День», 2018, 10 січня). Однак її полемічний запал скерований радше проти резонансної заяви директора Українського інституту національної пам’яті (УІНП) В.В’ятровича про те, що радянський період української історії слід вважати окупаційним. С.Грабовський визнає цю заяву помилковою у своїй безапеляційності. Проф. П.Кралюк додає: «Це не просто заява одного з учених, а керівника інституції, що має як науковий, так і політичний характер, впливаючи на формування державної «політики пам’яті» («День», 2018, 12 січня).
12 березня 1938 року, 80 років тому, стався аншлюс — приєднання Австрії до Німеччини. Це було перше велике територіальне надбання Гітлера в рамках політики «умиротворення», що проводилась Англією і Францією. Після приходу Гітлера до влади в січні 1933 року аншлюс став одним із головних пунктів німецької зовнішньої політики. 11 липня 1936 року канцлер Австрії Курт фон Шушніг змушений був укласти договір з Німеччиною, згідно з яким Австрія зобов’язалася слідувати в руслі німецької політики, а Німеччина визнавала суверенітет і незалежність Австрії й обіцяла не чинити тиску на її зовнішню політику. Кілька тисяч засуджених австрійських нацистів були амністовані й отримали право займати адміністративні посади.
Дискусії про те, який статус реально мала Україна у складі Російської імперії, а потім у складі СРСР, ніколи не носили суто теоретичного характеру, і розпочалися вони не сьогодні. Ще наприкінці ХІХ століття спершу Юліан Бачинський, а потім Іван Франко вели мову про «уярмлену Україну», об’єкт визиску двох імперій, між якими вона була поділена. У ті ж роки й пізніше Леся Українка у своїх філософських драмах під різними ракурсами осмислює дихотомію «імперія — провінція» як щодо власне України, так і в історичному європейському контексті.
А тепер настав час розповісти про долю Федора Андрійовича Лизогуба (1851—1928), молодшого брата Дмитра Андрійовича, визначного українського громадського і політичного діяча, голову Ради Міністрів Української держави Павла Скоропадського (із початку травня по середину листопада 1918 року). Якщо порівнювати життєві шляхи двох братів Лизогубів, Дмитра та Федора, то шлях Федора Андрійовича виявиться теж по-своєму воістину драматичним, навіть у порівнянні із трагічною загибеллю старшого брата, страченого за вироком військово-польового суду у віці 30 років.
Впровадження історичної гетьманської титулатури у дипломатичний ритуал відновлювало стару українську державну традицію, яка ставала невід’ємним аксесуаром нової Української Держави і сприяла відповідному пошануванню її голови — Гетьмана, піднесенню її міжнародного авторитету. Послідовно національно-державний характер мала зовнішня політика Української Держави. Міністерство закордонних справ очолив відомий український громадський діяч і вчений Дмитро Дорошенко. Українській Державі, попри всі труднощі, вдалося досягнути неабияких успіхів у зовнішньополітичній діяльності.
Новітній період історії, попри поширення у світі соціалістичної ідеології і практики, характеризується активізацією консерватизму, котрий виявляє себе як конструктивна державотворча сила, суттєвий фактор стабільності, порядку, утвердження загальнолюдських і національних духовних цінностей у суспільстві. Сьогодні важко уявити сучасні Францію, Англію, Німеччину, Росію, Польщу тощо без національної консервативно-аристократичної традиції, без усвідомлення суспільством ролі монархічних інститутів в історії цих країн, аристократичних родин, шляхетської верстви взагалі.
Гетьманат Скоропадського не лише заклав фундамент для розвитку багатьох державних інституцій, а й зібрав довкола себе цікавих, освічених і надзвичайно потужних людей, таких як В’ячеслав Липинський, Микола Василенко, Федір Лизогуб... Але не всі знають про те, що серед соратників Скоропадського, який, власне, й написав перше звернення до новообраного гетьмана, був і граф Гейден — предводитель вінницького повітового дворянства. Десять десятиліть тому саме його коштом для «соціальних низів» було відкрито понад 60 безплатних бібліотек, у Вінниці побудували Народний дім, де діяли перша міська загальнодоступна бібліотека з читальним залом, народний театр, громадський лекторій.
Життя і діяльність князя Дмитра Івановича Вишневецького, видатного українського воєначальника середини XVI століття, наповнені несподіваними поворотами. Так, залишивши службу на батьківщині, він протягом декількох років керував обороною південних рубежів Московської держави від набігів кримських татар. Саме у цей період Д.Вишневецький став засновником укріплення на острові Хортиця, яке історик Дмитро Яворницький вважав прообразом Запорізької Січі. Менш відомим є той факт, що до цієї ідеї мав певне відношення московський цар Іван Грозний, який спробував поставити собі на службу дніпровських і донських козаків.
Ідеалом «доброї» дружини — господині дому — для старокиївського книжника початку ХІІ ст. був образ жінки, виписаний ним за біблійними зразками книги Псалмів та Приповістей Соломонових: «Дорожча вона від каменя многоцінного, радується нею муж її, бо робить вона мужеві своєму добрим усе життя. Добувши вовну і льон, зробить вона потрібне руками своїми. Будучи мов корабель, вона чинить торг, здалеку збирає собі багатство; і встає вона ще вночі, і дає їжу в домі й діло рабиням. Побачивши ниву — купує її, плодами рук своїх вона засадить ниву. Перепоясавши міцно стегна свої, укріпить вона рамена свої на діло; і відчуває вона, що робити добре, і не гасне світильник її всю ніч. Руки свої простирає вона на корисне, а лікті свої підставляє під веретено.

   
  • Останні коментарі

    Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар