NB! - Україна Incognita

NB!

Згідно з дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, близько 40% опитаних українських громадян певною мірою сумують за часами СРСР. Ясна річ, ідеться про 18-літнє правління Леоніда Ілліча Брежнєва. Цей час чимало людей вважає «золотою добою», не проти повернутися в ті роки, принаймні, улаштувати життя за тодішніми канонами. Воно й зрозуміло: політична стабільність, гарантована робота й окраєць хліба зі шматком масла, нехай і не дуже товстим, поступове вирішення житлової проблеми, можливість підглядати в телевізійну щілину за солодким життям «прогнилого Заходу»
«Відповідаючи на запитання з приводу того, чи підтримує він прирівнювання у пільгах ветеранів ВВВ та вояків УПА, Кличко був акуратненько Познером заведений в обговорювання нацизму, СС і тому подібного. Ситуація в жанрі «Чому ви б’єте свою дружину?», коли забувають спочатку спитати про сам факт побиття. Трішки віє початковою дискредитацією «історичної теми»; нагадували про це і постійні звернення ведучого до Німеччини та нацизму, що в контексті теми УПА вже одразу наводило на певні висновки»
Наскільки важливо мати армію, на яку в разі необхідності можна опертися, українцям чи не найбільш наочно продемонструвало ХХ століття. Українська Центральна Рада надто довго не підтримувала формування власних збройних сил і почала задумуватися над цим лише на початку зими 1917 року, коли вже було пізно. І це при тому, що в Україні на той час були українізовані частини армії Російської імперії, готові виконувати накази ЦР та захищати українську державність. Тишком-нишком військові угруповання формував і Петлюра
Тим, хто жив у колишньому Радянському Союзі, ймовірно, не варто пояснювати, хто така Світлана Аллілуєва й у чому драматизм її долі та особистого життя. Це — єдина дочка Сталіна, наймолодша з його дітей (нагадаймо про двох її старших братів — Якова, який, за різними даними, загинув у нацистському полоні або поліг у боях на півночі Росії, намагаючись вийти з оточення, й Василя, деякий час — улюбленця та фаворита батька, генерала ВПС, а після смерті вождя — мало не злочинця, позбавленого всіх посад; його життя було коротким — лише 41 рік).
Ми шукали очима одне одного. Ми вгадували і любили кожен новий талант. Не лише в літературі, тоді ж з’явилися і художники, й композитори, і кінематографісти, історики, актори (...). І виникло те продуктивне поле, як його точно і ностальгійно назвав Сергій Тримбач. Ми не знали, що ми — шістдесятники. Це вже потім, з дистанції часу, виникло таке означення. А тоді, повторюю, це була когорта молодих талановитих людей, які входили в життя, не знаючи, що вони входять в Історію. І взагалі, не треба саморубрикуватися. У майбутнього, справді, слух абсолютний, воно розбереться, хто є хто
У «Дні» № 192 за 25 жовтня 2011 року було надруковано матеріал «Заповідник «позавчорашніх» пам’ятників», в якому йшлося про намір певних політичних сил у Луганську встановити в місті пам’ятник імператриці Катерині ІІ. Нашу ж увагу привернув вислів А. Клінчаєва з його пізнішої прес-конференції про те, що нібито мінімум 20 багатих людей у Луганську готові виділити кошти на встановлення в місті пам’ятника «матушке-царице». В чому причина такої великої шани луганських товстосумів до російської монархії?
Перше, що вражає, коли переступаєш поріг музею «Тюрма на Лонцького» - атмосфера цього зловісного місця: високі пороги, засувки на дверях, відсутність кисню у коридорах. Зразу ж спадають на гадку фрагменти із «Саду Гетсиманського» Івана Багряного. Під час читання твору лише могла собі уявити тюремний побут, тепер є можливість побачити. Пам'ятаю, як мене обурювало те, що разом із Андрієм Чумаком (головним героєм твору Багряного) у тісненький простір «чотири на чотири» просто «впихали» ще триста осіб, людей великого інтелектуального гарту, «впихали» як бидло і непотріб
Був такий час, коли ми почали збирати матеріали для фільму… Люди, які приймали участь у Норильському повстанні відходять. Їх стає все менше і менше. Ми моталися з камерою по всіх світах – були в Норильську, Прибалтиці, Грузії, Канаді... На зустрічі в Москві обговорювали: «Чи було повстання інспіроване кгбістами чи виникло завдяки підпільним комітетам в’язнів». Але мене здивувало інше: ніхто з присутніх не говорив про те, що повстання підняли і провели українці.
Оскільки історична пам’ять українців як нації розпадається на окремі, часто непримиренні, регіональні «сегменти», є роздробленою, фрагментованою, конфліктною, а відверто кажучи — просто хворою, то рішення, що стосуються настільки делікатної сфери, дуже часто виглядають, м’яко кажучи, вельми спірно. Виникають цілі заповідники (у масштабах великих областей України) «позавчорашніх» пам’ятників, що ніби провалилися в «чорну діру» часу й викликають щонайменше певні запитання: «у якому, власне, столітті й в якій державі живемо?»
«Важливою частиною маєї аргументації є те, що Радянський союз, готуючись до ухвалення конвенції про геноцид, успішно пролобіював виключення із визначення геноциду соціальних і політичних груп. В результаті цього до визначення увійшли лише етнічні, національні, расові та релігійні групи», - пояснює Наймарк, і тут таки додає: «Я запитав себе, а чому соціальні чи політичні групи не можуть бути об’єктами конвенції проти геноциду?»

   
  • Останні коментарі

    Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар