NB! - Україна Incognita

NB!

Яка ж подальша доля славної ікони у Холмський період її буття? Цей час тривав понад сім століть, точніше 722 роки — від 1223-го, коли князь — король Данило Галицький, отримав її з Києва і водрузив у новозбудований храм у Холмі, до 1945 року, коли донька холмського священика Надія Горлицька переселилася з Холма у Луцьк. В обох містах знаковий і освячений сакральний твір зазнав низки драматичних колізій і не раз був на волосині від загибелі. Але з чудотворною іконою таки сталося справжнє чудо: вона врятована! Легальна історія ікони починаються з великого християнського ювілею — двохтисячоліття Різдва Христового.
Християнська релігія з самого початку, тобто з проповіді Господа Ісуса Христа, сповнена зображальних сцен. В Новому Заповіті усі сюжети, починаючи з народження Христа як немовляти і до Його розп’яття, навдивовиж «картинні». Апостоли і всі інші персонажі «виписані» словесно в таких подробицях, що митцеві залишається тільки слідувати за цими описами.
Історія будь-якої країни, як пазл, складається з історії міст і містечок. Великі й малі, з великою кількістю населення і малозаселені, з давньою історією і відносно молоді, релігійні центри і міста-музеї — всі вони мають своє обличчя, характер і душу. І долі в них різні: одним — уславлення, іншим — непам’ять. Можливо, феномен забутих міст саме у возвеличенні інших, більш популярних і розкручених. Тож саме їх — маленькі міста та містечка — колись відомі й славетні, варто повернути з небуття, надати їм поштовх для відновлення почуття власної гідності.
Вільнюс (литовською Vilnius, польською Wilno, давньоукраїнською Вільна) — один зі славетних центрів історії Східної Європи, впродовж століть (принаймні з 1323 року, коли він згадується як столиця Великого князя Гедиміна, і до 1569 року) — центр Великого князівства Литовського, об’єднаної балто-слов’янської супердержави. Це знамените місто є законною гордістю литовського народу.
Найбільша історична праця Роксолана Оріховського Annales (1553/1556) — хроніка перших років панування польського короля Сигізмунда Августа. З семи (?) її порічних розділів збереглося п’ять перших (з 1548 по 1552 рр.). Праця залишилася незавершеною та вийшла друком лише зусиллями Я.-Щ. Гербурта у 1611 р. Згодом твір кілька разів перевидавався — Гданськ (1643); Лейпциг (1712); Краків (1767); Варшава (1805); Вроцлав (1826); Сянок (1856); Варшава — Вроцлав — Краків (1972); український переклад (фрагментарний) — Київ (2004).
Бароко, з його поєднанням непоєднуваного, стало головним стилем ранньомодерної річпосполитської культури. Так само химерно виглядав і сарматизм — провідна державна ідеологія «шляхетського народу». Почалася вона з географії — науки піднесеній Ренесансом і Великими географічними відкриттями. Відчитані у «республіці вчених» античні географи-картографи (Страбон etc) оповіли, що на місці Речі Посполитої була колись Сарматія. Античні ж етнографи й історики подали певні відомості й про самих сарматів.
Абстракті істини історії потребують «зримих», реальних, конкретних підтверджень. Якщо цього немає, вони неминуче перетворюються на набір схематичних декларацій, неспроможних ані в інтелектуальному, ані в етичному сенсі збагатити людину-громадянина. Ось переконливий та доречний приклад. Ми стверджуємо (з повними на те підставами), що Україна завжди була залучена до європейського політичного та культурного простору, що саме Європа — наш світоглядний «дім», що вітчизняна історія, отже, впродовж століть, із часів Русі починаючи, була невід’ємною складовою загальноєвропейського історичного процесу.
Далі рушив загін татарської кінноти (близько 200 вершників) на чолі із Самійлом Голубом. Про цих княжих татар автор «Погоні» зауважив, що вони на Кореччині дотримують власної віри (ісламу), а ще вояки ці добре обізнані зі степом («в Полях звичайні») і здатні витримати «злу хвилю». Вождь же їх — подібний Марсу («в Марсовій особі») — вже не раз випробував свій досвід. За ними вийшов відділ стрільців на чолі з Петером. За плечима рушниці й шаблі при боці. Кожний тут добрий стрілець — «у що хочеш влучить». «Не дбають про приклад» (себто не ставлять рушниці на упори-вішки?), «довіряють своєму оку». Вправно в лісах звірину б’ють, але і в бою вони «незле стають».
Ранньомодерна історіографія України досі повністю не прочитана. І ситуація, коли вдається натрапити на вельми значні пам’ятки — із великим інформаційним потенціалом і «революційного», принаймні для фахівців, змісту, досі не така вже рідкість. Гадаю, саме із цим ми маємо справу у випадку з анонімним полономовним віршованим описом приватного походу кн. C.-К. Корецького у надбузькі Дикі поля в серпні — жовтні 1644 р. — «Погоня Охотної виправи до обозу [=табору коронного війська] та до Диких піль ясновельможного князя Самійла-Кароля на Корцу Корецького і т. д., і т. п.» (без місця друку, 1645).
Продуктивна праця (яка, між іншим, є немислимою без соціально-економічної свободи, без особистих, професійних, соціальних та економічних «вольностей», тобто невідчужуваних, невід’ємних прав) була й залишається найпершою, неодмінною умовою прогресу суспільства. Про це свідчить увесь досвід всесвітньої історії — від держав Стародавнього Сходу й до наших днів. Звісно, неможливо заперечувати вагу політичних свобод, проте все ж таки в цьому фундаментальному питанні варто правильно вибудовувати пріоритети.

   
  • Останні коментарі

    Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар