NB! - Україна Incognita

NB!

У 30 — 50-х роках XIX ст. суспільно-політичний рух у Російській імперії розвивався в умовах кризи бюрократично-кріпосницької системи, формування нових суспільних верств, які шукали шляхів радикальної перебудови суспільства. У політичну боротьбу дедалі більше втягувалася різночинна інтелігенція. В її середовищі зароджувалась ідеологія, яка передбачала революційне повалення самодержавства і знищення кріпосництва шляхом селянської революції. Активно виступаючи проти кріпосницького рабства, різночинні революціонери пройшли шлях від просвітительства до радикального демократизму і соціалізму.
Яким бачили Мережковського сучасники (бодай ззовні, бо внутрішній його світ залишався «таємницею за сімома печатками»)? Ось що згадував відомий свого часу російський письменник, публіцист і поет Андрій Бєлий (Борис Бугаєв), автор сенсаційного роману «Петербург»: «Він — маленький, прямий , як палиця, у пальті з бобровим коміром, у хутровій шапці. Зима, обличчя його воскове, з густою каштановою борідкою; воно ні на чому не може зупинитися.
Наприкінці ХVІІІ століття, якраз тоді, коли цариця Катерина ІІ наполегливо і систематично розпочала урівнювати в правах українську козацьку верхівку та російське дворянство, служив у Глухові, колишній гетьманській столиці Кирила Розумовського, маючи ранг військового старшини, «козак, син і онук козака» (так, за деякими джерелами, він сам розповідав про свій родовід) Федір Мережко. Тисячі й тисячі обдарованих, честолюбних, безпринципних, цинічних і хоробрих представників української старшини, здобувши, подібно Федору Мережку, статус дворянина, рушили до Петербурга — робити кар’єру (багато з них, і це важливо, не зрікалися України, не забували про неї. Інші вірою й правдою заходилися служити імперській державі).
Упродовж тисячолітньої історії Київ чимало разів стикався з інфекційними пошестями. В XVIII — XIX століттях найбільше нищівних наслідків завдавали епідемії холери та чуми. На жаль, через недостатню обізнаність людей щодо поширення цих інфекцій та недотримання правил задля убезпечення, епідемії істотно скорочували кількість населення міста та прилеглих поселень. «День» поспілкувався з краєзнавцем Михайлом КАЛЬНИЦЬКИМ про те, які методи жителі Київщини використовували для боротьби з інфекціями.
Як, можливо, знає читач, енциклопедією (з давньогрецької — «коло наук») називають системну, логічну й структуровану сукупність наукових знань з тієї чи іншої галузі. Більш вживане визначення: це — цикл книжок (є великі енциклопедії — понад 12 томів, малі — 7-12 томів, короткі — 4-6 томів та 1-3-томні, які йменуються «енциклопедичними словниками», або ж «довідниками»), де зібрані усі відомі на даний час достовірні знання з конкретних наук.
Відносини центральної та місцевої влади — одна з найважливіших, сутнісних, базових характеристик державного устрою. Це є справедливим для різних епох — країн Давнього Сходу, античності (особливо Римської імперії), середньовічної Європи ІХ — ХІІІ століть. Зберігає цей «маркер» свою значущість і в наші дні. Поза сумнівом, це можна стверджувати і про Київську державу (на початку — протодержаву) часів Аскольда, Діра, Рюрика, Ігоря, княгині Ольги, Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха...
Хоч би як дивно це виглядало, факт і досі залишається фактом: в оцінці скоєного Прокоповичем зла (точніше — в небажанні про це говорити) сучасна українська історіографія недалеко відійшла (це — щонайменше) від історіографії радянської та російсько-імперської. Дуже часто зустрічаємо тут такі дефініції: «вірний сподвижник Петра у справі докорінного реформування держави», «архітектор петровської «перебудови», «визначний філософ-гуманіст», «автор теорії модернізації Російської імперії» тощо.
Можна, отже, не лише припустити, а й з певною обґрунтованістю стверджувати, що Іван Степанович Мазепа, принаймні, активно сприяв швидкому просуванню (і адміністративному, і як релігійного діяча та проповідника, і науковому, і громадському) Феофана Прокоповича — «вгору», до кар’єрних вершин. Справді: уже 1707 року 26-річний (!) Феофан, до цього — один із викладачів риторики, піїтики та філософії в Києво-Могилянському колегіумі, стає вже префектом цього прославленого навчального і наукового закладу, безперечно, найпотужнішого на той час в Україні. Тобто другою за ієрархією посадовою особою Могилянки — і це в такому молодому віці. Звісно, особисті здібності Прокоповича тут теж важили багато, але й підтримка гетьмана, по суті, уможливила таку стрімку кар’єру.
«Ленін, підписавши 3 березня 1918 року в Брест-Литовському сепаратний мир із Німеччиною, позбавив Росію заслуженого нею статусу переможця в Першій світовій війні та віддав ворогам Україну, Білорусь, Прибалтику, Фінляндію й інші території». Такі чи майже такі міркування сповнюють російську історичну літературу, друковану й електронну; щось схоже можна знайти і в деяких українських авторів. Навіть в українськомовному сегменті Вікіпедії в статті «Берестейський мир (3 березня 1918)» ми бачимо мапу з підписом:
Ті, хто слухав у лютому 1725 року на похованні імператора Петра І виступ архієпископа Нарвського та Псковсько-Великолуцького Феофана Прокоповича — фактично найвпливовішого члена Святійшого Синоду Російської Православної церкви, ієрарха, котрого боялися та шанували навіть запеклі вороги, — ті й через десятки років не могли забути того колосального враження, що його справили на всіх присутніх слова архієпископа.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар