NB! - Україна Incognita

NB!

Послідовний у своїх політичних поглядах, 14 грудня 1917 року С. Шелухін очолив фракцію самостійників у Центральній Раді — «Союз українських соціалістів-самостійників». Кількість її сягала 19 членів. Вони стояли на позиціях повної незалежності України, номінували себе позапартійною фракцією, яка не підміняла собою Українську партію соціалістів-самостійників. На одному із засідань Центральної Ради С. Шелухін, визначаючи завдання фракції, наголошував, що вона «існує тільки для того, щоб боронити ідею самостійності України». На VIII Загальних зборах Центральної Ради (12—17 грудня 1917 р.) С. Шелухін різко критикував федералістів за їх небажання рахуватися із ситуацією в Росії після більшовицького перевороту та здійснювати заходи для реалізації самостійності України: «У Переяславі ми заявили, що «волимо під царя восточного».
Травень 1968 року ввійшов у історію Франції, та й усієї Західної Європи як місяць молодіжних протестів. Найбільш активними вони виявилися у Франції, а оскільки проходили під комуністичними та анархістськими гаслами, то заведено говорити про «червоний травень». З чого все почалося? З виступів студентів університету Париж X — Нантер. Вони протестували проти патріархальної заборони доступу студентів чоловічої статі до жіночих гуртожитків. Переважна більшість студентів були переконані, що в занятті сексом у гуртожитках немає нічого поганого. Звідси два головних гасла протестів: «Забороняти забороняється» і «Любов вільна» (варіант: «Товариші! Любов’ю можна займатися і в Школі політичних наук, а не тільки на галявині»).
Щойно у київському видавництві імені Олени Теліги побачила світ книга авторства д-ра Олександра Панченка «Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе». Автор цієї книги - професійний адвокат, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен) Олександр Панченка вже є автором кільканадцяти книг на подібну тематику, він безпосередньо зустрічався або листувався з багатьма діячами цих середовищ з країн поселення українців, перебрав частину їхніх архівів та має у своєму розпорядження ряд важливих документів з цієї проблематики.
Такі послідовно конструктивні наміри діяльності гетьманського уряду весь час наштовхувались на опір чи нерозуміння «традиційних» українських політичних партій, які, за словами Д. Дорошенка, «з самого моменту проголошення Гетьманства вважали, що українська державність серйозно загрожена». Намагання уряду залучити до державотворчої діяльності фахові сили трактувалися згаданими політичними колами як «виступи проти самої української національності».
Масштаб (калібр) особистості, осягнутий хай навіть інтуїтивно, мимоволі зобов’язує до відповідальності в оцінках. Можна як завгодно ставитися до спадщини, життя і справ Карла Генріха Маркса, народженого 5 травня 1818 року в стародавньому німецькому місті Трір (будинок, де він з’явився на світ, збережено, зараз там музей Маркса) у родині порівняно успішного місцевого адвоката єврейського походження, сина раввіна, котрий перейшов у християнство. Можна клясти його як «предтечу тоталітаризму», «провісника ГУЛАГу», оголошувати, що жодне з пророцтв Маркса не здійснилося, пускати «блискавки» на весь лівий рух як такий.
На середину ХVІІ ст. стало зрозуміло, що давня українська аристократія, яка сягає своїм корінням часів старокиївської Русі-України, стала вже неспроможною підтримувати свій авторитет серед інших суспільних верств і відігравати роль загальновизнаного лідера. Останньою її спробою продемонструвати своє політичне значення в межах Великого князівства Литовського було повстання князя Михайла Глинського. Після його поразки упродовж усього ХVІ ст. — першої половини ХVІІ ст. українська шляхта, панство, виявилася нездатною до рішучих політичних кроків і задовольнялася своєю другорядною роллю в Литві та Короні, вдаючись виключно до легальної опозиційної діяльності в національно-культурній царині.
Попри численні побажання — цілком можливо, абсолютно щирі, проте, на жаль, все ж таки наївні — «відокремити історію від політики», незважаючи на постійні застереження супроти спроб «використати деякі події історії в політичних цілях», варто тверезо розуміти, що реально справа виглядає дещо інакше. Насправді колізії, вимоги й «бурі» поточної політики завжди впливали, впливають і впливатимуть на працю істориків, навіть найсумлінніших, вплив відбувається як усвідомлено (бо історики — теж громадяни, мають свої сформовані переконання й беруть їх до уваги у своїй роботі), так і підсвідомо (адже навіть якщо «служитель музі Кліо» щиро хоче бути повністю незаангажованим — все одно вже те, що якісь певні факти, події, явища історії він органічно включає в свою концепцію, а інші відсіює, «фільтрує», відкидає, вже це свідчить про наявність певної позиції, хай і не «зацементованої» у сприйнятті самого вченого).
У невеличкому селі Пархомівка Харківської області є музей із колекцією світового рівня. І це зовсім не перебільшення, адже роботи Бенуа, Реріха, Піранезі, Пікассо, Левітана, Айвазовського, Кандинського, Малевича, Шишкіна й багатьох інших відомих митців прикрашають стіни «сільського Лувра» (!). Цей факт, безперечно, вражає. Проте історія музею, а головним чином людини, яка його створила, є подекуди навіть більш захопливою. Простий шкільний вчитель, який пережив німецькі табори, бідність, боротьбу із системою, зробив неможливе. Він згуртував навколо себе громадськість, поклав своє життя на пошуки картин, виховав не одне покоління фахівців і врешті-решт створив диво.
«Не треба бути містиком, щоб відчути, що живемо в добі, коли присутність і активність Зла є майже наочна... Ми, спеціяльно українці-ізгої, відчуваємо не лише присутність, а й саму природу Зла з такою гостротою, з якою сатану відчували хіба люди Середньовіччя». Так писав у брошурі «До проблеми большевизму», опублікованій у Нью-Йорку 1956 року, визначний український мислитель і поет, учасник Визвольних змагань 1917 — 1921 років, а потому політичний емігрант Євген Маланюк (1897 — 1968).
Книжку було видруковано у друкарні акціонерного товариства «Петро Барський», яке розміщувалося за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 40. На останній сторінці обкладинки збереглося тиснення: «Книжный Магазинъ М. Гольдфайна. Кіевъ, Б. Васильковская, 43». На титульній сторінці надруковано цікаві відомості про тираж: «Тридцять восьма тисяча». Також зазначено вартість книжки: «Ціна — шість карбованців», і застереження: «Видавці просять не платити в київських книгарнях дорожче, бо книгарням дається 25% опусту, і хто продає дорожче, тим книжка не буде видаватися».

   
  • Останні коментарі

    Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар