NB! - Україна Incognita

NB!

Як, можливо, знає читач, енциклопедією (з давньогрецької — «коло наук») називають системну, логічну й структуровану сукупність наукових знань з тієї чи іншої галузі. Більш вживане визначення: це — цикл книжок (є великі енциклопедії — понад 12 томів, малі — 7-12 томів, короткі — 4-6 томів та 1-3-томні, які йменуються «енциклопедичними словниками», або ж «довідниками»), де зібрані усі відомі на даний час достовірні знання з конкретних наук.
Відносини центральної та місцевої влади — одна з найважливіших, сутнісних, базових характеристик державного устрою. Це є справедливим для різних епох — країн Давнього Сходу, античності (особливо Римської імперії), середньовічної Європи ІХ — ХІІІ століть. Зберігає цей «маркер» свою значущість і в наші дні. Поза сумнівом, це можна стверджувати і про Київську державу (на початку — протодержаву) часів Аскольда, Діра, Рюрика, Ігоря, княгині Ольги, Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха...
Хоч би як дивно це виглядало, факт і досі залишається фактом: в оцінці скоєного Прокоповичем зла (точніше — в небажанні про це говорити) сучасна українська історіографія недалеко відійшла (це — щонайменше) від історіографії радянської та російсько-імперської. Дуже часто зустрічаємо тут такі дефініції: «вірний сподвижник Петра у справі докорінного реформування держави», «архітектор петровської «перебудови», «визначний філософ-гуманіст», «автор теорії модернізації Російської імперії» тощо.
Можна, отже, не лише припустити, а й з певною обґрунтованістю стверджувати, що Іван Степанович Мазепа, принаймні, активно сприяв швидкому просуванню (і адміністративному, і як релігійного діяча та проповідника, і науковому, і громадському) Феофана Прокоповича — «вгору», до кар’єрних вершин. Справді: уже 1707 року 26-річний (!) Феофан, до цього — один із викладачів риторики, піїтики та філософії в Києво-Могилянському колегіумі, стає вже префектом цього прославленого навчального і наукового закладу, безперечно, найпотужнішого на той час в Україні. Тобто другою за ієрархією посадовою особою Могилянки — і це в такому молодому віці. Звісно, особисті здібності Прокоповича тут теж важили багато, але й підтримка гетьмана, по суті, уможливила таку стрімку кар’єру.
«Ленін, підписавши 3 березня 1918 року в Брест-Литовському сепаратний мир із Німеччиною, позбавив Росію заслуженого нею статусу переможця в Першій світовій війні та віддав ворогам Україну, Білорусь, Прибалтику, Фінляндію й інші території». Такі чи майже такі міркування сповнюють російську історичну літературу, друковану й електронну; щось схоже можна знайти і в деяких українських авторів. Навіть в українськомовному сегменті Вікіпедії в статті «Берестейський мир (3 березня 1918)» ми бачимо мапу з підписом:
Ті, хто слухав у лютому 1725 року на похованні імператора Петра І виступ архієпископа Нарвського та Псковсько-Великолуцького Феофана Прокоповича — фактично найвпливовішого члена Святійшого Синоду Російської Православної церкви, ієрарха, котрого боялися та шанували навіть запеклі вороги, — ті й через десятки років не могли забути того колосального враження, що його справили на всіх присутніх слова архієпископа.
Є прадавня, сумна шотландська легенда. Бог після створення Шотландії запросив до себе архангела Гавриїла, аби показати свій витвір. «Подивись! — сказав Господь, — високі гори, чарівні жінки, мужні чоловіки, чудова прохолодна погода. Я дарував цьому народові красиву музику і неповторний напій, прозваний «віскі». Гавриїл відказав: «Господи, хвала Тобі! Але чи не здається Тобі, що Ти є занадто щедрим? Чи Ти не думаєш, що все це — забагато для них?». На що Бог відповів: «Якби ти знав, яких сусідів я їм підібрав...»
Шлях усіх волелюбних країн у чомусь схожий, за всіх неминучих відмінностях. Вірність еліти своєму обов’язкові (чи, навпаки, відступництво цієї еліти), готовність народу платити за свободу й незалежність ту ціну, яка є необхідною в цей період історії, аж до найвищої (або, напроти, деморалізація цього народу під пацифістськими гаслами «миру» — миру з ворогом!), вміння бачити, хто є насправді ворог, якими є реально слабкі місця супротивника — ось що визначає перемогу або невдачу всіх визвольних воєн.
Спільним, зокрема, є місце дії. Це — терени Гетьманщини. Причому події в обох творах так чи інакше пов’язані з Полтавою. У «Козаку-віршотворцеві», як уже зазначалося, головний герой Климовський воює під Полтавою проти шведів. А в «Наталці Полтавці» головна героїня, а також її мати й коханий Петро родом із цього міста. Але якщо в «Козаку-віршотворцеві» Полтава — це місце «слави російської зброї», то в «Наталці Полтавці» це, радше, «тихе місто», мешканці якого переймаються своїми «дрібними» життєвими проблемами. Ось як про своє життя співає головна героїня твору:
Котляревський відомий не лише своєю «Енеїдою», а й драматичними творами. Найбільш знаною серед них є «Наталка Полтавка». Остання трактується як соціально-побутова драма, яка відображає реалії українського життя. А при її написанні широко використовувався український фольклор. То справді так. Однак цей твір став відповіддю на п’єсу Олександра Шаховського «Козак-віршотворець». Про це зустрічаємо відвертий натяк у «Наталці Полтавці», про що буде окрема мова.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар