NB! - Україна Incognita

NB!

Створену у результаті Другої світової війни соціалістичну систему регулярно лихоманило. Керівництво Радянського Союзу ціною неймовірних зусиль ледь встигало «розрулювати» економічні негаразди та політичні кризи, які перманентно виникали у Чехословаччині, Болгарії, Польщі, Угорщині, не гребуючи при цьому й військовим втручанням, чим ще більше загострювали суспільні проблеми у власній країні та створювали собі головний біль на міжнародній арені. У 1967 році у суспільну стагнацію почала стрімко занурюватися Чехословаччина. Політична закостенілість і особиста обмеженість президента і партійного очільника Чехословаччини неосталініста Антоніна Новотного пришвидшили зростання невдоволення керівництвом країни не лише у середовищі народних мас, але й у самій владній верхівці.
Роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша має тривалу історію. Основний час роботи над твором припав приблизно на 1843—1844 рр. Розгром Кирило-Мефодіївського братства на початку 1847 р. поклав край видавничим і науковим планам Куліша. Письменник зазнав репресій. Його заслали до Тули, де він провів три роки (1847—1850). До смерті царя Миколи І в 1855 р. Куліш мав обмежені можливості видавати свої твори. Лише з приходом нового царя, Олександра ІІ, починається процес лібералізації режиму. Ось тоді, в 1857 р., письменник видав «Чорну раду».
Що скаже «середньостатистичному» українцеві ім’я Теодора Людвіга Візенгрунда Адорно (11.09.1903 — 06.08.1969)? Дуже мало або ж і майже нічого. Так, звісно, професіонали-фахівці (історики, культурологи, соціологи, дослідники мистецтва) швидко дадуть відповідь: йдеться про одного з найбільш глибоких філософів ХХ століття, дослідника «пасток» і «прірв» тоталітарного суспільства та його свідомості (і не лише тоталітарного, а й водночас знавця кризи культури демократичних країн Заходу середини й кінця минулого століття), соціолога, музикознавця, композитора; всесвітньо відомі його праці ( німецькою та англійською мовою) «Діалектика просвіти» (1947), «Авторитарна особистість» (1950), «Естетична теорія» (1970), стаття «Про опрацювання минулого» (1954).
Взаємини України та Німеччини (а також їх союзників у Першій світовій війні, насамперед — Австро-Угорщини) — тема, що не залишає байдужими ні прихильників історії, ні шанувальників політики сьогодення. На міждержавному рівні їх започатковували сто років тому — з відомих переговорів у Брест-Литовську. Тоді представники Німеччини поставили перед своїми українськими візаві питання руба: вони прагнуть укласти мирну угоду з Українською Народною Республікою (далі — УНР), але ж не можна її підписати з автономною часткою незрозуміло якою майбутньої федерації. Таким чином рішуче підштовхнули керманичів Української Центральної Ради (далі — УЦР) до важкого для них слова — незалежність.
У кінці ХІХ ст. українська книжкова справа переживала не найкращі часи. І річ не тільки в браку коштів на оформлення книжок, хоч, звісно, папір, який жовкне за тиждень, не додавав їм мистецької вартості. Коріння проблеми сягало глибше: щоб створити українську книжку, потрібно було використати українське оформлення. І це виявилося доволі непросто; часом «українськість» набувала таких форм: «Переплітаючись з хвостатим написом, сидить кобзар, журиться дівчина, скачуть козаки, стирчить тополя, біліє хата, та сяє місяць над водою.
Зокрема, автор заповіту говорить про те, як навчати своїх синів. Спочатку їх має вчити православний дяк «руському письму» й «віри своєї». Потім їм треба підшукати «бакаляра», тобто випускника якогось європейського університету, котрий би навчав латинської мови. А після цього Василь Загоровський пропонував віддати синів «до науки єзуїтам у Вільні», тобто у Віленський єзуїтський колегіум, який з часом став академією.
Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН на Українських Землях, який відбувся майже 75 років тому, 21-25 серпня 1943 року, на хуторі Веснівка поблизу села Золота Слобода Козівського району Тернопільської області, був єдиним Збором революційних українських націоналістів, що пройшов на українських, щоправда й окупованих німцями теренах. Якраз цей, дійсно надзвичайний збір українських націоналістів-революціонерів, наголосив на необхідності демократизації політичних та ідеологічних засад для свого членства, тобто всередині самого цього відламу ОУН, яка в часі німецько-совєцької війни називалася спочатку ОУН (революційна) або ОУН з-під стягу Ст.Банлери...
Українського гетьмана Павла Ськоропадського незрідка порівнюють з фінським маршалом Густавом Маннергеймом. Обидва вони служили в російській імператорській гвардії, брали участь у Першій світовій війні, а після революції відіграли велику роль у становленні державності України та Фінляндії. Але якщо доля виявилася прихильною до Г.Маннергейма, то П.Скоропадському пощастило значно менше. Незважаючи на те, що за короткий період його правління було зроблено чимало, політичні противники постаралися, щоб його ім’я і справи пішли у забуття. Лише зараз, століття опісля, ми маємо можливість гідно оцінити масштаб особи гетьмана Скоропадського.
Двохсотріччя від народження Карла Маркса українські медіа майже дружно проґавили. Навіть банально-брутальної лайки на адресу автора «Капіталу» було обмаль, не те що серйозного аналізу марксизму в його основних різновидах. На цьому тлі стаття Ігоря Сюндюкова «(Не)Збанкрутілий Маркс» («День», №78-79, 2018) — як на мене, ще одне свідчення прагнення редакції «Дня» здійснити ту саму «українську синтезу», про яку сім десятиліть тому писав недооцінений досі філософ, автор концепції «творчого націоналізму» Микола Шлемкевич, вважаючи її чи не єдиним запобіжником від початку новітньої Руїни, всеосяжної громадянської війни — всіх проти всіх.
За всієї багатогранності книжки Липинського — в ній міститься загальний стрижень, спільне об’єднавче начало, що ідейно і духовно «цементує» цей твір. Українського мислителя найбільше хвилює розв’язання фундаментальної проблеми: якою має бути національна церква на нашій споконвічній землі, з огляду на життєву потребу уникнути двох найбільших небезпек для виконання нею своєї історичної місії? А небезпеки ці (про що докладно пише автор) є подвійними: «цезарепапизм» (тобто цілковите підпорядкування духовної влади владі світській, імперській, яка є дуже далекою, по суті, від засад істинно християнської політики, — це не що інше, як «візантійська» модель, яка, на що неодноразово вказує Липинський, для України геть неприйнятна) або ж, навпаки, «папоцезаризм» — так само згубна система, за якої вже духовна влада перебирає на себе велику частину (а то й більшість) функцій влади світської, активно втручаючись у політичний процес, освячуючи ті чи інші рішення держави (часом сумнівні) своїм авторитетом. На переконання Липинського, і така практика також не несе нічого доброго для України.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар