NB! - Україна Incognita

NB!

За всієї багатогранності книжки Липинського — в ній міститься загальний стрижень, спільне об’єднавче начало, що ідейно і духовно «цементує» цей твір. Українського мислителя найбільше хвилює розв’язання фундаментальної проблеми: якою має бути національна церква на нашій споконвічній землі, з огляду на життєву потребу уникнути двох найбільших небезпек для виконання нею своєї історичної місії? А небезпеки ці (про що докладно пише автор) є подвійними: «цезарепапизм» (тобто цілковите підпорядкування духовної влади владі світській, імперській, яка є дуже далекою, по суті, від засад істинно християнської політики, — це не що інше, як «візантійська» модель, яка, на що неодноразово вказує Липинський, для України геть неприйнятна) або ж, навпаки, «папоцезаризм» — так само згубна система, за якої вже духовна влада перебирає на себе велику частину (а то й більшість) функцій влади світської, активно втручаючись у політичний процес, освячуючи ті чи інші рішення держави (часом сумнівні) своїм авторитетом. На переконання Липинського, і така практика також не несе нічого доброго для України.
Коли ми ведемо мову про В’ячеслава Липинського, його творчий спадок та його коло ідей, то варто неодмінно мати на увазі, що цей видатний мислитель не лише розумів (не інтуїтивно, а внаслідок величезної аналітичної роботи, ним попередньо здійсненої), які проблеми є саме тепер життєво важливими для України, але й володів рідкісним даром критичного мислення. Це дозволяло йому підноситися над застарілими догмами й канонами — хай навіть визнаними більшістю «освіченого суспільства» — і заново ставити засадничі, базові, фундаментальні питання, які, здавалося б, уже давно розв’язані.
Десять років тому на основі плідної й довготривалої взаємодії Головдержслужби України та Інституту історії України НАН України було доведено, що саме варто вважати початком державної служби в Україні як окремої, визначеної законодавством, інституції для управління державою, функції якої виконують уповноважені на це службовці за рахунок коштів державного бюджету. З’ясувалося, що йдеться не про 1993 рік як дату ухвалення першого Закону України «Про державну службу», а про 1918-й — у період Української держави гетьмана Павла Скоропадського.
Послідовний у своїх політичних поглядах, 14 грудня 1917 року С. Шелухін очолив фракцію самостійників у Центральній Раді — «Союз українських соціалістів-самостійників». Кількість її сягала 19 членів. Вони стояли на позиціях повної незалежності України, номінували себе позапартійною фракцією, яка не підміняла собою Українську партію соціалістів-самостійників. На одному із засідань Центральної Ради С. Шелухін, визначаючи завдання фракції, наголошував, що вона «існує тільки для того, щоб боронити ідею самостійності України». На VIII Загальних зборах Центральної Ради (12—17 грудня 1917 р.) С. Шелухін різко критикував федералістів за їх небажання рахуватися із ситуацією в Росії після більшовицького перевороту та здійснювати заходи для реалізації самостійності України: «У Переяславі ми заявили, що «волимо під царя восточного».
Травень 1968 року ввійшов у історію Франції, та й усієї Західної Європи як місяць молодіжних протестів. Найбільш активними вони виявилися у Франції, а оскільки проходили під комуністичними та анархістськими гаслами, то заведено говорити про «червоний травень». З чого все почалося? З виступів студентів університету Париж X — Нантер. Вони протестували проти патріархальної заборони доступу студентів чоловічої статі до жіночих гуртожитків. Переважна більшість студентів були переконані, що в занятті сексом у гуртожитках немає нічого поганого. Звідси два головних гасла протестів: «Забороняти забороняється» і «Любов вільна» (варіант: «Товариші! Любов’ю можна займатися і в Школі політичних наук, а не тільки на галявині»).
Щойно у київському видавництві імені Олени Теліги побачила світ книга авторства д-ра Олександра Панченка «Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе». Автор цієї книги - професійний адвокат, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен) Олександр Панченка вже є автором кільканадцяти книг на подібну тематику, він безпосередньо зустрічався або листувався з багатьма діячами цих середовищ з країн поселення українців, перебрав частину їхніх архівів та має у своєму розпорядження ряд важливих документів з цієї проблематики.
Такі послідовно конструктивні наміри діяльності гетьманського уряду весь час наштовхувались на опір чи нерозуміння «традиційних» українських політичних партій, які, за словами Д. Дорошенка, «з самого моменту проголошення Гетьманства вважали, що українська державність серйозно загрожена». Намагання уряду залучити до державотворчої діяльності фахові сили трактувалися згаданими політичними колами як «виступи проти самої української національності».
Масштаб (калібр) особистості, осягнутий хай навіть інтуїтивно, мимоволі зобов’язує до відповідальності в оцінках. Можна як завгодно ставитися до спадщини, життя і справ Карла Генріха Маркса, народженого 5 травня 1818 року в стародавньому німецькому місті Трір (будинок, де він з’явився на світ, збережено, зараз там музей Маркса) у родині порівняно успішного місцевого адвоката єврейського походження, сина раввіна, котрий перейшов у християнство. Можна клясти його як «предтечу тоталітаризму», «провісника ГУЛАГу», оголошувати, що жодне з пророцтв Маркса не здійснилося, пускати «блискавки» на весь лівий рух як такий.
На середину ХVІІ ст. стало зрозуміло, що давня українська аристократія, яка сягає своїм корінням часів старокиївської Русі-України, стала вже неспроможною підтримувати свій авторитет серед інших суспільних верств і відігравати роль загальновизнаного лідера. Останньою її спробою продемонструвати своє політичне значення в межах Великого князівства Литовського було повстання князя Михайла Глинського. Після його поразки упродовж усього ХVІ ст. — першої половини ХVІІ ст. українська шляхта, панство, виявилася нездатною до рішучих політичних кроків і задовольнялася своєю другорядною роллю в Литві та Короні, вдаючись виключно до легальної опозиційної діяльності в національно-культурній царині.
Попри численні побажання — цілком можливо, абсолютно щирі, проте, на жаль, все ж таки наївні — «відокремити історію від політики», незважаючи на постійні застереження супроти спроб «використати деякі події історії в політичних цілях», варто тверезо розуміти, що реально справа виглядає дещо інакше. Насправді колізії, вимоги й «бурі» поточної політики завжди впливали, впливають і впливатимуть на працю істориків, навіть найсумлінніших, вплив відбувається як усвідомлено (бо історики — теж громадяни, мають свої сформовані переконання й беруть їх до уваги у своїй роботі), так і підсвідомо (адже навіть якщо «служитель музі Кліо» щиро хоче бути повністю незаангажованим — все одно вже те, що якісь певні факти, події, явища історії він органічно включає в свою концепцію, а інші відсіює, «фільтрує», відкидає, вже це свідчить про наявність певної позиції, хай і не «зацементованої» у сприйнятті самого вченого).

   
  • Останні коментарі

    Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар