NB! - Україна Incognita

NB!

Доля еліти завжди якнайтісніше пов’язана з долею держави, яку ця еліта очолює й якій, загалом кажучи, зобов’язана служити (на практиці ж «слуга» висмоктує часто усю кров із цієї держави й народу). Цей зв’язок — як і зв’язок майбутнього еліти та майбутнього народу — є цілком об’єктивним: адже не можна ж заперечувати невіддільність голови, мозку, рук, очей, спини в єдиному живому організмі...
Цей прецікавий, багатозначний вислів — «кращі мужі» (іноді конкретизували: «кращі мужі князя») — часто зустрічається на сторінках давньоукраїнських літописів XII — XVI століть. Що означала така формула? Йшлося передовсім не про «кращі» моральні якості осіб, що входили до цієї групи (хоч зауважимо: постаті, про яких ми оповідаємо, зобов’язані були відповідати певним моральним критеріям, як-от: хоробро брати в руки меч, щит або спис у разі потреби; зберігати вірність своєму сюзерену-князю; взагалі самовіддано служити своїй «Землі», тобто, послуговуючись сучасною мовою, Батьківщині, Вітчизні;
Правду кажучи, в історії завжди вистачало (і зараз їх більше, ніж досить) персонажів, доволі високих за політичним статусом, рангом, званням — а насправді «ніяких», безнадійно посередніх, геть слабких за інтелектуальними, вольовими й душевними якостями. То були не більше ніж «сірі плями», які грою долі, волею обставин чи внаслідок політичних розрахунків виявилися піднесеними на неймовірну «зоряну вертикаль» — ту, жорсткі умови якої були, на жаль, не для них... Виклики нещадні, вимоги занадто суворі, комфорту немає, повітря не вистачає...
Змінюються епохи, володарі та держави, відходять у небуття вожді, стародавні імперії, забувається давня слава. Проте не зникає назавжди ідея, яка колись згуртовувала народи, єднаючи їх у спільні держави; не розчиняються навічно в «океані часів» символи стародавніх князівств, королівств, царств, республік, «вільних міст», які існували не одне століття тому і, здавалося, мали б давно стати надбанням історії — не більше того.
Після мало не річного обговорення кияни віддали перевагу ленінградському монументалісту Матвію Манізеру, який до того спорудив пам’ятник Кобзареві у Харкові. Щоправда, було й суттєве зауваження, щоб київський варіант пам’ятника не був перевантажений другорядними фігурами, як у Харкові, — кріпаків, козаків, жінок, бажано, щоб у Києві Шевченко стояв один і на повний зріст.
Один із перших визначних києвознавців Микола Закревський, який 1868 року видав друком двотомне «Описание Киева», засвідчує, що у 1794 році на Хрещатику не було жодного будинку, місце, де нині розташувався величний і урочистий Майдан Незалежності, було затоплене, а буйні трави з насолодою жували... кози. Не роздумуючи довго, народ назвав цю місцевість Козине болото.
Перший президент Української академії наук. Визначний учений зі світовим ім’ям. Шанувальник української культури. Все це — Володимир Вернадський. Все це — аксіоматичні речі, які за останні 25 років стали надбанням освіченої української громади. Проте не все так просто із діяльністю Вернадського щодо організації Української академії наук, і можна навіть сказати, що створена за його активної участі академія вийшла в кінцевому підсумку далеко за ті межі, які він їй визначав.
На ІІ Всеказахському з’їзді в грудні 1917 р. була проголошена національна Алашська автономія (1917—1920) з тимчасовим урядом (Народною Радою) під назвою Алаш-Орда: передбачалося затвердження конституції Алашської автономії. З’їзд почався виступами делегатів, які повідомили, що південь Туркестану охоплений голодом, народ не має спільної ідеї, місцева влада не може дати ладу. Першим пунктом з’їзд закликав народ облишити чвари й стати до налагодження порядку соборно. Алаш-Орда мала негайно взяти на себе всю виконавчу владу над казахським населенням.
Національно-визвольні революції наприкінці ХІХ та початку ХХ ст. на теренах Російської імперії мали чимало спільного, та в цій історії боротьби уярмлених царизмом народів є й чимало прикметного, притаманного лише тому чи іншому етносу, і передусім це стосується минувшини українського та казахського народів. На жаль, історія боротьби казахів за волю й досі не знайшла належного відображення, а тим більше оцінки як у працях українських істориків, так і — що дуже дивно — в доробку науковців Туреччини, яка ніби ж то позиціонує себе як модератор ідеї єдиного тюркського світу.
Мабуть, не існує у давній українській писемності повісті більш зворушливої, ніж виписана у Галицько-Волинському літописі, історія про «незчисленні битви і про страждання великі, і про часті війни, і про многі крамоли, і про часті заворушення, і про многі заколоти». Головними дійовими особами цих оповідей виступають Данило Галицький та його брат Василько. При цьому літописець виявляє більше уваги та прихильності до Данила, через що постать Василька загубилася у тіні діянь його брата.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар