NB! - Україна Incognita

NB!

Абстракті істини історії потребують «зримих», реальних, конкретних підтверджень. Якщо цього немає, вони неминуче перетворюються на набір схематичних декларацій, неспроможних ані в інтелектуальному, ані в етичному сенсі збагатити людину-громадянина. Ось переконливий та доречний приклад. Ми стверджуємо (з повними на те підставами), що Україна завжди була залучена до європейського політичного та культурного простору, що саме Європа — наш світоглядний «дім», що вітчизняна історія, отже, впродовж століть, із часів Русі починаючи, була невід’ємною складовою загальноєвропейського історичного процесу.
Далі рушив загін татарської кінноти (близько 200 вершників) на чолі із Самійлом Голубом. Про цих княжих татар автор «Погоні» зауважив, що вони на Кореччині дотримують власної віри (ісламу), а ще вояки ці добре обізнані зі степом («в Полях звичайні») і здатні витримати «злу хвилю». Вождь же їх — подібний Марсу («в Марсовій особі») — вже не раз випробував свій досвід. За ними вийшов відділ стрільців на чолі з Петером. За плечима рушниці й шаблі при боці. Кожний тут добрий стрілець — «у що хочеш влучить». «Не дбають про приклад» (себто не ставлять рушниці на упори-вішки?), «довіряють своєму оку». Вправно в лісах звірину б’ють, але і в бою вони «незле стають».
Ранньомодерна історіографія України досі повністю не прочитана. І ситуація, коли вдається натрапити на вельми значні пам’ятки — із великим інформаційним потенціалом і «революційного», принаймні для фахівців, змісту, досі не така вже рідкість. Гадаю, саме із цим ми маємо справу у випадку з анонімним полономовним віршованим описом приватного походу кн. C.-К. Корецького у надбузькі Дикі поля в серпні — жовтні 1644 р. — «Погоня Охотної виправи до обозу [=табору коронного війська] та до Диких піль ясновельможного князя Самійла-Кароля на Корцу Корецького і т. д., і т. п.» (без місця друку, 1645).
Продуктивна праця (яка, між іншим, є немислимою без соціально-економічної свободи, без особистих, професійних, соціальних та економічних «вольностей», тобто невідчужуваних, невід’ємних прав) була й залишається найпершою, неодмінною умовою прогресу суспільства. Про це свідчить увесь досвід всесвітньої історії — від держав Стародавнього Сходу й до наших днів. Звісно, неможливо заперечувати вагу політичних свобод, проте все ж таки в цьому фундаментальному питанні варто правильно вибудовувати пріоритети.
Так звана сильна влада, яку, надто в періоди жорстких суспільних потрясінь, жадає доволі вагома частина суспільства, має немало реальних або уявних «плюсів» у свідомості людей та в реальному перебігу подій. І стабільність всередині держави (ось тільки якими засобами вона досягається —основне питання!), і консолідація народу (ось тільки навколо чого, навколо якої ідеї? Втім, оголосити натомість, що «жодна ідеологія не є державною та обов’язковою» — це «позиція» страуса, який ховає голову в пісок), і впевненість людей у завтрашньому дні (ілюзорна чи обґрунтована — то вже інша річ...).
Розпочате газетою «День» висвітлення історії Галицько-Волинської держави вимагає з’ясування цілої низки дискусійних питань. Який погляд істориків на ці питання? Де, в яких архівах чи археологічних розкопках шукати відповіді? Адже часто сприйняття цієї держави диктувалося поглядом північного сусіда, що виходив з його імперських намірів підпорядкувати собі сусідні території. З проханням надати коментарі щодо цих проблем ми звернулися до завідувача кафедри середніх віків та візантиністики Львівського національного університету ім. І. Франка, доктора історичних наук, професора Леонтія Войтовича.
Розпочате газетою «День» висвітлення історії Галицько-Волинської держави вимагає з’ясування цілої низки дискусійних питань. Який погляд істориків на ці питання? Де, в яких архівах чи археологічних розкопках шукати відповіді? Адже часто сприйняття цієї держави диктувалося поглядом північного сусіда, що виходив з його імперських намірів підпорядкувати собі сусідні території. З проханням надати коментарі щодо цих проблем ми звернулися до завідувача кафедри середніх віків та візантиністики Львівського національного університету ім. І. Франка, доктора історичних наук, професора Леонтія Войтовича.
У наш час з новою пристрастю починають точитися дискусії щодо історії Галицько-Волинської держави. Проте значною мірою все залежить від того, якою джерельною базою користуються наші вчені. Для з’ясування питання про джерела дослідження історії даної держави ми звернулися до укладача збірника документів із проблематики цієї доби Олександра КУЧЕРУКА.
Шлях, який впродовж століть пройшов білоруський народ — трагічний, жорстокий, важкий, але водночас і шлях людської гідності, шлях опору деспотизму й насильству над особистістю, — може бути чудовим аргументом на користь слів Нобелівського лауреата, визначного польського поета Чеслава Мілоша: «Пам’ять — це наша сила. Той, хто живий, здобуває мандат від тих, хто замовчав назавжди». Якби та пасивна частина білоруського суспільства (втім так само, як і українського), котра воліє триматись осторонь соціальних потрясінь і буревіїв, — якби вона знала, скільки життів, крові, жертв найкращих людей країни було за багато віків історії свідомо віддано тими білорусами, які, свідомо, самовіддано виборювали «європейський вектор» розвитку рідної землі (користуючись сучасними термінами), то, очевидно, сама духовна атмосфера у наших білоруських друзів була б зовсім іншою.
У радянський час Великдень, як і решту релігійних свят, українцям доводилося святкувати майже підпільно. У Кіровограді зруйнували Знаменську церкву на Биковому та Петропавлівську кладовищенську церкву. На місці Успенського собору комуністи збудували приміщення обкому партії. Володимирівську церкву віддали під Будинок культури працівників торгівлі, у Покровській приймали склотару, а у Преображенській влаштували картинну галерею. Грецька церква залишилася єдиною у місті, де правили службу.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар