Ніжність, порубана сталлю - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Ніжність, порубана сталлю

Ніжність, порубана сталлю

Павло Тичина: драма переможеного?
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Одного разу в 1911 році, запросивши до себе в чернігівський будинок кількох юнаків, що мріяли стати письменниками, класик української літератури Михайло Коцюбинський несподівано й урочисто оголосив товариству: «А знаєте? Між нами справжній поет!». Михайло Михайлович навіть, можливо, не уявляв, наскільки він мав рацію. Павло Тичина, 20-річний початківець (а саме про нього йшлося) став воістину Поетом Поетів України ХХ століття. В той же час саме доля Павла Григоровича, як і будь-якого геніального митця, є шекспірівської сили драмою, у котрій відбилося все: і небувалі катастрофи доби («Розкраяно небо — мечами, мечами!»), і руйнування вічних гуманістичних начал («Як страшно! Людське серце До краю обідніло»), і страшна дилема (судити тут має право тільки той, хто сам із честю витримав іспит!): піти на компроміс зі сталінською владою або загинути... Зрозумівши колізії життя Павла Тичини, нічого не спрощуючи, прагнучи насамперед збагнути позицію Поета, ми відкриємо для себе суттєве (можливо — головне) в історії України ХХ століття. І в нас самих.

КЛАРНЕТИ НІЖНОСТІ

Юний Тичина писав унікальною, єдиною у світі мовою свого серця. Він був від Бога наділений дивовижною здатністю чути і Музику Космічної Безмежності, і тихі, невідомі іншим, голоси Природи, яка була для нього єдиним цілим; він не ділив її на живу і неживу (і коли він каже ромашці: «здрастуй!» і та тихо відповідає «здрастуй», то це аж ніяк не інфантилізм, а, хтозна, може — вище прозріння тієї мудрості, до якої людство дійде років через двісті). «З глибин Вічності Падають зерна В душу» — так писав про себе молодий Павло. І ще: «В душі я ставлю світлий парус, Бо в мене в серці сум...»

Видатний український письменник, поет і філософ Василь Барка, відзначаючи вражаючу образність думки, кришталеву ясність (але не простоту!) стилю Тичини, використовує термін, яким характеризував свою творчість сам поет: «кларнетизм» . У книзі «Селянський Орфей» В.Барка пише: «Жива вода ранньої поезії Тичини — з віковічної пісні і її щирої, ніби дитячої, віри». Дослідник називає його вірші «

жайворонковим голосом при сонці ненашого дня» (це писалося ще у 1961 році, до 70-річчя Павла Григоровича).

На думку Василя Барки (до речі, дуже цікава тема: зіставити творчу манеру автора роману «Жовтий князь» і автора «Сонячних кларнетів», якому належать колосальної, дантовської сили вірші про голод 1921 року, як-от: «Загупало в двері прикладом...»), трагедією творчості і життя Тичини була «втрата зв’язку з найчистішою блакиттю в небі віри», постійні пошуки «молитовного стану серця» серед суцільних звірств. І ще одне зауваження В.Барки: «Для процвітання ліричного світу Тичини потрібен був загадковий зв’язок з тисячолітньою перемогою, чисто духовною, здійсненою у вірі, з часів, коли панівним почуттям на серці була добрість і правди життя розкривалися навколо, мов квіти весною... Ось чому замісто протиставлення «революція і контрреволюція» Тичина розрізняє, що по-нелюдському і що по-людському».

Але ж час, жорстока епоха геологічних соціальних зрушень не давали великому поетові України змоги залишатися на грунті оцього, єдино можливого для нього «розрізнення». Павло Григорович знайшов вражаючі образи (на рівні кращих зразків світової поезії) нелюдського духу доби: «огняний кінь вночі»; «чорний птах — у нього очі-пазурі», «чорний птах із гнилих закутків душі». «Мадонно моя, Пренепорочна Маріє, прославлена в віках! На наших самотних вівтарях лиш вітер віє...» — цей крик зраненої» душі поета долає відстані часові і національні, таке враження, що оті рядки написані не в страшному 1918 році, а щойно, зараз.

БЛИСК СТАЛІ

Син простого селянина з Чернігівщини піднісся до висот людського духу. І йому відкрилися прості й вічні істини історії: будь-яке насильство згубне, особливо те, яке прикривається демагогічними гаслами. Тичина вмів писати про це з тією простотою, що відрізняє справжню поезію: «Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, Коли звір звіра їсть?» .

Нова влада мала чудову пам’ять. І ніхто не пробачив би Поету його гімну Незалежній, Вільній Україні 1917 року (поема «Золотий гомін»), ані реквієму героям Крут («Тридцять мучнів українців, Славних, молодих...»). Щоб вижити — потрібно було складати Гімн Нового Світу. Поет зробив свій вибір. Результат добре вбивали в голову підопічним радянської школи («Відповідь землякам», 1922 р., «Ленін», 1924 р., «Партія веде», 1933 р., «Чуття єдиної родини», 1936 р...).

Головне питання: чому геніальний поет почав оспівувати антилюдяність Іконоборців? Гіркоту невидимих світові страждань Творця влучно передав той же Василь Барка: «Грудну клітку Тичини прикрасили нагородами. А під орденами — в серці — як і в поетичному світогляді, відбулась гвалтовна руїна... Йому неприступна була ні в Харкові, ні в Києві розкіш «нейтральної опозиції» до офіційного думання. Поет змушений був визнати, що не інакше як тільки після прийняття постанови ЦК радянський дощ падає на землю з неба, і навіть написати оду про цю новину».

Що ж до причини трагічних метаморфоз Павла Григоровича, то є один вірш, десятиліттями замовчуваний, що проливає світло на цю проблему. У 1926 році Поет звернувся з благанням про допомогу до свого духовного брата, великого бенгальця Рабіндраната Тагора. Вчитаймося в ці дивовижні рядки: «Рабіндранате-голубе! З далекої Бенгалії Прилинь до мене на Вкраїну, Я задихаюся, я гину. Я покажу такії речі В однокласовій ворожнечі, Я покажу всю фальш, всю цвіль Партійно-борчих породіль. А братні зуби? Дружній зиск? Гнучка політика, як віск. Коли б були це генерали, Ми б знали, що робить. А в тім-то й річ, що це кати Однокласовії...»

В усі часи траплялася жахлива ситуація вибору: або ти співай, поете, з нами в тон — або будеш знищений. Сучасники Тичини — Гумільов, Хвильовий, Лорка, Мандельштам... свідомо пішли на загибель. Наш поет обрав життя. Хто може дорікнути йому за це? «На поезії Тичини видно, як здійснюється задушення властивої віри і знищення неповторного творчого обличчя нації» — цілком слушно писав Василь Барка. Отже ж, вихід для нас, хто живе у 2002 році, один — щодня, копіткою працею, відроджувати оте «неповторне творче обличчя нації»...

ПЕРЕМОЖЕНИЙ?

Що найцікавіше — не все так просто і з канонічними, «сталінськими» віршами Поета. Візьмемо вислів «збільшовичений» (...збільшовиченої ери») з «Партія веде». Молодий дослідник Віталій Матеуш вельми точно зауважив, що за формою він подібний до таких слів, як «збочений», «згвалтований», «зросійщений»... Якби партійні контролери добре знали українську мову (а вірш «Партія веде» друкувався 21 листопада 1933 року в «Правде» в оригіналі, без перекладу на російську) — Тичина був би, без сумніву, знищений!

А ось що пише львівський тичинознавець Віктор Неборак: «Бути українським поетом — це бути захованим від решти світу, бути непомітним. Те, що в Тичині непомітне, збігається з українськістю. А все, що у Тичини ленінське і сталінське, помітне аж занадто. Але чим речі помітніші, тим вони швидше набридають. Здається, Тичина знав ціну цьому занадто помітному рівню речей... Непротивлення ленінсько-сталінському злу — християнський вибір Тичини. Він пожертвував собою сонячнокларнетно- українським — і він зберіг себе, сонячнокларнетного» .

Тичина — сталінський співець забутий, і цілком правомірно. Але не буде ніколи забутий великий поет трагічних внутрішніх переживань, який вклав у вуста юнака, котрого мати благословляє йти на ворога, дивовижні слова: «Матусю моя! Немає ворога, Та й не було. Тільки й єсть у нас ворог — Наше серце. Благословіть, мамо, шукати зілля, Шукати зілля на людське божевілля...»

Коли Павло Григорович мислив не в категоріях «свій — чужий», «білий — червоний», «опозиція — влада», а у віковічній категорії «людське — нелюдське» — він створював нетлінні шедеври світової поезії. В цьому невмирущість Тичини.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2002-03-29 16:23:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар