Ніч серед могил у Сандармосі - Україна Incognita
Про проект | Контакти | Мапа сайту
Україна Incognita » Історія і "Я" » 2012 - «Список Сандармоху» » Ніч серед могил у Сандармосі

Ніч серед могил у Сандармосі

Я дуже поспішав, бо 26 червня завершувався термін дії моєї міграційної карти на території Росії...
Микола ХРІЄНКО

Приїхавши потягом зі станції Кем до міста Медвеж’єгорська (це вже була територія Карелії), я, не відкладаючи на завтра, бо могла зіпсуватися погода, поїхав до урочища Сандармох. Воно знаходиться у лісі неподалік 19-го кілометра автодороги Медвеж’єгорськ — Повенець.

Від зупинки до потрібного місця дійшов пішки і зупинився біля великого каменю, на якому виднілися глибоко вибиті слова: «Люди, не убивайте друг друга!»

Трохи далі ще один напис: «Здесь, в урочище Сандармох, месте массовых расстрелов, с 1934 по 1941 годы убиты свыше 7 тысяч ни в чем не повинных людей: жителей Карелии, заключенных и спецпоселенцев Белбалтлага, узников Соловецкой тюрьмы. Помните о нас, люди! Не убивайте друг друга!»

Ще далі на білому камені такі слова: «Здесь с 27 октября по 4 ноября 1937 года были расстреляны 1111 заключенных Соловецкой тюрьмы».

Пригадалися слова українського письменника Григорія Епіка (теж в’язня Соловків): «Життя люблю так, що не хочу і не можу вірити у свою смерть, — ідея життя в мені така могутня, що я загалом не можу вірити ні в яку смерть».

На противагу цим словам пригадалася настанова одного з вождів більшовизму в СРСР Сергія Кірова: «Если попросту изобразить это дело — не только карать, а карать по-настоящему, чтобы на том свете был заметен прирост населения благодаря деятельности нашего ГПУ».

Саме для «приросту населення» на тому світі з тюремних таборів Соловецьких островів восени 1937 року була вивезена на материк в Карелію велика партія політв’язнів (так званий «Соловецький етап»). У Медвеж’єгорську всі 1111 чоловік були поділені на окремі групи, а потім їх вивозили поетапно, вночі, на критих автомашинах і розстрілювали та закопували отут — в урочищі Сандармох. Як засвідчують архівні документи, капітан держбезпеки з двокласною освітою (!) Михайло Матвєєв особисто розстрілював щоночі з нагана в потилицю від 180 до 265 в’язнів. Коли його голова починала боліти від пострілів, за «роботу» брався молодший лейтенант-чекіст Алафер...

Уночі 3 листопада 1937 року з Медвеж’єгорська в закритих машинах в урочище Сандармох привезли велику партію українців — недавніх в’язнів Соловків, а тепер приречених на розстріл «особливо небезпечних ворогів народу». Незважаючи на холод, кожен був роздягнений до білизни, руки за спиною зв’язані мотузкою, а в роті — кляп.

У ту ніч кати підводили по черзі до викопаних заздалегідь ям замордованих людей-привидів. І пострілами у голову капітан держбезпеки з двокласною освітою Матвєєв вбив режисера Леся Курбаса, драматурга Миколу Куліша, поетів Миколу Зерова і Павла Філіповича, письменників Григорія Епіка (того, що любив життя і не хотів вірити у свою смерть), Мирослава Ірчана, Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука та Олексу Слісаренка, колишнього міністра освіти українського уряду Антона Крушельницького із синами, академіка Степана Рудницького і Матвія Яворського — автора протестної заяви до Центральної атестаційної комісії ГУЛАГу НКВС, професора філософії Петра Демчука, наукових працівників Василя Волкова, Миколу Трохименка та багатьох-багатьох інших... Усього — 165 синів України...

Тієї глухої ночі капітан-недоумок Матвєєв, який у службовій анкеті писав «хочу сам учидся», а також повідомляв, що при «взятии Зимнево получил двенадцать ударов тупым предметом по голове», знищив цвіт української інтелігенції, використавши для цього кілька пригорщ патронів, які, як і він, не мали ніякої цінності для розвитку світової цивілізації...

На пагорбі серед струнких сосен виднівся високий козацький хрест із сірого мармуру з написом «Убієнним синам України». Я підійшов до нього, перехрестився, розстелив Державний Прапор України, пов’язав на хрест червоний рушник, запалив біля нього свічку, розсипав по могилах останню жменю землі з України і відчув: саме тут, у Сандармосі, закінчується моя багаторічна епопея...

Вже було далеко за північ, але в лісі можна читати газету без освітлення, бо саме о цій порі у тих краях після чорних зимових ночей настають білі ночі...

А потім загримів грім. На небо наповзли важкі хмари ртутного кольору. І все навкруги стало сріблястим, ніби з неба якась невидима рука посипала землю, хрести і дерева сивим попелом. Такий колір, мабуть, може з’являтися тільки там, де в землі лежить дуже багато насильно вбитих людей, в яких за спинами були зв’язані руки...

Коли на небі після раптового дощу розійшлися хмари, то на всіх соснах на кінчиках гілок засвітилися тисячі білих пагонів, схожих на стеаринові свічки. Храм природи став для розстріляних людей храмом пам’яті...

Я стояв один серед лісу і серед багатьох могил, а з портретів, прибитих до хрестів і до дерев, дивилися сотні й сотні людських очей. Їхні погляди, ніби з того світу, просвічували мене наскрізь рентгенівським промінням, і мені здавалося, що мої ноги почнуть прогрузати у цю землю, як тоді на цвинтарі Юр-Шор під Воркутою.

Коли знову пішов дощ, я стояв у каплиці і при запаленій свічці перечитував у книзі, товщиною у долоню, списки розстріляних людей у Сандармосі. Їхні прізвища засвідчували, що тут лежать убиті з різних країн і різних національностей.

Але найбільше серед них було українців...

Свічки мої, привезені з України, догоріли...

Під ранок, попрощавшись з тими, хто лежав у землі, пішов з кладовища. На дорозі стояв довго, бо не було жодної автомашини. Нарешті з’явилася одна — і зупинилася. Водій, почувши, звідки я прийшов на дорогу, сказав: «Я живу в Медвеж’єгорську вже сорок років, але жодного разу не чув, щоб одна людина пробула цілу ніч на кладовищі...»

Коли водій довіз мене до готелю, я запитав: «Скільки вам заплатити?» І почув у відповідь: «Якби в мене були гроші, то я вам заплатив би за те, що ви робите. Внизу, в адміністратора готелю, я залишу для вас гарної в’яленої риби і банку меду. Завезу через пару годин із дому. Тільки не відмовляйтеся... Бажаю вам добра...»

Поспавши трохи, я одягся, заніс у свій номер рибу й мед і пішов у районний музей, щоб подивитися там експозицію про будівництво Біломорсько-Балтійського каналу ім. Сталіна. Офіційне його відкриття відбулося 5 серпня 1933 року. За півтора року спорудження цей сталінський монстр завдовжки 227 кілометрів проковтнув майже 100 тисяч в’язнів. Це — 440 людських життів за один кілометр. Така ціна...

На Колимі, коли споруджували Колимську трасу, задубілі тіла загиблих в’язнів закладали в полотно дороги — і кубометри тіл зараховувалися як замерзлий грунт. А під час спорудження Біломорканалу тіла ув’язнених кидали у суміш з цементу, піску, щебеню, і вони зараховувалися як бетон...

Несподівано, але в усіх містах, де я бачив пам’ятники Кірову, він показує вказівним пальцем правої руки зверху вниз на землю. Мабуть, підраховує після масових розстрілів «ворогів народу» приріст населення на тому світі, «завдяки діяльності ГПУ»...

2011-10-14 15:44:00

   

Матеріали

Анна Левчук

Сергій Грабовський

Андрій Безсмертний-Анзіміров


Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар