Ніч безелітарності - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Ніч безелітарності

Ніч безелітарності

У середині ХІV ст. відбулося падіння Русі й руської цивілізації, яка охоплювала терени Східної Європи від Чорного моря до Балтійського.
Петро КРАЛЮК

У середині ХІV ст. відбулося падіння Русі й руської цивілізації, яка охоплювала терени Східної Європи від Чорного моря до Балтійського. Падіння Русі було й падінням русько-українського етносу, який мусив зійти з великої політичної арени, «замкнутися в собі». Він для імперських держав, за словами Івана Франка, став «тяглом у поїздах їх бистроїздних» (поема «Мойсей»). Передусім це стосується Польщі та Росії.

Що відбулося в середині ХІV ст.? Прямий спадкоємець Русі, Галицько-Волинське князівство, було розділене двома державами — Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Водночас польський король Казимир Великий відмовився від слов’янських земель на Заході (Сілезії, Лужиці) і зосередився на завоюванні східних, руських земель (показово, що завойовані поляками землі Галичини іменувалися Руським воєводством).

Завоювавши Галичину, Польське королівство ставало Балто-Чорноморською державою, через яку Дністром і Віслою здійснювалася торгівля між Балтикою та Причорномор’ям. Поряд з Польщею постає ще один претендент, який бажав контролювати Балто-Чорноморський простір, — Велике князівство Литовське. Однак між цими державами уже 1385      р. було укладено Кревську династичну унію, а 1569 р. — Люблінську державну унію. Внаслідок останньої утворилася федеративна держава (Річ Посполита) з автономними частинами — Королівством Польським та Великим князівством Литовським. При цьому основні українські терени увійшли до складу Корони Польської.

АРХІЄПИСКОП ПОЛОЦЬКИЙ МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ

Домінуючим у Речі Посполитій був польський елемент, який підпорядкував собі інші етнічні елементи, в тому числі русько-український. У такій ситуації представники української еліти, князі та шляхтичі, будучи genterutenus, стали nationepolonus, тобто, усвідомлюючи своє українське коріння, пішли на службу до Польської держави й до «польського народу», тобто в політичному плані стали усвідомлювати себе поляками і, зрештою, ополячилися. Український етнос ніби став «обезголовленим». На це почали звертати увагу українські інтелектуали уже наприкінці ХVI ст. Передусім це стосується Мелетія Смотрицького.

Останній розглядає проблему втрати українцями своєї провідної верстви як одну з найбільших проблем Русі-України, точніше, її «питомої» православної церкви. Про цю проблему він говорив у полемічному творі «Тренос», який з’явився друком 1610 р. і здобув велику популярність у читачів.

«Обезголовлення» українського етносу стало чи не найбільшим «гріхом» Речі Посполитої, який, урешті-решт, обернувся проти неї самої. Ополячення та одночасне покатоличення української еліти посилювало не лише етнічну і конфесійну напругу, а й соціальну. В Україні склалася така ситуація, що еліта і простолюд мали різну етнічну свідомість, також різнилися конфесійно. Ця етнічна й конфесійна чужість сприяла загостренню соціальних конфліктів»

Щоправда, в «Треносі» маємо ототожнення Русі-України як спільноти етнічної з конфесійною спільнотою — православною церквою. Але для тієї епохи (зрештою, як і пізніше, майже до ХІХ чи навіть до початку ХХ ст.) таке ототожнення сприймалося як звична річ.

Смотрицький зазначає, що від православної церкви й від Русі відійшли русько-українські князівські та шляхетські роди, зокрема надзвичайно могутній рід Острозьких: «Де тепер той безцінний камінець — карбункул, як світильник світляний, що його я між перлами, як сонце між зорями, в короні голови моєї носила — дім княжат Острозьких, що блиском світлості старої віри своєї над усі інші світив?» Варто мати на увазі, що батько Мелетія, Герасим Смотрицький, був на службі в князя Василя-Костянтина Острозького. За його завданням він редагував Острозьку Біблію, писав до неї передмови. Відповідно, його син Мелетій виховувався в атмосфері Острозького княжого осередку.

Згадавши рід князів Острозьких, Смотрицький звертає увагу на покатоличення інших русько-українських князівських родин: «Де інші дорогі й рівно безцінні тої ж корони каміння — славні доми руських князів — неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші без числа, котрі вичисляти по одному було б довго!» А після цього він говорить про покатоличення впливових шляхетських родин: «Де попри них інші неоціненні мої клейноди — родовиті, мовлю, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу російського — Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії й інші?»

У ще одному своєму полемічному творі — «Апології» (1628 р.) Смотрицький запитував: «Чи багато ще зісталося шляхетських родів на нашій стороні? Скажіть, прошу вас, побачите ясно, що за десять літ убуло їх тисячі. А після вас убуде ще більше, бо вже за вашого життя діти ваші вже не ваші!..»

Деякі дослідники, наприклад Наталія Яковенко, вважають, що в цьому «лементі» Смотрицького є перебільшення. Далеко не всі представники названих родів стали католиками, до того ж, окремі князівські й шляхетські роди продовжували зберігати «чистоту православ’я». Зрештою, сам Смотрицький в «Апології» говорив про збереження елітарних структур Русі: «Маємо з своєї сторони повну ієрархію, також архімандритів, ігуменів, ієромонахів, пресвітерів. Маємо... преславних родів княжат і панів, шляхту й рицарство. Маємо великі братства по містах». І все ж Смотрицький вказував на тенденцію, яка в кінцевому результаті привела до покатоличення й ополячення еліти Русі-України.

Цей автор був далеко не єдиний, хто порушував це питання. До нього звертався Ісайя Копинський у своєму листі-посланні до князя Яреми Вишневецького (1632 р.). Останній зрікся православ’я і став католиком, що викликало несприйняття Ісайї. Автор згаданого послання спеціально акцентував увагу на тому, що в минулі часи русько-українська еліта була православною і що православну віру не можна називати «хлопською».

1764 р. ЦАРИЦЯ КАТЕРИНА ІІ ПОВТОРНО СКАСУВАЛА ГЕТЬМАНЩИНУ

«Обезголовлення» українського етносу стало чи не найбільшим «гріхом» Речі Посполитої, який, урешті-решт, обернувся проти неї самої. Ополячення та одночасне покатоличення української еліти посилювало не лише етнічну і конфесійну напругу, а й соціальну. В Україні склалася така ситуація, що еліта і простолюд мали різну етнічну свідомість, також різнилися конфесійно. Ця етнічна й конфесійна чужість сприяла загостренню соціальних конфліктів.

♦ Наслідком «обезголовлення» українського етносу виявилася Хмельниччина, внаслідок якої на місці старої еліти постала нова козацька еліта, сформована як із простолюддя (козаків та покозачених селян і міщан), так частково і з шляхетських елементів, які не встигли полонізуватися. Хмельниччина була складним явищем. Відзначимо, що мала вона не лише ознаки соціальної, етнічної боротьби, а й ознаки громадянської війни. З польського боку воювали не тільки поляки, а й українці, зокрема шляхтичі. Ця війна, ведена з надзвичайною жорстокістю, призвела до прискорення полонізації української шляхти, оформлення козацької провідної верстви та породила антагонізм між українцями і поляками, відгомін якого іноді вчувається й сьогодні.

Однак козацька провідна верства, не встигнувши сформуватися, фактично зникла з політичної та культурної арени. Сталося це, очевидно, наприкінці ХVIII ст. Так, 1764 р. цариця Катерина ІІ повторно скасувала Гетьманщину, відновивши Малоросійську колегію. 1775 р. за її наказом російські війська зруйнували Запорізьку Січ. 1786 р. цариця ліквідувала Малоросійську колегію, запровадивши перед тим на теренах України губернський устрій. Як наслідок, українські землі були остаточно прикріплені до Російської імперії. Ці ж роки стали часом нищення засад соціального устрою краю. У 1780-х рр. було запроваджено кріпацтво, розформовано козацькі полки, на основі яких створювалися регулярні частини російської армії. 1785 р. Катерина ІІ видала «Жалованную грамоту дворянству», згідно з якою зрівняла українську козацьку верхівку із російським дворянством. На думку Євгена Маланюка, це був чи не найбільший удар по українській спільноті, позаяк та Грамота влила «нашу козацьку шляхту» в «безобличні шереги... чисто урядового «служилого дворянства» московського, що, силою речей, жадною «шляхтою» не могли бути, бувши додатком до адміністраційно-державної машини». Тож, як наслідок, «нашому народові було відтято його аристократію, яка, на додаток, перестала бути аристократією взагалі, тратячи свою національну й особисту індивідуальність, бувши вповні залежна від примхи того чи іншого урядового петербурзького чинника». Додамо ще від себе: «Жалованная грамота дворянству» розколола козацький стан — верхівка перетворювалася на дворянство, в той час як прості козаки за своїм статусом наближалися до безправного селянства. Таким чином, українська нація вдруге була «обезголовлена».

Звісно, не можна говорити, що це «обезголовлення» було абсолютним. Деякі нащадки козацької старшини — більшою чи меншою мірою — продовжували зберігати специфічну «малоросійську» національну свідомість. Проте вони не могли утворити «критичної маси», яка посприяла би творенню модерної нації. При цьому значна частина залишків цієї еліти, яка ладна була працювати на культурному полі, опинилася у столиці Російської імперії — в Петербурзі. На перший погляд це виглядає парадоксально, але в середині ХІХ ст. Петербург стає головним осередком української культури. Саме тут «відбувся» Тарас Шевченко. Тут реалізовував себе Микола Гоголь. Тут же з’явився перший український журнал «Основа», редагований Пантелеймоном Кулішем. Як бачимо, навіть «культурна голова» українства виявилася відокремленою від тулуба.

Микола Костомаров, один із провідних діячів українського «національного відродження», спеціально звертав увагу на те, що українці постійно втрачають свою еліту. Про це він писав у роботі «Дві руські народності»: «Доля південноруського племені влаштовувалася так, що ті, хто висувався з маси, звичайно втрачали і народність; за старих часів вони ставали поляками, а нині — великоросами: народність південноруська постійно була і тепер залишається надбанням простої маси. Якщо ж доля відцурається тих, хто висувається зі сфери прадідівської народності, то вона якось їх поглинає знову в масу і позбавляє набутих переваг». Тобто безелітарність українців Костомаров трактував як «долю», забуваючи, що за давньоруських часів українці мали свою еліту і «не губили» її. Роблячи висновок про безелітарність українців, письменник підштовхував до думки, що вони мали би служити «матеріалом» для росіян, хоч і доволі цінним.

При цьому Костомаров та його однодумці намагалися в пропагандистських текстах подати безелітарність українців як чесноту і навіть як перевагу, що допоможе їм стати народом-месією. Це бачимо у «Книзі битія українського народу» (1847 р.), створеній у середовищі Кирило-Мефодіївського братства. Вважається, що її автором був Микола Костомаров.

♦ На початку «Книги...» зазначено: Бог, створивши людей, дав їм дві основні заповіді — мати істинну віру в нього і плекати рівність серед людей. Єдиний народ, який дотримується цих Божих заповідей, — це слов’яни. Щоправда, вони мають два лиха — незгоду між собою, а також «те, що вони, як менші брати, все переймали од старших — чи до діла, чи не до діла, ніби не помічаючи, що у їх своє було лучче, ніж братівське». Саме від німців слов’яни попереймали королів та панів. Та все ж ці можновладці не є слов’янами. Переважно це німці.

Тому слов’яни перебувають у неволі. «Але не до кінця прогнівився Господь на племено слов’янське, бо Господь поставновив так, щоб над цим племеном збулось писаніє: камень, його же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла», — читаємо в «Книзі битія. І ось цим наріжним каменем має стати саме Україна. У творі звернуто увагу на українське козацтво. Воно розглядається як носій християнської свободи: «І    день одо дня росло, умножалося козацтво, і незабаром були б на Україні всі козаки, усі вільні та рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного...»

Поляки й москалі, як стверджує «Книга битія...» знищили козацтво. Але Україна не вмерла: «Не пропала вона; бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч би і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з української крови були ті вирідки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий Українець хоч будь він простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога Ісуса Христа...»

Отже, саме Україна має порятувати слов’янство й увесь світ: «І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа... І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла».

♦ Із перспективи сьогоднішнього дня видно, що це утопія. До того ж, утопія шкідлива. Трактування «безелітарності» як чесноти мало погані наслідки. В українській культурі ХІХ — початку ХХ ст. домінували стереотипи «народності», «селянськості» — це простежувалося в історіографії, літературі, мистецтві. Нація, маючи такі стереотипи, виявилася не готовою до створення своєї державності. Це стало далеко не останньою причиною того, що українці в 1917—1920 рр. програли визвольну боротьбу. Українська нація не спромоглася (чи не захотіла?) висунути зі свого середовища ефективних лідерів, які утвердили б нашу державну незалежність.

Уроки програних визвольних змагань осмислив В’ячеслав Липинський, котрий уперше серед українських теоретиків порушив питання еліти. Він спробував показати, що відсутність повноцінної провідної верстви не дає народу змоги перетворитися з неоформленої маси на націю.

У 1920—1925 рр. В. Липинський видавав збірники «Хліборобська Україна», в яких надруковано його працю політологічного характеру «Листи до братів-хліборобів». Окремою книжкою вона побачила світ 1926 р. У цій роботі мислитель намагався проаналізувати ті виклики, перед якими Україна опинилася на початку ХХ ст., і те, чому вона не змогла адекватно на них реагувати.

Одним із центральних понять у політологічній теорії В. Липинського є поняття нації. До нього він періодично звертається, давав йому розлогі визначення. Власне, нація, на його думку,     — це організоване суспільне життя, де активна меншість організовує пасивну, «ліниву» більшість. В’ячеслав Липинський велику увагу приділяє саме цій «активній меншості». Її він також іменує аристократією, елітою. Але це не родова аристократія, яка успадковує своє право на панівний статус. Це кращі, найбільш енергійні та найбільш здібні люди, які, до того ж, мають певний «ідеалізм». Без цього «ідеалізму», містично обумовленого волюнтаризму нації не створити.

Для В. Липинського поняття нації та держави тісно взаємозв’язані та є супутніми. Він вважав, що для нормального функціонування нації повинна існувати відповідна організація суспільного життя (держава). Також у Липинського можна зустріти думки, що держава передує нації («завжди спочатку буває держава, а потім нація»). На його думку, без держави нація не може сформуватися, й водночас існування нації вимагає державного життя.

Найкращий устрій суспільної організації мислитель іменує класократією, яку характеризує таким чином: «...поділ на продукуючі класи; спільна їм всім одна віра в непорушні Божеські закони; одна громадська мораль, випливаюча з закону труда; твердими законами громадської моралі обмежена і послухом авторитета скріплена сильна організація класової аристократії — велика восприїмчивість на творчий порив серед пасивних мас — у результаті високий моральний авторітет аристократії, висока техніка, висока духовна культура і високі ритмічні та органічні форми громадського життя цілої нації». Прикладом класократичної держави в минулому В.  Липинський вважав Англію і сподівається, що таку державу вдасться побудувати в Україні. Тим паче, на його думку, українці вже організовувалися в таку державу (за Княжої доби і за часів Хмельниччини).

Таким чином, В. Липинський ніби завершує «ніч безелітарності». Якщо Смотрицький сказав про втрату українцями своєї еліти, вбачаючи в цьому трагедію, Костомаров намагався виправдати такий стан справ, навіть розглядаючи безелітарність українців як чесноту, то Липинський наголосив на тому, що українці мали свою еліту і їхнє завдання — її відновити. На жаль, проблему, яку порушив останній, ми так, за великим рахунком, і не вирішили. Вирішуємо зараз. І від того, яку ми сформуємо провідну верству, залежатиме якість нашої держави. Але то вже предмет іншої розмови.

Ілюстрації із книжки «З Української старовини». К: — 1991

Теги:
2013-08-23 13:16:08
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар