Невідома війна - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Невідома війна

Невідома війна

Чому нам треба пам’ятати цю Перемогу
Олександр ШМОРГУН

Саме так називався телесеріал, який було знято американцями в середині 80-х для того, щоб на основі архівних кіно- та фотодокументів розповісти своїм громадянам про Другу світову війну взагалі і про східний театр військових дій зокрема. Зараз ситуація повторюється. Значна частка молодих людей на пострадянському просторі напередодні 55-ї річниці перемоги над нацизмом вже не знає хто, з ким і за що воював. Як же могло статися, що подія, на висвітлення якої були кинуті величезні ресурси, яка протягом десятиліть святкувалася з небаченим розмахом, так швидко за мірками історії почала cтиратися з пам’яті наступних поколінь, а якщо і залишилася в цій пам’яті, то не більше, як тема з підручника стародавньої історії, щось на кшталт війни «Червоної та Білої троянди»?

Окрім гіркої констатації того, що люди взагалі все швидко забувають і що історія вчить того, що нічого не вчить, причина цього явища полягає в тому, що під гаслом «ніхто не забутий і ніщо не забуте» перемога у війні з нацизмом миттєво стала розмінною монетою радянської ідеології та пропаганди, покликаною в черговий раз засвідчити те, чого насправді ніколи не було, а саме так звані незаперечні переваги радянського варіанту соціалістичного ладу. Звідси небачена помпезність, нещирість, фальшивість, за якими величезна трагедія народів фактично відновленої більшовиками Російської імперії, небачені жертви, які були принесені задля фактично піррової перемоги, під гаслом «мы за ценой не постоим!» (за останніми, уточненими даними у війні загинуло близько 26 мільйонів осіб, плюс 20 мільйонів демографічних втрат, тобто тих, хто не народився внаслідок війни). Ідеологія провідної ролі Комуністичної партії на чолі з кожним черговим генсеком, «під яких» знову і знову переписувалися чергові багатотомні історії «Великої Вітчизняної» вимагала постійного перекручування фактів та подій, а простіше, небаченої брехні. Звідси море художньо-публіцистичних, літературних та кіноверсій різних епізодів минулої війни, які не витримують жодної критики (як на мене, для того щоб перерахувати справді талановиті і хоча б відносно правдиві як літературні твори, так і екранізації військових подій, вистачить пальців однієї руки).

Символом же цієї халтури стали величезні монументи на честь перемог у грандіозних битвах у вигляді «матері-батьківщини», бездарні, витримані в «класичному» стилі гігантизму імперій періоду їх остаточного занепаду. При цьому «в найкращих» радянських традиціях ставлення до простої людини — «невідомого солдата» — протягом десятиліть на місцях боїв залишались непохованими десятки, якщо не сотні тисяч загиблих воїнів.

Тому цілком закономірно, що «Велика Вітчизняна» поступово стала викликати в молоді спочатку байдужість, а потім, в міру «зміцнення маразму» возвеличення «легендарного» Леоніда Брежнєва, «героя», якого незчисленні вищі бойові нагороди «знайшли» вже через багато років після війни, — сарказм та відверту відразу.

Згодом на тлі неухильного одряхління радянського режиму комуністична утопія органічно трансформувалась на псевдоліберальну, коли партгоспноменклатура, остаточно усвідомивши, що комунізму на всіх не вистачить, кинула сама собі клич «збагачуйтесь!» і по-більшовицьки, тобто, як завжди не рахуючись з будь-якими втратами мирного населення, рішуче розпочала червоногвардійську атаку вже не на капітал, а за нього. Відповідно до тепер уже антизрівняльного розуміння справедливості «розумом, честю і совістю нашої епохи» менша частина населення (звісно, його «авангард») повинна була жити «за потребами», а переважна більшість вже навіть не «за працею», а «за можливостями».

Зрозуміло, що в світлі головного і зовсім неоригінального гасла порядку денного «грабуй награбоване!», яке чомусь стало символізувати прорив до цивілізованого світу, заклик «спочатку думай про Батьківщину, а потім — про себе», який став девізом життя поколінь ветеранів не тільки війни, але й самовідданої праці, сприймався в кращому разі іронічно. Тим більше, що літні люди вже просто не мали фізичних сил взяти участь у черговому «Великому Переділі».

Потім, після цілком закономірного розпаду СРСР, в якому десятиліттями нищилося все непересічне, творче і випливало нагору сіре і холуйське, тема війни несподівано набула нового «звучання» у брутальних іграх протилежних політичних сил вже формально самостійної України.

«Ліві», добре пам’ятаючи про те, що пенсіонери — «ударний загін» електорату, котрий найбільш дисципліновано бере участь у голосуванні, паразитуючи на ностальгії за «світлим минулим», всіляко боролися за вшанування ветеранів Вітчизняної війни, які «захистили соціалізм», врятували «великий, могутній» Радянський Союз, в чому, мовляв, і полягає «велич» їх подвигу і приклад для наслідування молодих. Одночасно бійці ОУН-УПА характеризувались комуністами у найкращих традиціях закритих циркулярів КДБ не інакше, як прислужники фашистів, а то й карателі-есесівці.

«Праві» ж цілком справедливо боронилися, всіляко намагаючись спростувати брехню й наклепи щодо українського національно-визвольного руху, але, на жаль, нерідко при цьому впадали в іншу крайність, добалакуючись мало не до того, що війська Червоної армії були зовсім не визволителями, а лише черговими загарбниками України.

Звичайно, цілком можна зрозуміти обурення націоналістів, які виступають проти відвертої, цинічної брехні і доводять, що як тільки вояки УПА переконалися, що розраховувати на німців, як на союзника у боротьбі за визволення України проти незрівнянно потужнішого у військовому розумінні противника в особі більшовизму не доводиться, негайно повернули зброю проти обох тоталітарних режимів. У цій боротьбі було принесено величезні жертви, продемонстровано справжній героїзм.

Вже після того, як були вигнані з української землі німецькі окупанти, вояки УПА, згідно з своїми ідеалами та переконаннями продовжували боротьбу за повну незалежність України з противником, котрий використовував проти них найновітнішу важку зброю (як це все до болю нагадує деякі сьогоднішні події), фактично аж до середини 50-х років. Лише за офіційними даними секретного циркуляру ЦК КПУ за період 1944—55 років було вбито більш як 150 000 бійців УПА та ОУН, заарештовано більше 100 000 і депортовано до Сибіру більш як 200 000 осіб. За цим документом офіційні, явно занижені, втрати Радянської армії — понад 23 000 загиблих. Від себе додам, що значну частину їх складали знов-таки українці, мобілізовані в 1943—44 роках у східних та центральних областях країни. Тобто йдеться про чергову штучно розв’язану в безпрецедентно трагічній історії безперервної «руїнізації» України громадянську війну!

Тому, якщо говорити про Другу світову саме як про Вітчизняну, тобто війну за звільнення своєї Батьківщини — ветерани національно-визвольного руху мають повне право вважатися ветеранами війни. (Ніколи не забуду, як у середині 70-х, уже знаючи, що українська мова відкриває двері, закритих для сторонніх, молодіжних напівлегальних рок-клубів, вперше в житті зіткнувся у Ризі та Вільнюсі з величезною повагою латишів та литовців до нас, як до «товаришів по нещастю» і, одночасно, до нації, здатної з величезною мужністю відстоювати, та ще в боротьбі проти декількох загарбників одночасно, своє право на власну державу.

До речі, ще одна, в контексті даної статті, ремарка: зважуючи на те, що певні «демократичні» сили полюбляють ототожнювати український націоналізм з фашизмом, а останнім часом під впливом фразеології російських ЗМІ щодо чергової чеченської війни, екстремізмом і тероризмом, хочу підкреслити, що представниками української нації вважаю не тільки українців за етнічним походженням, — на жаль, сьогодні це дуже недосконалий показник справжнього патріота, — а будь-кого, хто вважає українську історію, державність, культуру, в тому числі й мову, своїми рідними.

Проте, повторюю в багатьох націоналістичних інтерпретаціях, не вдалося уникнути не тільки неточностей і спрощень, але й «ідеологізмів», цілком гідних радянської пропаганди. Так, війна багато в чому виявилась несправедливою щодо українського народу. За своєю тоталітарно-імперською суттю радянський режим був близький до нацистського, а Сталін, безперечно, загравав з Гітлером і також намагався максимально поширити «життєвий простір» соціалізму. Як уже доведено, існує й секретний протокол поділу Східної Європи, згідно з яким, зокрема, відбувалося «возз’єднання східних і західних земель України», внаслідок якого було заарештовано, заслано і страчено більше за 400 000 українців. (Це, до речі, до питання про те, чому німцям все ж таки вдалося створити 1943-го року дивізію СС «Галичина»).

Але все не так просто. Врешті- решт Друга, як і Перша світові війни стали наслідком не тільки агресивних устремлінь двох тоталітарних режимів, які західні союзники намагались зіштовхнути навіть ціною окупації Австрії, Чехословаччини, Польщі та інших країн, а і наслідком більш глобальних суперечностей всієї світової системи поділу праці, які, на жаль, навіть частково не подолані й сьогодні. Тому, між іншим, Віктор Суворов у своїх працях «Ледокол», «День М.», які жваво обговорювались істориками і публіцистами протягом декількох років, переконливо зміг «довести» те, що було відомо й так, а саме, що Сталін збирався, відтягнувши час, завдати упереджуючий удар і воювати на чужій території, і так і не довів те, що намагався: що цей наступ планувався не на 43-й рік, а на літо 41-го, так що Гітлер фактично був вимушений завдавати упереджуючий удар, і фактично виступав не агресором, а жертвою.

Втім, навіть не це головне. За останні роки мені неодноразово доводилось чути, а в завуальованій формі й читати, що німецька окупація була на практиці і виявилась би на перспективу, кращою за радянську і що терор і геноцид на окупованих землях обумовлений тим, що, мовляв, більшовицькі агітатори підбурювали населення на виступи проти німецької влади, котра вже навіть почала роздавати землю селянам.

Те, що репресії проти мирних мешканців, яких брали в заручники, були найбільшими в місцях найактивнішої партизанської війни — правда. В деяких місцях дійсно почали повертати землю, а в деяких, навпаки, ще більш активно використовувати структуру громад-колгоспів, ідеально пристосованих до нещадної експлуатації. Але головне те, що мобілізувати свій народ на тотальну, фанатичну, загарбницьку війну без людиноненависницької ідеології, в даному випадку расового панування, було б просто неможливо. Документи незаперечно свідчать про те, що за планами нацистів дві третини українців були приречені на знищення, третина — на перетворення в рабів, а сама територія України мала бути просто розчленована. І забувати про це — значить зраджувати пам’ять у тому числі й тих вояків, які боролися проти фашизму в лавах національно-визвольного руху. Так що «із пісні слова не викинеш» як у прямому, так і переносному розумінні цього вислову. Була Друга світова для українців, приречених, як завжди, вибирати із двох зол менше, і «священною», і «народною».

Більше того, я не хочу зараз з’ясовувати, який відсоток бійців Червоної Армії піднімався в атаку з вигуком «За Родину! За Сталина!». Зазначу лише, що більш жахливо непрофесійного військового керівництва, внаслідок якого протягом декількох тижнів було практично знищено армію, яка була цілком здатною чинити гідний опір загарбникам і для створення якої було фактично принесено в жертву мільйони репресованих на «великі будови», а також українське селянство, годі й уявити. З вини «Родины и Сталина» п’ять мільйонів чоловік потрапили в полон вже на початку бойових дій і їх тут же оголосили зрадниками, позбавляючи хоч якоїсь міжнародної допомоги і прирікаючи на репресії після повернення додому. Завдяки «геніальному» військовому керівництву страшний коток війни проїхав нашою землею двічі, а загальні втрати цивільного і військового населення (близько 8 мільйонів українських громадян), за різними підрахунками не поступаються, а то й перевищують всі німецькі втрати протягом всієї Другої світової війни.

Це сталося не тільки тому, що за соціалізму сам механізм державного, а, відповідно, і військового керівництва виявився абсолютно неефективним і навіть не тому, що призначений на заміну десяткам тисяч репресованих і знищених, фактично новий офіцерський і генеральський корпус не мав належного досвіду та кваліфікації. Головне, радянську «командно-адміністративну» систему було спрямовано на те, щоб вбивати в людині нестандартність мислення, ініціативність, оперативність, вміння брати відповідальність на себе, одним словом — творче начало. На противагу твердженням радянського «лікнепу», «маси», які перестали бути народом і, особливо, їх «передові загони» — всілякі номенклатури, виявилися саме «німими рабами», які за «мирного часу» битви за комунізм жили за принципом «там, наверху виднее», «наше дело маленькое», які мають свої витоки в знаменитих «чего изволите» та «не рассуждать!», а уже після перших же воєнних дій, відчуваючи паралізуючий жах перед агресором, почали активний пошук тих, хто візьме на себе «солідарну відповідальність» за катастрофу.

А далі в процесі жорстокого «природного добору» на нову «профпридатність», на тлі послаблення страшної карально-репресивної системи, люди раптом почали відчувати себе саме Людьми, які, як це не парадоксально, лише в умовах смертельної небезпеки вперше відчули себе вільними («далі фронту не пошлють!»). І захищати вони почали не «світову революцію», не «всесвітній інтернаціоналізм» і навіть не «завоювання соціалізму», а свою власну Батьківщину. Принаймні моя мати, перебуваючи в евакуації в саратовських степах, де вже було чути гуркіт Сталінградської битви, пройшовши спецпідготовку, добровільно стала працівником друкарні в тилу ворога , щоб якомога скоріше була звільнена Україна і її рідне село на Сумщині.

Більше того, рятуючи власну шкуру, влада вимушена була зробити багато для мобілізації вже не надривно-екзальтованого, пропагандистського, а реального ентузіазму народу, величезний потенціал якого міститься саме в національній ідеї. (Вперше більшовики підступно скористалися цим потенціалом могутнього пориву до державотворення, пустивши його енергію в «потрібному» напрямкові, на словах пропагуючи ідею знищення Російської імперії як «тюрми народів», і фактично створивши нову, воістину тоталітарну її модель.) Тепер же задля піднесення народного духу, завдяки якому головним чином і було забезпечено той самий «єдиний порив» і в тилу, і на фронті, вони звернулися до героїчного минулого. В хід було пущено й історичні фільми на патріотичну тематику, і безмежно далеку від «соцреалізму» поезію і прозу фронтових письменників, і царські погони, і гуманістичні традиції майже знищеного православ’я, і ордени Суворова, Кутузова, Олександра Невського, і навіть (!) Богдана Хмельницького.

Вивільнена пасіонарна енергія, або, користуючись терміном Анрі Бергсона, «життєвий порив» мільйонів людей, які здійснили справжній народний подвиг, була настільки могутньою, що вони на «одному подиху» не тільки здобули перемогу, повторюю, не завдяки, а на противагу, можна сказати, в протилежність комуністичній системі, але й відбудували вщент зруйновану країну, досягли значних успіхів у сфері науково-технічного прогресу, освіти, культури, символом яких став перший політ людини в космос. І все це знов-таки не завдяки, а на противагу абсолютно руйнівній соціально-економічній системі, яка весь час з величезними втратами ККД спрямовувала живу творчу енергію людей на зростання екстенсивного типу, внаслідок чого за рахунок добробуту народу було створено страшного хімічно-меліоративного, ядерно-військового промислового монстра, який нищить все живе навкруги (експлуатація людських, природних та інтелектуальних ресурсів України була нещадною).

Далеко не випадково більш тверезі більшовицькі лідери, усвідомлюючи, що розвивати й надалі нові військові технології за рахунок в’язнів ГУЛАГУ неможливо, і що космополітична в своєму підгрунті комуністична ідеологія з її основним гаслом «пролетарі не мають своєї вітчизни», яка пізніше лунала рядком відомого шлягера «мой адрес — Советский Союз», абсолютно неефективна. Наприклад, Лаврентій Берія напередодні власного розстрілу «добалакався» до необхідності ставити на провідні пости в республіках національні кадри і навіть ввести національні урядові нагороди! Він також прагнув хоча б частково зберегти суверенітет країн «соцтабору» і навіть цілісність переможеної Німеччини.

Сталін, навпаки, в процесі «боротьби з космополітами» почав «дрейфувати» в бік нацизму і, прославляючи «великий терпеливый русский народ», посилив шовіністичний тиск на республіки. А крім того розпочав нещадні репресії проти «зарвавшихся» військових, в тому числі вищого генералітету, який під час воєнної «вольниці» «відбився від залізної руки Хазяїна», забув про «особисту відданість».

До середини 60-х років ще залишалась інерція віри не стільки у комунізм, який мали побудувати вже на початку 80-х, скільки у власні сили. А потім соціалізм нарешті переміг «остаточно і незворотньо», ставши «зрілим». Закінчився великий соціальний експеримент «проведення в життя лінії партії», внаслідок якого дійсно було створено «нову людину». Цього «гомо совєтікуса» історик-публіцист Ігор Бунич у своїй блискучій книзі «Золото партії» також називає «людиною байдужою», підкреслюючи, що попри очевидну «перевагу» — повну атрофію власної гідності, готовність навіть вмерти, не пручаючись злочинній владі — вона мала «невеличкий» недолік: в принципі не могла творчо і ефективно працювати. Тому коли нас зараз закликають повернутись назад до «світлого радянського минулого», звинувачуючи незалежність України у всіх смертних гріхах, то хочу заперечити, що головні наші негаразди обумовлені тим, що ми і зараз продовжуємо труїтися трупною отрутою сірості, байдужості, зневіри, нерішучості, рабської запопадливості, котрі культивувалися протягом десятиліть і не мають нічого спільного з українським характером. Причому потяг до зрівнялівки завжди має своїм зворотним боком жорстокий егоїзм, абсолютно не сумісний з усіма формами справжньої людської солідарності. Тому гасла, під якими ми живемо останні десять років: «виживає сильніший», «гроші не пахнуть» зовсім не суперечать комуністичному типу колективізму. Просто те, що вже давно було «на умі», зараз стало «на язику». Ці гасла не можуть стати тим мобілізаційним ресурсом, який допоможе нам сьогодні виграти чергову війну на самовиживання, подолавши геополітичну, екологічну, техногенну, економічну, демографічну, соціальну і, нарешті, духовно-світоглядну катастрофу.

Ця соціальна психологія, або ж менталітет, не має нічого спільного із знаменитою «протестантською етикою» первинного накопичення капіталу саме всієї нації, яка у той час формувалась етикою пуританського аскетизму, обов’язку, честі, величезного професіоналізму і благодійництва як богоугодних справ (достатньо згадати хоча б назву класичної геніальної праці фундатора ринкової економіки Адама Сміта, який став ідолом наших теоретиків «псевдореформ»: «Дослідження про природу і причини багатства народів»).

Але, з іншого боку, якщо ми будемо сприймати наше минуле останніх десятиліть лише як торжество ідей комунізму, не збагнувши невимовної складності і трагічності цього періоду нашої історії, то не зможемо вирватись із зачарованого кола чи то комуністичного дикунства, чи то дикого капіталізму.

Розповім про один епізод із «невідомої війни».

Мій батько, старший лейтенант Шморгун Олександр Артемович, якому на той час виповнилося 19 років, у складі стрілецького батальйону отримав завдання вибити німців із знаменитого острова Хортиця, з якого вони вели мінометний і снайперський вогонь по Запоріжжю.

...Операція була «традиційно» погано підготовлена, розвідки практично ніякої, артилерія і авіація не надали підтримки, і вже через декілька годин бою наступаючих було знищено вогнем з пануючої висоти. Декілька чоловік здалось у полон, а декілька, і разом з ними мій батько, стрибнули назад у крижану воду... Батька знайшли непритомним у трьох кілометрах нижче за течією. На той час в живих залишилось троє. А за місяць після шпиталю він втретє, тепер уже успішно, форсував Дніпро.

А позаду вже була катастрофа безглуздого контрнаступу травня 1942 року, внаслідок якої фактично перестав існувати Південно-Західний фронт, страшний відступ, загороджувальні загони, кошмар сталінградської епопеї, під час якої німці переконували жменьку ще живих захисників, які замерзали в снігу, що війна давно закінчилася, а вони просто божевільні; контрнаступ від Волги через Дон і рідне село на Харківщині (мати просто не впізнала свого сина, якого не бачила трохи більше року). Попереду ж іще — форсування Буга, Дністра, Вісли, Одера, чотири бойових ордени. Останній — за плацдарм за Одером, який відкривав шлях на Берлін (цей орден Бойового Червоного Прапора, присвоєний посмертно, був отриманий батьком, який дивом вижив, уже 1947-го року в Києві).

Тож пам’ятаймо, що восени 1943 року на українській історичній святині, «серці» Козаччини острові Хортиця, яка нині поступово перетворюється на туристичний кемпінг, гинув батальйон 185-го стрілецького полку 60-ї гвардійської дивізії 8-ї армії Першого Українського фронту...

Чомусь хочеться вірити, що вручення вже української відзнаки — Ордена Богдана Хмельницького, до нагороди яким у радянському варіанті батько був представлений за звільнення України ще 1944-го (але тоді так його й не отримав) стане символом взаємозв’язку різних епох єдиної української історії ХХ століття.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2000-05-06 13:39:51
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар