Невидимий перст долі - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Невидимий перст долі

Невидимий перст долі

Михайло Сперанський: злет та падіння російського «європейця»
Валентина ШАНДРА, Інститут історії України НАН України, доктор історичних наук

Якби всі законопроекти, укладені цим державним діячем, набули чинності, Росія ще на початку XIX століття, майже 200 років тому, мала б зовсім інший устрій. Однак його реформаторська діяльність закінчилася засланням до Сибіру, а всі папери були опечатані й надовго заховані від небажаного погляду. Уперше про деякі його законодавчі ідеї повідомив у пресі 1847 р., та й то за кордоном, декабрист М. І. Тургенєв...

Iсторія знає немало імен, чиї ідеї «випереджали» час. До них, безумовно, належить і знакова постать Михайла Михайловича Сперанського (1772— 1839). Зірка цього політичного діяча блиснула на небосхилі Російської імперії, політико-правова культура якої поширювалася впродовж кількох століть і на український життєвий простір. «Дней Александровых прекрасное начало» обіцяло, що нове царювання відрізнятиметься від стилю Павла I, деспотизм якого боляче вдарив по ідеї монархічної влади. Відтак Олександр I, бажаючи зміцнити самодержавство та впорядкувати складний механізм управління, шукав у своєму оточенні підходящих людей. М. Сперанський опинився серед петербурзької знаті буквально випадково. Сину священика з далекого села Черкутина Володимирської губернії за тодішніми нормами належало успадкувати батьківську парафію. Але доля, напевно, вказала на нього своїм невидимим перстом і повела зовсім іншим шляхом. Надзвичайно здібного учня з Володимирської семінарії відібрали для тільки-но заснованої Олександро-Невської семінарії у Петербурзі. Його, як найуспішнішого семінариста, призначили викладачем математики, фізики, красномовства, а згодом і філософії. У роботах Декарта його вразило прагнення озброїти науку точними методами, у роботах Локка — теорія «суспільного договору» й «природного права», а у Лейбніца — принцип неперервності, за яким у Всесвіті все перебуває у взаємозв’язку.

Чутки про незвичайного семінариста дійшли до родовитого сановника О.Б. Куракіна, який забажав мати його за домашнього секретаря. Перше доручення — підготувати ділові листи — М. Сперанський виконав не лише швидко, але й мова листів мала витончений канцелярський стиль, далекий від культивованої бюрократією Катерини II високопарності, яка заважала викладу щоденних державних справ. Крім написання текстів він давав уроки сину князя, й до жалування додалася суттєва плата за секретарську роботу (400 руб.). В оточенні сановника юнак перейняв манери вищого світу, ведення ділових розмов. А французька бібліотека цього дому значно збагатила його світогляд. Тепер ніхто вже не впізнав би в ньому колишнього сором’язливого провінційного семінариста.

Після смерті Катерини II кар’єра О.Б. Куракіна швидко пішла вгору: він став генерал- прокурором сенату, вищого державного органу імперії. Відразу розпочалася й безпрецедентна кар’єра М.М. Сперанського: його звільнено з духовного стану й переведено на статську службу, присвоєно чин титулярного радника, через кілька місяців — чин колезького асесора, завдяки якому він автоматично став дворянином, а ще через кілька — колезького радника. Незважаючи на часту зміну генерапрокурорів за Павла I, М.М. Сперанський потрібний був усім. Надзвичайна працьовитість, а головне — чіткість текстів доповідей («чистый слог»), уміння вловлювати найсуттєвіше робили його незамінним на посаді помічника при будь-якому високопосадовцеві. Один із них, П.Х. Обольянінов, грубий і неосвічений урядовець, чекав побачити у М. Сперанському боязливого піддячого, але до його кабінету зайшов приємної зовнішності юнак, у поштивій, але без зайвої покірності позі, не в звичайному мундирі, а в кафтані, в панчохах і черевиках, у жабо й манжетах, із завитками й напудрений, як вимагала тогочасна мода.

Поважні місця при дворі Олександра I продовжували займати вихідці з України, одному з яких, Д.П. Трощинському, було запропоновано посаду начальника уділів, головного директора пошти та найважливішу — доповідача й головного редактора при государеві. У пошуках досвідченого помічника той зупинився на М. Сперанському й доручив йому готувати тексти маніфестів та указів, які ознаменовували початок кожного царювання. При дворі відразу розпочалася боротьба кланів за вплив на імператора, в яку був втягнутий і М. Сперанський, здібності якого помітив інший українець, В.П. Кочубей, таємно доручивши йому укладати плани нової державної інституції — міністерств, які покликані були докорінно змінити відсталу колегіальну систему управління галузями. Оскільки В. П. Кочубей був призначений міністром внутрішніх справ, то й М.М. Сперанського було переведено туди ж та доручено укласти проект закону про вільних хліборобів, який став прообразом закону про ліквідацію кріпацтва, а також ліберальне положення про євреїв, як і цілу низку заходів для розвитку Одеси, зокрема porto franco. Усі проекти писав М. Сперанський, і писав так, як ніхто до нього. Його доповідні Олександру I стали зразковими, він же заснував відомчий журнал, в якому друкувалися звіти верховній владі, законодавчі акти, наукові статті як вітчизняних, так і перекладних авторів про управління в інших європейських державах. Імператор не відразу зауважив, кому належать новаторські ідеї, а коли В.П. Кочубей захворів, то М.М. Сперанський отримав право особистої доповіді імператору. Той розпізнав і оцінив кмітливість і спостережливість автора, а головне — вміння відразу вловлювати бажання імператора. Олександр I вже не міг обійтися без М. Сперанського, і той супроводжував його в поїздках країною, на оглядах військових частин. А при виборі форми управління Фінським князівством саме його думка стала вирішальною: воно буде мати статус держави, а не губернії. Розповідають, що під час знаменитої ерфуртської зустрічі 1808 р. Наполеон назвав його єдиною світлою головою в Росії й навіть запропонував імператору обміняти його на одне з німецьких князівств. Уражений усім новим, М.М. Сперанський на запитання, як йому подобається чужина, відповів, що там діють установи, а в Росії — люди.

Постійне перебування в почті імператора змінило характер його служби: від канцелярської роботи він перейшов до безпосередньої державної діяльності, поступово займаючи найвагоміше місце серед наближених осіб аристократичного походження таких, як П.О. Строганов, М.М. Новосильцев, А.Є. Чарторийський, О.А. Аракчеєв. При обговоренні державних справ імператор, не маючи юридичної освіти, дослухався до думки статс-секретаря: їх об’єднували спільні політичні ідеали, європейські моделі державного управління. Зазначені фактори вплинули й на те, що посада державного статс-секретаря була підкріплена й матеріально: він отримав у 12-річну оренду миз у Ліфляндській губернії з прибутком у 12 тис. рублів щорічно.

За таємним дорученням імператора М.М. Сперанський почав укладати план загальної політичної реформи із чітким поділом сфер та функцій вищих органів влади, виклавши своє бачення проблеми у таких творах, як «Размышления о государственном устройстве империи», «Записка об устройстве судебных и правительственных учреждений», «О духе правительства», «О коренных законах государства». Для Росії, яка знала лише государеве слово, постановка питання про лише обмежене верховенство права імператора була революційними явищем.

Услід за Шарлем Монтеск’є, щоправда на сто років пізніше, М.М. Сперанський доходить до поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову й намагається для кожної підібрати державні інституції як місцеві, так і центральні, із розмежуванням повноважень, при цьому монарх виступав об’єднуючим началом гілок влади. Почав він із центрального державного управління («Кто метет лестницу снизу»), поклавши на Державну думу законодавчу владу, виконавчу владу мав забезпечувати урядовий сенат та міністерства, судову — судовий сенат.

Поліпшення виконавчої влади здійснювалося через упорядкування міністерств, створених 1802 р. За зразок узято чіткий і симетричний поділ функцій у центральних органах Наполеонівської Франції. Кожне з міністерств отримало чіткі повноваження, стрункі штати з виписаними обов’язками посадовців. Міністри несли особисту відповідальність за стан справ у своєму відомстві й повинні були звітувати перед державною думою, депутатів до якої обирав би народ. Останнє стало причиною відхилення імператором такої пропозиції, тому цей сміливий проект було втілено в життя лише 1906- го р. внаслідок революції 1905—1907-го рр. Оскільки фінансові справи Росії були вкрай занедбані внаслідок постійних війн, М.М. Сперанський окремо уклав для міністерства фінансів план, в якому, спираючись на теорію Адама Сміта, пропонував співвідносити витрати із статками, проводячи політику економії державних коштів. Імператору сподобався його план, де пропонувалося оздоровити державну фінансову систему шляхом припинення друку асигнацій, погашення внутрішнього боргу за кошти, отримані від продажу державних маєтностей(!) представникам різних станів та іноземцям. Припинялось дарування земель за службу, вводився податковий збір із дворян-землевласників, які раніше його не сплачували, а також запроваджувалися досить високі мита на горілчану торгівлю в Малоросії та Остзейському краї, що нівелювало особливий статус цих регіонів у складі імперії.

Погоджувальну функцію всіх гілок влади мала здійснювати Державна рада на чолі з царем, на яку покладалася й законодавча ініціатива. Відтепер імператор, гарантуючи стабільність суспільства та його прогрес, повинен був підкреслювати «враховуючи думку Ради». Закономірно, що із запропонованої системи вищих органів влади Олександр I найшвидше втілив у життя саме цей проект, і 1810 р. Державна рада (Государственный совет) була урочисто відкрита.

Упритул підійшов реформатор і до відокремлення судової влади від адміністративної, яка, на його думку, мала зосереджуватися за судовим сенатом. Частину сенаторів пропонувалося призначати від корони, а іншу мало вибирати місцеве дворянство. Ця пропозиція була врахована... лише при проведенні судової реформи 1864 р.

Місцеві органи волосного, повітового й губернського рівня також були законодавчими, адміністративними й судовими, мали б функціонували на колегіальному й виборчому принципі, що децентралізувало владні повноваження центру. Обговорення Державною радою цього проекту показало, що найвищі посадовці готові сприймати перекладені на російську реальність та збагачені російською традицією ідеї Монтеск’є. Але чи можна так радикально змінювати вищі органи влади, засновані попередніми монархами? Чи не буде виборний принцип підривати самодержавство, чи варто вводити таке невластиве самодержавству поняття, як «державна влада»? Суперечки не лише не зупинили М.М. Сперанського, а навпаки активізували його діяльність, і він глибше зрозумів потребу законності, яка стверджувала б верховенство права, бо в Росії перевага віддавалась виконавчій владі перед судовою. Презирливе ставлення до суду влаштовувало дворян, вони звикли чинити суд і розправу у власних маєтках, нехтуючи законами. Само собою ставало зрозумілим, що кодифікація законів мала вийти на перше місце. Проте підготовлений М.М. Сперанським 1812 р. проект, що базувався на французькому цивільному кодексі, не був сприйнятий оточенням імператора й поступово укладання законів припинилось.

Урешті решт, проектуючи створення цілої низки державних органів влади й управління, М.М. Сперанський намагається вийти із зачарованого кола взаємопов’язаності та взаємозалежності інституційних структур, законів і бюрократії. Він думав, як обмежити свавілля чиновників, щоб, відстоюючи інтереси держави, вони не порушували службового обов’язку. Інакше кажучи, чи є потреба удосконалювати законодавство, коли в адміністрації й судах залишаються ті ж некомпетентні, неосвічені, свавільні чиновники, які не здібні працювати у правовому полі, зловживають владою, зваблюються хабарами й посулами? Відтак на важливе місце М.М. Сперанський ставить підвищення освітнього й, як наслідок, загальнокультурного рівня чиновників і, не в останню чергу, культивує поняття особистої відповідальності та особистої чесності. Адже у засновані університети дворянство не віддавало дітей, там не викладали військової справи й не наділяли випускників чинами, які швидше можна було здобути військовою службою. На пропозицію статс-секретаря Олександр I видає 1809 р. закон про екзамени, суть якого полягала в тому, що набути чин, а значить і спадкове дворянство можна було лише в разі отримання університетської освіти. Тимчасово її могли замінити спеціальні екзамени, які підтверджували, що чиновник засвоїв граматику російської мови й вільно висловлює нею думки. Обов’язковим було знання однієї іноземної мови, рівень володіння якою щоб давав змогу перекладати тексти російською.

Противників перегляду політичної системи та принципів формування бюрократії виявилося куди більше, серед них перший російський історіограф М.М. Карамзін, який у записці «Про стару й нову Росію» критикував ідеї М. Сперанського і вказав, що міністри, сенатори, бюрократія, перебираючи на себе часткове управління імперією, будуть обмежувати самодержавну владу.

М.М. Сперанський йшов далі, шукаючи відповіді на такі питання: як зробити державні справи зрозумілішими для людей, як примусити чиновників служити людям і перейматися державними, а не власними інтересами? Не відчуваючи ніякої залежності від громадськості та залежачи від імператора, чиновники вбачають призначення своєї діяльності не в службі суспільству, а в догоджанні високопосадовцям. Вихід він знову побачив у законі, який би чітко та детально визначав повноваження кожного чиновника. Противагу чиновницькій бюрократії повинна створити сама громадськість, яка є об’єктом управління і яка мусить отримати право впливати на державні рішення шляхом вільного волевиявлення, критикуючи заходи уряду. Громадськість має брати участь в управлінні на всіх рівнях — від кабінету його імператорської величності до волосних правлінь. Сперанський підсилював поняття колективності (колегіальності), гласності (подання скарг) і відповідальності, а також державного контролю у вигляді ревізій, звільнення з посад тощо.

Ідеї М. М. Сперанського тяжко сприймалися російською дійсністю і виявилися в більшості політично неспроможними. Це тому, що до них не дозріла урядова еліта, що вони — породжені західними зразками, витворені при інших формах державного устрою з притаманними для західних країн історичними умовами, в Росії, де ще не існувало розвиненої громадської думки і гласності, — почувалися такими, що належали одній людині, навіть якщо вона була наділена феноменальними здібностями. Його постать, що наближалась до європейського типу бюрократа — чиновника скромного соціального походження, який лише завдяки таланту отримав статус імператорського радника, — була чужою при царському дворі. Здавалося, що варто було усунути М. М. Сперанського — і проблема їх запровадження зникала само собою. Так і вчинив імператор, зрадивши ще вчорашнього свого спільника та відправивши 41-річного М. М. Сперанського у відставку (а точніше — у заслання) спершу до Нижнього Новгорода під суворий нагляд поліції, потім до Пермі. Уявити моральний і психологічний стан державного статс-секретаря важко. Але М. М. Сперанський не скорився, не образився, не зневірився, а намагався в листах до імператора відстоювати правоту, захищаючи власні ідеї. Така поведінка вплинула на Олександра I, і він призначив його пензенським цивільним губернатором (1816 р.), а 1819 р. — генерал-губернатором Сибіру. Обіймаючи останню посаду, М. М. Сперанський поліпшив управління цією частиною імперії, апробуючи власні управлінські ідеї. 1821 р. йому було наказано повернутися до Петербургу і продовжувати працювати над конституційними проектами, які, втім, Олександру I були уже непотрібними.

Микола I переглянув ставлення верховної влади до М. М. Сперанського і вирішив, що його здібності повинні прислужитися справі кодифікації законів, адже з таким величезним завданням більше ніхто б не справився. І він не помилився. Під керівництвом М. М. Сперанського були укладенi і «Полное собрание законов», і «Свод законов» Російської імперії.

Мені здається, що ідеї М. М. Сперанського не обганяли час, як твердили його сучасники та дослідники, — вони були актуальними і якраз своєчасними для Росії першої чверті XIX століття. На жаль, більшість із них залишаються такими і по сьогодні... I для України також.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2006-03-04 11:27:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар