Скрипник проти Артема: непотрібна владі форма донецького сепаратизму - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Кирило Галушко » Скрипник проти Артема: непотрібна владі форма донецького сепаратизму
Кирило Галушко

Історик, етносоціолог.
Голова Всеукраїнського наукового гуманітарного товариства

Скрипник проти Артема: непотрібна владі форма донецького сепаратизму

Історія ДКР своєю епічністю схожа на «Іліаду» Гомера, але за тих обставин, коли греки усі потонули по дорозі до Трої

Звісно, що при осмисленні історичних міркувань Петра Симоненка у мене крутився на язиці діагноз «патологічна брехня», - але ж у мене все ж диплом історика, а не медика. Про «брехню» я можу судити, а от про її «патологічність» - ні. А раптом після цього оскаржить поважний політичний діяч мої «клеветнические измышления». Але ж він не лежав у мене в кабінеті на кушетці, і я як поважний психоаналітик не запитував його: «А у якому віці, шановний друже, ви почали займатися комунізмом?». Не було такого. І потім мій диплом історика спитав мене: «А чи є для справжнього комуніста брехня «патологічним станом»»? Тим більше для сучасного? І я тому дипломові повірив. Хоча бували і набагато цікавіші і щиріші українські комуністи, аніж сучасні їхні епігони та фарисеї. От згадується, наприклад, Микола Скрипник, який неочікувано тепер став таким собі «демоном зла» для деяких наших історично обізнаних східноукраїнських співвітчизників. Не якійсь там Бандера із Шухевичем. Скрипник, зазначу, – він з Ясинуватої у Донбасі. Прямо з-поміж Донецька і Макеєвки. Тобто «свій». Внутрішній ворог. Не галичанин якійсь, бо цих справедливо засудив і викрив ще наш інтелігентний міністр-історик з міністерства з найдовшою у світі назвою (в якому кількість підшефних галузей аж ніяк не переходить у їхню якість).

І тому для належної орієнтації читача спробуємо окреслити теми і сюжети подальших чисел «клініки». «Лікар Галушка» буде звертати увагу на гострі та хронічні «історичні хвороби» українського суспільства. Таких, звісно, - легіон. Чимало з них запущені. Спробуємо назвати лише ті, що одразу кидаються у вічі: радянсько-російська міфологія, замріяне краєзнавство, український комплекс меншовартості (трипільці-арії та їхні колеги), регіональні сепаратизми, західні та східні («донецькі» та русини), з їхніми «історичними підґрунтями», та (вже вибачайте, колеги) «прозахідні» історики-ліберали, оскільки вони також не позбавлені недоліків. Я сам у душі – ліберал, але оскільки схильний до самоіронії, то критикую і лібералізм. Буде і «короткий курс свідоміта», тобто як адекватно і кваліфіковано відповідати на інтернет-форумах на українофобію. З цитатами класиків. Звісно, що врешті залишиться один у білому лікарняному халаті «лікар Галушка», але тоді залюбки можна буде полікувати і мене. Зберуть колеги консиліум…

Епохальна річ, яка так і не відбулася

Зазначу, що дарма деякі «донеччани» так себе звуть. Вони є насправді «дончанє», а от «харків’яни» - це «харьковцы». Така констатація випливає з низки історичних джерел, опрацьованих у новій цікавій книжці про наш Схід.

Усі ми пам’ятаємо збитий на злеті "помаранчевими фашистами" проект «Південно-східної української автономної республіки» (якось так воно звалося?) 2004 року. Буремні дні нескореного бунтівного Сєвєродонецька, котрий для всього світу під своїми блакитними прапорами став символом боротьби за демократію. І от тепер, коли нарешті при владі свої хлопці, дивом спливає знову ідея незалежності Донеччини від України. Таки дивна штука: адже коли у Києві при владі «донецькі», їм було б суто теоретично якось незручно, якщо їхній Донецьк від них піде у самостійне плавання. Якось «невдобно». Але за нинішніх умов справжньої демократії така ідея, мабуть, також має право на озвучення, свої історичні підстави і своїх прихильників. Чи-то у своїх хлопців спонсори переплуталися…

Справжнім, хоча і вкрай запізнілим маніфестом ідей автономії і гордовитої незалежності Південного Сходу стала під кінець минулого року книжка «Донецько-Криворізька Республіка: розстріляна мрія». Автор – Володимир Корнілов, директор філіалу російського Інституту країн СНД. Ні, не думайте, що автор - підступний засланець другорядного і напівзабутого російського великодержавника Затуліна, який опікується цим Інститутом. Ні, він просто щирий патріот свого краю. Пан Корнілов – у декількох поколіннях нащадок жителів пониззя Дона (не Сіверського Донця) і майже усе життя прожив у Донецьку. Таку шляхетну біографію ми аж ніяк не можемо заплямувати звинуваченнями у якомусь замовному розпаленні сепаратизму з російського боку. Тим більше, що сама Україна – також результат очевидного сепаратизму, оскільки ми самі виокремилися з Австрії та Росії-СРСР. Тому варто поцікавитися в «колег-сепаратистів»: а яку таку нову націю кують у Донецьку? Можливо наше 21 століття принесе нам реалізацію мрії живого класика Юрія Андруховича – відокремлення Сходу від справжніх українців?

Фото з сайта http://www.segodnya.ua

Перше, що тут може сказати «лікар Галушка», це те, що книжка Корнілова – річ науково якісна і щиро написана. Але, як і усі інші доволі наукові твори, вона не позбавлена певних недоліків. Наприклад, завузької «спеціалізації» та очевидної ідейної запрограмованості, котрі при значній, суто шахтарській глибині занурення, позбавляють автора здатності побачити щось за межами Донецька чи просто на поверхні землі. Хоча як гуманітарій, а не шахтар, автор навряд чи зможе опертися на гірничі вправи як на джерело свого регіонального натхнення.

І ще у книжці наявна певна інтрига у жанрі сепаратизму. Він (сепаратизм) якійсь непевний і дуже нагадує просто бажання приєднати Донбас до Росії. Це не є «донбаським націоналізмом». Адже суть усякого сепаратизму, – «моя хата скраю». Так, але «скраю» чого? І тоді треба мати «свою хату» з очевидними для усіх оточуючих відмінностями. Якщо Донеччина мусить відокремитися від України і зажити своїм повноцінним національним життям, це одне. То ми все шануємо: наш кондовий, виплеканий віками суто український сепаратизм. Це – риса української вдачі. Ми завжди в опозиції, і завжди від когось відокремлюємося. Хоч від Києва. Київ – наше місто, і ми цілком можемо від нього відмовлятися.

У моєму київському районі Оболонь наявні пивний завод і футбольна команда. Згідно усталеної думки чоловіків нашого району, ми можемо з такими атрибутами цілком претендувати на суверенітет. І утримує нас у межах України лише необхідність участі в українському футбольному чемпіонаті і прагнення зійтися своїм келихом пива із келихом дружнього мешканця іншого району/міста/області України. Але з Донецько-Криворізькою республікою ситуація інша: авторові книжки незрозуміло, яким взагалі чином Донеччина втрапила в Україну. Вона завжди була Півднем Росії, і тому перебування в Україні є вочевидь штучним, нав’язаним і неприродним станом. Тому тут у нас не зовсім відчувається «регіональна ідентичність» і «регіональний патріотизм», а зовсім інше: «чувство глубокого недоумения». Чому це – не Росія?

Про сумний досвід одного сепаратистського утворення 1918 року

Останнє «чувство» також є одним з поширених діагнозів української історичної психоневрології. От, наприклад: людина довго служить у радянській армії десь у Сибіру. Виходить у відставку, переїжджає у теплі місця, у Херсон, наприклад. І тут на тобі: вона опиняється у 1991 році в «Україні». За що? Хто це зробив? Нєдоумєніє. Або деякі сучасні кримчани, батьки яких після війни в’їхали жити в спустошені хати вигнаних кримських татар, і от вони тепер про останніх кажуть: «Откуда эти черные понаехали?» (чув на власні вуха). Така сама ситуація і з героїчною історією Донецько-Криворізької республіки (ДКР).

Втім, давайте по суті. Історія ДКР – дійсно епічна у своїй характерності і незначущості. Вона своєю епічністю схожа на «Іліаду» Гомера, але за тих обставин, коли греки усі потонули по дорозі до Трої, і десятирічна облога останньої просто не відбулася. Про подальшу «Одіссею» вже говорити не варто.

Це дійсно було розстріляною мрією. Тільки не зовсім зрозуміло, про що була та мрія. От спалахнула російська революція, і почалася по губернським центрам боротьба за владу. І сперечалися у цій боротьбі не лише більшовики з конкурентами (іншими російськими та українськими партіями), але й між собою. Різні у них тусовки були. І занедбаною була партійна робота на місцях. І нахабні вимоги недолугої київської Центральної ради часом доводилося сприймати всерйоз. Треба було щось вирішувати. Аж тут з Австралії приїжджає старий досвідчений більшовик-підпільник Артем-Сергєєв.

Він був вправним організатором із виразною харизмою. Цікава людина. Наприклад, утікши від російської сибірської каторги до Австралії, заснував там соціал-демократичну партію. Країна там була демократична: чому ні? Щоправда, невідомо, хто до цієї партії входив. Онук Артема, який сьогодні бере участь у презентаціях книжки Володимира Корнілова, говорячи про діда, чомусь згадує переважно про аборигенів та кенгуру. Але, мабуть, він просто перебільшує… Можливо – у партії були тільки аборигени, які були виразними пролетарями-робітниками австралійських пустель.  Адже в Австралії ще до Артема була своя лейбористська партія саме для місцевих робітників.

Артем (Федор Сєргєєв) - єдиний і останній голова раднаркому Донецько-Криворізької республіки

Потім трапилася російська революція, і австралійська партія була покинута фундатором напризволяще. З літа 1917 Артем, що повернувся, був «кинутий» на партійну роботу у Харків (Харків – в тодішньому українському контексті був чимось на кшталт «Донецька» у сьогоднішніх стосунках з Києвом, а сам Донецьк тоді звався Юзівкою).

Завдяки зусиллям Артема, харківська тусовка більшовиків перемагає Катеринославську і формує відверто ворожу позицію до тусовки київської. А остання саме втекла з Києва після поразки спроби перебрати владу від Центральної Ради своїм «всеукраїнським з’їздом Рад». Втім, з точки зору вождя світового пролетаріату Леніна, київські більшовики були «легітимнішими», оскільки представляли поки що ворожу і не опановану країну «Україну». Межі України ще були вождем як слід не осмислені, але на відміну від тодішнього Харкова, «мать городов русских» Київ щось таки більше важив на важелях вирішення долі решток Російської імперії. Але суперечки з німцями та австрійцями у Бересті за долю Східного фронту світової війни відволікли більшовицьке керівництво від нюансів східноукраїнської політики (якщо така взагалі існувала).

Саме у цей час у Харкові утворюється Донецько-Криворізька республіка, про яку у «криворізькій» її частині так ніхто ніколи й не дізнався. Ми ж знаємо, що катеринославські більшовики так і не прониклися зайвою симпатією до харківських. А сам Артем не приділяв своїм однопартійцям в Україні зайвої ваги: він бачив свою республіку як специфічний господарський район майбутньої Росії. Але тодішній «великий світ» кінця світової війни вже вочевидь перемальовувався за національною ознакою. Як з боку американського президента Вудро Вільсона, так і з боку ворожих йому Центральних держав, котрі цілком меркантильно визнали своїм союзником Українську Народну Республіку. І також на думку російських більшовиків, які прагматично кидали в маси свої «декларації народам Росії». І вони змушено вже «відпустили на волю» де-факто втрачені Польщу та Фінляндію. І «українському пролетаріатові» також було відведено належне місце. Він мусив «національно звільнитися». Щоправда, не надто далеко.

У Харкові про усі ці світові процеси були не дуже обізнані, і тому ДКР проіснувала лише два місяці, ставши жертвою німецького наступу руїнами східного фронту до меж, обумовлених Берестейськими договорами з Україною і Радянською Росією. Донецько-Криворізьку республіку у цьому процесі дотримання свіжих міждержавних умов просто переїхали. Вона з’явилася і зникла, ніким не поміченою, окрім місцевої провінційної газетної хроніки, уважно вивченої Володимиром Корніловим. От, власне, - й усе, що було про Донецьку Республіку. Втім, недарма у назві книжки вона є «розстріляною мрією». Просто у процесі поточної інвентаризації різних спонтанно чи свідомо утворених  у хаосі громадянської війни «радянських республік» московське керівництво компартії свої «невдалі експерименти» просто відстрілювало. Був такий час, коли просто не було часу залишати в живих сумнівних і неперевірених. Тому чимало керівників ДКР пішли у небуття від несхибної руки чекістів-однопартійців. А не від якихось там українських націоналістів та бандерівців-галичан.

Такими мали бути кордони Донецько-Криворізької Республіки, на задум її організаторів

Артем тоді вцілив. Опісля він був ще не раз  «кинутий» на різні партійні регіональні роботи. Але загинув у 1921 році під час катастрофи сміливого технологічного експерименту – руху залізничного аеровагону, який злетів з колії і розбився. Аеровагон – це такий вагон з пропелером попереду. Без паровоза. Річ цікава, але за своєю ефективністю відверто нагадує і Австралійську соціал-демократичну партію, і ідею Донецько-Криворізької республіки. Просто Артему пощастило швиденько загинути до того, як його б накрив відомий чекістський «маховик». А ми знаємо: хто загинув чи помер «до того», залишився радянським героєм назавжди. І Артем став офіційним культом донецького регіону. Щоправда і за радянських часів ідею «його республіки» намагалися призабути. Адже усі «національні питання» за СРСР мусили бути вирішеними, - а усі республіки у нас – суто національні. Артем програв. Оцінив його б хіба що Микита Хрущов, оскільки артемівська ДКР надто нагадує передчасний регіональний раднаргосп.

А чому Скрипник?

От згадали ми на початку Скрипника. Не випадково. Володимир Корнілов має свою відповідь на питаннячко: хто ж врешті доконав саму тодішню ідею окремості Донеччини від України? Звісно, що Скрипник. Він, як і Артем, був старим більшовиком, але на відміну від останнього – таки з Донбасу. І, на думку автора книги про ДКР, саме він своїми підступними інтригами у Москві змусив «записати» регіон ДКР до складу Радянської України. Отака от «роль особистості в історії». Один Скрипник – і у нас в складі України є увесь наш Південний Схід? Цілих пів-країни як за карбованець? Я у таке не вірю. Бо інакше пам’ятник Скрипникові мусить у нас бути найбільшим у країні після Шевченка. Бо він виявляється не гіршим за Бісмарка і Гарібальді. І явно більш значущим за грандіозного Артема у виконанні Кавалерідзе. Не міг сам Скрипник «подарувати» нам Південну Україну, яка через нього перестала бути Південною Росією. Але саме такі висновки витікають з книги Володимира Корнілова. А потім Микола Скрипник, щирий і затятий український націонал-більшовик, у свій відведений час, відчуваючи, що на відміну від свого колишнього ідейного опонента Артема, вже потрапляє під «маховик», сам свідомо пішов з життя. Не чекаючи на сталінських соколів. Зміг, на відміну від інших, які перед стратою кричали «Слава Сталіну!». Наш чоловік.

Микола Скрипник у 1920-х роках

 І хто з цих двох справжніх більшовиків більш «цінний для історії»? У кого був історичний глухий кут, а у кого мейнстрім? Єдине, що зазначу, це те, що на боці Скрипника була царська освіта, що виховала його «вождів» Леніна і Сталіна. Тоді в усіх учбових гімназійних атласах ареал проживання малоросів відверто покривав ту територію, на якій суєтні харківські більшовики цілих два місяці вигадували Донецько-Криворізьку республіку. І коли у Кремлі широкими штрихами креслили новий СРСР, вони майже дотрималися гімназійних карт. Тільки от дуже урізали і білорусів, і українців на користь росіян. І чому Скрипник тоді не домовився? От, яка прикрість…

2012-02-01 14:45:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар