«Не мир, але меч...» - Україна Incognita
Україна Incognita » Полеміка » «Не мир, але меч...»

«Не мир, але меч...»

Сергій ГУПАЛО, журналіст

Загроза людству — терористичні акти, що стають символом деструктивного модусу буття, — тема, котрої не обійти, легковажити якою — перманентно відчувати дискомфорт. Особливо тим, хто не лякається «колючих» тем, вбачаючи в них не тільки азарт творчий, а й суспільно необхідний. Високі ідеї терористів пишуться в лапках, про терористів Сходу та Заходу, Америки й Австралії згадують як про фанатиків, більшість яких мала «голодне дитинство і нестачу вітамінів». Публікації, глибші суто журналістських, належать психологам і психіатрам. Можливість тероризму в Україні також досліджується. Знаходяться й причини цього деструктивного модусу, котрий був зовсім іншим, коли на українських землях відбувалися терористичні акти.

Важко говорити про українців-терористів, але замовчування цього не може сприяти Правді історичній. Свідоме приховування неприємного для народу, котрий уже має власну державу, не звеличить українство. Ознайомившись у Державному архіві Волинської області з десятками кримінальних справ членів ОУН, я дійшов висновку, що підробкою тут не пахне. Підшиті до документів про оунівську приналежність свідчення про терористів- націоналістів — факти гіркі, але не фіктивні. Всі вони повторювалися, нагадуючи, що член ОУН міг бути не просто політичним бійцем, а терористом. Нехай читач пробачає за численні цитати, їх я дозволяю собі, виходячи з переконання, що вони мають відомості, котрі невідомі широкому загалу.

НАВКОЛО НАЦIОНАЛЬНОЇ IДЕЇ

Українцям тероризм легко засуджувати, особливо коли він має неукраїнське обличчя. Український тероризм починаєш розуміти, коли збагнеш його витоки, джерела. Тоді ж — переконуєшся, що й приховувати його не варто. Від цього слави в ОУН не зменшиться.

Підвалини тероризму для виборювачів української самостійності закладалися ідейним натхненником націоналістів Дмитром Донцовим. За посередництвом УВО (Українська Військова Організація) Євген Коновалець показав на практиці, на що здатні українські патріоти-терористи. Здавалось, даремна праця: за допомогою насилля — вбивства польських високопосадовців на території західноукраїнських земель, що належать Польщі — здобути покращання життя української людності. Мета українських бойовиків дійсно була високою, бо була вона українською національною ідеєю. Позиція психологів у цьому плані, якщо вони, за звичкою, візьмуть словосполучення висока ідея в лапки, виглядає цинічно.

По-перше, українські терористи насильницькими актами звільнялися не Від чого, а Для чого. Цим нюансом просякнута їхня ідеологія — вчення Дмитра Донцова. Сперечатися про даремні жертви українських націоналістів, їхню жорстокість, нелюдські методи боротьби — означає не розуміти суті українського націоналізму, а тим більше його прихильників, котрі в 20–30-х роках за настільну книгу мали «Націоналізм» Дмитра Донцова.

По-друге, волюнтаризм, войовничість, ірреальність — неодмінні складові української національної ідеї в часи мужіння ОУН.

По-третє, в нинішній ситуації, коли в Україні кількість націоналістів набагато менша, ніж соціалістів і демократів, тобто тих, хто був прихильником ідей Драгоманова, Івана Франка, Грушевського та Винниченка, з’являється міфічне передчуття розколу серед національно свідомих сил. Усе це головним чином базується на різному розумінні національної ідеї, яка має об’єднувати.

Простудіювавши Дмитра Донцова, українську історію можна читати без брому. Засудження Костомарова та Драгоманова, Винниченка й Грушевського, впевненість, що не інтелектуалізм, а афектація, вольовий чинник є визначальним для утвердження нації, — непорушні позиції Дмитра Донцова. Протиставивши вилам для вигрібання гною з рідного дому, що проповідував Іван Франко, меч; довівши, що серед націй, як і в природі, виживають сильніші, що слава і сила вимірюються не кількістю сліз і величиною страждань, а мірою боротьби, ідеолог українських націоналістів не виключив і фізичного знищення супротивників. Чи не за це членів ОУН порівнювали з фашистами?

«Бойовик не вагаючись повинен вбити свого батька, брата, найліпшого друга, коли отримає наказ і є в цьому потреба» (Державний архів Волинської області, фонд 191, опис 1, справа 1289, стор. 38). Цей наказ був відомий усім бойовикам УВО, а потім й ОУН, одначе тепер чомусь замовчується. Український читач, маючи можливість читати ідеологічні твори націоналістів, не знає практичних засад, на яких діяли борці за національну ідею. Натомість з’явилися новітні міфи про благородних лицарів у вишитих сорочках, котрі з ворогом боролися віч-на-віч, а підступність і терор — вигадки й провокації дефензиви та НКВС...

Замах на Пілсудського, Войцеховського, вбивство професора Твердохліба, доктора Матвіянця, кураторів Собінського та Гадомського, посла Головка, радянського посла Маслоша, доктора Бабія та міністра Перацького — неповний перелік терористичних актів українських бойовиків спецвідділу ОУН. Хто повинен оцінювати й коментувати їхні дії? Психолог, психіатр, історик чи високопосадовець? А може, це некоректно робити, так само, як бачити й інші непривабливі боки, коли йдеться про національну ідею?

Бойовик Борис Савінков у разі провалу міг стріляти в себе, а не в солдатів, що його ловили, бойовик Степан Бандера та його побратими ніколи в себе не стріляли б. Російські терористи займалися терором тому, що дізнались про відсутність Бога, який не покарає їх за це; сучасні терористи дізналися про присутність Бога, що теж дало їм право на тероризм, бо Бог все бачить, знає істину й покарає тих, хто винний насправді. Українські терористи послуговувалися Новим Заповітом, дізнавшись, що Ісус приніс людям не мир, а — меч. «Від самого початку світу все перебувало в боротьбі. Син Божий користувався не тільки духовною, а й фізичною силою», — ці слова знали напам’ять усі бойовики ОУН.

I ВIЧНИЙ ПАТОС! СПОКIЙ ТIЛЬКИ СНИТЬСЯ

Особистості терористів у ЗМІ, як правило, розглядаються розрізнено. Вишукуються психічні причини, які могли нібито спричинити розклад особистості тощо. Коли ж не находиться вагомих соціальних причин, терорист характеризується як фанатик, дикун. Як засіб тотальної боротьби з тероризмом, пропонується зміщення духовних акцентів із поклоніння силі та волі на озброєння загальнолюдськими цінностями. Явище це не нове, оскільки подібне було в 30-х роках, коли нібито демократична Польща «наставляла» українських терористів-націоналістів на правильний шлях, зміщувала акценти з індивідуального на загальне. Але бойовики УВО — ОУН не змінилися й не припинили терор — так звані атентати. Бо спиралися вони не на особисті образи, рятували не особисто себе. Вони обґрунтували свої вчинки явною загрозою нації та рятували саме її. Все «оберталося» навколо української національної ідеї.

Український тероризм для ідеологів українського націоналізму був конструктивним модусом. Суцільна еклектика, в якій опинилися «безкровні» «самостійники», явно не підходила українським націоналістам, котрі були впевнені, що від’єднання, окремішність України не створить вільної України, оскільки забуто про державотворчий аспект; бо коли нація, котра шукатиме миру, уникатиме експансії, відбудеться «заникнення потреби організаційно-державного центру», а це у свою чергу призведе до втрати державності, а потім до того, що нація перестане бути нацією.

«Бити розповсюджувачів ворожої нам преси, виганяти їх із сіл і міст, бити їх», — такий наказ мали українські бойовики в 30-х роках. А ще — нищити магазини польських купців, проганяти жебраків-неукраїнців, роззброювати гайову та лісову охорону, і — бити-бити-бити... Мимоволі образ українця-бойовика перетворювався в такого собі монстра, котрого жахалися прихильники ідей Драгоманова та Винниченка, Івана Франка та Грушевського, всі, хто мріяв про млинок і вишневий садок.

Українські Рахметови були далекі від загальної маси народу, але їм не могли примаритися сни Віри Павлівни. Українська національна ідея була насамперед революційною ідеєю, вона виявилася нежиттєздатною без романтичного чинника, абстрактної волі жити та діяти, що породжує своєрідну афектацію — патос (часто вживається як «фанатизм»). Патос далекий від низьких почувань і самолюбства, це надвисока пристрасть, у якій надмірні любов і ненависть. Носії патосу не знають толерантності, їм характерна войовничість, вони визнають аморальність своїх дій стосовно моральності сірої маси, міщанства. Моральність бойовиків ОУН визначалась як правдива моральність, оскільки слугувала визволенню та розвитку соціальної енергії, а не її приборканню. «З точки погляду цієї моралі — муситься відчуватися ненависть до ворога, навіть коли він вам досі нічого злого не зробив (Платон), з цієї точки зору треба розтоптати єхидну, навіть коли вона не свідома, що шкодить (Леся Українка)», — писав натхненник українських націоналістів Дмитро Донцов.

Як правило, нинішні дослідники розглядають терористів як примітивних осіб, для яких немає зволікання стосовно «вбити чи не вбити». За феноменом самопожертви, нібито якогось надуманого ідеалу стоїть слабка особистість, що боїться довготривалої наполегливої праці в ім’я якоїсь величної ідеї. Цей принцип досліджень не новий.

У 1935 році після процесу над вбивцями міністра внутрішніх справ Польщі Перацького подібні думки висловлювалися про Степана Бандеру, Миколу Лебедя, Івана Малюцу й інших підсудних. Усі вони мали непорушні, кам’яні вирази облич, сміливо висловлювали свою ненависть до Польщі, Росії. Лауреати премій імені Ярослава Галана, уражені соціалістичним реалізмом, характеризували цих націоналістів так само, як і фашистів. Націоналіст-терорист не міг мати чогось привабливого, навіть зовнішності.

Радянська влада засуджувала чужих терористів, маючи своїх у НКВС і КДБ. Любити чи ненавидіти терористів, які свідомо йшли на смерть в ім’я нашої національної ідеї, напевно — питання вибору кожного українця. Зрозуміло тепер одне: в 20–30 роки члени ОУН знали, що підневільна нація не буде вільною, тобто — панувати без застосування сили, без примусу. Український патос мусив заперечити чуже, й лише тому він мав майбутнє, міг збороти ворогів української національної ідеї. «Коли б воюючий фашизм або большевизм не мали в собі того самого духу, яким натхненні були тріумфуючий фашизм і большевизм, — ніколи б вони не перемогли», — висновок Дмитра Донцова був доступний і зрозумілий провідникам і бойовикам ОУН. Щоб національна ідея спрацювала, необхідно було її поширення. Не за допомогою просвітницької роботи, а саме агресії: український патос, психіка народу-пана, а не раба повинні були перемогти чуже українству, а також власних «маловірців».

У 1938 році в Роттердамі від бомби московських терористів загинув вождь ОУН полковник Євген Коновалець. Головний провід ОУН назвав його надчоловіком, якому не страшна фізична смерть. Пошматоване вибухом тіло Великого Провідника не налякало бойовиків ОУН. Вони були натхненні справді великою ідеєю. Охоплені патосом крокували твердо, дарма що дорога була тернистою. На узбіччі стояло багато братів- українців, які теж хотіли самостійної України. Але без пролиття невинної крові. Тепер ті, що йшли, і ті, що стояли, мають одну державу, одну самостійну Україну. І вельми бояться, аби в Україні не було тероризму, ліпше його бачити в іншій країні. Тоді можна пояснювати й коментувати це світове зло. В найширшому спектрі. Від перших проявів тероризму в ХII столітті й до подій у Москві та Нью-Йорку. А про «свій» тероризм? Можна й помовчати?


2011-11-14 17:21:00

   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар