«Наследников Сталина, видно, сегодня не зря – не нравится время, в котором пусты лагеря» - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » «Наследников Сталина, видно, сегодня не зря – не нравится время, в котором пусты лагеря»
   

«Наследников Сталина, видно, сегодня не зря – не нравится время, в котором пусты лагеря»

Історія родини Саґард
Катерина ІВКОВА, випускниця Літньої школи журналістики «Дня»-2012

Історія, напевно, єдина в світі наука, яка стала інструментом в руках «варварів», як писав Василь Симоненко, «варварів з космічної доби», які думали, що стали богами, і, відповідно, можуть все: повертати ріки, знищувати народи, калічити долі. Без «варварів» ми живемо вже майже 21 рік, а рани народу все ще не загоєні, не загоєні не тільки тому, що до кінця їх неможливо вилікувати, а ще й тому, що ми ще й досі не відкрили для себе завісу над історією свого народу. Відкрити цю завісу можна виключно одним шляхом – зазирнувши в історію окремого роду, і коли ми нарешті дізнаємось правду про кожну родину від Львова до Криму, від Києва до Донецька, ми станемо мудрішими, адже коли народ буде знати свою історію, він більше не робитиме таких жахливих помилок у майбутньому. Коли ми знатимемо правду про кожну українську родину – як мозаїка складеться історія цілої нації, нації, яку щосили намагалися знищити, але яка вижила, вистояла, і житиме надалі – так неодмінно буде – в цьому ні в кого немає сумніву.

Хочу розповісти історію про свою прапрабабусю Костецьку-Саґарду Зінаїду Іванівну, і не тільки про неї, а про цілий дворянський рід, до якого вона належала та про  трагічні долі його представників.

Батько Зінаїди Іванівни був священиком, походив з дворянського роду, одружився на дівчині, яка теж походила з дворянського роду – Левченко Аполінарії Андріївні. Сама Зінаїда Іванівна вийшла заміж також за священика – Саґарду Івана Івановича. Він також походив з дворянського роду. В нього було два брати, які також були священиками: Олександр Іванович і Микола Іванович. Всі володіли українською, російською, польською, латинською мовами. Олександр Іванович і Микола Іванович, розуміючи, що кар’єру можна побудувати в Росії, залишили Полтаву і виїхали до Петербургу, де закінчили Санкт-Петербурзьку духовну академію, стали професорами. Олександр Іванович згодом став вчителем майбутнього патріарха Росії – Олексія; сам патріарх у своїх промовах неодноразово згадував Олександра Івановича.

Іван Іванович з дружиною і чотирма дітьми залишився в Полтаві. Вони б ще довго і щасливо жили там, на своїй маленькій батьківщині, адже для цього були всі передумови: злагода в родині, затишний маєток, добробут, улюблені вулики в саду, але життя внесло свої корективи.

Подружжя Костецьких - Іван Митрофанович та Аполінарія Андріївна

Настав 1937 рік, рік, в який після масового знищення українців у 1932-1933 роках той злочинець, що керував всіма країнами, що входили до складу СРСР, вирішив знищити те, що залишилось від населення. І йому це блискуче вдалося.

Одного разу вночі в двері Саґард постукали. У вікно Зінаїда Іванівна побачила чорного ворона. Всі все зрозуміли без слів. Іван Іванович встиг тільки проститися з дітьми. Його забрали і повезли в невідомому напрямку. Через декілька днів вночі до дверей Зінаїди Іванівни знову постукали. Відчинивши двері, вона побачила чоловіка, якого ніколи не знала, але який виявився порядною людиною. Він повідомив Зінаїді Іванівні, що її чоловіка розстріляно, і що, якщо вона зараз не візьме дітей і не поїде звідси, така доля чекає і на неї, і на її дітей, як на родину ворога народу. Зінаїда Іванівна взяла дітей, і в чому була одягнена, в тому і пішла. Вона залишила дім, маєток, слуг і пішла, не знаючи, куди йде. Тоді вона навіть не розуміла, куди треба їхати, вона розуміла одне – потрібно негайно їхати, і чим далі – тим краще. Таким чином Зінаїда Іванівна опинилася в Куйбишево, потім переїхала до Бахчисараю.

Треба сказати, що для неї тоді настав Армагедон, світ перевернувся. Вона – дочка священика, людина зі знанням мов була вимушена працювати в колгоспі для того, щоб прогодувати своїх дітей. Це діти фактично врятували їй життя, тому, що вона жила для них, але насправді її як такої вже не існувало, вона померла духовно. З того часу Зінаїда Іванівна стала однодумцем німецького філософа Ф. Ніцше, який стверджував що: «Бог помер». Вона поділяла думку, на її глибоке переконання, на переконання дочки та вдови священиків, Бога не існувало. Ці слова вона повторювала весь час, коли хтось намагався сказати їй щось про Бога. Зінаїда Іванівна знищила всі документи, що підтверджували її дворянське походження, і коли її дівчата повиходили заміж, всі вони взяли собі прізвища своїх чоловіків, щоб не лишити згадки про дворянський рід, рід священиків, який з покоління в покоління примножував добро, давав надію людям, підтримував, але який не зміг захистити сам себе. Таких нещасних родин в Радянському Союзі було безліч. Так нищилася українська інтелігенція. Без сумніву, це було заздалегідь спланованою акцією, адже, знищивши цей мислячий прошарок населення, влада створила всі умови для нав'язання іншим народам казок про шароваршину і малоросійщину, щоденно вкорінювала в голови людей думку про те, що українська мова – це "малороссийское наречие".

Родина Саґард

Зінаїда Іванівна прожила довге життя, зазнала багато горя, переживши свою молодшу дочку Аллочку (яка померла від скарлатини після того, як родина переїхала до Криму) та сина, який став інвалідом після перенесої хвороби і помер рано.   

 Старші доньки – Катерина та Надія вийшли заміж вже не за представників інтелігенції, а за селян, намагаючись забути своє шляхетне походження і назавжди викреслити з пам'яті минуле. Вони старанно приховували цю страшну правду від дітей, побоюючись, що вони необережно можуть розказати про це одноліткам; моя бабуся дізналася про долю свого дідуся вже у дорослому віці.

Ні Олександр Іванович, ні Микола Іванович ніколи матеріально не допомогали Зінаїді Іванівні та її дітям, а така підтримка в той час їм була необхідна. Старші брати Івана Івановича просто викреслили їх з пам’яті, ніби їх не було. В їхніх біографіях немає жодної згадки про Івана Івановича, вони відмовилися від нього. Але в цьому немає їхньої провини, в цьому всьому є провина мільйонів і полягає вона в тому, що вони дозволили маніакально-одержимій людині керувати собою, що дозволили нищити народи та ламати долі людей. Насамперед їхня провина – в бездіяльності. Ця бездіяльність і призвела до трагедії цілого народу. Власне, бездіяльність – це хронічна хвороба української нації. Але біда українського народу не тільки в бездіяльності, а в тому, що у багатьох в пам’яті залишився жити той злочинець-варвар. Російський поет Євген Євтушенко був цілком правий, коли стверджував: «Как из наследников Сталина сталина вынести? Наследников Сталина, видно, сегодня не зря – не нравится время, в котором пусты лагеря». Так, тут лишились його нащадки, на жаль, вони серед нас і вони поступово, але дуже вірно йдуть до своєї мети – знищення України та перетворення її на Малоросію. Але то вже зовсім інша історія...

Теги:
2012-08-22 10:47:12
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар