Наша земля як козир у політичній грі XVIII століття - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Наша земля як козир у політичній грі XVIII століття

Наша земля як козир у політичній грі XVIII століття

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук

Початок. Закінчення читайте згодом

Історична доля України (українських земель) у XVIII ст. визначалася багатьма зовнішньополітичними та внутрішніми факторами. Одним із таких провідних факторів став геополітичний. Україна виявилася практично в центрі вузла протиріч європейської (католицько-протестантської), азійсько-африканської (мусульманської) та євразійської (православно-мусульманської) цивілізацій, кожна з яких, у свою чергу, складалася з об’єднання країн — конгломератів, зі своїми власними суперечливими стосунками. Ці конгломерати перебували у стані відкритого (часом прихованого) конфлікту, створювали дипломатичні й династичні коаліції, укладалися ситуативні або довготривалі союзи, вели між собою військові дії тощо.

Нагадаємо, що впродовж усього XVIII ст. на території Європи точилися безкінечні війни. З 1700 р. почалася Північна війна (1700 — 1721), роком пізніше — війна за іспанську спадщину (1701 — 1714). Згодом були війни за польську спадщину (1733 — 735), австрійську спадщину (1740 — 1748); між ними — австро-російська війна з Туреччиною (1735 — 1740). У другій половині століття вибухнула Семирічна війна (1756 — 1763), що оцінюється як наймасштабніший конфлікт Нового часу. В цих війнах брали участь практично всі великі та малі європейські держави. Внаслідок військових дій та мирних трактатів перекроювалися кордони, корони різного масштабу завойовувалися, дарувалися й відбиралися. Маленькі можноволодіння, як от курфюрство Бранденбург, користуючись нагодою, набували ваги й нового статусу (королівство Пруссія). Представники незначних держав отримували корони світових лідерів. Династія володарів маленького князівства Ганновер 1714 р. посіла британський трон. 1761 р. герцог Гольштайна Карл Петер Ульріх Гольштайн-Готторпський став російським імператором, а скинула його з трону за шість місяців власна дружина Софія Августа Фредеріка Ангальст-Цербст-Дорнбург (вона ж Катерина ІІ), батько якої навіть не був можновладцем. На полях битв здобували славу авантюристи, які також мріяли про корону: позашлюбні діти, як от Моріц Саксонський, молодші сини монархів, як той Філіп Анжуйський, котрий заволодів іспанським престолом 1714 р.

 ЦАР ПЕТРО І (НА КАРТИНІ XVIII ст.) ПО ПРАВУ САМОДЕРЖАВНОГО ВОЛОДАРЯ ВВАЖАВ ЗА ДОЦІЛЬНЕ ТОРГУВАТИ УКРАЇНСЬКОЮ ЗЕМЛЕЮ

Україна не могла залишитися осторонь таких бурхливих процесів насамперед у силу свого географічного розташування. З іншого боку, заможність українського населення, потенційна вагомість грошових і натуральних прибутків із даної території робило її привабливим об’єктом для зазіхань іноземних володарів навіть в обмежених кордонах лівобережної Гетьманщини (Війська Запорозького) та Слобожанщини. Іноземці високо оцінювали природні багатства, працелюбство українського населення, прибутки від торгівлі тощо. Англійський дипломат Чарльз Вітворт писав 1710 р. про Україну: «Эта страна исключительно хорошо заселена и возделана, их города многочисленны, все укреплены сухим рвом, земляным валом и палисадом. Деревни большие и искусно выстроены из дерева. Казаки ведут большую торговлю пенькой, поташем, воском, зерном и скотом. Они живут легко и обильно, пользуясь такими же привилегиями, что и донские. Такая жизнь и богатства вызывают зависть знати и правительства московитов, которые делали несколько попыток постепенно ограничить свободу казаков». Так само й посада глави цієї держави викликала заздрість. Як справедливо зазначав О. Лазаревський, «Гетман, несмотря на то, что давно уже был одним из подданных царя, не имел в числе их равных себе, состоял по крайней мере в особом, исключительном положении, служил представителем и повелителем обширной страны, пользовался большими прерогативами власти и суда, как ни ограничивало ее царское самодержавие».

Водночас верховний суверенітет (сюзеренітет) над українськими лівобережними землями після поразки спроби гетьмана Івана Мазепи в 1708 — 1709 роках позбутися його беззастережно належав Російській імперії. Остання народжувалася у вогні та крові саме цього століття багато в чому завдяки зусиллям українських інтелектуалів (державних діячів, церковників, правників тощо), використанню українських матеріальних і людських ресурсів.

Отже, Росія міцно тримала у своїй зовнішньополітичній картярній колоді український козир і час від часу демонструвала готовність розіграти його в перемовинах з іншими сторонами. Тому й народилася проблема «української корони», під якою маю на увазі обіцянки (іноді навіть демонстрації) готовності віддати Україну (зрозуміло, позірно, формально, під своїм контролем) якомусь іноземному принцу або іншій впливовій особі. Така корона мала б, на думку великоросійських стратегів, задовольнити амбіції потрібних осіб, забезпечивши керованість призначеного «володаря». Водночас постать такого іноземця, зовсім чужого для місцевого населення, дозволяла б фактично не відпускати українську перлину із власних рук. Утім, з другого боку, були й піддані російської держави, які бажали отримати у спадкове володіння такий ласий шматок території й підданих, напівдержавну владу у винагороду за дійсні чи уявні послуги імперії.

ДЖОН ЧЕРЧІЛЛЬ, ГЕРЦОГ МАЛЬБОРО. САМЕ ЙОМУ (ПОРТРЕТ XVIII ст.) РОСІЙСЬКИЙ ЦАР ПРОПОНУВАВ ТИТУЛ «КНЯЗЯ КИЇВСЬКОГО»

Свою роль у таких комбінаціях відігравала фактична невизначеність юридичного статусу Війська Запорозького (лівобережної Гетьманщини) у складі Московської держави/Російської імперії. В унітарній Московії, з необмеженою і всеохоплюючою владою царя, не було місця територіальним привілеям, корпоративним правам соціальних груп, магдебурзькому праву і місцевому самоврядуванню, Литовському статуту — тобто всім суттєвим елементам українського державно-політичного і правового життя. Гетьманщина мала розглядатися такою державою або як іноземна територія, пов’язана з нею угодою, або як особливий власний домен царя. На практиці застосовувались обидва підходи, іноді — навіть одночасно; часом гору брав один із них.

Це наочно демонструє адміністративна підпорядкованість «українських справ» тій або іншій московській вищій установі. До кінця XVII ст. ними займався Малоросійський приказ — відгалуження Посольського приказу, до компетенції якого входили виключно міжнародні зносини. Це свідчило про визнання московським урядом статусу України як іноземної держави у складі Московського царства. Разом із тим зміна титулування монарха («самодержець усієї Великої й Малої Росії») нібито говорила про офіційний статус Малоросії як власного домену царя. З іншого боку, при створенні 1711 р. Сенату як центрального органу управління Росією «малоросійські справи» (окрім козацьких, якими відала військова колегія), були віднесені до компетенції новоствореного вищого адміністративного органу. У 1722 — 1727 роках управління Гетьманщиною здійснювала спеціальна Малоросійська колегія — єдина з петровських колегій, організована не за галузевою, а за адміністративно-географічною ознакою. Це свідчило про трактування Гетьманщини як відокремленої, але складової частини імперії зі специфічним статусом. З відновленням гетьманства (1728 — 1734) до гетьмана був приставлений спеціальний резидент, а загальні справи вирішувалися через петербурзьку Іноземну колегію.

Після смерті гетьмана Данила Апостола 1734 р. при Сенаті було засновано Канцелярію малоросійських справ, що знову звело українські проблеми до рівня внутрішньоросійських. Безпосередньо ж Гетьманщиною в 1734 — 1750 роках керувало Правління гетьманського уряду (або Міністерське правління), на чолі якого стояв російський резидент, командувач російськими військами на території України, київський генерал-губернатор. Часом траплялося так, що всі три посади займала одна особа.

Отже, розпочнемо розповідь про претендентів на українську корону з початку XVIII ст.

ДЖОН ЧЕРЧІЛЛЬ, ПЕРШИЙ ГЕРЦОГ МАЛЬБОРО: КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ?

Жартівлива пісенька про «Мальбрука, котрий «в похід зібрався», була дуже поширеною в Європі та на російських теренах у ХІХ — на початку ХХ стст. Її герой — видатний британський полководець початку XVIII ст. — Джон Черчілль (1650—1722), справді, більшу частину свого життя провів у походах на трьох континентах — в Європі, Африці та Америці. Він був предком усім відомого кількаразового британського прем’єра і політичного діяча ХХ ст. Вінстона Черчілля. До речі, цей останній присвятив своєму предкові багатотомову працю, яку історики в один голос оцінюють як родинний панегірик.

Проте менш відомо, що саме цей британський герцог певний час виступав претендентом на корону київського князя і навіть міг замінити гетьмана Івана Мазепу на чолі Української держави — Війська Запорозького.

Обставини цієї втаємниченої справи нині маловідомі, адже переговори щодо залучення блискучого полководця до українських справ велися конспіративно довіреними особами Петра І, а Мальборо взагалі не був зацікавлений у тому, щоб якась інформація вийшла назовні. Але немає нічого настільки таємного, щоб воно не стало відоме стороннім.

За деякими побічними відомостями, чутки про ймовірність заміни гетьмана Війська Запорозького на іншу особу і з іншим титулом за московським вибором з’явилися з 1700 р. Саме тоді їх приносили козаки, які поверталися з Ліфляндії: Таким новим правителем України міг виявитися Джон Черчілль, перший герцог Мальборо.

На той момент його було визнано найкращим європейським військовим стратегом і дипломатом, організатором другого Великого альянсу (1701 р.: Англія, Голландія, Священна Римська імперія), спрямованого проти Франції. Британія була зацікавлена на той момент у продовженні Північної війни, яка тримала шведів на сході, не даючи їм можливості втрутитися в європейські військові дії на боці французів. Це створювало певні точки порозуміння з московським царем.

Нагадаємо, що початок Північної війни, розв’язаної самим Петром, став для нього невдалим. 18-річний шведський король Карл ХІІ, якого всі вважали неуком у військовому мистецтві, трьома влучними ударами розбив антишведську коаліцію. У серпні 1700 р. він висадився під Копенгагеном і примусив датського короля вийти з війни. У жовтні інший союзник Петра — польський король Сигізмунд Август ІІ зняв осаду Риги, яка тоді належала Швеції. 19 листопада того ж року московські війська, які обложили Нарву, були розгромлені вщент, а сам цар утік ще перед битвою. Врятуватися вдалося лише новим гвардійським полкам — Лефортову, Преображенському та Семенівському.

Такий провал як дипломатичних, так і військових зусиль Петра примусив його шукати вихід у посередництві впливових держав.

Російський дипломат у Гаазі А. Матвєєв зустрічався в 1702—1703 рр. з герцогом і за вимогою Петра спробував зацікавити Мальборо в підтримці Московського царства. Про наслідки цих зустрічей він писав із Гааги очільникові московської дипломатії Г. Головкіну: «...а если кого можно подкупить, то это фаворита королевы английской Мальбурга, чтоб он был весь на нашей стороне, и если Англия согласится на шведскую войну, то здесь будут этому очень рады». Причому московський резидент відверто сказав, що традиційні подарунки хутром чи коштовностями тут нічого не варті — їх сприймали лише як знак уваги. Для підкупу потрібні були значні кошти. Сам герцог був на той час дуже зацікавленим у грошах: фамільних статків у нього фактично не було, а придворний статус, життя за кордоном, активна дипломатична діяльність і родинні витрати поглинали посадові доходи.

Не знаючи цього, московський цар розмірковував, за яку ціну можна було б купити прихильність герцога. Так, на проекті «наказу» міститься особиста вказівка Петра I дипломатам шукати способів зацікавити британця: «Не чаю, чтоб Мальбруха дачею склонить, понеже чрез меру богат; аднако ж обещать тысячь около двухсот или больше...» Очевидно, саме тоді народилася ідея такого хабара, від якого важко відмовитися — у вигляді можноволодіння.

1707 р. Матвєєв уже їздив до Лондона і там зустрічався з британським полководцем. Російський історик С. Солов’єв так описував результат цієї зустрічі: «Мальборо в ответ рассыпался в обнадеживаниях и обещаниях всякого рода. Но одними этими обнадеживаниями и обещаниями и надобно было ограничиться». Суть прохань Петра цього разу полягала в отриманні згоди Британії (або персонально герцога Мальборо) на посередництво у мирних переговорах зі шведами. Саме тоді Карл ХІІ переможно крокував Польщею та Саксонією, погрожував західним кордонам Московського царства, а цар не був упевнений у власних силах.

Після повернення герцога на континент для керування союзним військом у війні за іспанську спадщину з ним зустрічався інший царський конфідент Гюйсен. Йому герцог начебто відверто заявив, що готовий допомогти Петрові, але вимагав за це князівство в Росії. Коли канцлер повідомив цареві про це, той дав таку письмову директиву: «Ответствовать Геезену на его вопрошание, что дук Мальбург желает княжество из русских: на что отписать к Геезену, и если от вышереченный дук к тому склонен, то обещать ему из трех, какое похочет — Киевское, Владимирское или Сибирское, и притом склонять его, чтоб оный вспомогал у королевы о добром миру с шведом, обещать ему, ежели он то учинит, то с оного княжества по все годы жизни его непременно дано будет по 50 000 ефимков, тако ж камень-рубин, какого или нет, или зело мало такого величества в Европе, тако ж и орден св. Андрея прислан будет».

Як бачимо, завжди заощадливий і навіть скаредний цар був готовий формально відмовитися від однієї зі складових свого спадкового титулу і навіть вів мову про надання значної щорічної «пенсії», аби тільки заручитися британською дипломатичною підтримкою. Не виключено, що цар Петро розраховував і на військові таланти герцога, який, імовірно, став би захищати своє нове володіння від уторгнення іноземних військ.

Утім, будь-яких реальних наслідків справа не мала. Ми не знаємо, як поставився Джон Черчілль до зробленої пропозиції, і чи обрав для себе саме Київське князівство, але першу спробу поставити українську корону на кон великої європейської дипломатичної гри в такий спосіб було зроблено.

Можливо, шведи заплатили герцогові більше, ніж обіцяли московіти. Адже про нього казали, що в молоді літа він продавав себе, а в зрілі — свою шпагу. Герцог особисто зустрічався з Карлом ХІІ і висловив захоплення молодим полководцем. Для Матвєєва дипломатична місія в Лондоні завершилася гучним скандалом з арештом за борги. Після повернення в Гаагу він написав на Батьківщину: «От двора английского не обещаю никакой царскому величеству приязни, видя неизмеримые лукавства герцога Мальборо и склонность его к шведскому и ганноверскому дворам». Замість титулу князя Київського Джон Черчілль одержав 1704 р. інший — князя Священної Римської імперії. 1711 р. на додаток до цього порожнього титулу той самий австрійський імператор надав йому ще і справжнє можноволодіння (князівство Мінделгейм) на терені імперського лена — Баварії. Після виходу у відставку в 1712—1713 рр. Мальборо з дружиною провів там певний час, насолоджуючись життям можновласника. Остання була й похована в каплиці згаданого маєтку 1744 р.

Теги:
2013-06-27 13:07:41
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар