«Наш завзятий Головатий» повернувся до Одеси - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Наш завзятий Головатий» повернувся до Одеси

«Наш завзятий Головатий» повернувся до Одеси

Михайло АКСАНЮК, член журі всеукраїнського конкурсу з будівництва пам'ятника Антонові Головатому, «День»

«Наш завзятий Головатий не вмре, не загине... От де, люди, наша слава, слава України!» Хто не пам'ятає рядків оригіналу Тарасового послання «До Основ'яненка»? Хоч і зникло з поезії після редакторської правки Пантелеймона Куліша ім'я славного козацького отамана. Зрештою і сам автор згодом не повернув його, готуючи 1858 року останнє прижиттєве видання «Кобзаря». В такій редакції, власне, й дійшли Шевченкові поетичні рядки до нащадків:

    «Наша дума, наша пісня
    Не вмре, не загине...
    От де, люди, наша слава,
    Слава України!»

Такою ж непростою, як доля цієї строфи Поетового послання «Основ'яненкові», була доля Антона Головатого, який в трагічні останні дні життя став кошовим отаманом Чорноморського козацького війська. Славна пам'ять про нього рівно через 210 років після взяття козаками турецької фортеці Хаджибей (нині територія Жовтневого району Одеси) увічнена прекрасною скульптурною композицією на одному з центральних одеських майданів — Старобазарному. Хоробрий отаман, за задумом авторів скульптури О.Токарєва і В.Чепелєва, мовби зупинився на хвильку перепочити, присівши на камені поруч із бойовим конем і заглибившись у думи про майбутнє. Та так і завмерли обидва в бронзі — неподалік високої колони з ангелом-хранителем Одеси й України, біля підніжжя якої розміщені два камені з рельєфами-розповідями про становлення міста й держави та взяття чорноморцями турецької фортеці.

2 вересня, коли на очах тисяч одеситів спало покривало зі скульптурної композиції, пройшли урочистим маршем по майдану перед монументом нащадки Запорозького козацтва — парадні «коробки» військ Південного оперативного командування. І так буде щороку — в День відродження українського міста- порту (2 вересня 1794 року), яке після звільнення від турецького гарнізону було розбудоване визволителями й 3 січня 1795-го перейменовано з Хаджибея на Одесу. Підписала проект розбудови порту й перейменувала древнє місто-фортецю російська імператриця Катерина II за пропозицією свого статс-секретаря Андріана Грибовського, вихідця з козацького роду колишнього гетьмана Івана Сулими. Перша літописна згадка про слов'янське поселення-пристань Коцюбіїв (турецький варіант Хаджибей), що перебувало в складі Великого князівства Литовського, датується ще 1415 роком, коли звідси було відправлено морем судно до Константинополя. Для підготовки відзначення 2015 року 600-річчя першої письмової згадки про Хаджибей-Одесу в облцентрі вже створено і діє авторитетний громадський комітет.

Тим часом встановити, де й коли народився сам козацький отаман Антон Головатий, історикам поки що так і не вдалося. Немає точних даних про місце загибелі й про дату смерті. Микола Аркас називає 12 січня, а Андріан Кащенко — 28 січня 1797 року... Вперше в архівних матеріалах ім'я запорозького військового судді А.Головатого зафіксоване 1774 року, коли рада Запорозького війська посилає його до Петербурга на чолі делегації добитися від імператриці повернення козакам споконвічних українських земель, відібраних незадовго перед тим царським урядом під слов'яно-сербські й слобідські поселення, а також переданих донському козацтву. Півроку шукає Головатий «правди» в столичних палацах, очевидно, не до кінця усвідомлюючи те, що зайвий раз демонструє чиновництву й самій Катерині II духовний надлам та слабкість запорозького козацтва. Хоч і тоді деякі козаки розуміли: запрошення іноземців-колоністів на українські землі та щедра їхня роздача придворним — частина імперської програми насильницької русифікації.

Не встигли козаки повернутися, як у північній столиці почали готувати указ про роззброєння козацтва, відібрання всіх земель і знищення самої Січі назавжди. У великий похід «на зачистку Січі» споряджалася 86-тисячна армія під командуванням генерала Текелія, серба за національністю. Навіть у великі «турецькі кампанії» таких армій не збирали! Чисельність «особового складу» гарнізону Січі становила тоді всього 9 тисяч.

Не маємо підстав твердити і про участь чи неучасть військового судді з товаришами-козаками в обороні Хортиці, що, як відомо, була нетривалою. Недавні союзники підкралися до острівного гарнізону вночі, по-вовчому. Сотні козаків кинулися до складів — за боєприпасами й гарматами, однак взяти їх вдалося лише після витіснення зрадників — «прибічників» складення зброї. Закінчилось усе для козацьких «колабораціоністів», включно з кошовим Петром Калнишевським, ганебною смертю, кайданами й засланням до Сибіру — тим, власне, чого й заслужили.

Та все ж не вдалося росіянам винищити запорожців «усіх до ноги». Частина козацького гарнізону зуміла-таки вирватися з палаючої Січі. Кілька тисяч запорожців утекли в південні степи, а звідти — хто куди: одні в плавні Дунаю, де спробували відновити Січ. Інші поселилися на берегах Тилігульського й Хаджибейського лиманів, неподалік Очакова. У ті ж роки заселили втікачі й північну околицю нинішньої Одеси — звану Пересипом, а декотрі запорожці осіли на чорноморському узбережжі — неподалік нинішнього Херсона. Коли фельдмаршал Г.Потьомкін (сам вважав за честь бути приписаним до Січі почесним козаком під іменем Нечоса) звернувся через кілька років із закликом до колишніх запорожців: відновити козацьке військо. Антон Головатий, який знову став військовим писарем, Сидір Білий та ще майже тисяча козаків зібралися й утворили так званий «Васильківський Кіш».

Головатий особливо відзначився під час морських боїв із турками неподалік Очаківської фортеці, де 1788 року зійшлися турецька й російська ескадри. Під час однієї із жорстоких баталій сильний вітер «притиснув» команди російських вітрильників до берега. Однак завдяки несподіваному маневру та підтримці козацької флотилії, до складу якої входило й кілька десятків байдаків (великих гребних човнів) із легкими гарматами на борту, турецька ескадра бій програла. Смертельне поранення в бою отамана С.Білого не зупинило козаків. Тодішні загони безстрашних козаків-чорноморців стали, по суті, прообразом нинішньої морської піхоти...

Зауважимо: саме в ті роки Росія прагнула закріпитися на Чорному морі, а на перешкоді стояла передусім грізна Очаківська фортеця. Кілька разів російські війська намагалися висадитись і захопити острів Березань та фортецю. Прийшла, зрештою, черга й козацької флотилії, що мала на озброєнні лише фальконети (легкі гармати). Під вогнем противника 800 чорноморців на трьох десятках байдаків під командою Головатого швидко висадилися на острів, під мури фортеці, атакували й зім'яли перші лави турків, захопили батарею й із захоплених 20 гармат ударили по «османах». Після кількагодинного бою гарнізон склав зброю.

Вражений відвагою чорноморців, фельдмаршал Потьомкін тут же вручив Головатому Георгіївського хреста. Наступна офіцерська відзнака — орден святого Володимира — прикрасила груди безстрашного отамана після штурму Ізмаїльської фортеці, у взятті якої зіграла важливу роль козацька флотилія та висаджений з неї десант. Після жорстоких боїв у руках козаків опинилося 26 бойових турецьких прапорів, щоправда, й понад 400 чорноморців «наклали головами». На думку дослідників, саме після цих виснажливих боїв — за Ізмаїл та Кілію — дізнався Головатий, що став героєм народної пісні «Від Кілії до Ізмаїлова покопані шанці».

Точних подробиць, як діяв Головатий при штурмі Хаджибея (Одеси), не знайдено й досі. У серпні 1789-го він отримав ордер (наказ) взяти фортецю. У наступ козаки пішли трьома кінними й трьома пішими полками, поруч із батальйоном російської піхоти. Турки не витримали стрімкої атаки — фортеця впала. Після цього було продовжено розбудову (а не розпочато будівництво, як це упродовж багатьох років трактували й досі трактують офіціозна історіографія й місцева влада) давньоукраїнського міста-гавані. Саме козаки- чорноморці й стали першими мешканцями визволеного міста та його будівничими, які розширювали гавань, нарощуючи портові споруди. Як зазначено в одному із царських указів тих років, вони скоро «завели собі господарство й збудували власні будинки». Варто навести і слова нащадка першого «мера» міста Й. де Рибаса: «Росія утвердилася в Хаджибеї під тупіт запорозького гопака».

Головатий стає полковником, його бойовий товариш Захар Чепіга — бригадиром «вірного Чорноморського козацького війська». Відзначає імперський Петербург й інших колишніх січовиків. А втім, готує і свіжий «каральний» указ. Про переселення загартованих у боях «вірних чорноморців» чимдалі від знищеної Січі й України — у далеку Тамань. До речі, поспіхом підписуючи 30 липня 1792 року указ про спровадження козаків із України для ведення воєнних кампаній з чеченцями, осетинами та іншими народами Північного Кавказу, задоволена проектом імператриця порушує і власну сувору заборону — не допускати «на будущее время и самого названия Запорожских казаков». Імператриця «дарувала» козакам «в области Таврической остров Фанагорию, с землей между рекой Кубань и Азовского моря лежащего и простирающегося от Фанагории к морю до Ейского городка...». Фактично відправляла на вірну смерть, залишаючи відвойовані в турків землі у межиріччі Дністра та Бугу для роздачі своїм придворним.

Важко зрозуміти подальші дії Головатого, який знову вирушає до Петербурга — бити чолом перед царицею, щоб не переселяла козаків з українських земель. Дарма. Відразу ж після переселення чекав на козаків новий похід — на горців неподалік Баку. Гнилий каспійський клімат косив хворобами козацькі лави не гірше ворожих куль. Занедужав і сам Головатий, так і не встигнувши дізнатися, на думку дослідників, що саме в ті січневі дні 1797-го призначив його новий російський імператор Павло I кошовим отаманом Чорноморського війська. Він і був, як вважають історики, останнім кошовим чорноморців.

Нащадки, услід за Шевченком, згадали й увічнили звитягу «нашого завзятого Головатого».

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-09-10 15:01:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар