Наш професор Іво… Пам’ятаємо Тебе… - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Наш професор Іво… Пам’ятаємо Тебе…
   

Наш професор Іво… Пам’ятаємо Тебе…

Олександр Панченко

Про щиру людину, патріота-борця, інтелектуала й науковця, як також про Антибольшевицький Блок Народів, часопис «До Зброї», журнал політичної сатири «Лис Микита», «бандерівців», «двійкарів» й «мельниківців» та про мої контакти з професором Іво Полуляхом, очільниками усіх трьох відламів ОУН й українськими економістами, що замешкали на еміґрації.

Що означає трохи незвичне для мене, полтавця з походження, ім’я Іво? - До свого знайомства в 1998 році у баварській столиці Мюнхені з незабутнім професором Українського Вільного Університету (УВУ) Іво Полуляхом,  - таким веселим й водночас серйозним, дотепним, жартівливим, життєрадісним, співучим й мудрим, - я нічого не знав. Як виявилось пізніше, ще у сиву давнину абсолютно всіх слов’ян називали ванами (від імені їх прабатька Вана), мабуть, саме від такого найменування й устійнилося на Русі-Україні ім’я Іван, скороченою ж формою від імені Іван є Іво, як також  - Івась, Іва, Івасик, Іваха. Іво Полулях дуже не хотів, аби я його називав шанобливо професором, він говорив: «Олександре, дуже прошу тебе, - звертайся до мене по імені».  Ймовірно, так само він просив звертатися до нього й інших спудеїв знаменитого мюнхенського УВУ, які там здобували ступінь хтось маґістра, а хтось і доктора - Мирослава Дністрянського, Олега Вівчаренка, Івана Монолатія, Михайла Хміля, Андрія Довганюка, Юрія Тищенка та багатьох інших. Більшість із названих осіб згодом стали в материковій Україні визначними науковцями, професорами різних університетів, а доктор економіки Михайло Хміль, найближчий приятель Іво й редактор деяких його праць, - пізніше став народним депутатом України.

Полулях, професор Іво, - світлина з львівського часопису Ї

Мені ж, попри періодичне спілкування з професором Іво Похуляхом у Мюнхені, Львові та Києві, починаючи від 1997 року, на жаль, не вдалося задокументувати на плівку магнітофона віхи його ширшої біографії, крім тих, ніби офіційних інформацій про нього, що він колись написав мені на невеликому клаптику паперу, які були мною оприлюднені у моїх книгах «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР. Документи, інформації, словник імен (2002), «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. Науково-популярний нарис (2003), «Українська Головна Визвольна Рада. – ГС ЗС УГВР – ЗП УГВР – Середовище УГВР (2004) та «Краєві позиції та фінанси ОУН і УПА. Допомога українським політв’язням (Із архіву Зиновія Марцюка)» (2006). У моєму хатньому архіві у полтавському місті Лохвиці майже нічого не залишилось на згадку про Професора, окрім кількох світлин, згаданої записки й  рецензії професора Іво Полуляха на мою докторську дисертацію «Українська Головна Визвольна Рада» (1998).

Полулях Іво (світлина із хатнього архіву О.Панченка)

 В своєму досить розлогому й доволі відвертому інтерв’ю Наталії Дудко з Львівської газети «Ратуша» від 09 грудня 2010 року  п.н. «Іменувати героїв - радянська традиція» Іво Полулях, зокрема говорив: «…Коли мені було 16 років, до мене підійшли старші члени ОУН (знали, що мій батько заангажований у справи «Просвіти», його сім’ю поляки двічі арештовували перед виборами, щоб не займалися пропаґандою серед селян) і запитали, чи не хочу вступити в нелеґальну організацію (йшлося про молодіжну частину при ОУН). Я виростав на сповнених романтики творах Андрія Чайковського, хотів бути козаком, воювати за Україну, тому погодився. Ми проходили ідеологічний вишкіл, вивчали історію України, літературу. Треба було вивчити напам’ять Декалог українського націоналіста, простудіювати постанови націоналістичних конгресів. Також були спеціальні вишколи з конспірації. Для мене це все було дуже цікаве, щось особливе. Уперше мене заарештували 1939 року, ще перед закінченням десятирічки - за те, що ми організували нелеґальну коляду. Мені дозволили повторити рік у польській ґімназії, я закінчив десятирічку і почав студіювати архітектуру. Навесні 1940 року на мене вийшла людина крайового провідника Леґенди. А через якийсь час мене заарештували вдруге: підійшов чоловік і сказав, що щось не так із моїм паспортом, що треба пройти з ним до паспортного столу і повів мене кудись, тоді посадив у машину і завіз до Дрогобича у в’язницю. Засудили на безтермінове заслання в далекі краї СССР без права повернення в Україну. - І от 22 червня 1941 року ми, в’язні, чуємо вибухи, але не знаємо, чи це бомби. Дивимося з вікна камери - літають чорні літаки, а таких радянська армія не мала. Уперше вночі нам загасили світло. Наступного дня забили дошками вікна, але крізь шпарини ми таки могли бачити. Потім дізналися, що почалася війна. 27 червня - незабутній день, я святкую його як свій другий день народження. Ми почули метушню, зі сусідніх камер вивели в’язнів - без речей, і під нашими вікнами пролунали постріли, ґранати, вибухи, зойки, крики. Дивимося - розстрілюють в’язнів. Тоді ми виламали двері, інші камери теж, вибігли в коридор і - тікати, додому. - Коли прийшли німці, знову були арешти. Я втік до свого вуйка. А коли почала наступати червона армія, не було сенсу залишатися. Моя мама - німкеня. Пригадую, повернувся до Львова після Великодніх свят і наступного дня одержав картку німецькою мовою: вітаємо, що ви добровільно зголосилися до дивізії «Галичина». До речі, УПА тоді була проти цієї дивізії, проти того, щоб люди туди вступали. Але були й ті, хто казав брати зброю і воювати. Проблема була така: німці не казали, за що воювати, тільки проти кого. І от я пішов у дивізію, ми були під Львовом, на Бродівщині, і я побачив у бетонній трубі чоботи. Там заховався звичайний сільський хлопець. Я запитав його, чому він не воює. Він відповів: «А за що САМЕ я маю воювати?». Ці його слова були для мене певним шоком, і я після Бродівщини вже не повернувся до дивізії. - Поїхав до Берліна, змінив прізвище, працював на заводі. Після того, як південний Берлін бомбардували, я ішов пішки майже 15 кілометрів, бо все було розвалено. Але ще якісь поїзди їхали на захід. Я сів і не знав, куди їду... Трохи поневірявся, а тоді приїхав до Мюнхена, де був співзасновником Антибільшовицького блоку народів (АБН). Ми залучали до блоку представників інших народів. 1943 року на Першій конференції поневолених народів ішлося, зокрема, про таке: ми свідомі того, що без російського народу повалити, зруйнувати Радянського Союзу буде неможливо…

Журнал До Зброї, 1950 рік, вип.2(15) зі статею І.Кучеря (Полуляха)

Сталося так, що Бандера з 1934 року жодної секунди не був в Україні. Його заарештували, засудили на смерть, він сидів, німці визволили його з тюрми в Кракові. Потім німці вимагали відкликати проголошення незалежності України, яке було дуже формальне. Для багатьох буде відкриттям, але найслабше місце Бандери - те, що він зовсім не знав України. Стверджував, що тут є українська нація, і вона здійснюватиме революцію проти Радянського Союзу. Але навіть якби була та нація, то яка революція можлива проти цілого Радянського Союзу? Це ілюзії. А він не хотів чи не міг цього зрозуміти. Реально дивився на ці проблеми Роман Шухевич. Він провадив боротьбу, щоб довести, що Україна бореться проти москалів. Шухевич пішов далі і зрозумів, що одна партія - ОУН - мобілізувати українського народу не може. Тим більше партія, яка має провідницьку, вождівську систему. Шухевич створив в Україні бюро проводу з трьох людей, до якого не входив Бандера, який був у Мюнхені. Шухевич здемократизував структуру ОУН і сказав, що УПА не може бути леґіоном ОУН, навпаки, ОУН мусить служити УПА. Коли до УПА почало приходити щоразу більше представників інших народів (а там були батальйони грузинів, казахів тощо), він подумав, що замало мати тільки ОУН, потрібно створити політичну надбудову до УПА. ОУН була прибудівкою вже тоді, виконувала тільки функцію розвідки, дислокувалася по селах, містах. А УПА зосередилося в лісах. - Шухевич ініціював створення УГВР - Української Головної Визвольної Ради. У лісі біля Сприні скликав представників усіх тодішніх українських партій, а також непартійних, і влітку 1944 року створили УГВР. Проти цих змін виступив Бандера, який сказав: «Я - єдиний вождь». Йому відповіли: то приходи в Україну, іди і веди. Він відмовився. Так постав конфлікт між Бандерою і Шухевичем. Бандера не хотів визнати так званого Великого третього збору (О.П. – відбувся у серні 1943-го року на Рідних Землях) і далі наполягав, що ОУН - еліта української нації. Розкололися також Закордонні Частини ОУН , одні пішли за Шухевичем, інші залишилися при Бандері. Шухевич висунув закордонне представництво УГВР (так би мовити, міністерство зовнішніх справ), під проводом Лебедя. Ситуація була важка, бо різні елементи, ворожі Україні, хотіли зробити з нас німецьких колаборантів. Шансів ця боротьба не мала, але сам факт цієї боротьби, особливо проти німців, дуже важливий для України. Я пристав на позицію Шухевича, позицію демократизації, вважаючи, що не може бути в Україні однопартійності, тим більше диктатури. Адже дійшло до того, що Бандера мав список, хто має бути прем’єром, міністрами. Ми навіть особисто посварилися з Бандерою. - З чим я ніколи не погоджувався із тверджень Бандери, то це з елітаризмом, адже в Радянському Союзі та Німеччині було те саме. Звісно, Бандера був патріотом. Хоча я не розумію, чому всі так акцентують на Бандері. Були ж мазепинці, петлюрівці. Усе проминає… Це ім'я (О.П. – Степан Бандера), самі того не бажаючи, возвеличили співробітники репресивного КҐБ. Бо всі, хто був проти Радянського Союзу, дотримувалися позицій самостійності, - про всіх КҐБ казало: Бандера і «бандерівець» іншого вони не знали. Це одна з головних причин. Друга - те, що є люди, особливо за кордоном, які вважають: якщо не бандерівець, то вже й не українець. Але я бачу політику тих псевдобандерівців. Для мене націоналізм - це патріотизм. Не можемо сьогодні повертатися до націоналістичних доґм 1930-х років. Читаю плакати: «Вони боролися за Україну. - Дивізія «Галичина». Та звідти, власне, й тікали люди, бо вони не знали і не розуміли, за що їм боротися.

Українська трибуна, 1946 рік, ч.15

Слово «Україна», аби Ви знали, заборонили вживати в дивізії тільки «Галичина». В оригіналі Декалогу українського націоналіста авторства Степана Ленкавського є два жахливі й неморальні пункти: «Сприймай ворогів своєї нації ненавистю і підступом» - неморальна річ, а також – «Змагатимеш до поширення території Української держави шляхом поневолення чужинців». І мене в 16 років просто втягнули в ОУН. На мій погляд, потрібно захищати державу, коли є загроза. І якщо втримаємо цю державу, тоді витвориться, сформується українська нація, а її ще нині немає… Мельник (О.П. – мається на увазі полковник Андрій Мельник, - очільник іншого відламу ОУН, Голова Проводу Українських Націоналістів) (ПУН) був пан, лорд. Вів цікаву політику. Визнавав президентство Андрія Левицького, який був у Варшаві, наступника Петлюри. Виступав проти революції. Бандера - за революцію, скликав Другий великий збір у Кракові 1940 року і відділився від Мельника. Мельнику закидали, що він співпрацює з німцями, але Бандера теж співпрацював. А німці стріляли і в бандерівців, і в мельниківців. Мельник залишився поміркованим політиком. Після закінчення війни створив коаліції з усіма іншими партіями на базі так званої Української Національної Ради. Там були всі партії, крім Бандери. Така позиція Бандери була для мене червоною плахтою. А свого ж часу я був ярим бандерівцем! Конфлікт бандерівців і мельниківців існує донині, досі не можуть порозумітися. Хоча тепер уже нема тактичних, майже нема ідеологічних розбіжностей. Щоправда, дехто повертається до тих непорушних догматів: Україна для українців, дякую тобі, Боже, що я не москаль тощо. На Заході, між іншим, з такими речами не жартують, за них арештують і засуджують, це під’юджування до міжнаціональної ненависті… Ми з Бандерою жили в одному будинку, в мене з одного боку вхід, у нього - з іншого. Знаю, що Бандера був дуже добрим батьком. Для дітей робив усе можливе і неможливе. Дуже добре їздив на лижах, і ходив разом із дітьми. Стосовно дружини, то говорили про нього різні речі, але не був свідком, тому не можу про це казати. Але характер в нього був твердий. Розказували, що за совєтських часів купував шматок ковбаси, вішав на шнурку на стелю, лягав на ліжко і дивився тільки на цю ковбасу, і дві - три доби нічого не їв. Загартовував свою волю… - Це радянська традиція - іменувати героїв. Героїв творить історія, а не називає президент. Для мене героєм були: Мазепа, Орлик, Сагайдачний. Люди, які ризикували всім, аби визволити Україну. Трагічна постать - Богдан Хмельницький. Шухевич, який, проти всяких сподівань, проводив певну боротьбу, цілковито усвідомлюючи, що ця боротьба необхідна, що, виграємо ми цю війну чи ні, але мусимо показати світові, що український народ змагається, хоче бути вільним. Здається, Остап Вишня написав гумореску про те, що українці - народ, який дуже любить боротися за свободу. Боролися, боролися і здобули. Тепер сіли в Києві наймудріші і радяться: за що тепер будемо боротися? Тоді найстарший і наймудріший каже: давайте втратимо її, і будемо мати знову за що боротися. І то є, на жаль, наша українська історія… Коли я став економістом, то побачив, що для цього є економічні причини, адже в СРСР були надзвичайно великі зовнішні борги. І я завжди вірив, але не знав, чи доживу. Вірив, що не може існувати вічно диктатура, насильство над людьми, що рано чи пізно люди повстануть..» (О.П. – Зацитовано мною майже дослівно з посилання, мною вставлено літеру «Ґ» в абревіатурі  «КДБ» та «ґ» деяких інших словах)

Стецько Ярослав і Слава (Ганна Музика) - в різний час Голови ОУН(р) та АБН

Відомості, які подав Іво Полулях у своєму інтерв’ю львівській газеті «Ратуша» кореспондуються з подіями, що відбувалися з першим загарбницьким  нападом совєтів на терени Західної України, зокрема вступом до Дрогобича та Львова, у т.зв. «золотом сєнтябрє» 1939-го року. Дійсно, на той час згаданий Іво Полуляхом пізніший міністр політичної координації в Українському Державному Правлінні (1941), посмертно іменований генералом-політвиховником Іван Климів (псевда в підпіллі - «Арідник», «Куліба», «Гриць Мармаш», «Леґенда» (*1909-†1942), з початком німецько-польської війни, яка закінчилася розвалом Речі Посполитої, вийшов на волю з тюрми м.Сельдце (адміністрація відпустила в’язнів). Саме він, Климів-«Леґенда», зверхник Іво Полуляха,  на початку 1940 року очолив Краєвий провід ОУН на північно-західних українських землях (ПЗУЗ). У грудні цього ж року він змінив Дмитра Мирона на посту провідника Краєвої екзекутиви ОУН на ЗУЗ (сам Іван Климів використовувала назву Матірних українських земель (МУЗ), тобто ЗУЗ, ПЗУЗ і Буковина під совєцькою окупацією). Іван КлимівЛеґенда» був здібним організатором розбудови підпільної мережі ОУН(б) й підготовки українців на Західних землях до повстання проти совєцької влади в передвоєнний час.  Степан Мудрик-Мечник, який в цей період був зв’язковим між Іваном Климівим та Степаном Бандерою, так згадував про Івана Климіва: «…Легенда був людиною небувалої пам’яти. Він мав у голові назви всіх районів Волині та Галичини, псевдоніми і правдиві прізвища, починаючи від повітових, закінчуючи обласними, і клички до них. Крім того, він особисто утримував зв'язки з поважними громадянами, які не були членами ОУН, у тому числі із священиками. Цілими ночами він був у дорозі, то в одній окрузі, то в другій. Дрогобицька область, Львівська область, Волинь — він зміняв місця свого постою з блискавичною швидкістю. В ОУН він був дійсною легендою. Він мав підібраних добрих членів ОУН. Вони були міцно загартовані і на його слово, не вагаючись, ішли на кожний ризик... Я часто бував близько Легенди, не раз перебував з ним поруч цілими днями й ночами. Він не мав жодних лихих звичок, не вживав жодного алькоголю, не курив і ніколи не говорив про свої особисті пляни, бо просто-напросто їх не мав, а жив тільки для української визвольної справи. Завдяки його наполегливості, в кожній найменшій місцевості була створена станиця ОУН. Мережею ОУН було вкрито всю Волинь і Галичину… На той час Легенда почав опрацьовувати плян подвійної сітки ОУН. На випадок провалу однієї, автоматично мала вступити в дію друга, і таким чином робота йшла б далі безперебійно. Він намагався все передбачити й запобігти кожному нежданому випадкові. В запасі в нього був завжди певний контингент людей, які могли б заступити на провідних постах тих, хто вибув з якихось причин. Розбудована Легендою сітка мала найдосконаліші форми. Тим то вона лишилася чинною рушійною силою й надалі, коли одного окупанта замінив другий, а тоді прийшов на зміну знову перший…».

Журнал АБН, 1949-ий рік

Згідно з популярною «Історією Дрогобича», приблизно у цей же час, точніше, у лютому 1940 року,  Дрогобицьке управління «ґосбєзопасності» було виокремлено із структури НКВД. У зв’язку з переходом І.Зачепи на роботу керівником обласного управління НКҐБ, дрогобицьке обласне УНКВД очолив його заступник О.Волков… Загалом за 22 місяці від вересня 1939 року й до червня 1941 року большевицькими репресивними органами із теренів  Західної України депортовано більше ніж півмільйона осіб... Починаючи від другого півріччя 1940 року місця в камерах почали масово заповнюватись представниками української громади міста Дрогобича й області. Серед них були, зокрема працівник обласного фінвідділу Тарас Лялюк, Дмитро Білий, Марія та Теофілія Мацюрак, як також ОУН-івець Іван Полулях, засуджений  «совєтами» у травні 1941 року на «Процесі 39-ти». Звинувачення були «стандартними»  для тих трагічних для українства терену днів: антисовєцька пропаґанда, бандитизм, диверсії, зберігання зброї, саботаж, міфічне  шпиґунство на користь іноземних держав. Восени розпочались судові процеси над арештованими. Так, 10-12 лютого 1941 року в Дрогобичі судили групу поляка Рулофа та його 16 товаришів. У тому ж місяці судили 64-ьох українців. Кость Цмоць та Марія Білас, які на час процесу знаходились за кордоном, недосяжні для т.зв «суддів», отримали смертну кару та 10-річний тюремний термін відповідно, а з решти 62 осіб 33 засуджено до ув’язнення на термін від 5 до 10 років, а 29 — до розстрілу. Виконання смертної кари над ними проводилось як у Дрогобичі, так і в Самборі... 12-16 травня в Києві відбувся суд над 19 поляками з групи Михальського... 22 червня місто знову бомбардовано німецькою авіацією. Під удар ще раз попали залізнична станція з вокзалом та нафтопереробні підприємства міста, а також військові казарми, на той час порожні. Починаючи з цього дня і аж до 29 червня енкаведисти поспішно арештовували цвіт дрогобицької інтеліґенції — послів до австрійського та польського парламентів (зокрема, Антона Максимовича), директорів ґімназій, шкіл, учителів, як, наприклад, професорів Івана Чмолу та Дмитра Бурка..., гімназистів і студентів, серед яких були - Йосиф Бараняк, Йосифат Пасічник, Євген Татарський, лікарів, інженерів (Осип Левицький), спортсменів, священиків і монахів...

Лис Микита у світовій пресі

12-13 травня 1941 року відбувся в місті Дрогобичі відбувся «Процес 39-ти» — гучний «судовий» процес, над 39-ма українськими націоналістами за їх приналежність до Організації Українських Націоналістів з під стягу Степана Бандери. За даними дослідника, Юрія Черченка, у ході т.зв. «слідства» заарештовані зазнавали жахливих тортур. Судило в’язнів виїзне засідання «Кієвскаго воєнного трібунала». Підсудним було висунуто звинувачення в приналежності до ОУН й співпраці з Німеччиною (Третім Райхом). У результаті закритого процесу 22 особи засуджено на кару смерти, 8 осіб — до 10-ти років ув’язнення, 4 — до 5-ти років ув’язнення, 5 осіб — на довічне заслання до Казахстану. За свідченням учасника «процесу» Осипа Косика, серед засуджених до смерті були: Микола Веселовський, Іван Вовк, Тадей Гавзнер, Іван Гриб, Микола Данилків, Орест Дато, Коховський, Василь Лабич, Іван Лабич, Іван Липутянський, Орест Мартинович, Михайло Пигичко, Микола Свястин, Михайло Сов’як, Чехівський, Дмитро Ярема. Поміж засудженими до 10-ти років були: Іван Гирбяк, Петро Мудрий, Володимир Прокопів, Микола Пуней, Степан Спикякевич. Засуджені до 5-ти років тюрми — Дмитро Веселовський, Степан Лабич, Андрій Сірко, Антін Шемердяк. На заслання до Казахстану серед інших були засуджені: Василь Блендай, Осип Косик, Ілько Лабич, Іван Полулях.

Від права до ліва - проф.Іво Полулях, ректор УВУ проф.М.Лабунька, д-р О.Панченко, проф.А.Камінський, проф.М.Костицький, - Мюнхен, УВУ, 1998 рік

…Народився ж Іван (Іво) Полулях народився 31 травня 1921 року у селі Черхава на Дрогобиччині у сім’ї директора Юстина Полуляха, який помер у 1968-ому році, та вчительки місцевої школи Северини Полулях, що також упокоїлась на Рідних Землях ще далекого 1953-го року. Ймовірно, від імені свого батька Іван Полулях мав серед інших псевдо у підпільній сітці Організації Українських Націоналістів (революційної)  на рідних землях та в мережі Закордонних Частинах ОУН на чужині - «Юст». Бо ж про саме таке псевдо Іво Полуляха повідомив у своєму листі до мене від 22 липня 2003 року знаменитий керівник розвідки Закордонних Частин ОУН, Голова Головної Ради ОУН, заступник президента Світового конґресу вільних українців (СКВУ) в Европі, а а часі німецько-совєцької війни - заступник командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг» та колишній в’язень німецьких концтаборів, а по війні - автор десятків книг Степан Мудрик (псевдо - «Мечник»), (*1919†2004, Новий Ульм, Німеччина), який писав: «22.07.2003. ВШановний Пан др.О.Панченко! Сьогодні ствердити, хто з членів ОУН під яким псевдо виступав не належить до легких справ. Вас цікавить час від 1940 до 1950, отже ходить про час воєнний і опісля. Треба мати на увазі, що часто можна було зустріти чоловіка з песвдом у Луцьку таким самим, як також у Києві чи Кракові. Домоміжними може бути точніше про котрий рік йде мова, про який терен та про які події. Дуже час було, що на вишколах, нарадах користувалися зовсім іншими псевдами, як в згаданий час  були організаційні псевдо. Знаю, що під псевдо «Урич» число Вами подане 3, був інж. Євген Гарабач, пізніше св’ященник гре-кат.церкви, що помер у Мюнхені. Число 4 «Беріц» - Борис Вітушинський, - журналіст, др.-права УВУ жив і помер у Парижі. 11 – «Аскольд» - Богдан Підгайний, що працював у крайових зв’язках з проф.А.Камінським, помер у Канаді. 14 – «Славко» - Славко Федик, довірений Миколи Лебедя, помер у Мюнхені. 16 – «Дмитро» - Іван Глуховецький, що жив під прізвищем Іляшевський, помер в Канаді. 18 – «Юст» - під таким псевдом деякий час був Іван Івашко, який потім змінив прізвище на «Іво Полулях», точніше про него можуть сказати п.Ірена Козак, також проф.А.Камінський. 19 – «Беркут» - інж.Василь Безхлібник (провідник ОУН-Б на терені гітлерівського Райху). Помер у Канаді, Торонто. Це все що може сказати. В справі фото книжки проф.В.Андрієвського з проф.Шафовалом мені не зручно говорити, може, п.Ірена Козак? Якщо в інших питаннях можу бути Вам корисний, то це зроблю дуже радо. Вітаю і Здоровлю, (-) Степан Мудрик.  П.С. – «Михайло» - Микола Арсенич, - шеф СБ в Україні, в роках 1949-51 таким псевдо користувався Степан Мудрик (я)». - Між іншим, у своїй книжці «З приводу книжки «Микола Лебедь» (Новий Ульм-Львів, 2001) Степан Мудрик-Мечник, зокрема, писав: «…Ми зупинимося точніше на особі д-ра О.Панченка, який народився і виховувався в режимі московського комунізму, але зберіг українську національну душу, включився в українське національно-державне життя та зацікавлений минулим свого народу й його боротьбою за державність». В інших листах до мене Степан Мудрик-Мечник наголошував: «…Хочу Вам щиро побажати успіху, що Всевишній мав Вас у своїй опіці та Ви здобули перемогу. Хочу Вам від себе висловити думку, що Ви увійшли в зв’язок з представниками нашої української церкви та побожними християнами, наголошували у своїх виступах, що буде змагатися за поширення християнської моралі. Без християнської моралі не може бути соціальної справедливости сьогодні, так потрібної нашому народові…»..

Голова ОУН за кордоном проф.Анатоль Камінський та д-р О.Панченко, - м.Київ, 1998 рік

Між іншим, у протоколі допиту іншого керівника Служби Безпеки  ЗЧ ОУН Мирона МатвієйкаУсміха»), попередника Івана Кашуби та Степана Мудрика-Мечника на цьому посту, який потрапив до рук совєцьких органів МҐБ від червня-липня  1951 року, який поміщено в книзі «Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки (1939-1959). — К.: Сергійчук М.I., 2009. — Т.3. — 648 с., двічі згадується прізвище «Полулях»: «…В 1946 году маршал Советского Союза СОКОЛОВСКИЙ заявил протест главнокомандующему американскими оккупационными войсками в Берлине генералу КЛЕЮ о том, что на американской зоне в Баварии издается много антисоветской литературы и газет «АБН». Чтобы прикрыть чем-либо антисоветскую работу «АБН» в Баварии, названный мною выше разведчик БИЛЬ по поручению американской разведки и с согласия БАНДЕРЫ и СТЕЦЬКО вместе с ЛОПАТИНСКИМ в Мюнхене начали подготовлять инсценировку захвата американцами типографии «АБН» и арест некоторых ее работников… Следует показать еще о таких лицах, как СУЛИМА, КОЗАК и ПОЛУЛЯХ, которые представляют также некоторый интерес. Инженер СУЛИМА, проживает в Мюнхене, работает в редакции «Украинский самостийник». В период войны являлся «райхдойчем» и на Украине работал при КОХЕ, где руководил электрохозяйством. После капитуляции Германии СУЛИМА связался с «СИАй-Си» и «Ди-Ай-Ди», в то же время познакомился с ПИДГАЙНЫМ, которым был вовлечен в организацию. В 1950 году СУЛИМА под Мюнхеном в одном из ресторанов организовал БАНДЕРЕ пресс-конференцию с американскими журналистами, где присутствовали и разведчики. Кроме этого, СУЛИMA неоднократно организовывал БАНДЕРЕ пресс-конференции с участниками УПА и связными ОУН, прибывающими с Украины и Польши… ПОЛУЛЯХ Иван в настоящее время проживает по фиктивным документам на имя ИВАШКО, находится в одном из лагерей под Мюнхеном, где работает в «ИРО» (международная организация помощи беженцам). Бывший личный секретарь СТЕЦЬКО по «АБН» старый и активный агент многих американских разведок. В 1948-49 г.г. в Баварии для официальных сотрудников американской разведки преподавал «советознавство». Сейчас в Мюнхене имеет связь с американской разведывательно-политической станцией, которая, как я уже показывал, размещается по Галилеяпляц, №2…» (О.П. – оригінал москвинської мови допиту мною, як виняток, збережено).

Марцюк Зиновій - головний фінансист ОУН та організатор Збірок на Фонд УПА (з права) та д-р О.Панченко, - Мюнхен, 2002-ий рік

У протоколі допиту захопленого органами МҐБ Мирона МатвієйкаУсміха»  згадано також, крім АБН,  й  Міжнародну організація у справах біженців (ІRО — від англ. International Refugee Organisation; IRO), в якій працював Іво Полулях. ІRО була створена замість ЮНРРА, компетентність якої, як видається, по Другій світовій війні виявилася недостатньою у вирішенні таких питань, як встановлення громадянства, виявлення воєнних злочинців тощо. Від 1 липня 1947 року до 10 вересня 1948 року функції ІРО виконував її підготовчий комітет. 20 серпня 1948 року було ухвалено статут ІРО, і з 10 вересня того ж року вона почала діяти. Вищим органом управління ІРО була генеральна рада. У період між її засіданнями керівництво здійснював виконавчий комітет. У багатьох країнах існували філії та тимчасові місії ІРО, а також розгалужена мережа комісій і комітетів, що займалися окремими питаннями. Координацією діяльності добровільних допомогових організацій займався створений при адміністрації ІРО спеціальний консультативний комітет. Порівняно з ЮНРРА ІРО мала істотні переваги: вона була компетентною вирішувати більш широке коло питань, в її розпорядженні були значні кошти, чисельний адміністративний апарат і понад 50 спеціальних періодичних видань. Крім того, ІРО мала свій флот. ІРО займалася питаннями опікунства й надання допомоги великій кількості людей, які в силу різних причин опинилися поза межами країн походження чи останнього місця проживання, еміґрації та влаштування на нових місцях сімей і окремих осіб, розселення в країнах осідку, масового розселення. Одним з головних напрямів її діяльності була репатріація. Серед великої маси людей, якими опікувалася ІРО, були й українці. Рішенням Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй ІРО на початку 1949 була ліквідована як така, що виконала своє завдання, але 3 грудня 1949 ухвалено нову резолюцію про продовження терміну діяльності ІРО до 1 січня 1951. Цією ж резолюцією передбачалося створити з 1 січня 1951 нову структуру в рамках Організації Об’єднаних Націй — Верховний комісаріат у справах біженців, який замінив ІРО і діє й досі.

Під час промоцій в УВУ (Мюнхен) - від ліва до права д-р О.Панченко, проф.Іво Полулях, д-р Євген Пронюк (кол.політв'язень) , НН, - 1998-ий рік

Згаданий мною вище Мирон Матвієйко (псевда — «Див», «Жар», «Рамзес», «Усміх)  (*1914-†1984) був членом ОУН від 1930 року, пізніше - відповідальним співробітником референтури Служби Безпеки Проводу ОУН(б). Від весни 1949 року він виявив себе як керівник референтури Служби Безпеки ЗЧ ОУН, зокрема, займався питаннями  контррозвідувального захисту осередків української політичної еміґрації. Його заступником й пізнішим наступником на цьому відповідальному посту був  Іван Кашуба (псевдо - «Чад», «Пластун»)? референтуру розвідки та зв’язку очолював Богдан Підгайний («Аскольд») - керівник Служби Безпеки Закордонних Частин ОУН.  М.Матвієйко пройшов навчання в спецшколі англійської розвідки СІС, псевдо - «Модді» й отримав завдання нелеґально прибути до Західної України та скоординувати й підпорядкувати сили українського Руху опору, які знаходились в підпіллі й діяли під еґідою ОУН на УЗ, Головного штабу УПА та Генсекретаріяту УГВР, - керівництву ЗЧ ОУН. Вночі з 14 на 15 травня 1951 року він з групою емісарів ОУН з 5 чоловік був закинутий з англійського військового літака на територію Тернопільщини — біля села Бишки. В тому ж часі на західні землі УССР прилетіла місія ЗП УГВР на чолі з Василем Охримовичем. До масштабних пошукових заходів совєцькі спецслужби залучили майже 11 тисяч учасників оперативно-військових груп, винищувальних батальйонів, 14 літаків ПО-2. 22 травня 1951 року у Львові «Владек» — аґент МҐБ серед десантованих — докладно розповів все про операцію заступнику міністра генерал-лейтенанту Вадісу. 5 червня 1951 року МатвієйкоУсміх» був захоплений біля Кального в Зборівському районі спецгрупою МҐБ УССР із 19 леґендованих співробітників.

Перший ряд від ліва - Ю.Тищенко, В.Андріюк, І.Монолатій, Слава Стецько, О.Вівчаренко, М.Дністрянський, НН, НН. прямо позаду за Славою Стецько стоїть О.Панченко, поряд з ним - Іван Равлюк-Сербин - 1997 рік, Мюнхен

Ймовірно, Іво Полулях, оскільки він згаданий у протоколі допиту Мирона Матвієйка, був знайомий не лише зі Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком та іншими керівниками Закордонних Частин ОУН, але також із наступником Мирона МатвієйкаУсміха» на посту керівника Служби Безпеки ЗЧ ОУН Іваном Кашубою  (псевда - «Чад», «Пластун») (*1919-†після 1993),  який до початку Другої світової війни навчався у Львівській політехніці, від 1940 року був курсантом совєцької авіаційної школи в місті Енгельс. За даними авторів Вєдєнєєва Д., Биструхіна Г.,  що ними були подані в книзі «Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН і радянських сил спецоперацій» (2007), Іван Кашуба 2 грудня 1942 року був  заарештований ґестапо у Львові, тортурований гауптштурфюрером СС В.Вірзінґом, згодом,  від жовтня 1943 по 1945-ий рік перебував в ув’язнені в німецьких концтаборах Освенцим, Маутхаузен, Ебензеє, пізніше був керівником розвідувального пункту СБ у Празі, референтури СБ територіального проводу в Нюрнберзі, від 1946 року увійшов до керівної ланки СБ Закордонних частин ОУН. Високу оцінку Іванові Кашубі, як оперативному працівникові, дав його зверхник Мирон Матвієйко, що був пізніше затриманий на території підсовєцької України органами МҐБ: «…Набув здібностей, яким можуть позаздрити розвідники і контррозвідники з закінченими академіями і довгим стажем роботи... немалої величини розвідник і контррозвідник, при тому широкого діапазону, він великий любитель і майстер гри з ворожою аґентурою... купити його за гроші не можна».

Обкладинка книги академіка Івана-Святослава Коропецького

            Я не випадково у цьому дописі про Іво Полуляха пригадав  трьох очільників Служби Безпеки ЗЧ ОУН Мирона Матвієйка-«Усміха», Івана Кашубу-«Чада» та Степана Мудрика-«Мечника», які були на передньому краї боротьби проти спецслужб совєтів та їхніх сателітів. Двох з яких І.Кашубу й  С.Мудрика, відомий своїми заявами перебіжчик до УССР Осип Вергун називає «бандерівськими душогубами», бо нібито він (Осип Вергун),  «…живучи тепер на рідній Україні серед радянських людей, які з радістю і натхненням працюють на себе і в ім’я великих ідей,.. пізнав справжиє щастя. Ніколи дотепер... не відчував нічого подібного. Еміграційне життя донедавна здається мені зараз якимсь порожнім, без змiстy і мети. Пригадую багатьох своїх знайомих і друзів по Відню і Мюнхену та інших містах ФРН. Переважна більшість з них українці, люди чесні, розумні, але нещасливі. Вони нарікають на своє життя на чужині, звикли до свого безправного стану серед чужинців і якось пхають вперед свою долю, користуючись здебільшого ворожою інформащією про життя на Батьківщині, що її поставляють різні антирадянські націоналістичні організації. Але є й інші, які пориваються знати більше того, що їм підносить брехлива націоналістична преса. Вони цікавляться життям на нашій рідній землі, розвитком і добробутом українського народу – народу-будівника свого кращого майбутнього. Вони цікавляться також і життям української еміграції, і зокрема її націоналістичним відламком… Демагогічні гасла проводирів ЗЧ ОУН щодо грошових збірок на так звані «визвольні фонди», «фонди бандер і Ко», «фонди АБН» і т.п. ще й до нього часу дурманять голови деяким українським емігрантам...».

Посвячення пам'ятника св.пам. проф.Іво Полуляху в с.Черхава, - з ліва від священика другий - д-р Михайло Хміль

Між іншим, не уникнув «обвинувачень» О.Вергуна не лише Антибольшевицький Блок Народів, очолюваний Ярославом Стецьком, але й Іво Полулях. Який працював в АБН. Так, на «прес-конференції» «колишнього члена ОУН і аґента БНД» Осипа Вергуна, яка відбулася в Берліні 2 квітня 1962 року, останній зокрема повідомив,  буквально таке «... Останнім часом служба доручала мені цікавитися особами, які мають родичів в НДР, і повідомляти імена тих, кого можна завербувати. Я доручив цю роботу одному зі своїх друзів, теж українцю, Ивашку-Полуляху, колишньому агенту військової контррозвідки США, у якого багато знайомих німців, що мають родичів в НДР...».

До речі, Сергій Плохій у своїй  книзі «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду» у частині четвертій «Втеча з раю» зокрема пише: «....КДБ запустив нову версію вбивства на прес-конференції у Східному Берліні 2 квітня 1962 року. Цього разу головним «свідком» чекістів був Осип Вергун, український емігрант, який багато років був членом ОУН-б у Мюнхені й нібито втік до Східної Німеччини. Вергун заявив, що Богдан Сташинський «зовсім не радянський громадянин, як про це писали західнонімецькі газети. Багатьом українцям він відомий як член ОУН (організаційні псевда «Олег», «Тарас» та «Ігор»). У минулому він перебував в Україні у загонах т. зв. УПА, а попросту кажучи, у бандерівських бандах, котрі були на службі у фашистів і чинили жорстокі злочини проти своїх же братів по крові». Вергун розповів, що Сташинський діяв від імені членів бандерівської організації, які вирішили пожертвувати життям свого лідера заради пропагандистської війни з Радянським Союзом. Саме вони хотіли перекласти всю вину на Оберлендера і генерала Гелена. У новій версії ці двоє були не зловмисниками, а жертвами безпринципних лідерів націоналістів... Вергун, як і Ліпольц, був людиною справжньою, хоч і розповідав сюрреалістичну історію. Він справді довго жив у Мюнхені. Там його знали як колишнього працівника абверу, який переживав непрості часи і загруз у боргах. Бандерівські оперативники пізніше заявляли, що на Вергуна виходив агент КДБ і запропонував йому гроші за відомості про лідерів націоналістів. У березні 1962-го Вергун пішов на зустріч з чекістом-зв’язковим і не повернувся. Усі його речі лишилися, і служба безпеки ОУН-б вважала, що його викрали. Добровільно Вергун перебрався у Східний Берлін чи ні, але його прес-конференція невипадково збіглася з початком процесу над Сташинським, запланованим спершу на квітень 1962 року. КДБ не сумнівався, що Сташинського звинуватять у двох вбивствах, і приготував новий сюжетний хід. Але карта не зіграла: квітневий процес відклали на невизначений час...».

Д-р Михайло Хміль запалює свічку при місці Вічного спочинку професора Іво Похуляха

В контексті можливих контактів чи співпраці Іво Полуляха (Івашка) з представниками спецслужб США та країн Заходу, що протистояли спецслужбам совєцького союзу та його сателітів, заслуговує на увагу думка останнього черги Голови Політичної Ради ОУН за кордоном, мого давнього приятеля св.пам. професора Анатоля Камінського, який в один час з Іво Полуляхом викладав в Українському Вільному Університеті в Мюнхені.  А.Камінський при зустрічі у Ворвіку (США) мені говорив, що «…після закінчення Другої світової війни табори біженців стали об’єктом оперативних зацікавлень та розпрацювань аліянтських спецслужб в обох напрямах: контррозвідочному  і розвідочному. Так, зокрема,  в 1947-48 p.p. американські контррозвідочні органи провели операцію проти совєцької аґентури під  кодовою назвою «Огайо», що до неї мали безпосереднє відношення люди із Закордонного Представництва УГВР і Закордонних Частин ОУН (ЗЧІ ОУН). Без того, однак, щоб вони виступали перед американцями як представники цих інституцій. Операцією з української сторони займався Роман Петренко, колишній шеф Жандармерії УПА на Волині, який заанґажував до цієї справи передовсім своїх давніх знайомих і приятелів з УНРівських кіл, які під час Другої світової війни працювали в німецькому Абвері. Останні, у свою чергу, зорганізували своїх співробітників з воєнних часів з Абверу. Серед них були теж росіяни; так, наприклад, один із росіян, досвідчений контррозвідник жив тоді у Реґенсбурзі. Оперативним шефом «Огайо» з української сторони був полк.Петро Дяченко, його заступником - пполк.Петро Самутін; в склад штабy, який знаходився у Візбадені, входили ще майор Кость Манзенко, сотник  Старовійт і два члени Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Ці  могли користати із оперативних матеріалів, які СБ ЗЧ ОУН давало в їхнє розпорядження. Між іншим, ця операція закінчилася була численними арештами підозрілих, назагал, однак, не була повністю успішною. Слід згадати, що від Проводу ЗЧ ОУН «куратором» для зорганізованої Петренком групи полк.Дяченка був Микола Климишин, який з ним зустрічався. Якщо ж йдеться про розвідочні заходи американських й інших аліянтських спецслужб  і  спроби збоку українських політичних середовищ  нав’язати  контакти і співпрацю з ними, то вони мали, звичайно, такий формат: американцям було вигідніше  вдержувати оперативні контакти  з поодинокими особами, які формально, чи неофіційно,  належали до того  чи того політичного середовища. Така постановка, у свою чергу відповідала, звичайно, теж стосовним середовищам. В міру, однак, загострення холодної війни, західні спецслужби старалися нав’язати контакт й співпрацю  безпосередньо з політичними проводами….».

Професор Іво ніколи не героїзував свого минулого, він мало говорив про свою діяльність у підпільній сітці ОУН(б) на Рідних Землях, про пересправи та конкуренційне протистояння в середовищі українських націоналістів за кордоном у повоєнні роки,  а про свої вояцькі пригоди у рядах Української дивізії «Галичина» він взагалі нічого не розповідав. Про інші ж події з його діяльності, особливо про розбрат українців на чужині, часто згадував із сумом, а інколи, як мені видавалось, з якоюсь глибокою безнадією, хоча й був, як на мене, невиправним оптимістом і мрійником. - Не так давно мені вдалося знайти спомин  Іван Полюляха, хорунжого 1-ої УД п.н. «Назустріч танкам», що був поміщений у  виданні Братства колишніх вояків 1-ї Української Дивізії УНА «Броди: збірник статей і нарисів» за редакцією Олега Лисяка (Мюнхен, 1951), де той, зокрема, писав: «...Середа, 19 липня. На небі повисли олив’яні хмари. В повітрі відчувається гроза й непевність. Повільно, втомлені дводенним відбиванням большевицьких атак, тягнучи за собою візки із ракетами до «офенрорів», ступають мої протитанкові стрільці. Це передова охорона 2-го куреня 29-го полку, що за його тверду поставу його командир, підполковник Дерн, отримав залізний хрест 1-ої кляси. - Зліва на обрії димиться догораючий замок в Підгірцях, праворуч і спереду чути вибухи ґранат. Короткий відпочинок в Ясеневі, і хлопці маршують чи, радше, крокують далі. Напрям: Олесько. 2–3 км за Ясеневом  зустрічає передове забезпечення підполк. Дерн із своїм старшиною для доручень хор.Ортинським і вказує на приготовані заздалегідь окопи, які мав би зайняти 29-й полк. Поволі надходить 1-й курінь під командою сотн. Бриґідера, а за ним 2-й курінь. Скоро вияснюється, що полк настільки розбитий, що можна з нього ледве склеїти один курінь. Команду над цим куренем перебрав сотн. Бриґідер. Курінь зайняв становище на горі, праворуч шляху Олесько-Броди. З залишеного нами Ясенева прийшли чутки, що большевики підтягнули танки. Буде, значить, робота для танкових ловців. Із цілого полку нема ні одної протитанкової гармати. Всі вони із розірваними дулами або замками лишені большевикам. Єдине, що лишилось, це надщерблені дві чоти «офенрорів» під моєю командою. Оглядаю становища. Скоро рішаюся на т.зв. «висунені вперед становища» на схилі гори. Це одне, що доцільне, хоч і найбільше ризиковане. Хлопці вже в становищах. Чекаємо на большевиків у великій ямі й куримо цигарки. Тут сотн.Бриґідер, хор.Яремич, хор.Рудакевич і я. В одному моменті прибігає до нас кол. ад’ютант пполк. Дерна, а тепер командир неіснуючої вже розбитої полкової сотні, пор.Вайс…  Ніч була спокійна. Було видно, що большевики підтягають сили. Та попри все нас зморив сон. Ранком розбудили нас постріли. Большевики підступили під край села. Наша піхота відкрила скажений вогонь. Большевики втекли. Це були, мабуть, перші стежі. Я поглянув на годинник: була 7,30 година. День мрячний. Було чути гуркіт літаків. Пролітають над нами досить низько. Крутяться над Олеськом і повертаються знову понад нами. За 20–30 хвилин дістаємо скажений вогонь артилерії. Большевики перестрілюють. Переплутали, мабуть, горби. Коло мене стоїть хор. Яремич. Старий вояка навіть не лягає на землю. Хіба-що часом криється за яблунею. Артилерія мовкне. На годиннику 8,30. Чути здалеку гуркіт моторів. Глухий, а потім щораз голосніший. Прикладаю до очей далековид. За хвилину подаю командирові зв’язкових наказ: – Васюнець! Шляхом в нашому напрямі їдуть два «Т-34». Це розвідка, їх треба впустити в наші становища, щойно тоді стріляти. Наказ вогню подаю сам рукою!... Стрілянина й вибухи в сусідньому Олеську ставали щораз частішими. За хвилину, взявши «офенрор» на плечі, з двома хлопцями, що несли 5 ракет, я перескочив перелаз і подався садами в напрямі Олеська. Одним із них був, мабуть, молодий гуцул Шаробурчак. Два з танків, що прорвалися під Олесько, пішли на «гіммелькоманду». Третього не змогли докінчити, бо над’їхало ще сім, а відомо, що «пальцем маку не втреш».

Дарчий напис проф.Іво Полуляха на книзі для О.Панченка

             До 1948 року Іво Полулях був членом Закордонних Частин ОУН,  пізніше працював у Військовому Центрі Закордонного Представництва УГВР разом з такими визначними діячами, військовиками близькими співробітниками та приятелями Головкома УПА Романа ШухевичаГенерала Чупринки», як: 1)Іван Бутковський-«Гуцул» (*1910-†1967), довголітній член УВО та ОУН, політв’язень польських тюрем, командир сотні «Карпатської Січі» (1938-39) в ранзі хорунжого, член Похідних груп ОУН(б) в Україну, в’язень німецьких тюрем (1941-42), який був призначений до УПА у листопаді 1943 року в ранзі поручника, був командиром вишкільного куреня УНС «Чорні чорти» на Гуцульщині, важко поранений у бою з німцями у Чорному лісі, був також командиром Станиславівської ВО 4 УПА-Захід, одним з організаторів Старшинської школи УПА «Олені» та військового вишколу Юнацької школи кадрів ОУН, який на еміґрації у Мюнхені був  одним із керівників УПА при ЗП УГВР, відзначений УГВР Золотим хрестом бойової заслуги 2–ої кляси, підвищений УГВР до звання підполковника (1949); 2)Юрій Лопатинський (псевдо - «Шейк», «Калина») (*1906-†1982, м.Гантер (штат Нью-Йорк, США) - близький приятель Романа Шухевича-«Чупринки», також довголітній член УВО та ОУН, який ще до війни брав участь у вищих старшинських курсах для членів ОУН в Німеччині, у 1938-1939 роках був членом штабу «Карпатської Січі» в ранзі поручника,  пізніший командир підстаршинської школи в Хусті (Карпатська Україна), від квітня до жовтня 1941 року був у Леґіоні ДУН «Нахтіґаль», нагороджений Залізним Хрестом за героїзм у боях поблизу Вінниці, в квітні 1943 року заарештований ґестапо, ув’язнений у концентраційному таборі Саксенґавзен до листопада 1944 року. Відомо, що у грудні 1944-го року Юрій Лопатинський погодився на повернення в Україну, там на доручення Миколи Лебедя парашутував, доставив організаційні документи до керівництва УГВР та Бюро Проводу ОУН на Рідних Землях. Між іншим, Юрій Лопатинський, яу член ГВШ УПА, в квітні 1945 року призначений представником УГВР на переговори з польським підпіллям на Закерзонні, був головою делеґації на зустрічі із делеґатом польського незалежницького підпілля «ВіН» Мар’яном Голембйовським та делеґацією 21 травня 1945 року, та на пізніші зустрічі. Від кінця 1945-го року «Калина» перебував у Мюнхені, включився в працю ЗЧ ОУН (до 1948). У 1947 році він став засттупником керівника Місії УПА за кордоном, в 1949-му очолив Військовий Центр при ЗП УГВР, зокрема, керував підготовкою вислання кур’єрів УГВР в Україну (1949-1952), був підвищений УГВР до підполковника, відзначений Золотим Хрестом Заслуги; 3)Левицький Святослав (псевдо – «Свєнтек») (*1916-†1966, Чікаґо (США), також член ОУН та Леґіону ДУН «Нахтіґаль», який у порозумінні з керівництвом ОУН Самостійників Державників (ОУН на Українських Землях) зголосився до Дивізії «Галичина» (1943), був там старшиною артилерії. Після бою під Бродами перейшов до УПА, де був призначений до штабу Головної Команди УПА, висланий у 1945 році Романом Шухевичем на Захід, на еміґрації в Західній Німеччині, пізніше - у США.

Деякий час Іво Полулях редаґував журнал (циклостилевий варіант) Центру «До зброї» (псевдо – «Юст», «Кучерь»).  Між іншим, часопис військово-політичної думки представників Українського Визвольного Руху на чужині «До зброї» видавався ще від липня 1943 року політичним відділом Головного Командування УПА. Вважається, що головним редактором часопису «До зброї» був на Рідних Землях Яків Бусел («Галина»), волинський діяч підпільної сітки ОУН. Було випущено 7 номерів часопису до часу, коли війська НКВД знайшли та знищили підпільну друкарню. На чужині  цей часопис видавався щомісяця спочатку Військовим Центром, згодом — Місією УПА при ЗП УГВР й містив матеріали на теми сучасної військової політики, військового вишколу, військової термінології, історії, святкування національних річниць, описи боїв УПА, описи дій на фронтах Другої світової війни, патріотичні поезії, посмертні згадки тощо. За кордоном від 1946 року по 1954-ий рік вийшло 39 чисел журналу «До зброї».

Мною у мюнхенському архіві головного фінансиста ОУН в Краю та на чужині й знаменитого організатора повоєнних Збірок на Фонд УПА Зиновія МарцюкаОмеляна» у справі протистояння між ЗЧ ОУН та ЗП УГВР щодо підпорядкування рейдуючих відділів УПА та поширення журналу «До зброї», в якому працював Іво Полулях, віднайдено два цікавих документи, до яких, ймовірно, мав певне відношення і сам «Юст»-Полулях. Це - Застереження з боку Закордонного Представництва УГВР, щодо спроб проводу еміґраційних ЗЧ ОУН підкорити собі відділ УПА закордоном, доказом чого є, зокрема: «На­каз ч.1/48» Сектора Військових Справ ЗЧ ОУН з 1.2.1948 р.».  - В цьому наказі, пункт 2, м.і., читаємо: «Відділи УПА на еміграції: Рішенням компетентного чинника Організації находиться відділ УПА на еміграції, під командуванням к-ра Байди, до виключної диспозиції Бюра Проводу Організації. Адмініст­ративне і господарче належить відділ до теренового Проводу Німеччини. Військове підпорядкований відділ УПА Секторові Військових Справ ЗЧ ОУН. По остаточнім розміщенню відділу в терені подам осібним наказом інструкції для обласних вій. референтів щодо співпраці у вій. роботі з підвідділами УПА на місцях»…. Далі згаданому тут  ж наказі  зазначено:  «…Забороняю кольпортувати журнал «До Зброї» з жовтня 1947 р., ч.5(13). Це число, належить негайно звернути цею дорогою, якою воно прийшло». - Цей наказ підписав Аскольд, Керманич С.В.С. ЗЧ ОУН. (Примітка: С.В.С. - Сектор Військових Справ ЗЧ ОУН). Відтак, партійний «військовик» заборонив поширювати журнал «До Зброї», бо в ньому появилися статті таких авторів, як «О.Іванів» (Омелян Лоґуш) п.н. «В обороні крови»  та «І.М.Коваленко» (о.Іван Гриньох): «Де моє місце постою?» - в яких був з’ясований правдивий характер УПА як загальнонаціональної збройної сили українського народу. А це в ЗЧ ОУН, як видно, на той час  вважа­ли певною небезпекою.

Полулях, професор Іво та д-р О.Панченко (з права) у Києві

Щоб покласти край будь-яким партійним   спробам підпорядкувати відділ УПА закор­доном, 23 березня 1948 р. відбулася Відправа старшин УПА на терені Німеччини, яка м.ін. рішила про взаємини між частиною УПА і ЗЧ ОУН та надіслала в цій справі окремого листа до проводу цієї еміґраційної політичної організації такого змісту: «Копія ДО ПРОВОДУ ЗЧ ОУН. - На відправі старшин частин УПА, що прибула в остан­ньому рейді в американську зону Німеччини, в дні 23.3.48., розглянувши та обговоривши взаємодії між ЗЧ ОУН і рейду­ючою частиною УПА стверджено, що ці взаємодії не згідні зо взаємодіями УПА-ОУН в Краю. Наказодавчим чинником для УПА в краю є Головне Командування УПА, що існує, як Сскретаріят Військових Справ при УГВР. Виходячи з краю, члени ОУН, бійці й командири УПА одержали від Крайового Проводу вказівки: «...Йдіть у світ, де тільки живуть ук­раїнці й голосіть слово правди краєвої боротьби. Голосіть, що кермуючим чинником всенародної, визвольної боротьби є УГВР. Не спляміте чести УПА. Яку вона здобула в краю і в цілому світі. Будьте всюди об’єднуючим чинником...».  - Закордонне Представництво УГВР окремим «Наказом рей­дуючим частинам Української Повстанчої Армії» з 8.5.1948р. - ч.48(5)1 - ствердило остаточно, що «всі відділи Української Повстанчої Армії на теренах діяння Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради підпорядковуються командирові Г.», який на окреме доручення Головного Командування УПА керував до того часу справа­ми УПА при ЗП УГВР. Після того була створена Місія УПА, яка видавала журнал «До зброї» й складу якої увійшли теж старшини з Рейдуючих Частин УПА.

Як відомо, впродовж 1946-48 років у середовищі Закордонних Частин ОУН велися дискусії над питаннями ідеологічних і програмових  засад, висловлених на Третьому Надзвичайному Великому Зборі ОУН, який відбувся у 1943 році на Рідних Землях. На думку дослідника Анатолія Кентія, Провід ЗЧ ОУН, де переважали прихильники Степана Бандери, намагався надати цим дискусіям конспіративного характеру і не допустити відкритого та відвертого обговорення назрілих питань націоналістичного руху. В свою чергу опозиція в середовищі ЗЧ ОУН, пов’язана з Проводом ОУН в Україні та Закордоннним Представництвом УГВР, прагнула публічних дебатів стосовно ідейно-програмової  еволюції ОУН. Восени 1948 чл. опозиції (о.І.Гриньох, Д.Ребет, Л.Ребет, В.Охримович, М.Прокоп, М.Лебедь, В.Стахів та ін.) були виключені з лав ЗЧ ОУН, однак С.Бандера, враховуючи думку Проводу ОУН в Україні, поновив їх і офіційно визнав обов’язковість для ЗЧ ОУН постанов 3-го Надзвичайного Великого Збору (НВЗ) ОУН. Але при цьому він і його прихильники розглядали чинність згаданих постанов лише з погляду тактичних  міркувань, нав’язаних ОУН обставинами її діяльності у центральних, південних й східних  областях України.  На боці цієї демократичної опозиції в ЗЧ ОУН виявив себе й Іво Полулях.

Пізніше, від початку 1950-их років, цей відлам в ОУН на чужині було названо популярно «двійкарями». Провідними діячами  ОУН за кордоном та Закордонного Представництва (Середовища) УГВР  були Микола Лебедь, д-р Мирослав Прокоп, мґр. Дарія Ребет, Євген Стахів, проф.Лев Ребет, проф.Богдан Кордюк, мґр.Роман Ільницький, о. д-р Іван Гриньох, Зиновій Марцюк, Омелян Лоґуш, проф.Анатоль Камінський,  Володимир П. Стахів, Ірина Козак (Савицька), Роман Ґалібей, Мирослав Болюх, Василь Томків, Святослав Василько, Ніна Самокіш, Ліда Марцюк (Укарма),  Роман Борковський,  інж.Степан Процик, Микола Дейчаківський, Володимир Керод, Роман Гаєцький, проф.Іво Полулях, Катерина Лоґуш (Мешко), д-р Кирило Митрович, проф.Василь Маркусь, Андрій Глуханич та інші.  Якраз у приватному помешканні Івана (Іво) Полуляха, де замешкав Роман Ґалібей, відбулось перше засідання т.зв. «опозиції» в Закордонних Частинах ОУН після 1948 року. Чоловими представниками «демократичної опозиції» в Закордонних Частинах ОУН були серед інших Василь Охримович та подружжя РебетівДарія та Лев. Стосуючись особи Лева Романа Ребета та різних середовищ українських націоналістів Леонід Мостович  (*1919-†2012) - лікар-радіолог, професор,  активний громадський діяч, письменник, видатний діяч ОУН, у своїх спогадах «Стежками долі. Україна, Західня Европа, Америка», зокрема заначав: «…Лев Ребет, а була це непересічна індивідуальність – розумний, поміркований, він керувався у своїх рішеннях радше розумом, а не емоціями… Після війни Ребет став проти провідницької, а за демократичну систему ОУН, підтримуючи УГВР. Як центр нашого політичного життя… Група Бандери була найбільш активною, добре зорганізованою та здисциплінованою… Група Мельника та двійкарі – це була переважно інтелектуальна еліта, дещо старшого віку й чисельно невелика. Вони не домінували й не намагалися домінувати в житті діяспори, а зосереджувалися  в її культурно-освітньому секторі…». До демократичного крила в ЗЧ ОУН, інтелектуальної еліти українських націоналістів на еміґрації  належав також і Іво Полулях.

Хоча я здебільшого писав про представників демократичного крила в ЗЧ ОУН, т.зв. «Опозиції»,  а пізніше – членів чи визнавців ОУН за кордоном («двійкарів»), -  однак це не завадило мені зустрічатися зі Славою Стецько у Мюнхені, від неї я отримав зокрема книги авторства її чоловіка очільника АБН   Ярослава Стецька.  - А зовсім нещодавно у своєму хатньому архіві я виявив листа  від п’ятого очільника Організації Українських Націоналістів з-під стягу полковника Андрія Мельника (1979–2012), Голови ПУНу, визначного публіциста, співорганізатора та один з президентів СКВУ, останнього Президента УНР в екзилі (1989–1992) Миколи Плав’юка (*1927-†2012, Гамільтон, Онтаріо, Канада), який за дорученням цієї ОУН в березні 1945 року став у ряди 2-ї дивізії Української Національної Армії, яка формувалася в Берліні під командуванням полковника Андрія Долуда, аби перейти фронт і діяти в запіллі «красной арміі»: «Вельмишановний Пане Професоре! Повернувся щойно з Києва і застав Вашого ласкавого листа. Щиро дякую. Жалкую що дотепер не мав змоги познайомитись з Вами, але мої друзі інформують про Вашу наукову працю та зацікавлення націоналістичною проблематикою. При Фундації Ольжича організуємо Інститут Нації і Держави для вивчення тих проблем (очевидно, з націоналістичної точки зору) і організатори напевно ввійдуть в контакт з Вами і запросять Вас до співпраці, якщо у Вас буде таке бажання… Бажаю Вам багато успіхів у Вашій праці, спрямованій на те, щоб Незалежність нашої держави забезпечити для майбутніх поколінь. Щасти Вам, Боже. - травень, серпень 2010»

Між іншим, у згаданому мною вище мюнхенському архіві Зиновія Марцюка-«Омеляна»  мені вдалося мені знайти й інший цікавий документ, що був адресований серед інших «Юсту»-Іво Полуляху. В середині серпня 1948 року, якраз перед Конференцією Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН) у Міттенвальді, за дорученням Секретаріату Проводу ЗЧ ОУН д.Оксентій передав деяким членам ЗЧ ОУН листа такого змісту: «Членам ОУН: сот.Миру, Дмитрові, Михайлові, Юстові і Беркутові. - Друзі! - Ви цілком справедливо зауважуєте про наявність хворобливих ферментів в Організації. Однак Ваша увага до усунення їх скеровується в хибному напрямку: Ви домагаєтесь «допущення «критично мислячих людей», як «обсерваторів при переговорах Проводу ЗЧ ОУН з т.зв. Опозицією», цебто збиваєтесь на манівці позалаштункового, суперечного з організаційними порядками, поступовання. -             Провід ЗЧ ОУН вжив і вживає всіх заходів, аби корисно і безболісно локалізувати і виелімінувати з життя Організації ферменти ідеологічного, програмового і організаційного характеру, які зроджують заколоти і анархію. З метою осягнення цього Провід як найуважніше ставиться до кожнього окремого члена, який в той чи інший спосіб виломлюється з організаційних засад – програми, політики і дісціпліни. Тому вияснення, що їх провадить провід з поодинокими членами Організації, які називають себе опозицією, не є шуканням компромісу, аби осягнути якогось «миру», а виясненням цим членам хибности їх поступовання з метою привернення  їх єдинства з Організацією. Коли Проводові цього не вдалось би осягнути, то для привернення єдинства і ладу в Організації є встановлений правний порядок і інституції, які ті питання розвязуватимуть аж до Конференції ЗЧ ОУН включно. -            Ваша позиція і побажання Проводу про посередництво є неправильні з погляду зобовязуючих в Організації засад поступовання. Обовязком члена ОУН є на підставі всіх відомих членам Організації даних про політику Організації і Проводу ЗЧ ОУН зайняти правильне становище і тим помогти Проводові в приверненню ідеологічного і організаційного ладу. - Слава Україні! - Провід ЗЧ ОУН. -  Секретаріят. 12.8.1948. - Постій                              Оксентій»….  Але це дуже контроверсійна й непроста історія розколу серед українських націоналістів за кордоном.

Крім того, Іво Полулях, у 1946-1949 роках, співпрацював в газеті  «Українська Трибуна», став автором ряду статтей (псевда - І.І-ко, І.Івашко) з військових проблем та проблем совєтології.  Слід зазначити, шо газета «Українська трибуна» була тижневиком (а від 1948 року — півтижневиком) націоналістичного напряму (під впливом ЗЧ ОУН С.Бандери), виходила у Мюнхені 1946-49; видавець - В.Пасічняк, головний редактор спочатку З.Пеленський; у редакції серед інших працювали М.Глобенко, О.Лисяк, О.Питляр, В.Стахів, Д.Чайковський й інші. «Українська трибуна» — була однією з найчитабельніших газет української еміґрації в Німеччині, містила коментарі й огляди міжнародних подій, еміґраційного життя, інформації з України, документи з підпільної боротьби, хроніку життя таборів переміщених осіб, українських організацій, фейлетони тощо. «Українська трибуна» у різний час мала окремі сторінки: «Література й мистецтво», «Трибуна Спілки української молоді», «Студентські вісті». У видавництві «Української трибуни» виходив журнал «Арка».

Тут принагідно згадати, що Іво Полулях був також учасником Першої Конференції Антибольшевицького Блоку Народів (АБН), брав участь у підготовці проектів Статуту та Програми АБН, виявив себе як керівник одного із ресортів цього Блоку та референт голови із закордонних справ. Про АБН український читач, мабуть, мало що ще знає. А був це очолюваний спочатку Ярославом Стецьком (1946–1986), а згодом його дружиною Ярославою Стецько (1986–2003) - Антибольшевицький Блок Народів, початок якого це об’єднання політичних організацій різних народів для боротьби з большевиками бере від 21-22 листопада 1943 року, що було створене з ініціативи Організації Українських Націоналістів на Українських Землях  на таємній 1-й Конференції поневолених народів Східної Европи і Азії в околицях села Будераж на Волині. У повоєнні роки до складу обєднання вже під назвою «АБН» увійшли політичні організації поневолених Москвою народів, що перебували під владою СССР. На установчому конґресі 16 квітня 1946 року в Західній Німеччині АБН було реорганізовано. Заступлені організації таких народів  станом на 1954-ий рік були -  албанці, білоруси, болгари, вірмени, грузини, естонці, козаки, латвійці, литовці, словаки, туркмени, угорці, українці, хорвати, чехи.  Як я вже писав вище, від 1948 року АБН очолив Ярослав Стецько, як голова його ЦК, переобраний 1954 року. До складу президії входили генерал-полковник Ф.Дюрчанський (словак), його заступником був професор Р.Островський (білорус), а секретарем Й.Ґітіс (литовець). АБН серед іншого влаштовував масові антибольшевицькі демонстрації, організовував пресові конференції, надсилав меморандуми до керівних політиків, випускав періодичні й неперіодичні видання різними мовами. Активну участь у роботі АБН брав Іво Полулях. Пан Іво, як людина, що вільно володіла кількома мовами співпрацював у друкованому органі «АБН Кореспонденс» («ABN Correspondence»), який виходив від 1949 року німецькою, англійською й не періодично французькою мовами. Вже у 1967 році АБН став серед інших співзасновником Всесвітньої Антикомуністичної Ліґи.

Іво Полулях, як він мені говорив при одній із зустрічей у Мюнхені, - у перші повоєнні роки разом з Едвардом Козаком (ЕКО),  Богданом Нижанківським та Зиновієм Марцюком був ще й співредактором перших чисел журналу політичної сатири «Лис Микита». Це був дійсно знаменитий український ілюстрований сатирично-гумористичний журнал. Свого часу часопис був одним з найкращих українських еміґраційних видань такого типу. Журнал виходив у діаспорі за ініціативи й за редакцією Едварда  Козака (Мюнхен, 1946-48; Нью-Йорк, 1950-51 – під назвою «Лис»; Детройт, 1951–91). У 1948 році у Мюнхені видруковано спецвипуск «Лис Микита в світовій пресі», в якому вміщено інформацію й ілюстрації про передруки карикатур Е.Козака з «Лиса Микити» у провідних европейських  часописах. Серед дописувачів – відомі українські  літератори, публіцисти й художники І.Керницький, З.Когут, Р.Купчинський, Б.Нижанківський, М.Понеділок, С.Риндик, У.Старосольська, Я.Гніздовський, Л.Гуцалюк, як також уродженець полтавського міста Лохвиці Михайло Дмитренко та ін. –

Надзвичайно цікавою є постать  Зиновія Марцюка (псевда – «Омелян», «Улас») (*22.10.1910-13.01.2007, Мюнхен) - головного фінансиста ОУН, фінансового референта ОУН(р)-ОУН та Українських Землях, організатора Збірок на фонд  УПА, який організовував й проводив в українському закордонному середовищі збори коштів для ОУН у 1941-44 роках, по закінченню — для продовження боротьби в підсовєцькій Україні, зокрема для підтримки УПА. Пізніше, в Мюнхені, З.Марцюк працював в Злученому Українському Американському Допомоговому Комітеті, а згодом - в друкарні Івана Бутковського, де друкувалися «Сучасність» та «Український Самостійник». Ймовірно, ця друкарня була пов’язана з видавництвом «Пролог». Я мав кілька зустрічей із св.пам.Зиновієм Марцюком, цією вартісною людиною, передав мені чимало цікавих документів визвольної доби, які стали основою для двох моїх книг..

Мій незабутній приятель Зиновій Марцюк, який також як Іво Полулях по війні замешкав у Мюнхені,  писав мені у своєму листі «…у  Мюнхені, вийшло 26 чисел журналу «Лис Микита». Видавцем цього журналу гумору, політичної сатири та карикатур  був член ПР ОУН(з) Зиновій Марцюк, редаґував часопис Едвард Козак (ЕКО), тексти частинно писав Богдан Нижанківський (Бабай), автором багатьох малюнків був Любослав Гуцалюк... В мене збереглися майже всі оригінали рисунків. Я посортував їх тематично, подав підписи під кожним, як у журналі, зібрав понад 100 картонів. Їх можна було б показати на якійсь виставці,  присвяченій авторові. В Мюнхені появилося 26 чисел журналу – виїзду ЕКА до США. В слові до читачів є згадка про політичний характер журналу. В мене збереглося було кілька примірників, я поробив кілька копій і розіслав їх до обласних бібліотек...  Власне,  все, що я робив, - робив з почуття свого національного обов’язку. Я мав успіхи. Колесо нашої історії наше покоління просунуло значно вперід…».  - І дійсно, український журнал політичної сатири на еміґрації «Лис Микита» мав порівняно велике число передплатників, а рівень мистецького оформлення та якості пропонованих матеріалів був навіть такий, що його б сміло зачисляли не лише читачі, але й фахівці до найкращих світових органів такого типу. Крім того, його окремі статті, памфлети, шарші, анекдоти та карикарури передруковували не тільки українські еміґраційні часописи, але й поважні чужинецькі видання в Англії, Франції, Нідерландах, Польщі, Німеччині, Італії, такі  як «Wiadomosci» (ч.23(114), 08.06.1948), «Lun di Manche» (ч.34, 15-22.06.1948), «Het kompas» (ч.15, 17.06.1948), «il TRAVASO» (ч.ч.16,20, 18.04. та 16.05.1948). До сатиричних матеріалів друкованих у «Лисі Микиті» зверталися  у 1948-1949 роках також  такі видання як «World Rewiew», «De Line»,  «La Torre di» та інші. До карикатур були додані також статті про Україну, її боротьбу й культуру. З окремим підкресленням була відзначена роль журналу «Лис Микита» в боротьбі проти большевизму. Як писав Зиновій Марцюк,  цей журнал, в якому працював деякий час також й Іво Полулях,  зумів нав’язати живі зв’язки з демократичною чужинецькою пресою й у такий спосіб за досить короткий час було зроблено досить багато для пропаґанди української визвольної справи за кордоном, тобто до тих завдань, що їх еміґрація тоді повинна виконувати для Воюючої України, часопис  обстоював загальноукраїнські позиції й не був пов’язаний із будь-яким партійним середовищем на еміґрації. Та це, власне,  видно й з поданих мною вище прикладів. «Лис Микита» намагався стверджувати все здорове й поборювати все, що послаблювало тоді український національний організм і визвольну акцію, без огляду на, звідки б такі намагання не походили.

…Нещодавно я, переглядаючи свою хатню книгозбірню, віднайшов книгу авторства професора Іво Полуляха «Основи економічної політики в рамках соціального ринкового ладу Німеччини» (Київ-Львів-Мюнхен, - 2003) з таким дорогим для мене написом на титульній сторінці, зробленій рукою незабутнього професора Іво: «Шановному і дорогому другові д-ру Олександру Панченку з побажаннями оптимальних успіхів у праці для блага нашого знедоленого народу – автор Іво Полулях, Мюнхен, 29.05.2004».  - Я дуже пишаюсь тим, що мені пощастило знати цю людину й науковця, з яким запізнався вже тепер далекого 1998-го року у Мюнхені, який, прочитавши мою дисертацію п.н. «Українська Головна Визвольна Рада», написав такі слова: «…Належно позитивно визнати факт, що праця Олександра І. Панченка про УГВР написана людиною післявоєнної ґенерації, яка, виростаючи та студіюючи ще у совєцьких умовинах, спонтанно зацікавилась подіями, мабуть, чи не найбільш героїчного періоду боротьби українського народу за державність… Використовуючи історичні джерела, політичні публікації та інші інформативні матеріали, - він намагався успішно написати свою працю змістовно та дуже об’єктивно, далеко осторонь від суб’єктивної полеміки, яку вели різні еміґрантські  групи відносно УГВР, а особливо – ЗП УГВР… - 1998 рік»

У своєму пізнішому інтерв’ю газеті «Слово Просвіти» від 24 жовтня 2013 року п.н. «Мусимо бути готові себе зреформувати», як президент Академічного робочого кола «Україна» (Мюнхен), співзасновник й віце-президент «Міжнародної української академічної асоціації», професор Іво Полулях серед іншого наголошував: «… Я знав С.Бандеру передусім як людину. Ми жили з ним в одному будинку в 1947-1948 роках у місті Міттерайт. Він був чудовим батьком для своїх дітей…. Я був «правою рукою» Ярослава Стецька. Хоч наступником своїм С.Бандера призначив Ленкавського, який був автором «Декалога українського націоналіста»… - Ми не можемо будувати Україну на ідеології 30-х років. Україна тоді була поневолена. Нині інші реалії. Хоча  любов до Батьківщини залишається. Націоналізм — це передусім  патріотизм.  Націоналізм — це насамперед врахування всіх тих змін, які настають у світі. Необхідно дивитися в майбутнє. Щоб вийти з кризи, Україна, на мою думку, повинна мати чітке уявлення про лад у країні… Тільки соціально-економічний лад вільного ринку, який можливий там, де є політична свобода. У книжці «Видатні українці в світі» є моє висловлювання з цього приводу: «Вільний економічний лад не може функціонувати там, де немає політичної свободи». У нас є політичної свободи немає… Можете писати, говорити що завгодно, вас ніхто не заарештує. Але настане час — і вас звільнять із посади. Україна ізольована від світу. Коли я говорю з німцями про інвестиції в Україну, вони  не згоджуються, бо не мають довіри до влади. Пані Меркель уже готова дати дозвіл Німеччині на прийняття України в асоціацію…- А чому Меркель була проти? «Винна» труба Путіна. Канцлер Німеччини — колишня комсомольська діячка зі Східної Німеччини і давно знайома з Путіним… Ми мусимо бути готові до реформувань… Василь Кук колись вважав, що не варто в Україні боротися проти радянської влади. Він не розумів, що та боротьба мала політичне значення. До речі, цікаво, як би до нас ставилися, якби УПА не боролася з німцями? Називали українців, що боролися за свою незалежність, фашистами. Сталін боявся терміну «націонал-соціалізм», який панував у Німеччині… Чомусь ніхто не говорить про те, що деякі українські бригади жандармерії перейшли у Франції до повстанців. А в дивізії «Галичина» були офіцери, які готували перехід в УПА. Серед них — Городницький, Любомир Ортинський… Якщо проти німців виступали українці з «Галичини», то які вони фашисти? Німці навіть забороняли вживати термін «Україна». Вперше відвідав незалежну Україну 14 травня 1992 року — на запрошення Національної академії наук України: це був конґрес міжнародних економістів у Києві. Саме там ми заснували «Міжнародну українську академічну асоціацію». Першим її президентом став Іван Коропецький із Філадельфії, на жаль, уже покійний. Відтоді щодва роки збиралися, аж до 2002 року, коли конґрес відбувся у Політехніці у Львові.

 Між іншим, згаданий тут професором Іво Полуляхом американський економіст, дослідник історії українського господарства, порівняння економічних систем, історії української економічної думки, іноземний член НАН України, професор Темпльського університету у США Іван-Святослав Коропецький (*1921-† 2012, США) —(Філядельфія, США) також колись писав мені: «..Тішуся Вашими науковими успіхами і буду дійсно вдячний, коли пришлете мені Вашу книжку про Лебедя, - 03.05.2000 р.».  «…Я подивляю Вашу працьовитість та зацікавлення періодом, який, напевно, не є дуже популярним в Лохвиці та інших місцевостях України, за виїмком її Західних реґіонів. Як я бачу, Ви збирали знимки кол. Дивізийників. Чи може припадком Ви десь зустрічали мою знимку…? Десь моя загубилася. Здоровлю Вас щиро та бажаю і далі успіхів у Вашій важливій праці… - 28.06.2006 р.». На томі четвертому своїх праць «Про Україну, економіку і про себе» (Київ, в-во «Дніпро», 2003) професор І.-С.Коропецький, приятель і соратник проф.Іво Полуляха зробив такий вимовний для мене дарчий напис: «Далекому та доброму приятелеві Олександрові Панченку на милу згадку нашої переписки. Бер. 2006. (-) Автор». До речі, Іван-Святослав Коропецький, також в минулому, як і Іво Полулях, - вояк-дивізійник, у 1989 р. серед 20 687 членів American Economic Association, був єдиним, хто обрав українську економіку, як свою спеціальність (American Economic Review, Dec.1989)

Між іншим, якраз академік Іван-Святослав Коропецький є автором цікавої для мене праці «Внесок Михайла Туган-Барановського в монетарну економіку», яка була опублікована в його книзі «Українські економісти ХІХ століття і західна наука», в якій йдеться про внесок у світову науку вченого-економіста Михайла Івановича Тугана-Барановського, значна частина життя й діяльності якого пов’язана з Лохвицьким повітом на Полтавщині. Мабуть, доречно також пригадати, що інший колеґа професора Іво Полуляха та Івана-Святослава Коропецького, який також працював у царині економічних досліджень, - Любомир-Мар’ян  Коваль, член УВАН, професор університету Толедо та університетів штатів Ілліной та Мічиґан у США, автор монографій «Economic Doctrines of M.I.Tuhan-Baranovsky» («Економічна доктрина М.І.Туган-Барановського», 1965; 1973; укр. вид. – 2009), «Mykhailo Ivanovych Tuhan-Baranovsky: His Political, Scientific and Cooperative Activity in Ukraine, 1917–1919 рр.» («Михайло Іванович Туган-Барановський: його політична, викладацька, наукова та кооперативна діяльність в Україні, 1917-1919 рр.», 1968), - подав мені  у своєму листі доволі цікаві й досі невідомі відомості про Михайла Тугана-Барановського: «9 березня 2011 р. – Вельмишановний О.Панченко, цей матеріял (про розстріл большевиками професора М.І.Тугана-Барановського) я вибрав з комп’ютера. - «Вбито провідних людей у Києві. – Лондон, 14 березня 1919 – Большевицький Генштаб Москви твердить, що в січні, 1 лютого большевицька Армія окупувала територія. Величиною Франції… Після того, як большевики вступили до Києва, вони розстріляли професора Барановського (Тугана), економіста, який недавно був призначений репрезентувати Україну в Парижі. Також розстріляли професорів Заболотного, Єфименка, генерала Болбочана,  одинадцять журналістів і президента муніципалітету Києва…». -  «The New York Times» 14.03.1919 та 15.03.1919 (New York Public Library, 5-th Avenue, N.Y., U.S.A. - (переклад мій, Л.Коваля) А нижче подаю нотатку, яку «витягнув» з газети «Нью-Йорк Таймс» за 15 березня 1919, стор.3, шпальта 7: «Розстріляно Тугана Барановського та інших визначних людей». Я вичитав останній матеріал в бібліотеці Нью-Йорку на 5-тій Авеню, що був на мікрофільмі… Читаю-перечитую Ваші цікаві статті і залучую їх Вам. Ґратулюю! Маю кілька статей про Барановського, які ніде не були публіковані. Постараюсь їх вислати, але ще доопрацьовую. Правда, я маю одну статтю про економічний розвій, надруковану по-італійськи. Не знаю, хто б її переклав. Яка Ваша думка? - Щиросердечно Вас здоровлю і дякую за листи та копію статті «Світло розкутої думки» із газети «Зоря». Радий, що працюєте на ім’я нашої України. Сили Вам та дальших творчих здобутків. З повагою – Любомир Коваль. – 9 березня 2011 р.».

...15 грудня 2007 року професор Іво Полулях взяв участь у заснуванні громадської організації «Проевропейський рух», яке відбулося у приміщенні Королівської трапезни (площа Ринок, 6) Львівського історичного музею. В Програмі засновницької конференції «Україна в Европі», ведучим якої був відомий діяч, редактор й науковець Тарас Возняк, чи не основною були доповіді проф. Іво Полуляха «Пан Европейська Унія - історія та ідейні основи» та «Европейський інтеґраційний рух – ідея і дійсність». Серед іншого професор Іво Полулях говорив, що  «…В журналі «Politishe Hefte 450», видання фундації Ганса Зайделя – колишнього видатного члена баварської Християнської Соціальної Унії за січень-лютий 2006 р., надруковано статтю «Україна по цей чи по той бік европейських кордонів», в якій автор висловлює погляд, що Україна під історичним та культурним, а то і релігійним аспектом належить до Европи. З цієї причини не диво, що Уряд України намагається щоб наша країна стала членом Европейського Союзу, офіційна назва якого зараз «Европейська Унія». Однак, автор статті ставить доволі гостре, але оправдане питання, а саме, чи Україна вже зріла для членства в цій европейській організації. - Щоб відповісти на це питання належно насамперед вияснити, що пересічний громадянин України розуміє на сьогоднішній день під поняттям Европа і що для нього значить термін об’єднана Европа. Мною опитувані розуміли під терміном Европа в першу чергу географічний об’єкт, а саме, континент з багатьма національними державами, національними культурами, національною історією і особливо національними економічними інтересами. Ті, які знали дещо про Европейську Унію, розглядають цю інституцію як тільки меркантильне об’єднання, яке приймає рішення про членство нових країн виключно на основі економічних критеріїв. Вправді, стратегічні моменти відіграють певну роль, однак мається враження, що тут дійсний принцип «до цієї межі, а не далі – інакше Москва може протестувати»… - Після Другої світової війни наступив розподіл Европи, що змусило Пан-Европейську Унію обмежити свою діяльність тільки на Західну частину континенту. Однак лідери пан-европейського руху не погоджувались із новою ситуацією і надалі послідовно намагались реалізувати свою загальноевропейську концепцію. Куденгове-Калєрґі вирішив скликати т.зв. «Европейську Констинтуанту» і заснував в 1947 році «Европейську Парламентарну Унію». Це сталось в результаті письмового опиту 3913 парламентаріїв 12-ти европейських держав який стосувався ( опит) організації Европейської Федерації в рамках Об’єднаних Націй. Вислід опиту перевищив всі оптимістичні сподівання, бо 97,2% опитуваних дали позитивну відповідь, що спонукало заснувати «Европейську Раду». Хочу тут вказати на факт, що український політик, тодішній голова Антибільшовицького Блоку Народів Ярослав Стецько брав активну участь в діяльності цієї Ради маючи таким чином можливість на міжнародному форумі пропагувати ідеї української визвольної боротьби. Европейська Рада – це була фактично міжнародна громадська організація, яка добровільно співпрацювала з офіційною т.зв. «Европейською Спільнотою»… Паневропейські рухи заступаються за вільний розвиток самовідповідальної людини, за зміцнення сім’ї, заступається за Европу риси якої повинні бути принципи солідарності та субсидіярності, основані на християнській етиці. Християнство – це душа Европи. Основи християнської етики є сприємливі теж і не-християнам, які вклали певний внесок у духовно-культурний розвиток нашого континенту, що і є частиною його багатства. Твердження Куденгове-Калєрґі про те, що майбутнє Европи творитимуть люди, які будучи з’єднані шляхотними вартостями, черпатимуть натхнення із багатої европейської історії культури, правильне й актуальне. Я впевнений в тому, що не химерні економічні інтереси а тільки духовні вартості будуть тим цементом, який скріплюватиме єдність европейських народів. Наша культура незасмічена надмірною цивілізацією може і повинна дати свій значний внесок у процес мирної, дружньої співпраці европейських народів і в цьому я бачу завдання нового паневропейського руху України. Питання, чи ідея европейської солідарності стане популярною в Україні чи, як пише Куденгове-Калєрґі «залишиться утопією, а чи стане реальністю, залежатиме звичайно від кількості й енергії, від інтенсивності дії її прихильників». Завдання майбутньої діяльності українсько-европейського руху буде намагання дати свій позитивний внесок в процес реалізації представлених ідеалів. Таким чином створимо передумови для забезпечення суверенній Україні місця в «сім’ї вольній, новій» европейських народів, як рівної з рівними» (О.П. - Цитовано мною за Незалежним культурологічним часописом «Ї», - 2007-ий рік)

У жовтні 2013 року в рамках Міжнародного наукового обміну в науково-дослідних та освітніх установах Західного наукового центру НАН України і МОН України професор Іво Полулях прочитав низку наукових доповідей та лекцій, як президент Академічного робочого кола «Україна» (м.Мюнхен, ФРН) та доктор економіки. Теми виступів професора І.Полуляха були наступні:  «Глобалізація і проблеми суверенності національних держав» (в Інституті регіональних досліджень НАН України); «Грошова політика в рамках соціального ринкового ладу» (у Львівському інституті банківської справи Університету банківської справи Національного банку України); «Паневропейський рух – ідея і дійсність» (в Українській академії друкарства); «Німеччина – міграційна країна» (на Міжнародній конференції «Міграційні процеси в Україні: сучасні виклики та регіональна специфіка», 02-03.10.2013 року, Національний університет «Львівська політехніка»). Проведені наукові заходи сприяли розвитку міжнародних наукових зв’язків установ регіону із зарубіжними партнерами, формуванню і зміцненню конкурентних переваг вітчизняної наукової сфери.

…Але повернімося ще раз до постаті  Івана (Іво) Полуляха, який відійшов у Божу Вічність у Мюнхені 15 квітня 2015 року. Іванко навчався спочатку у Самбірській ґімназії, студіював архітектуру на Львівській Політехніці, став членом ОУН з молодих років. В  часі Другої світової війни тримав зв’язок з визвольним підпіллям. Від 1944 року Іван Полулях перебував на еміґрації у Чехословаччині, згодом - у Відні (Австрія), а відтак у Мюнхені (Німеччина), де продовжив студії з економіки та політичних наук в  Інституті політичних наук у Мюнхені.  26 років, до 2002 року, працював в Українському Вільному Університеті, останньо – професор економіки, як заступник декана державознавчих наук та директор Інституту Німецько-Українських Відносин УВУ… Був одружений з німкенею з походження Інґрід, яка свого часу студіювала слов’янську філологію в Лейпцізькому Університеті, разом подружжя виховало четверо дітей…. - Іво Полулях  був щирою й доброю людиною, видатним громадським діячем й науковцем. - З  цих визначальних життєвих позицій та чеснот, наукових й громадських становищ незабутній професор Іво й покинув понад п’ять років тому цей буремний світ.

Перед смертю, 15 квітня 2015 року, великий українець, борець за незалежність України заповів, щоб його поховали на сільському цвинтарі у могилі разом з батьками. 11 червня 2015 року на Самбірщину Львівської області з Німеччини у капсулі привезли прах 94-річного доктора економічних наук, професора Українського вільного університету (УВУ), що у Мюнхені, уродженця с.Черхава Іво (Івана) Полуляха. Останню волю Івана Полуляха виконав народний депутат України Михайло Хміль, у якого він був керівником докторської дисертації. Як зазначала Інформаційна аґенція «ZIK», «..провести чоловіка в останню земну дорогу, незважаючи на інвалідність, з Німеччини на Самбірщину прибула дружина Івана ПолуляхаІнґрід. Попрощатися з дорогою для них людиною приїхали колишні студенти, колеги покійного, а тепер професори ЛНУ імені Івана Франка Дарій Футорський, Сергій Реверчук, професори УВУ Ярослав Крик, Олек(сандр) Жизневський (США) та інші. Капсулу з останками Івана Полуляха винесли на площу Пам’яті, що в Самборі. Біля пам’ятника Провіднику ОУН Степану Бандері відбулася панахида. Її відслужили священики УГКЦ отці Дмитро Сенейко та Василь Мазур. Віддати останню земну пошану людині, яка багато років життя присвятила боротьбі за незалежність України, прийшли заступник голови районної ради Віталій Кімак, заступник міського голови Самбора Юрій Леськів, заступник голови РДА Леся Ленартович, керуючий справами райради Михайло Павлючик, станичний Братства ОУН-УПА Микола Петрущак, представники громадськості та не байдужі до нашої історії містяни. Звідси прах Івана Полуляха повезли до його рідного села Черхава, яке залишив через большевицький терор наприкінці Другої світової війни, занесли до церкви, в якій його колись христили. Капсулу з прахом похоронили на могилі, в якій покояться його рідні – мати Северина Полулях (вчителька, померла 1953 р.) та батько, директор школи Юстин Полулях (помер 1968 р.)… Іван Полулях… З балкона міської Ратуші 1 липня 1941 року Іван Полулях зачитав Акт відновлення Української державності, проголошеної у Львові 30 червня 1941 року. У 1943 році еміґрував до Берліна, а згодом переїхав до Мюнхену, де став одним із засновників Антибольшевицького Блоку Народів. Брав активну участь в діяльності УГВР в екзилі. Підтримував тісні стосунки із Степаном Бандерою, Романом Шухевичем. … Був головним редактором журналу «До зброї». Читав лекції в Українському Вільному Університеті, став науковцем. Уперше після тривалої розлуки приїхав в Україну 1992 році. Читав лекції в різних вишах. Виплекав низку студентів, які завдяки йому прославилися науковими працями…».

…Ми пам’ятаємо Тебе, дорогий наш професоре Іво Полулях… - Вічна Тобі пам’ять!

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області 




Теги:
2020-05-27 00:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар