Народжена бути єдиною - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Народжена бути єдиною

Народжена бути єдиною

Україна відзначає День Соборності — 94-ту річницю возз’єднання українських земель
Олександр ПАЛІЙ, історик, автор книжок «Історія України» (2010), «Ключ до історії України», спеціально для «Дня». Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День» з мітингу до дня соборності України 20 січня 2013 року

Акт Злуки 22 січня 1919 року, яким Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка проголосили державну єдність, показав несподівану для багатьох силу тяжіння до об’єднання частин одного народу. І коли — не в період миру і процвітання, а в час війни з переважаючими силами ворогів по всьому периметру українських кордонів.

До того ж до однієї, власної і рідної для себе держави ці дві частини одного народу входили понад сім століть тому — під час оборони Дмитром, воєводою Данила Галицького, Києва від монголо-татар 1240 року. А потім...

За царату і радянських часів це «потім» багатьма істориками подавалося як пустка. Переважно через скупість вітчизняних джерел та відсутність змоги (а частіше бажання) вивчати іноземні. Хоча знаючи, якої якості книжки робили в Києві в ХIV столітті, ясно, що в пустці такі книжки не з’являються (взяти той же Київський Псалтир 1397 р.).

Післямонгольська історія Київського та Волинського князівств (не кажучи про Переяславське, Глухівське князівства чи Поросся) незаслужено замовчувалася. Галицько-Волинську державу спіткала б та ж доля, якби не безліч збережених іноземних джерел. Тому її просто не було можливості замовчати.

Справді, Київське і Волинське князівства, які зв’язували історію князівської і козацької України, залежали від Орди (з 1240-х до 1320-х рр.). Але в Середньовіччі було мало держав, які довше були виключно сюзереном.

Надзвичайно цінним для формування нинішньої України (і незаслужено замовчуваним) був досвід автономного існування Київського князівства (хай і васального щодо Великого князівства Литовського) до 1471 року. А ще ж було спільне перебування Сходу і Заходу України в складі Речі Посполитої.

Коли історики минали 300 років між Запорозькою Січчю і Київською Руссю — наставало спрощення, яке не давало змоги пояснити зміст України.

Між тим, для мешканця Лівобережжя XIII — середини XVIII століть поїхати до Львова було майже так само звично, як і сьогодні. І навпаки. Для прикладу.

Як повідомляє посол папи Римського Плано Карпіні, кияни вже через п’ять років після монголо-татарської навали вважали своїми князями Данила Галицького та його брата Василька, а мешканці територій від Волині до Києва шанували посланника цих князів. У Києві вже був тисяцький, тобто управитель міста, а також інші знатні люди та єпископи. Галицько-волинські князі Данило й Василько давали учту в Києві на честь посла. У самому місті на той час перебували численні купці з італійських міст: Венеції, Генуї, Пізи. Це свідчить про досить швидке відновлення міста й торгівлі. Приблизно 1276 року біля р. Окунівки київський князь та загін із Луцька розгромили монголо-татар.

Попри століття іноземних впливів, штучного витравлювання національного духу загарбниками, українці Заходу і Сходу України не переставали вважати себе одним народом. Ще Богдан Хмельницький під час визвольних змагань 1648—1657 років сказав, що його мета — звільнення всіх земель «доки мова руського люду сягає». Тоді це було по Люблін.

Треба сказати, випадок потужного тяжіння між Сходом і Заходом України — один із досить унікальних у світовій історії. Висадившись в Америці, англійці, валлійці і шотландці, спілкуючись через океан, уже через пару поколінь перестали вважати себе британцями.

Ймовірно, нам посприяла географічна близькість. Хоча, проживши так само поряд всього лише 45 років у різних німецьких державах, східні й західні німці досі не можуть звикнути один до одного. Натомість українці, які з глибокого Середньовіччя не жили в справді своїй державі, не мали скільки-небудь цілісного власного економічного, політичного, інформаційного простору, через сім віків оголосили про возз’єднання. І не в часи миру і процвітання, а в буремні воєнні роки.

А все тому, що Україна як держава і народ «добре скроєна». Існують потужні історичні аргументи за цілісність і єдність України. По-перше, Україна має унікальну для Європи тяглість історичної єдності. Уже щонайменше дві з половиною тисячі років Україна становить собою цілісний територіальний організм. Усі ранні державні утворення на території України практично вкладалися в межі сучасних кордонів. У цьому питанні з сучасних європейських народів з Україною може змагатися хіба що Греція.

Велика Скіфія, перша держава на українських землях, за даними Геродота, мала розмір квадрата зі сторонами в 700 кілометрів та основою у вигляді узбережжя Чорного й Азовського морів, практично вкладаючись у сучасну територію України. Те ж саме стосується наступних протодержавних утворень — Малої Скіфії, антського союзу племен, з якого виросли поляни, як писав літописець, «іже зовомиє Русь».

Потужний антський племінний союз IV—VII століть нашої ери охоплював майже всю територію України, практично вкладаючись у межі сучасних кордонів України. Анти — безпосередній попередник Київської Русі. Більшість українських істориків слідом за Михайлом Грушевським вважають взаємодію слов’ян, пізніх скіфів і сарматів у межах антського союзу племен етнічною основою українського етносу.

По-третє, існує елементарний факт: Русь — це повна територія сучасних Київської, Житомирської, Чернігівської областей та частин Полтавської, Сумської, Черкаської і Вінницької. Руссю у VIII—XVII століттях називали виключно Центральну Україну, а з XII століття і по XX — ще й Західну. Усі інші підконтрольні Києву землі (Полоцьк, Новгород, Суздаль тощо) не вважали Руссю. Відповідно їхнє населення не вважали русинами. Цю просту істину замовчували за часів Російської імперії та СРСР, а знали про це лише у вузьких наукових колах. Хоча вона підтверджується сотнями літописних згадок. Радянська пропаганда робила з цієї ситуації кумедний вихід, який сам по собі багато про що свідчив: видавала літописи «у переказах».

Хоча нині подекуди з’являються невігласні аргументи, що, мовляв, билини Київського циклу збережені на Півночі Росії, занесені туди найманцями київських князів, а в Україні таких творів немає, отже, в Україні зв’язок з часом Київської Русі перервано.

Таке можна плести, лише не знаючи українського фольклору з його Кирилом Кожум’якою, Змієвими валами, піснями про князів Мстислава, Берладника тощо. Не кажучи про тризуб, гривню (а не монгольську деньгу-таньгу) тощо.

Показово, що великих Київських та першого Галицько-Волинського князя Романа Мстиславича в літописах називають «самодержцем усієї Русі», тоді як, скажімо, про суздальського князя Андрія Боголюбського в цьому ж літописі оповідається, що він «хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі».

Російський історик Ключевський небезпідставно вважав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: «З Андрієм Боголюбським (друга половина ХІІ ст.) великорос вперше вийшов на історичну арену».

Отже, який стосунок до історії стародавнього Києва й усього Київського спадку може мати «великорос», до того, як він «вийшов на арену»?

Не меншу вагу мають аргументи етнічного характеру «за» єдність України. Східна, з одного боку, та Центральна і Західна Україна, з іншого, вирізняються лише тим, що Центральна і Західна Україна становили «ядро» Київської Русі, а Східна й Південна Україна колонізована відносно нещодавно. Однак «секрет» гомогенності України полягає в тому, що і Східна, й Південна Україна колонізовані переважно вихідцями з тієї-таки насамперед Центральної та, значною мірою, Західної України.

І Східна, і Південна Україна своєю історією міцно прив’язані до решти держави. Донбас почали приєднувати до України ще Володимир Мономах та Ігор Святославич, герой «Слова о полку Ігоревім».

Задовго до Джона Юза та Російської імперії, десь наприкінці XV століття на Донбасі постають численні поселення українських козаків, згодом об’єднаних у Кальміуській паланці Війська Запорізького.

Київські князі контролювали південь України на Дунаї. Місто Олешки на Херсонщині, блюзнірськи перейменоване більшовиками на Цюрупинськ, — стародавній оплот Київської Русі на Причорномор’ї, яке, переживши й відбивши численні навали орд, впало лише під ударами монголо-татар.

Землі Східного Криму — стародавня власність Київської держави, підвладне Київським, Галицьким і Чернігівським князям князівство Тмутаракань. Київський князь Володимир Великий взяв Корсунь (Херсонес) задовго до того, як на його місці постав Севастополь.

Землі Війська Запорізького охоплювали майже всі терени сучасного Південного Сходу України — землі Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської та Луганської областей.

Український козак Іван Сірко захоплював Очаків та Перекоп раніше за маршала Мініха. Український козак Петро Сагайдачний брав Феодосію та Євпаторію ще тоді, коли вони називалися Кафою та Гезлевом, задовго до заснування першого російського флоту. Запорізькі козаки багато разів брали штурмом татарське укріплення Хаджибей, ще до того, як його стали називати Одесою.

Так само землі півдня Бессарабії та Буковини належали галицьким князям тоді, коли румунської та молдовської державності ще не було. На півдні терени Галицького князівства сягали Чорного моря і Дунаю. Таким чином, галицькі землі, які в Х—ХІ століттях прийняли чимало слов’янських втікачів із півдня, відвоювали у степовиків стародавні землі племені тиверців та вийшли до Чорного моря, взявши під контроль Чорноморське узбережжя в районі сучасної Одещини задовго до волохів, які прийшли туди лише в XIV столітті. Більше того, нинішнє місто Галац у Румунії має історичну назву Малий Галич, оскільки було одним із головних міст залежного від Галича Берладського князівства, задовго до того, як у тих краях з’явилися волохи. Те ж саме стосується нині румунських міст Бирладь (Берладь) і Текуч (Текуча). Не кажучи вже про, по суті, всі терени нинішньої Молдови, заселені слов’янським племенем тиверців задовго до формування молдовського етносу і державності.

Фактом є те, що ті терени, які становили «ядро» Київської Русі, тобто Центральна і Західна Україна, є україномовними, з дещо сильнішою національно-державною самоідентифікацією.

Ті ж, які були колонізовані відносно нещодавно, є переважно російськомовними. Утім, така російськомовність Східної та Південної України виникла зовсім нещодавно — упродовж життя двох-трьох поколінь, при цьому безліч нинішніх російськомовних ще пам’ятають своїх україномовних бабусь. Відмінність, яка розмежовує Центрально-Західну і Південно-Східну частину України, має виразно ментальний характер, а не якийсь глибинний етнічний чи історичний. Ця різниця — в товщині радянських нашарувань, які різною мірою присутні і на Сході, і на Заході, і в Центрі України. Ці нашарування природно товщі там, де переважав пролетаріат та була відсутня національна інтелігенція.

Тому кожен рік життя в Українській державі наближає нас до того часу, коли ці нашарування уже не впливатимуть вирішально на політику окремих регіонів та держави. Основний історичний пафос української культури, який чутно в усіх її творах починаючи зі «Слова о полку Ігоревім» — це заклик до єдності. Перед смертю Ярослав Мудрий сказав синам: «І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим». Інший забутий персонаж вітчизняної історії — скіфський цар Скілур у ІІ столітті до н. е. перед смертю запропонував кожному зі своїх численних синів зламати пучок дротиків. Коли жоден із них не зміг цього зробити, він перед ними легко зламав усі дротики по одному, пояснюючи синам, що діючи спільно, вони залишаться сильними, а розділившись і ворогуючи між собою, загинуть.

Цю логіку інстинктивно розуміє український народ навіть тоді, коли її не розуміють політики. Українці з усіх регіонів «нутром» відчувають потребу єдності. До речі, Україна в середині 1990-х років дуже філігранно здолала інспірований іззовні привид сепаратизму діями тодішнього керівництва держави та силових структур. Особливо якщо порівнювати з сусідніми Молдовою, Грузією чи Росією. Можливо, нам допомогло й те, що в сепаратизму просто немає надії вирости з українського ґрунту. Жодної внутрішньої логіки та історичної легітимності він не має. Зокрема, й у Криму, де першою слов’янською державою була Київська (Руська), яка свого часу взяла найбільшу фортецю регіону та контролювала схід півострова не менше років, аніж Крим контролювала держава зі столицею в Петербурзі та Москві.

Тому День Соборності 22 січня — одне з найбільших свят України. Крім усього іншого, воно свідчить, що і найтяжчі часи мають свій сенс — вони дають шанс проявитися кращим рисам людей і народу.

КОМЕНТАРI

Відчуття єдності країни залежить від того, наскільки українці різних регіонів знають одне одного і, відповідно, розуміють. Що треба зробити на державному рівні, і що може зробити кожен із нас, щоб наблизити мешканців різних регіонів одне до одного, мати більше можливостей виробляти спільні смисли?

ПОТРІБЕН ПОТЯГ ДО САМОДОСТАТНОСТІ

Ігор ГУЛИК, політичний експерт, головний редактор «Львівської газети»:

— Політики завжди — і за Кучми, і за Ющенка, і тим паче, за Януковича — розігрували регіональну карту, при цьому на словах залишалися великими «соборниками». Отже, на державу (принаймні ту, яку маємо у цю хвилю) надій мало. Хіба українська спільнота винайде політичну силу, зрозумілу для Сходу і Заходу, відповідальну за країну і послідовну у втіленні своїх програмових засад. Але чомусь того наразі не видно. Можливо, тому що дочасна політика «розділяй і владарюй» виявилася ефективною з точки зору прагнень тих, хто її застосовував.

І ще одне. Як на мене, то для єдності країни бракує цілком далеких від цієї сфери речей. Гідних заробітків та інфраструктури, зокрема. Чи може дозволити собі галицький пенсіонер подорожувати Україною, щоб хоч на схилі віку пізнати державу, у якій він жив?.. Чи може більшість шахтарських дітей із депресивних селищ отак запросто сісти у потяг і побути декілька днів на карпатських верховинах?.. Звідки у тих і в інших уявлення про Схід та Захід? Із зомбо-ящика? Доволі сумнівне, ба навіть шкідливе джерело новин...

Що можна зробити на рівні особистому? Те, що вже упродовж десятка років роблять львівські родини, громадські організації. Влаштовують для дітей зі Сходу зимові канікули «Різдво разом». Чомусь, щоправда, я не чув, щоб на протилежному кінці країни було щось схоже. Але така ініціатива, нехай і негучна, нехай і слабка (бо до Львова може приїхати обмежене коло донців), з часом проростає порозумінням, принаймні неантагоністичним ставленням одне до одного.

Ну, і, звісно, просвіта. Бо як відкрити очі на власну історію, дуже часто спільну, людям, які нічого не читають, не хочуть вчитися, воліють перебувати у полоні накинутих їм комфортних стереотипів? Можливо, приклад банальний, але я чомусь переконаний, що багато моїх земляків дізналися про Рух Опору на східноукраїнських землях лише зараз, взявши у руки «Залишенця» Василя Шкляра. А хто на Запорожжі знає, звідки родом легендарний Сагайдачний? Певно, для багатьох буде відкриттям, що козацький дух має витоки із самбірських Кульчиць...

Можна вигадувати безліч шляхів до порозуміння і вироблення спільних сенсів. Але чомусь у мені превалює скепсис. Річ у тім, що для цього потрібне бажання кожного і розуміння потреби власного розвитку. Так би мовити, потяг до самодостатності. А цього, на жаль, катма. Є «Фейсбук» і «тєлік», у кращому випадку — церква в неділю, і на тому буде...

Я БАЧУ УКРАЇНУ ЯК ТИПОВУ КОМУНАЛКУ

Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом», телеканал ЗІК, Львів:

— Різні регіони України не знають одне одного, не розуміють і не хочуть розуміти. Та й не повинні. Ніхто нікого не повинен осягати. Ніхто ні на кого не має посягати. Ніхто нікого не повинен переконувати. Ніхто ні перед ким не мусить виправдовуватися. Ніхто нікому нічого не винен. Натомість єдина й соборна Україна постійно примушує різні ментальності знову і знову нагострювати свої багнети. Хтось єдину соборну Україну сприймає як спільну могилу, хтось — як примус, хтось — як мрію, хтось — як відсутність іншої альтернативи, хтось — як безвідносну реальність за вікном, хтось — як «так сі стало». Я ж бачу Україну як типову комуналку. Сюди без зайвих запитань поселили всіх, хто був під рукою, і змусили співіснувати. Комусь більше вдається, комусь менше, але якість життя від цього не міняється: комуналка залишається нічиєю, а туалет, ванна та кухня — одна на всіх.

Взаємне несприйняття ментальностей настільки глибоке, що здатне вживатися в одній країні тільки завдяки відсутності повсякденного контакту між собою. Східняки приїжджають на Захід і західняки на Схід — як у гості, як туристи, як в іншу країну. І це правильно. Тільки-но починається перемішування українофобії та українофільства, маємо Колесніченка та Фаріон на одній спільній кухні.

Дифузія різних регіонів не творить ніяких спільностей. Чим більше Схід і Захід взаємопізнається, тим швидше цементується засаднича інакшість та непоєднуваність. Ми — діти різних батьків. Ми об’єднані спільним прізвищем «Україна», але батьки у нас різні, і виростали ми в різних світах. Тому ми всі ніби й рідні, ніби й чужі. Ми — насильно зведені родичі. Батько Сходу — СРСР. Батько Заходу — померлі ліберальні європейські імперії. Різні світогляди, різні цивілізації, різні досвіди. Ті, хто пробує вмістити ці два материки в одне українське тіло, пропагує насильство. Треба не примиряти, а розрегулювати ці два світи — так як двоповерхова естакада не дозволяє перетинатися дорожнім потокам.

Мушу ще ось що сказати. Сучасна держава Україна — сирота. Вона не має предтеч і не є результатом чиєїсь боротьби. Забудьте весь прогнозований пафос про вояків УПА чи червоних партизанів — це не їхня заслуга в тому, що Україна з’явилася на чистому аркуші одного серпневого дня. Зміна вивісок із радянських на українські була майже буденною. Суспільство ні тоді, ні зараз не відчуло ейфорії та відповідальності за державотворення. Тому Україна як держава не відбулася. Її немає. Є державний апарат, а держави — немає. Теперішня Україна не влаштовує нікого. Ні патріотів (бо мусять змиритися, що тут апріорі неможливо збудувати класичну національну державу). Ні пост-совок, концентровано зосереджений у Східній та Південній Україні (бо він живиться пасивним несприйняттям державності та патологічним несприйняттям всього українського). Отже, Україна — це країна людей, незадоволених Україною. Утримування такого стану речей вигідне лише владі, яка, користуючись нагодою, вичавлює все, що можна. Українська державність — це трофей «еліти» і предмет роздратування населення.

Людоньки, ми загубилися в часі. 65 років тому у Львові вмирали за самостійну Україну, а на Сході — за Сталіна. Антагоністи вжитися в одній комуналці не можуть і не повинні.

ДУЖЕ ВАЖЛИВЕ ЗНАННЯ ПРАВДИВОЇ ІСТОРІЇ

Володимир ТЕРЕЩУК, директор Устилузького народного музею-садиби Ігоря Стравінського, Волинь:

— У нашому музеї бували відвідувачі не тільки з різних регіонів України, а й з різних країн світу. Адже Ігор Стравінський є композитором світового значення. Та хотів би повести мову не про це, а про те, що, на жаль, мало відомо: його батько був українофілом, мешкаючи у Петербурзі мав унікальну бібліотеку україніки. Він навчався у Ніжинському ліцеї і Київському університеті, вивчав творчість Тараса Шевченка. Батько прилучав до українства і своїх синів, зокрема й Ігоря. Та про цю сторінку біографії роду Стравінських, на жаль, наші відвідувачі або не знають нічого, або знають дуже мало. Тому для розуміння того, що Україна є нашим спільним домом, дуже важливе, на мою думку, знання історії. Знання саме правдивої історії, котра не повинна обмежуватися лише Бандерою чи Махном, а бути значно більшою і глибшою для кожного, хто живе на українській землі.

У зв’язку з цим часто згадую торішній візит в Устилуг одного зі шведських дипломатів. Він умисне привіз сюди свою 5-річну (!) дочку, котра у такому ранньому віці вже вміла і читати, і писати. Відвідувала музичну школу і грала на скрипці. Він вважав, що його дитина має знати не тільки свою історію, а й історію країни, в якій випало мешкати родині її батьків. Музею цей дипломат подарував книжку відомого шведського історика Петера Енглунда «Полтава». Вона мала великий успіх у Швеції, її видано величезним тиражем, перекладено на кілька мов, зокрема і російську. А цікаво було б, до речі, прочитати її й українською... Бо такої уваги до власної історії Україні ще треба вчитися, і це прерогатива саме держави. Якщо ця держава, звісно, бажає, щоб громадяни не ділилися за регіональною ознакою, а відчували причетність до держави єдиної для всіх. Ця книжка, як з’ясувалося, дуже сприяла інтересу шведів до власної історії. Якщо і наша держава сприятиме виданню книжок правдивих, безпристрасних, і вони будуть виходити нормальними, а не мізерними тиражами, то Схід і Захід подивляться один на одного теж відкритішими очима. Бо насправді ми не такі вже різні, як нас хочуть подати.

УСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДИТИНСТВА

Павло ГАВРИШ, голова Херсонської міської організації Народного Руху України:

— Розуміння між людьми приходить перш за все через спілкування. Тому від того як підтримуються зв’язки між людьми і наскільки таке спілкування продуктивне, залежить наскільки правильно і точно вони можуть зрозуміти одне одного. Все починається з дитинства. Чим більше дітей із різних регіонів країни будуть пізнавати життя своїх однолітків, тим легше у майбутньому їм буде зрозуміти одне одного. Певною мірою це залежить від налагодження зв’язків між різними областями України. Таку дитячу дипломатію у свій час започаткував НРУ програмою обмінів делегаціями на Різдвяні та Великодні свята у західні області, а влітку відповідні делегації приїжджали до своїх друзів, з якими вони потоваришували взимку. Це тільки один із напрямків.

Такому взаєморозумінню також сприяють різноманітні конкурси та фестивалі, в яких беруть участь представники з усієї України різних вікових груп за багатьма напрямками як в науковій, так і культурній сферах.

Це також різноманітні зв’язки різних рівнів органів місцевого самоврядування в рамках як державних програм, так і інших заходів, які сприяють розвитку відповідних територій і зміцненню порозуміння загалом у державі.

Ще на один аспект цього питання необхідно звернути велику увагу. Довгий час Україна не мала стабільного державного розвитку. Історично так складалося, що українці більшу частину своєї праці спрямовували на боротьбу за самостійну соборну державу. Коротка реалізація своєї державотворчої мрії змінювалася довгими періодами збереження української національної ідеї, навіть якщо з певних обставин її носії були приречені в боротьбі з окупантами. Враховуючи цей аспект, необхідно сказати про важливу роль у забезпеченні єдності українського народу знання історії держави, яку б викладали з українського погляду, а не з погляду тих або інших завойовників. А це вже залежить від потужності роботи українських істориків у наукових змаганнях. І чим більше українців буде знати історію своєї держави з українських державницьких позицій, тим краще буде розуміння між громадянами країни. Розуміючи спільну українську історію, знаючи нашу українську культуру і орієнтуючись на духовність, ми будемо мати і спільне державницьке майбутнє.

ПОКИ НЕМАЄ РЕАЛЬНОЇ МОЖЛИВОСТІ ОБ’ЄДНАТИСЯ

Микола ГОРДІЧЕНКО, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Дніпропетровської консерваторії ім.Глінки:

— Ніщо так не зближує й не об’єднує людей, як спільна боротьба за свої соціально-економічні права та реальну демократію, коли громадянин має право на власний голос. Така боротьба може згуртувати народ перед лицем влади олігархів і чиновників. Зараз українці роз’єднані й не здатні захищати свої інтереси, як це можуть робити громадяни європейських країн. Наші громадяни розділені по регіонах, хоча кожного жителя України, у Львові або Донецьку, передусім хвилюють життєві проблеми — як прогодувати сім’ю, виростити дітей, налагодити людське життя. Натомість ми бачимо вражаючі речі. Бідна країна Україна посідає перше місце в Європі щодо дорогих автомобілів. Лише у Дніпропетровській області, за даними статистики, автомобілів, що коштують понад 100 тисяч доларів США, нараховуються близько 7 тисяч. Тобто розкішне життя веде певний прошарок людей, що мають доступ до влади, а основна маса населення зводить кінці з кінцями. При цьому їм розповідають про те, як один регіон об’їдає інший. Насправді прості громадяни не мають жодного впливу на свою долю. Усе вирішується за них вузьким прошарком політиків, а роль громадян зводиться до формальної участі у виборах, яка нічого не визначає, оскільки їм пропонують голосувати за вже відібраних людей. Усі нинішні партії й навіть профспілки перебувають у руках функціонерів і не формуються знизу до верху на принципах внутріпартійної демократії, як у Європі. Тому у громадян України різних регіонів поки немає реальної можливості об’єднатися для захисту своїх прав — це суперечить інтересам правлячої «еліти». Звісно, зміна такої ситуації колись назріє й обов’язково станеться, але коли саме — це велике питання.

Теги:
2013-01-22 10:33:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар