На сторожі добутої волі - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » На сторожі добутої волі

На сторожі добутої волі

До 90-річчя проголошення IV Універсалу Центральної Ради
Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України

Після оприлюднення М. Грушевським 7 (20) листопада 1917 р. III Універсалу, яким була утворена Українська Народна Республіка, Центральна Рада продовжувала українізацію всіх галузей життя, в першу чергу — розбудову української державності. В Універсалі окреслювались кордони УНР (зберігаємо стиль і орфографію архівного документу): «До території Народньої Української Республіки належать землі, населені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Таврія (без Криму) і всі ті частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини та инших губерній, де більшість населення — українська». Нагадаємо, що, наприклад, Катеринославська губернія об’єднувала тоді майже всю територію сучасних Дніпропетровської, Донецької, Луганської та Запорізької областей. Тобто кордони УНР простягались від Волині і Підляшшя на заході до Слобожанщини і Донбасу включно — на сході. Було заявлено протест проти спроб вилучити з української держави землі Волині, Галичини, Буковини, Холмщини, Підляшшя. Так було покладено початок соборності України, важливою подією на шляху до якої став пізніше Акт Злуки УНР та ЗУНР (1919 р.). А потім цей процес продовжило об’єднання українських земель за підсумками Другої світової війни в складі УРСР, кордони якої успадкувала нинішня незалежна держава.

23 листопада було укладено перемир’я на фронтах Першої світової у межах української території. Створюється власна дипломатична служба — Генеральне Секретарство міжнаціональних справ перетворюється в Генеральне Секретарство міжнародних справ. Франція і Велика Британія повідомили про призначення своїх представників при уряді УНР. З кінця грудня делегація УНР розпочала переговори про мир із державами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина).

Було прийнято закони про виключне право УЦР видавати законодавчі акти в УНР, про утворення Генерального і Апеляційного судів, про прокурорський нагляд, про випуск власних українських грошей (карбованця, який ділився на 200 шагів), про державні кошти, про головну скарбницю та Державний банк УНР, про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати, про організацію військового секретарства, про Чорноморський військовий та торговельний флоти, розпочато підготовку конституції, земельного кодексу, закону про національно-персональну автономію та ін. Всі податки і прибутки на території УНР були оголошені належними до її скарбниці. На виборах у листопаді—грудні 1917 р. до всеросійських Установчих зборів в Україні за більшовиків проголосувало тільки 10 % виборців, а за українські політичні партії — понад 75 %.

Активно діяв уряд УНР на чолі з В.Винниченком. Постановами й ухвалами Генерального Секретаріату його влада була поширена на всі губернії України, затверджено статут «Вільного козацтва», запроваджена постанова від 17 листопада 1917 р.) щодо обов’язкового використання в урядових установах в центрі і на місцях української мови як державної, визнано за необхідне реорганізувати і демократизувати штаб КВО, забезпечити збереження громадського і особистого майна, охорону пам’яток природи і культури тощо. На початку 1918 р. Генеральний Секретаріат було перетворено в Раду Народних Міністрів УНР, головою якої було призначено В. Голубовича.

Проте з кінця листопада ситуація в Україні почала загострюватися. В кінці жовтня — на початку листопада повалення більшовиками самозваного * російського Тимчасового уряду (який всіляко опирався самовизначенню українства, навіть дав наказ притягти його керівників до суду «за сепаратизм» і підготувати в петроградській тюрмі камери для їхнього ув’язнення) створило сприятливу ситуацію для відновлення української державності. Центральна Рада співпрацювала з київськими більшовиками, представники яких входили до її складу, в протистоянні з силами, що підтримували збанкрутіле російське керівництво.

Але невдовзі курс більшовиків на негайне розгортання світової революції на основі хибного трактування інтернаціоналізму, яке розглядало враховування національних особливостей, в т.ч. і «Декларацію прав народів Росії», тільки як тимчасову тактику, а також побоювання об’єднання сил, які не визнали Раднарком, призвели до конфронтації з УНР.

Раднарком розглядав народне господарство України як могутню підойму економічного розвитку Росії і будівництва в ній соціалізму, але, як зазначив В. Винниченко, біло-червоно-синього, тобто кольорів прапору колишньої Російської імперії. Над багатьма більшовиками того часу відчутно тяжів вплив російського великодержавного шовінізму з його тезою: «Яка там Україна! Все це дрібнобуржуазні вигадки. Хохли — ті ж росіяни». Така невігласька, не раз спростована думка нерідко брала гору над теоретичними висновками і політичними заявами, що згубно позначалось на перебігу подій.

До того ж наприкінці 1917 р. в центральних губерніях відчувалась гостра нестача продовольства. Керівництво УНР намагалось допомогти у вирішенні цих проблем: направляло до Петрограда, Москви, інших російських міст, на Північний і Західний фронти ешелони з продовольством, закликало населення продавати туди харчі в приватному порядку. Але оплата за ці поставки так і не надійшла. Не бажаючи та й не вміючи налагодити нормальні, взаємовигідні економічні відносини, тодішні російські керівники вирішили взяти все необхідне з України силою.

В кінці листопада 1917 р. київські більшовики підготували повстання з метою повалення влади Центральної Ради. Коли про це стало відомо, 1-ша українська гвардійська дивізія під керівництвом полковника Ю.Капкана оточила і роззброїла збільшовізовані військові частини. Їх відвезли на вокзал і відправили в Росію. Тоді 3 (16) грудня 1917 р. Раднарком Росії ухвалив «Манифест к украинскому народу с ультимативними требованиями к Украинской Раде». У маніфесті поряд з формальним визнанням УНР і національних прав українського народу містилась вимога припинити формування української армії, не пропускати на Дон російські козацькі полки, що залишали фронт, не обеззброювати загони Червоної гвардії. У разі невиконання цього ультиматуму протягом 48 годин оголошувався стан війни між радянською Росією та Україною.

ПАРАД НІМЕЦЬКИХ ОКУПАЦІЙНИХ ВІЙСЬК. КИЇВ, ВЕСНА 1918 р.

4—6 (17—19) грудня 1917 р. у Києві українськими більшовиками і Центральною Радою було проведено 1-й всеукраїнський з’їзд рад, у роботі якого взяло участь понад двi тис. делегатів. З’їзд кваліфікував ультиматум РНК як чинник, здатний розірвати федеративні зв’язки, до яких прямує українська демократія, і ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради. 124 делегати від 49 рад, які не поділяли такої позиції, залишили з’їзд і виїхали до Харкова. Там вони об’єдналися з делегатами з’їзду рад Донбасу та Криворіжжя, 12 (25) грудня 1917 р. проголосили себе з’їздом рад робітничих і солдатських депутатів України за участю селянських депутатів і заявили про встановлення радянської влади в УНР як частині Росії. Було створено Центральний виконавчий комітет рад УНР і уряд — Народний секретаріат. Ця влада репрезентувала меншість населення, що підтвердили й вибори до українських Установчих зборів, які відбулися наприкінці 1917 р.: із 172 депутатських місць більшовики здобули лише 34. Вибір народу був за українськими партіями.

Одночасно почала використовуватись тактика роздроблення української національної території на регіональні республіки — Донецько-Криворізьку, Одеську, Таврійську і т.п., як частини «единой и неделимой России». Цим відверто відкидалась можливість існування суверенної соборної української держави.

УНР не раз пропонувала Раднаркомові мирні переговори. Ряд українських більшовиків, зокрема, Ф.Артем, теж намагались запобігти воєнним діям. Але 10 грудня 1917 р. за наказом главковерха М. Криленка наступ на Україну (з Північного, Південно-Західного й Румунського фронтів) розгорнули підрозділи російських радянських військ під командуванням М. Муравйова, Р. Берзіна, Р. Сіверса. До них приєднувалися і місцеві червоногвардійці. Невдовзі в їхнiх руках уже були Харків, Полтава, Одеса, Чернігів, Катеринослав. Війська М. Муравйова стояли на підступах до Києва. Таким чином не війська УНР вступили в російські землі, а воєнні формування російського Раднаркому розпочали бої в Україні.

Військова ситуація була не на користь УНР. Вона не мала розбудованої армії, відповідної інфраструктури, стрункої системи командування і оперативних взаємозв’язків, розробленої стратегії і й тактики оборони краю. І головна причина такого стану полягала не в розбіжності поглядів тогочасних українських провідників. Історія не відвела тоді для військового будівництва необхідного часу і коштів. Адже створене в червні 1917 р. Генеральне секретарство військових справ невдовзі на вимогу Тимчасового уряду було скасоване. Українізовані військові частини, воєнні комітети, воєнізовані громадські об’єднання (загони «вільних козаків», «гайдамаків», «січовиків» тощо) потребували загального професійного командування, відповідної військової виучки, матеріально-технічного забезпечення, вироблення і вмілого застосування стратегії, тактики, прийомів силового протиборства з супротивником. Відновлене тільки на початку листопада Генеральне секретарство військових справ намагалося надолужити втрачене. Було створено Генеральний військовий штаб, призначались верховні головнокомандуючі військами УНР, мінялись керівники військового секретарства (міністерства) — С. Петлюра, М. Порш, О. Жуковський. Але, як зазначав В.Винниченко, «не в особах була річ. Коли б ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів помогти Центральній Раді та Генеральному Секретаріатові, то й то не помогло би». Поряд з браком досвіду, прорахунками, зокрема, в соціальній сфері, загальним безладом і розрухою на захисті здобутої волі негативно позначалась катастрофічна нестача часу. Проблеми оборони краю доводилось вирішувати нашвидкоруч, в ході військових дій, що розгортались.

Щоб прискорити укладення мирного договору з Четверним союзом, 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV Універсалом оголосила Україну самостійною державою. Цим юридично було закріплено самостійний статус УНР, яка фактично з моменту проголошення III Універсалу була створена і діяла як незалежна республіка.

Замирення на фронтах Першої світової, де, природно, були зосереджені основні регулярні війська, дозволяло використати їх для боротьби з новою загрозою. Південно-Західний і Румунський фронти були об’єднані в Український фронт з відповідним штабом. Його 1-ий Український корпус на чолі з генерал-лейтенантом П. Скоропадським роззброїв збільшовизовані частини, які загрожували УНР та її столиці Києву з заходу і півдня. Але боронити державу від небезпеки, яка насувалась з півночі та сходу, достатніх сил не було — там знаходились тільки розрізнені запасні та тилові підрозділи.

Негативно позначилось на обстановці і зволікання в УНР з вирішенням гострих соціальних питань, реальним виконанням прийнятих законів і постанов, зокрема, щодо розподілу поміщицьких земель. Намагаючись здійснити останнє не стихійно і хаотично, а цивілізовано, на основі відповідного закону, Центральна Рада запізнилась з його прийняттям. На заклик же більшовиків негайно забрати ці землі, солдати (армія складалась переважно з селян) кидали свої частини і прямували додому, щоб встигнути до розподілу поміщицьких земель і майна. Та й чимало з них не хотіли далі воювати, зазнавши тяжких випробувань на фронтах Першої світової. Після укладення перемир’я з Четверним союзом розпочалась масова стихійна демобілізація, солдати залишали військові підрозділи і юрбами прямували додому, намагались уникнути участі в новому воєнному конфлікті. Чимало українізованих підрозділів розпадались на очах або проголошували нейтралітет чи навіть переходили на бік супротивника. Багато хто перебував в полоні ілюзій про армійське і фронтове братство: з обох сторін знаходились вояки, які ще недавно в шерегах однієї армії пліч-о- пліч стояли в окопах світової. Відповідна ж роз’яснювальна і виховна робота велась слабо. Та й керівники УНР не сподівались, що протистояння буде таким жорстоким і кривавим. Це була трагедія і для жертв, і для переможців. Народи заплатили страшну ціну за політичну нетерпимість, теоретичні недолугості, сподівання на силові методи вирішення суспільних проблем.

УЦР у своєму IV Універсалі закликала українство «непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою волю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української». Але сили були надто нерівні.

У самому Києві більшовики підняли на збройний виступ робітників і службовців «Арсеналу», залізничних майстерень і Південноросійського заводу. Воно було придушене із значними жертвами. Ще раніше було арештовано і без слідства та суду вбито одного з керівників київських більшовиків Л. П’ятакова. Все це ще більше загострило протистояння. Після п’ятиденного артилерійського обстрілу 26 січня 1918 р. війська М. Муравйова зайняли Київ. Внаслідок масового терору було вбито декілька тисяч осіб. Українські друкарні, книгарні, школи закривались, вивіски зривались, топтались портрети Т. Г. Шевченка. За вживання української мови арештовували або принаймні звинувачували в контрреволюції. Пограбування банків, заборона українських грошей і довільна зміна цін на продовольчі й промислові товари призвели до паніки та анархії. Розпочався масовий вивіз продовольчих товарів до Росії.

Захоплення більшовицькими військами Києва прискорило переговорний процес у Бресті. 27 січня (9) лютого 1918 р. було підписано мирний договір між Україною, з одного боку, і Четверним союзом, з іншого. Це змусило РНК Росії припинити війну з Україною. За умовами договору Німеччина та її союзники визнавали незалежність Української держави та її органи влади, кордони, які мали проходити по межах проживання корінного населення, і зобов’язувалися повернути всіх військовополонених, котрі захочуть цього. Україні надавалася воєнна допомога. Війська повинні були дислокуватися на північних кордонах з Росією лише до ратифікації договору і стабілізації становища в УНР. За це Україна за певну оплату мала поставити країнам Четверного союзу 60 млн. пудів зерна, близько 3 млн. пудів м’яса, 400 млн. штук яєць, 37,5 млн. пудів залізної руди та іншої продукції.

Водночас радянський уряд України — Народний секретаріат — не зміг налагодити ефективну роботу. На місцях спершу навіть Харківська рада робітничих депутатів не хотіла його визнавати. Почався розпад України на окремі частини. У січні 1918 р. в Одесі було проголошено Одеську радянську республіку, через декілька днів — Донецько-Криворізьку республіку. Всі ці події, зміни політичних режимів загострили й без того тяжке економічне становище України, ще нижче впав рівень життя. Внаслідок неефективного управління зменшилося виробництво продукції на багатьох заводах, фабриках, шахтах, що були оголошені націоналізованими, зростало безробіття. Занепало чимало великих сільськогосподарських підприємств, які належали великим землевласникам. Селяни порозбирали по окремих дворах худобу, реманент, насіння, чимало будівель і обладнання було розібрано чи зруйновано і спалено.

8 (21) лютого 1918 р. німецька та австрійська армії почали просуватися в глиб України. Разом із ними йшли військові частини, що залишились вірними Центральній Раді. Радянські загони відступали. 2 березня німецькі підрозділи і війська Центральної Ради увійшли до Києва, а до кінця квітня 1918 р. під їхній контроль перейшла вся територія України. На початку березня до Києва повернулась і Центральна Рада. У містах і селах України іноземні війська, як і Центральну Раду, зустрічали досить стримано. Населення було незадоволено загальною розрухою, подальшим падінням рівня життя. Переживши страхіття воєнних дій, люди не знали, чого можна чекати від німців і австрійців. У відозвах до населення наголошувалось, що мета приходу іноземних союзних військ — відсіч більшовицької агресії та відновлення в Україні законної влади — Центральної Ради. Своє невтручання в українські справи декларувало і німецько-австрійське командування.

Центральна Рада продовжувала розбудову Української держави. Було ухвалено закон про запровадження в УНР нового (григоріанського) календаря з 16 лютого 1918 р., яке вирішено вважати першим днем березня, середньоєвропейського часу, затверджено закони про громадянство УНР, про землю, герб держави — тризуб. У грошовий обіг було додатково введено гривню, яка за вартістю дорівнювала половині вартості карбованця УНР, випущеного ще в грудні 1917 р.; встановлено новий адміністративно-територіальний устрій України (скасовано губернії та повіти, УНР тепер ділилась на землі — їх було 32). 24 березня 1918 р. опубліковано закон про державну мову УНР — українську. Тривала підготовка конституції, передбачалося на початку травня зібрати всеукраїнські Установчі збори. Провадились заходи в царині культурного будівництва.

Одначе далеко не все вдавалося здійснити Центральній Раді. Надто складними були об’єктивні конкретно-історичні умови, не обійшлося без помилок і прорахунків.

Українська Центральна Рада, попри всі невдачі, разом з народом «штурмувала небо», у виключно складних умовах заклала підвалини українізації всіх галузей життя, що стало фундаментом відродження нації. Здобутки, напрацювання, досвід УЦР не змогли ігнорувати будь-які наступні продовжувачі справи української державності в різні історичні періоди.

 


* Цей уряд було самочинно утворено 2 березня 1917 р. на приватному зібранні 13 депутатів (із загальної їхньої кількості 441) Державної Думи, які самі себе проголосили комітетом останньої. Дума не обирала цей комітет, її діяльність була зупинена царським указом 25 лютого 1917 р., і більше вона не збиралася. Та навіть у повному складі Дума була дорадчою структурою, не мала права формувати чи затверджувати уряд. Ніякого ж представницького форуму, який би надав легітимність самозваному Тимчасовому уряду не було скликано. В той же час в квітні 1917 р. Український Національний з’їзд (конгрес), в якому взяли участь понад 700 виборчих делегатів з усієї України, обрав склад Центральної Ради, її керівництво і доручив їй боротись за права і вольності народу, тобто надав їй легітимного характеру.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2008-01-19 17:25:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар