На перехресті двох доль - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » На перехресті двох доль

На перехресті двох доль

Ігор Сюндюков

Стежити за еволюцією поглядів, думок, за несподіваними поворотами доль людей — справа повчальна й доречна в усі часи. Надто коли йдеться про яскраві, непересічні особистості, котрі залишили помітний слід у вітчизняній історії, котрі чесно й свято прагнули виконати свій обов’язок перед рідним народом. І навіть їхні помилки, неминучі тоді, коли людина не бажає «сидіти на високій горі» та зверхньо споглядати за «мурашиною» суєтою грішних співгромадян, а, навпаки, відчуває себе залученою до всіх колізій, вибухів, конфліктів драматичної доби — навіть такі помилки містять надзвичайно важливі уроки для нас, сьогоднішніх. Почувши «з перших вуст» сповідь подвижників українського національного відродження, ми не лише ясно бачимо їхні прорахунки та ілюзії (а хто сказав, що нащадки не «спіймають» на ілюзіях нас самих через кілька десятків років, а то й раніше?), а й мусимо засвоїти високий приклад істинної, невмирущої самореалізації та успішності: служити Україні, її культурі, її державності, утвердженню національної та соціальної свободи на її теренах.

Євген Харлампійович Чикаленко (1861—1929) та Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951) не лише добре особисто знали один одного, а й залишили нам обширне листування впродовж майже тридцяти років (1902—1929), уважне вивчення якого дає ключ не лише до пізнання перипетій цих двох доль, а й до розуміння причин перемог та поразок українських визвольних змагань першої чверті ХХ ст. Їхня дружба, їхні тривалі контакти (як суто особистісні, так і наповнені гострими дискусіями на політичні, громадські, літературні теми), самі їхні незгоди є, безумовно, принципово важливими для нас і зараз. І тому листування Є. Х. Чикаленка та В. К. Винниченка, велика заслуга в науковому опрацюванні та публікацій якого належить зокрема Володимиру Панченку, професору НАУКМА, постійному авторові «Дня», та філологу Надії Максимець і багатьом іншим фахівцям, які брали участь у цій важливій справі, — це винятково цінний документ історії.

ЄВГЕН ЧИКАЛЕНКО — ОДНА З НАЙШЛЯХЕТНІШИХ ПОСТАТЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ, ПАТРІОТ УКРАЇНИ НЕ НА СЛОВАХ, А В РЕАЛЬНИХ СПРАВАХ, БУДУЧИ ЗАМОЖНОЮ ЛЮДИНОЮ, ВКЛАВ ВЕЛИЧЕЗНІ СУМИ ОСОБИСТИХ КОШТІВ У СПРАВУ ДУХОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НАШОЇ НАЦІЇ / ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ ВИННИЧЕНКО СТАВ ЗНАМЕНИТИМ УКРАЇНСЬКИМ ПИСЬМЕННИКОМ. І ЗАСЛУГА ЧИКАЛЕНКА — ВИМОГЛИВОГО КРИТИКА, ДО ПОРАД ЯКОГО ВИННИЧЕНКО ДАЛЕКО НЕ ЗАВЖДИ ДОСЛУХОВУВАВСЯ, — ТУТ ВЕЛИЧЕЗНА

Передовсім тому, що перед нами — люди справді великого масштабу (повторюємо, з усіма їхніми ілюзіями та помилками). Євген Харлампійович Чикаленко, нагадаймо, — одна із чільних постатей українського національного руху початку минулого століття (багато в чому особистість взагалі унікальна, ще зовсім не достатньо пошанована в нашій державі): з 1900 року — активний член Старої київської громади, видатний, єдиний в Україні меценат національно-культурного відродження, «спонсор» (висловлюючись сучасною мовою) журналу «Киевская старина», який видавала ця Громада (надавав кошти для оплати авторських гонорарів зі своїх особистих статків!), людина, яка постійно дбала про популяризацію журналу, збільшення кількості передплатників, про якість опублікованих творів. Саме Євген Чикаленко ініціював конкурс на найкращу «Історію України» або український історичний роман і передав для заохочення переможця 1000 рублів із власних коштів. Впродовж 1902—1905 рр. Чикаленко виділив солідну суму — 25 тис. рублів із власних джерел! — на спорудження у Львові гуртожитку для студентів, у тому числі з Наддніпрянської України («Академічний дім»), які навчалися у Львівському університеті й політехніці. Євген Харлампійович був одним із засновників Української демократичної партії (однієї з перших ліберальних політичних організацій українського національного руху початку ХХ століття). І, нарешті, головне. Без перебільшень, справою життя Є. Чикаленка стало видання першої в Наддніпрянській Україні щоденної української газети (з першого номера, що вийшов 31 грудня 1905 року, — «Громадська думка», з вересня 1906 р. до початку Першої світової війни — «Рада»). Додамо до цього, що Чикаленко, який був редактором, єдиним «спонсором» та «менеджером» «Ради», впродовж цих років знаходив можливості й сили матеріально підтримувати багатьох визначних українських письменників (один приклад із багатьох, але доволі яскравий — Михайло Коцюбинський). І другий герой нашої розповіді, Володимир Винниченко, також був одним з них.

Ми знаємо про Володимира Кириловича як про одну з найяскравіших молодих «зірок» на небосхилі української літератури 1900—1917 рр., згодом — відомого політичного діяча, чільника Генерального секретаріату Української Центральної Ради та Директорії УНР. Але далеко не всім відомо, що шлях у літературу зовсім ще молодому Винниченку відкрив саме Євген Харлампійович. Це було 1902 року, коли на сторінках вже згадуваного журналу «Киевская старина» (Чикаленко, переступаючи поріг редакції, традиційно ставив присутнім «фундаментальне» запитання: «Ну, чи не з’явився часом геніальний письменник?»), у 8 та 9 номерах, з’явилося друком оповідання Винниченка «Сила і краса» (пізніше виходило під зміненою назвою «Краса і сила»). Це була перша публікація майбутнього знаменитого письменника і вкрай суперечливого політика.

Євген Харлампійович, який постійно прагнув відкривати нові таланти в українській літературі (а відчуття справжньої талановитості того чи іншого твору та художній смак були в нього дивовижними) і, що не менш важливо, матеріально підтримував їх (а молодий автор «Сили і краси» відчував гостру потребу в грошах, часом просто бідував), узяв активну участь в долі обдарованого письменника. І це — зауважимо — попри суттєву відмінність політичних поглядів цих двох людей: соціал-демократа, «лівого» за переконаннями Винниченка та ліберала-»поступовця» Чикаленка. (А що їх об’єднувало, і це, очевидно, було сильнішим за політичні розбіжності? Обидва були переконаними українськими патріотами-»самостійниками»; щоправда, і це теж суттєво, аж до початку 1918 року і перший, і другий як політичну мету національного руху ставили здобуття Україною автономії в рамках демократизованої Російської держави. Але цю фатальну ілюзію поділяло тоді багато — занадто багато! — чільних українських політиків.)

Ось конкретні факти, що стосуються «траєкторії доль» наших двох героїв. Винниченко вийшов на волю зі сумнозвісної Лук’янівської в’язниці (був там з вересня 1906 по травень 1907 р.) вирішальною мірою завдяки заставі в 500 рублів, що її вніс особисто Є. Чикаленко. Євген Харлампійович був винятково уважним (часто — першим), кваліфікованим читачем (а по суті — й редактором) багатьох творів Винниченка 1902—1914 рр., що друкувалися в «Киевской старине», «Раді», виходили окремими збірками, дбав про те, щоб гонорари письменнику були максимально високими. Уже за кілька років знайомства та листування Чикаленко пише своєму молодому другу: «Я не можу сказать твердо, як я Вас люблю — чи як письменника, чи як людину. Мене щось тягло до Вас ще тоді, коли й не думалось, що Ви будете письменником, і я робив заходи, щоб Ви у нас бували» (листопад 1907 року). Більше того — ще у першому листі до Винниченка з відомих нам (червень 1902 року) знаходимо такі щирі й зворушливі слова Євгена Харлампійовича: «Я так давно сподіваюсь талановитого письменника, так давно його шукаю, всіх розпитую, що вже й надію загубив, якось вже й не віриться, що він колись у нас буде. А тим часом, поживем — побачим, пробуйте, хто його може вгадати, а може, з Вас виробиться письменник, що глибокою борозною прооре по нашій ниві, покине на їй глибокий слід».

Володимир Кирилович Винниченко справді став знаменитим українським письменником. І заслуга Чикаленка — вимогливого критика, до порад якого Винниченко далеко не завжди дослуховувався, — тут величезна. Слід сказати, що, підтримуючи молодого автора «Краси і сили» матеріально, Є. Чикаленко виявляв подиву гідну делікатність (приклад для багатьох наших сучасників). Так, у травні 1908 року, перебуваючи вже в політичній еміграції, В. Винниченко, опинившись у вкрай важкому моральному та матеріальному стані, звернувся до свого старшого друга з проханням відшукати людину, яка б позичила йому грошей на лікування, бо у самого Євгена Харлампійовича він брати не хотів і не міг («Від Вас не візьму, хоч би й самі давали, мені й так тяжко і соромно перед Вами», — дуже одверте зізнання Винниченка). Як же вчинив Чикаленко? Через деякий час він відповів, що розуміє стан молодого письменника, згоден із тим, що тому слід зробити певну перерву в творчій праці. Але чим жити? Чикаленко запропонував таке: «Я радився про се з деякими своїми приятелями, і ми ось що видумали. Один з моїх знайомих, що хоче бути невідомим Вам (є всі підстави гадати, що цим «знайомим» був сам Чикаленко! — І. С.), буде Вам висилати щомісяця по 50 рублів, але не довше року, а тим часом ще не відомо — може він буде і довше висилати, але принаймні, дає обов’язок на один рік». Ця пропозиція (а допомога Чикаленка, зрозуміло, тривала більше, ніж рік) була зроблена а такій тактовній формі, котра цілком влаштувала Винниченка (звичайно, він здогадався, хто насправді був меценатом).

 * * *

Історія, її жорстокі, круті повороти нещадно «тисне» на долі людей. Винниченко — один із провідних діячів українського національного відродження; Чикаленко — людина, яка унікально вміла «любити Україну до глибини кишені», — обидва вони з 1919 року зазнали гіркої долі політичних емігрантів (Чикаленко пішов із життя у червні 1929 року в Чехії; Винниченко, написавши ще низку значних художніх творів, — у березні 1951 року в Мужені, на півдні Франції). Обидва залишили по собі визначні пам’ятки мемуарної літератури («Відродження нації» Винниченка та «Спогади» Чикаленка). Обидва листувалися до останніх днів життя Євгена Харлампійовича, вели, часом дуже гострі, політичні суперечки (Чикаленко не міг пробачити Володимиру Кириловичу, що той узяв найактивнішу участь у поваленні гетьмана Павла Скоропадського, вважаючи це страшним ударом по українській державності). І обидва високо поважали один одного.

Ось декілька фрагментів з їхнього листування, ще дореволюційного. Влітку 1908 року Чикаленко пише про сумну перспективу газети «Рада»: «До кінця року дотягнем, а надалі у мене немає ніяких надій. Очевидно, або громадянство наше ще не доросло до щоденної газети, або ми не вміли зробити газету цікавою, але факт той, що за три роки опиту — ми не змогли повести газету так, щоб вона стала на свої ноги. Шкода мені, страшенно шкода, бо зі смертю газети настане і моя духовна смерть. Як український Дон Кіхот, я помру».

І ось як відповів Винниченко: «Вірю, що прийдеться вибирати улицю чи плац для пам’ятника Вам (де це все зараз? — І.С.), а «Рада» (чи як вона зватиметься тоді) випустить «чикаленківське» число, тільки не буде вона виглядати тоді таким задьористим підлітком, а поважним, солідним, «внушительним» добродієм у цвіті сил. Серйозно вірю, і коли ще буду числитися в розряді живих, а також літератором тоді, то не забуду, що в старовину у нас бували такі кумедні люди, які вміли захоплюватись ідеєю не тільки до глибини серця, а аж до кишені. І люди будуть дивуватись їм, як песиголовцям. А одному з них поставлять пам’ятника».

Нам важко щось додати до цих слів. Ось тільки де пам’ятник Чикаленку — хоча б у Києві?

Теги:
2016-03-25 02:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар