На перетині влади й науки - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » На перетині влади й науки

На перетині влади й науки

Як розвивалося історичне знання в Україні в середині ХIХ століття
Валентина ШАНДРА, доктор історичних наук, Інститут історії України НАН України

Влада й наука... Ці поняття, як і соціальні явища, що їм відповідають, завжди перебували та й перебувають у складних взаємовідносинах. Гармонії шукали представники не одного покоління мислителів і філософів. Один із них, історик російського суспільства позаминулого століття, О.М. Пипін (1833 — 1904) свого часу зауважив, що справжньої мети держава досягне лише з розвитком громадської сили... Обмеження суспільства шкідливо відобразиться на самій державі, яка втратить власний моральний авторитет. В українській історії існує безліч прикладів того, як складалися відносини представників науки з державою й наскільки вони були складними. Увазі читача пропонується один із них.

Уже впродовж кількох років генерал-губернатор Д.Г. Бібіков управляв Правобережною Україною в складі Київської, Подільської та Волинської губерній, однак помітними успіхами в наведенні російських порядків у цьому краї похвалитися не міг. Він постійно відчував «живу» традицію польської державності, а тому вважав, що край більше перебуває під польським, ніж під російським впливом. Цього дня він вирішив з’ясувати, до яких заходів вдавалися його попередники. Один із помічників правителя канцелярії М.Е. Писарєва поклав перед ним кілька архівних справ, одна з яких особливо зацікавила генерал-губернатора. У доповідній записці київського військового губернатора генерал-лейтенанта П.Ф. Желтухіна Миколі I йшлося про те саме, що турбувало також його: «...императрица Екатерина II силою оружия, присоединив край сей к России, хотела присоединить оный и нравственно. Она повелела ввести русские законы, русский язык и русское образование, но предположения государыни изменились» . Ось-ось, саме ця фраза про «нравственность» найбільше й захопила Дмитра Гавриловича. Однак чим далі він вчитувався в текст доповідної, тим менше йому подобалася пропозиція військового губернатора. Засновувати в Києві кадетський корпус для навчання польських дітей військової справи — чи не занадто смілива пропозиція? У його голові визрівала інша ідея, й він механічно відсунув правою рукою (ліву втратив на Бородінському полі 1812 р.) архівні справи в сторону. Знову попросив терміново принести до нього тексти статуту й записку М.О. Максимовича, з якою звернувся до нього університетський учений ще два роки тому, про заснування в Києві історичного товариства на кшталт Московського чи Одеського.

Так, чи приблизно так відбулося поєднання ідеї історичного товариства в Києві, яка належала, перш за все, Максимовичу, якого підтримали всі знані київські історики, з державним замовленням найвищого посадовця краю Д.Г. Бібікова, котрий утілив їх у життя. Його подання від 31 травня 1843 р. про заснування Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (друга назва — Київська археографічна комісія) Микола I схвалив одразу.

Її утворенню сприяли кілька чинників, серед яких найважливішим було прагнення російської влади, спираючись на історичні джерела, довести російське («русское») походження земель Правобережної України, що раніше входили до Речі Посполитої, та легітимізувати їх включення до складу Російської імперії. Мета й завдання комісії полягали в зібранні актового матеріалу та інших писемних історичних пам’яток для ширшого наукового використання. Не в останню чергу, влада, маючи у своєму розпорядженні актові книги, сподівалась припинити поширене фальшування актових записів, щоб контролювати кооптацію шляхти в російське дворянство, яка здійснювалася на їх основі.

КИЇВСЬКИЙ, ПОДІЛЬСЬКИЙ ТА ВОЛИНСЬКИЙ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОР ДМИТРО БІБІКОВ, ПОРТРЕТ СЕРЕДИНИ XIX CТОЛІТТЯ Створюючи окрему державну інституцію, регіональна влада могла сподіватися лише на ті інтелектуальні сили та культурний потенціал, які зосередилися в Університеті Св. Володимира в Києві. Його професорсько-викладацький склад, у свою чергу, також прагнув створити історичне товариство, яке займалося б дослідженням місцевої історії. Прагматична імперська мета російського уряду збіглася з устремліннями місцевих істориків та шанувальників старожитностей, які захоплювались історією українського народу, його фольклором та пісенною культурою. Більшість із них поділяли поширені погляди доби романтизму, у часи якої вперше акцентували увагу на різнорідності та несхожості між собою багатьох народів. Унаслідок цих обставин утворилась потужна наукова державна інституція, яка залишила по собі значний науковий доробок.

Тимчасова комісія для розгляду давніх актів мала негроміздку структуру, була динамічною й авторитетною, адже перебувала в складі найвищої регіональної установи — канцелярії генерал-губернатора. При її формуванні за зразок бралися імперська Археографічна комісія в Петербурзі та подібна, заснована з тією ж метою у Вільно 1842 р. Київська комісія складалася з дійсних членів, серед яких генерал-губернатор призначав голову, його заступника й трьох редакторів. Комісія отримала право обирати почесних членів, кореспондентів, співробітників, службовців для опрацювання документів. Першим головою був призначений М.Е. Писарєв, колишній чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторові, а на час заснування комісії правитель його канцелярії. Віце-головою став відомий колекціонер, член багатьох наукових товариств, барон С.І. де Шодуар. З найбільш одіозних постатей на чолі цієї установи був М.В. Юзефович (у 1857 — 1889 рр.). Дійсними членами комісії, головною її науковою силою, були університетські професори: М.О. Максимович, М.Д. Іванишев, М.І. Костомаров, В.Ф. Домбровський, О.І. Ставровський, О.І. Селін, П.В. Павлов, С.С. Гогоцький, В.С. Іконников, В.Б. Антонович; викладачі Київської духовної академії: С.Т. Голубєв, І.І. Малишевський та інші. Працювати в комісії висловили бажання й ті, хто мав певний досвід роботи з історичними документами: П.О. Куліш, М.А. Рігельман, І.М. Каманін, В.І. Щербина.

Почесними членами комісії стали представники вищих верст суспільства, церковні ієрархи, вищі чиновники, поміщики.

Найперше, з чого розпочала діяльність комісія, була організація археографічних експедицій, евристичний пошук архівів у присутствених місцях, монастирях, церквах, у приватних осіб, для чого генерал-губернатор мобілізував як місцеву владу, так і чиновників власної канцелярії. Вони розшукували історичні документи, фіксували їхнє місце перебування, здійснювали найпростішу інвентаризацію документів та інформували генерал-губернатора про їхній зміст та кількість. Відрядженим представникам у місцеві суди було наказано рахувати й пронумеровувати аркуші в актових книгах. Комісія організовувала пошук документів і за межами Правобережної України — в Лівобережній Україні, Москві, Петербурзі, Варшаві та за кордонами Російської імперії.

Наступним стала підготовка виявлених документів до публікації. Наявність трьох редакторів — М.О. Мак симовича, М.Д. Іванишева, В.Ф. Домбровського — стала передумовою одночасної підготовки трьох томів «Памятников, изданных Временною комиссиею для разбора древних актов» (К., 1845, 1846, 1848 рр.), до яких включалися документи з історії церкви, освіти, поземельних відносин, а також окремі юридичні пам’ятки, серед яких «Устав на волоки», «Устав о людях похожих», жалувані грамоти польських королів магнатам. Окремий відділ першого тому складали «Материалы по истории Малороссии (1648 — 1649 рр.)». Тоді ж побачили світ видання літописів Самуїла Величка в чотирьох томах (1848, 1851, 1855, 1864 рр.), Григорія Граб’янки (1853 р.), Самовидця (1878 р.), а також «Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыне» у двох томах (1849 р.).

Звезений до канцелярії генерал-губернатора документальний матеріал вимагав упорядкованого зберігання, тому само собою постало питання про створення Київського центрального архіву давніх актів (1852 р.), який як адміністративна й правова одиниця ввійшов до складу службових підрозділів університету. Потреба його фінансування призвела до обмеженого виділення коштів безпосередньо на комісію, що негативно вплинуло на її видавничу діяльність. Підготовка наступних томів «Памятников...» затримувалася й через переведення до Петербурга Д.Г. Бібікова на посаду міністра внутрішніх справ, отже, він уже не міг, як раніше, багато уваги приділяти комісії. Це коло проблем, як і з’ясування першочергових завдань, що стояли перед цією установою, та зміна її керівництва спонукали істориків поглибити діяльність комісії. М. Д. Іванишев запропонував нову програму її досліджень, яка зводилася до монументального серійного систематизованого видання «Архива Юго-Западной России» («АЮЗР»). Нова археографічна збірка, на противагу «Памятников...», вирізнялася розмаїттям документального масиву й новизною проблематики, а також науковими підходами до передачі текстів джерел. Відмова від перекладу документів російською мовою, як і перехід із транслітерації на транскрипцію, зумовила падіння накладу видання (з 800 до 400 примірників).

Новий етап, що настав у підготовці до видання «АЮЗР», продемонстрував приховані до часу протиріччя між політичними завданнями комісії й результатами осмислення тієї джерельної бази, на основі якої вибудовувалася наукова концепція історичного минулого місцевих етносів. Ця обставина, як і загострення протистояння між російською владою й польською панівною верхівкою, яка у своїй більшості підтримала Січневе повстання 1863 р., призвела до того, що уряд практично припинив фінансування комісії й поставив її фінансове становище у залежність від політичних завдань російської влади. Роль В.Б. Антоновича як головного редактора видання, формування його історичної школи, яке здійснювалося на основі дослідження документальних джерел, свідчило, що на наукову арену виходило молоде покоління вчених, котре поставило під сумнів як польську, так і російську концепція історичного минулого краю.

Ще до свого закриття Тимчасова комісія для розгляду давніх актів підготувала 35 томів «АЮЗР» (окремі з них мали по два випуски або частини) історичних документів і літературних пам’яток Правобережної й Західної України XIV — XVIII ст. Перша його частина включала документи з історії православної церкви, друга — постанови провінціальних сеймиків, третя — документи про національно-визвольну війну українського народу 1648 — 1657 рр., четверта — документи про походження шляхетських родів, п’ята — документи з історії міст Правобережжя, шоста — про становище селян, сьома — описи замків, восьма — документи з історії місцевого управління. Комісія припинила свою діяльність 1921 р., і на її матеріальній та інтелектуальній базі була утворена Археографічна комісію ВУАН.

ЦЕРКВА У СЕЛІ ВЕРБКАХ, ДЕ БУВ ПОХОВАНИЙ КНЯЗЬ АНДРІЙ КУРБСЬКИЙ. МАЛЮНОК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА. 1846 рiкЩе однією прикметною рисою комісії була участь в її діяльності Т.Г. Шевченка, який був співробітником комісії 1845 — 1847 рр. Після закінчення Академії мистецтв у Петербурзі, із званням «некласного художника» Шевченко отримав 23 березня 1845 квиток із записом мети подорожі в Україну — «для художественных занятий». Тараса Григоровича запросив до роботи в комісії М.Е. Писарєв на підставі рекомендації М.О. Мак симовича або П.О. Куліша. Саме тоді, травня 1845 р., був ліквідований Тимчасовий комітет для розшукування старожитностей у Києві, який існував при місцевому навчальному окрузі з 1835 р., і на комісію було покладене завдання виявляти й досліджувати також археологічні пам’ятки не лише в Києві, але й у Правобережній та Лівобережній Україні. Однак у її штатному розписі не було фахового художника. Шевченко прийняв запрошення, адже на його очах утілювалася мрія його життя. Він ще 1843 р., під час першого перебування в Україні, задумав підготувати видання «Живописна Україна» з малюнками історичних пам’яток, народного побуту й звичаїв, природи, яке символізувало б його Батьківщину та її неповторну красу. «Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге — як теперішній народ живе, втретє — як він колись жив і що виробляв», — писав він до О.М. Бодянського 29 червня 1844 р. Малюнки, на сподівання Кобзаря, нагадували б сучасникам про історичне минуле України, її велич та колишню славу. Для написання текстів він мав запросити О. Бодянського, П. Куліша, А. Стороженка та ін. На кошти, отримані від цього видання, Шевченко мріяв викупити свою родину з кріпацтва.

Листопада 1844 р. у Петербурзі вийшов перший та єдиний випуск широко поширюваного й в українських губерніях альбому офортів «Живописна Україна», в якому були вміщені шість графічних офортів: «У Києві», «Видубицький монастир у Києві», «Старости», «Дари в Чигирині 1649 року», «Судня рада» й «Казка» з програмою наступних випусків. Альбом привернув до себе увагу як фахівців, так і широкої громадськості. Там Шевченко широко впроваджував живописні прийоми маловідомої естампної графіки. Зображені ним історичні храми, могили, фортеці зацікавили членів комісії, бо художньо виконані з натури ескізи пам’яток збігалися з одним із напрямів їхньої діяльності та тим владним замовленням, для якого була створена комісія. Її члени вважали за потрібне облікувати як архітектурні пам’ятки, так і первісні — вали, городища, могили, щоб укласти програму для проведення археологічних пошуків. Професор М. Іванишев підготував детальну інструкцію того, як здійснювати описи давніх храмів та могил. Однак губернатори, які першими отримали вказівку генерал-губернатора, не могли надіслати малюнки, бо замірювали кургани землеміри, які не володіли технікою замальовок. Не змогли задовольнити генерал-губернатора й чиновники його канцелярії, які також отримали розпорядження замальовувати пам’ятки. Саме в цей час у Києві й з’явився Шевченко, якому спершу неофіційно доручили змальовувати історичні пам’ятки в Полтавській губернії. Подані ним наприкінці листопада 1845 р. малюнки були належно оцінені, внаслідок чого Шевченка зарахували постановою комісії з 10 грудня 1845 р. членом-співробітником. Він працював у комісії майже півтора року, до березня 1847 р., й отримував платню по 12 руб. 50 коп. щомісяця (150 руб. за рік). Збереглися археологічні нотатки, зроблені ним під час подорожі Україною, в яких названі й описані давні храми, церковні старожитності, а також могили, укріплення тощо.

З ординарним професором кафедри законів державного благоустрою М.Д. Іванишевим, за завданням комісії, Шевченко влітку 1846 брав участь в археологічних розкопках давніх скіфських могил Перепет (Переп’ят) і Перепетихи поблизу Фастова у Васильківському повіті. Результати розкопок, опубліковані у виданих комісією «Древностях, изданных Комиссиею для разбора древних актов» (К., 1846), мали високу наукову цінність. Там були вміщені й замальовки, однак які з них належали Шевченкові, а які учителю малювання Київського інституту шляхетних панянок О.Ф. Сенчило-Стефановському, який також був прийнятий на роботу до комісії, встановити важко. Співпраця з М. Іванишевим змінила критичне ставлення поета до археології й сформувала стійке переконання про важливість цієї науки, яку він назвав «таинственной матерью истории». Засвідчуючи велику пошану до вченого, він подарував М. Іванишеву примірник «Кобзаря» в 1860 р. Під час роботи в Комісії Шевченко, крім М. Іванишева, потоваришував також з О.І. Селіним; у листі до В.В. Тарновського (молодшого) від 28 вересня 1859 р. Тарас Григорович просив передати цим двом давнім друзям найщиріші вітання.

Безпосереднє спілкування з університетськими вченими, дослідниками місцевої регіональної історії, постійні наукові екскурсії, осмислення зібраних речових, писемних пам’яток старовини, історичних пісень, легенд сприяло духовному зростанню поета, глибокому усвідомленню історичних коренів українського народу.

Шевченко продовжував об’їжджати Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Волинь і Поділля, роблячи «знімки з археологічних пам’яток». Про поїздку Чернігівщиною розповів О.С. Афанасьєв-Чужбинський у своїх спогадах, звертаючи увагу на відвідування Ніжина та Чернігова, де було найбільше історичних пам’яток. Березня 1846-го комісія уклала програму власної археологічної діяльності, згідно з якою передбачалося здійснення наукового опису монументальних пам’яток півдня України, зокрема храмів, фортець, замків, а також підготовку видання з видами Києва. Ця ідея захопила Шевченка, й він запросив до співпраці свого товариша по Академії мистецтв М.М. Сажина, з яким виконав не одну зарисовку видів Києва. «Шевченко задумав змалювати всі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці. Сажин узяв на себе частину роботи, і обидва художники пропадали зранку, якщо тільки не заважала погода», — пригадував О.С. Афанасьєв-Чужбинський. Саме тоді Шевченко замалював розвалини тільки-но відкритих Золотих воріт, Аскольдової могили, нещодавно збудованого Олександрівського костелу.

21 вересня 1846 р. поет отримав офіційне доручення від Д.Г. Бібікова про відрядження в різні місця Правобережної України для записування народних легенд й оповідань, пісень та розповідей. Йшлося й про могили, з яких слід було зняти ескізи, та записати пов’язані з ними історичні відомості. У цьому переліку названо й Почаївську лавру. Швидше за все, Шевченко впорався з поставленими завданнями, про що свідчать його малюнки Печерської лаври, церкви в с. Вербках, де був похований кн. Курбський, а також церкви в с. Секуни. Про завершення відрядження йшлося й у його фінансових звітах.

Офіційно Шевченко був звільнений з комісії 1 березня 1847 р. за самовільний від’їзд із Києва та тривале перебування в Чернігові. Швидше за все, це було лише приводом до звільнення, а причиною послужила його участь у Кирило- Мефодіївському братстві, про яке 3 березня доніс попечителю навчального округу студент університету О.М. Петров. Як правило, письмовому доносу, який ставав офіційним приводом для заведення справи, передувала усна інформація.

Діяльність Шевченка в Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів підкреслила те велике протиріччя, яке існувало між прагненнями уряду Росії та наслідками її досліджень. Замість обґрунтування імперської мети, її наукові здобутки сприяли поглибленому пізнанню історичного минулого України. Чи не парадоксально, що Шевченкові малюнки, як із «Живописної України», так і ті, що були виконані під час діяльності комісії, досі не зібрані в єдиному виданні? І публікуються вони не часто. Більше як десятирічної давності факсимільне видання «Живописної України» давно стало раритетом, а вміщені малюнки в останніх виданнях його творів через високі ціни цих видань мало впливають на поширення знань про Шевченка як художника. А шкода, бо Шевченкові малюнки випромінюють нерозділену любов до Батьківщини.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2006-08-19 15:55:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар