Муза, яка говорила, коли гриміли гармати - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Михайленко » Муза, яка говорила, коли гриміли гармати
Сергій Михайленко

Історик

Муза, яка говорила, коли гриміли гармати

22 лютого виповнилося 60 років з дня загибелі публіциста, який увійшов до історії українського визвольного руху, як один із найбільш талановитих авторів.
Поему дням читає гордий вітер,
Дзвенить, мов сталь, її суворий ритм.
Перетопіть її на вічні міти
І передайте юним і старим.
Нехай ідуть і пристрасно читають
Поему, литу в крові і вогні.
У ній свята любов борців палає
І помстою рокоче грізно гнів!

М. Дяченко

Нині історики та політики багато говорять про покоління героїв, народженого у 1910-1925 рр., яке брало активну участь в українському визвольному русі, було його кістяком. Однак не слід забувати, що тогочасні українські хлопці і дівчата були не лише борцями за кращу власну та долю свого народу, не лише героями, а ще й свого роду «смертниками». Причому добре усвідомлювали своє призначення: боротися за створення української держави або вмерти за неї. Не багатьом з них пощастило пережити польську, німецьку та радянську окупацію. І тому сучасному поколінню варто відзначити та пам’ятати самопожертву українських патріотів, які вибудували ідею незалежної України, хоча самі так і не дочекалися її втілення в життя. Саме до цього покоління і належав Михайло Дяченко – “Марко Боєслав”, відомий поет, кавалер Срібного Хреста Заслуги, керівник пропаганди карпатського крайового проводу ОУН.

Зліва Михайло Дяченко, в центрі – Ярослав Богдан, справа – Омелян Кочій. Архів СБУ

22 лютого виповнилося 60 років з дня загибелі публіциста, який увійшов до історії українського визвольного руху, як один із найбільш талановитих авторів, чиї багаточисельні твори масово тиражувались у підпільних друкарнях та були надзвичайно популярними серед населення. До 1991р. творчість і будь-які згадки про діяльність “Марка Боєслава” перебували під суворою забороною. Лише зараз його ім’я поступово повертається до української історії, і до українських читачів.

Як тигри, дні пливуть жорстокі
Крутим руслом суворих літ.

Михайло народився 25 березня 1910 року в селі Боднарів Станіславського повіту (тепер – Калуського району Івано-Франківської області). Він був четвертою і останньою дитиною Марії та Василя. Вже з раннього дитинства його очікували важкі випробування. У дворічному віці померла мама, а до десяти років хлопець залишився круглим сиротою, коли батько, колишній фронтовий санітар австрійської армії, помер від тифу. Відтоді ним опікувався в основному брат Микола, студент-філософ, а згодом – слухач Української сільськогосподарської академії в Подєбрадах біля Праги. Микола Дяченко мав значний вплив на становлення Михайла як поета, першим помітивши талант молодшого брата. Ще учнем Станіславської гімназії, Михайло стає учасником літературного гуртку та «Пласту», проявивши свої перші поетичні та спортивні здібності.

У 1930 р. Дяченко вступає на правничий факультет Львівського університету, де невдовзі втягнувся у активну громадську діяльність, і згодом став членом ОУН. Вже за два роки він стає об'єктом пильного зацікавлення польської поліції, яка до 1939 р. кілька разів його арештовувала.

Львівський студент Михайло продовжує брати активну участь в житті громади рідного села, де діяли товариства «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Дяченко ж очолював місцеве спортивно-патріотичне товариство «Сокіл», яке неодноразово здобувало перемоги на спортивних змаганнях у Станіславському повіті та у Львові (хлопець виявився вправним спортсменом, наприклад, 18 червня 1939 р. на змаганнях сільських команд у Львові посів друге місце у бігу на 100 метрів).

У передвоєнний період М. Дяченко видав поетичні збірки «Іскри» (1936), «Юні дні» (1938) та «Село» (1939), прозову брошуру «Земля плаче», його постійно публікують періодичні видання Галичини. Реакція критики на них була різноманітною: від палкого схвалення до повного несприйняття. Тим не менше, його творчість мала коло прихильників, що додавало натхнення молодому автору. У ті роки хлопець багато подорожує, захоплюється фотографією, а найближчими друзями називає гімназійного однокласника Василя Чижевського з с. Бабина-Зарічного, та Івана Смольського з с. Вістова.

27 травня 1937 р. пропольсько налаштована частина мешканців с. Боднарів вчинила напад на Дяченка, сильно побивши його. Про цю подію інформацію подали станіславські та львівські газети, в результаті чого посол польського сейму Біляк приїхав до Боднарова, щоб розібратися в ситуації. Однак місцева влада 17 червня, невдовзі після від’їзду посла, провела обшук в будинку Дяченків і, заарештувавши Михайла, відправила його до станіславської в’язниці, де він пробув до вересня 1937 р. Після виходу з в’язниці польська поліція постійно наглядала за активістом українського руху, проте Дяченко продовжив брати активну участь у громадському житті рідного села. Вирішує здобути економічну освіту, вступає в жовтні 1938 р. на вищі торгівельні курси у Львові, але вже навесні 1939 р. його вдруге заарештувала польська поліція і він просидів у Станіславській в’язниці до вересня.

18 вересня, перед вступом Червоної Армії до Станіслава, М. Дяченко втік із залишеної напризволяще поляками тюрми в рідне село, забрав найнеобхідніші речі і, рятуючись від переслідувань, виїхав на Холмщину.

До листопада 1941 р. поет викладав історію України та рідну мову, організував драматичний гурток в селах Брус, Волоська Воля (Волосковоля) та містечку Влодава, підтримував тісні контакти з націоналістичним підпіллям, зокрема часто їздив до Кракова, де в той час базувався Провід ОУН. 1941 р. у Празі було опубліковано його чергову поетичну збірку «Вони прийдуть».

23 листопада 1941 р. М. Дяченко одружився з Марією Савчук. Саме у квартирі її батька він мешкав у с. Волоська Воля. На жаль, разом їм довго жити не судилося. Жінку чекала непроста доля: через переслідування чоловіка вона вимушена була переховуватись та поневірятись по чужих людях. Згодом Марія виїде на Волинь, де вдруге вдруге вийде заміж. А в 1952 р. її викличуть на допит до МҐБ, де вона дізнається про загибель Михайла Дяченка в результаті спецоперації НКВД.

Сміються ватри - юний регіт,
Співає думу Чорний Ліс.
Душа повстанців - славний "Грегіт"
Цілує пестить вірний кріс.

На виконання доручення проводу ОУН в кінці листопада 1941 р. Дяченко повернувся у Галичину. Жив в своєму рідному селі, керував діяльністю місцевої «Просвіти». Після переходу радянсько-німецького фронту, розуміючи що стане об'єктом переслідувань НКВД, намагався емігрувати за кордон, але не встиг. З осені 1944 р. поет перебував на нелегальному становищі, і надалі його доля була повністю пов’язана з ОУН та УПА.

Наступні чотири роки Дяченко працює в референтурі пропаганди Станіславського обласного, а згодом – Карпатського крайового проводу ОУН. За його участі готувався до друку журнал «Чорний ліс» та інші підпільні видання ОУН, де він регулярно публікував статті та вірші. Окрім власної літературної праці, Михайло редагував твори інших підпільних авторів, проводив вишколи, навчаючи молодих підпільників вмінню володіти словом та пером. Безсумнівно, що у Карпатському крайовому проводі він був одним із найбільш здібних авторів, поряд з Омеляном Кочієм – «Левком», Степаном Слободяном – «Климом», Ярославом Богданом – «Всеволодом Рамзенком», і, звісно, керівником Головного осередку пропаганди ОУН Петром Федуном – «Полтавою».

Авторський вклад Михайла Дяченка у журнал «Чорний ліс» був настільки великий, що, за оцінками істориків, надавав тон всьому виданню. Працю “Марка Боєслава” високо оцінило керівництво воюючої України: постановою Української Головної Визвольної Ради від 28 серпня 1948 р. був нагороджений Срібним Хрестом Заслуги.

В цей буремний час поет закохується в підпільницю родом з Черкаської області Ольгу Чемерис. Обоє тривалий час разом переховувались у підпільних криївках, готували до друку нові видання. Але разом їм довго бути не судилося: 31 грудня 1949 р. Ольга Чемерис була заарештована чекістами та засуджена 29 вересня 1950 р. до розстрілу. Вирок було виконано 20 грудня 1950 р. в м. Станіславі (тепер Івано-Франківськ).

Того непростого року публіцист взяв на себе і велику організаційну роботу – очолив пропаганду Карпатського крайового проводу ОУН. Окрім суто літературних талантів “Марко Боєслав” виявив сильні здібності підпільника і організатора. Працюючи в референтурах пропаганди Станіславського окружного та Карпатського крайового проводу ОУН зумів разом з іншими побратимами налагодити випуск підпільної друкованої продукції ОУН і УПА чималими накладами, забезпечити її поширення в населених пунктах, контроль за стилістикою та змістом різних видань, якістю їх виготовлення.

Вільне друковане слово в СРСР було заборонено, відтак друкувати видання доводилося у підземних бункерах в спеціально облаштованих типографіях, часто у важких умовах, в тісноті та духоті. Однак М. Дяченко та інші підпільники знаходили і друкарські машинки, і типографський шрифт, і кадри для здійснення видавничої роботи. Немалого вміння потребував також процес навчання молодих, проведення вишколів, налагодження організаційної роботи. Недаремно після завершення Другої світової війни українські підпільники в боротьбі з радянськими каральними органами протрималися у надзвичайно важких умовах чи не найбільше від всіх інших подібних організацій на території колишнього СРСР.

Тобі, Україно, пісні лебедині,
Тобі наше серце, і кров, і життя!

У буремні 1944-1952 рр. М. Дяченко написав чимало віршованих та прозових творів, які друкувалися великими накладами. Було видано 11 збірників його віршів – «В хоробрий шлях», «Вітчизна кличе», «Месники», «Непокірні слова», «Три пісні», «На столі, на сіні», «Протест», «Народу», «З днів боротьби», «Хай слава звенить», «Слово і сталь», та понад 40 статей, поем та оповідань на різноманітні теми. У збройному підпіллі ОУН М. Дяченко використовував псевдоніми «М. Б.», «Гомін», «Славобор», «Б-С2», «Б-333» та літературний псевдонім «Марко Боєслав».

Мабуть, варто виокремити кілька періодів в його творчості: це час ранніх юнацьких поетичних творів; праці періоду творчого становлення (він припав на передвоєнний період, тобто до 1939 р.); та найбільш зрілі твори, написані М. Дяченком, як вже повністю сформованою непересічною особистістю, активним учасником українського визвольного руху 1940-1950-х рр.

Цікава ситуація склалася навколо збереження творчої спадщини М. Дяченка. З одного боку, про поета написано вже певну кількість наукових та популярних праць, і він достатньо відомий в колах української інтелігенції, а особливо у колі істориків-професіоналів. Ба більше! Вже знімається фільм про його життя та долю. Водночас на загальноукраїнському рівні (а особливо за межами Західної України) творча спадщина “Марка Боєслава” маловідома, її не вивчають у школах чи університетах, не здійснене повне або бодай часткове великотиражне перевидання його творів.

Завдання сучасних українських істориків та літературознавців – повернути ім’я М. Дяченка українській літературі. Сподіваємося, що ця стаття стане одним із таких кроків.

Рекомендована література:

Марко Боєслав. Непокірні слова. Поезії. – Івано-Франківськ, «Місто-НВ», 2010. – 200 с.
Бойчук З. У серці мали те, що не вмирає. – Івано Франківськ: «Сіверсія МВ», 2005. – 224 с.
Гущак I. Марко Боєслав – сурмач УПА (Серія «Подвижники національної ідеї»). – Львів: Світ, 2002. – 88 с.
Дрогомирецький П. «Бо не рабом співав я думи вірно…» // Михайло Дяченко (Марко Боєслав). Я все віддав тобі, Вкраїно (вибране). – Івано-Франківськ, 1995. – С. 3-14.
Іщук О. Життя та доля Михайла Дяченка – «Марка Боєслава». – Торонто-Львів, вид-во «Літопис УПА (серія «Події і люди, кн. 9), 2010. – 140 с.
Климишин М. Михайло Дяченко – Марко Боєслав – поет УПА // Визвольний шлях. – Київ, 2002. – Кн. 8. – С. 93-99.
Чорний ліс. Видання команди Станіславського тактичного відтинку УПА, 1947-1950 роки / Літопис УПА. – Торонто, 1983. – Т. 3-4.
Роздольська І. На шляху державницького змагу: (Михайло Дяченко-Гомін-Марко Боєслав) // Дзвін. – Львів, 1999. – № 3-4. – С. 129-135.

2012-03-03 15:36:25
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар