Мудрий праведник у вогні світової війни - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Мудрий праведник у вогні світової війни

Мудрий праведник у вогні світової війни

Олександр Аврамчук

Постать митрополита Шептицького як сучасниками, так і нащадками сприймалася дуже неоднозначно. Галичани вважали його «українським Мойсеєм», поляки називали зрадником і нацистським колаборантом, більшовики — українським націоналістом, а націоналістичне підпілля дорікало в авторитарності. Відкинувиши ідеологічні кліше та псевдоісторичні містифікації, спробуємо все-таки дізнатися, ким насправді був митрополит Андрей.

29 липня 2015 року виповнюється 150 років від дня народження митрополита Шептицького. Відзначення на державному рівні півторастолітнього ювілею, проголошення 2015 рік Роком митрополита Андрея робить переосмислення сфальсифікованої протягом тривалого часу історії надзвичайно актуальним.

Для багатьох галицьких українців Шептицький був пророком. Сусіди-поляки сприймали його відщепенцем, поплічником нацистів і зрадником польського народу та держави. Навіть у середовищі українських інтелектуалів оцінки діяльності митрополита Андрея кардинально різняться — хтось вважає його «батьком українського націоналізму», деякі заперечують його зв’язки з ОУН та націоналістичним підпіллям, інші називають авторитарним і самовладним політиком. Тож ким же був митрополит Андрей, який ще за життя мав колосальний авторитет і повагу як серед світських, так і церковних людей? 

Коли відомий своїми антиукраїнськими поглядами польський історик Едвард Прус видав 1985 року кнжку про святоюрського владику Андрея Шептицького, одним із головних аргументів «проти» діяльності митрополита була його «співпраця» з німецькою окупаційною владою. Прусу як одному з найбільших критиків ОУН та національних змагань українців у Галичині (себто на «Східних Кресах») не імпонувала позиція митрополита щодо підтримки українських націоналістів, зокрема проголошення 30 червня 1941 року в тоді ще польському Львові Української держави. Його праці були відверто пропагандистського характеру, проте мали значний вплив на сприйняття Шептицького серед інтелектуалів ПНР.

Погляди Едварда Пруса із задоволенням підхопила польська публіцистика 1980-х рр.: на сторінках видання «Трибуна люду» раз по раз зустрічаємо випади проти митрополита, якого звинувачують у шовінізмі, антипольськості та колаборації з німцями. Діяльність Андрея Шептицького під час Другої світової війни, його неоднозначна оцінка німецького окупаційного уряду, зв’язки з ОУН обох напрямів і причетність до створення дивізії СС «Галичина» поставили його постать у центр численних дискусій. Дискусій, у яких є місце не тільки об’єктивній оцінці особи митрополита, а й містифікаціям зі свідомим перекручуванням фактів.

Не зовсім зрозуміло, чому досі Андрея Шептицького не проголошено праведником народів світу, попри доведений факт врятування ним понад півтори сотні євреїв. Ізраїльський інститут «Яд ва-Шем», за словами відомого історика Шимона Редліха, має переглянути свою позицію щодо митрополита, а сама його постать повинна зайняти належне місце  в історичній перспективі та пам’яті суспільства. На жаль, довкола його особи надто багато стереотипів і пересудів, що  заважає адекватній оцінці спадщини найвідомішого митрополита УГКЦ, хоча минулого тижня Ватикан офіційно визнав його праведним, зробивши перший крок до беатифікації.

Історію, як відомо, пишуть переможці: нацистська Німеччина програла війну СРСР, тому кожен, хто вважав Сталіна більшим злом, ніж Гітлера (що вже казати про переконаних антикомуністів!), вважався «нацистським колаборантом». Дарма, що саме Сталін першим протягнув руку Гітлеру в його планах побудови «нового порядку» в Європі. Отже, з другим приходом більшовиків у Галичину Українська греко-католицька церква перетворилась у «катакомбну», а постать її багаторічного митрополита Андрея — стерта з публічного інтелектуального дискурсу.

***

Антиросійські погляди митрополита Андрея виявилися ще під час Великої війни 1914 — 1918 рр. Тоді після окупації царськими військами Галичини він був ув’язнений за «мазепинський» сепаратизм. Тільки з вибухом лютневих подій 1917 р. Шептицького звільнили із заслання, і він зміг повернутися до рідної Галичини.

Відразу до комуністичного режиму митрополиту прищепили події 1932 — 1933 років, коли за вказівкою Сталіна в УСРР було організовано штучний голод. Розуміючи антигуманний характер радянської тоталітарної держави, Шептицький 1936 р. написав працю «Осторога перед загрозою комунізму», в якій безкомпромісно охарактеризував марксизм-ленінізм як ідеологію, що «брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родини, знищення селянства і доведення всього народу до крайньої нужди вважає принципами свойого панування».

«Золотий вересень» 1939 року, коли Червона армія за домовленістю з гітлерівською Німеччиною увійшла на територію Галичини, підтвердив побоювання митрополита. 27 вересня 1939 року в батьківській садибі митрополита в Прибиличах сталася трагедія: його молодшого брата Лева з дружиною розстріляли «енкаведисти». Причому зробили це у вкрай цинічний спосіб, змусивши спершу власноруч викопати собі могилу. Масовий терор і колективізація, звірське мордування інтелігенції, священиків, найближчих йому людей привели Шептицького до думки, що «азійський» комуністичний режим є абсолютним злом, натомість порятунок слід шукати на Заході, в агресивної та все ж європейської Німеччини.

У свою чергу радянські комісари з неприхованим острахом зазначали: «Там засів Шептицький, ми ще доберемося до нього; не покінчивши з Шептицьким, годі викорінити український націоналізм». НКВС, хоч і побоювався впливового митрополита, проте не наважувався знищити його. Натомість проти нього відкрили таємну справу, вербуючи людей, які мали вести агентурне спостереження.

У донесенні до Римського престолу, написаному в грудні 1939 р., тобто через якісь три місяці після більшовицького вторгнення, Андрей Шептицький так описував ситуацію в Галичині: «З перших днів усі школи були оголошені державними. Заборонено викладати релігію; панує систематична тенденція розбещення молоді, пропаганда войовничого атеїзму. Після комедії з так званим плебісцитом парламент із 1400 делегатів одностайно проголосував за ліквідацію монастирів, поміщиків та великих промисловців. А звідси — розпуск усіх монастирів. При церквах та освітніх закладах залишилося декілька священиків, є декілька ченців та черниць у світському одязі, які працюють обслуговуючим персоналом. Власність монастирів у містах конфісковано. Усі католицькі школи, сиротинці, інституції, товариства ліквідовано, а майно конфісковано. Кожен, хто мав якесь господарство, розорений. Немає суддів, адвокатів, нотаріусів, законів не дотримуються. В усьому виявляється неймовірна ворожість, ненависть до релігії, духовенства; можна навіть сказати — взагалі ворожість до людини».

«Він вітав прихід нацистів та рятував євреїв»

Злочинна політика «радянізації» привела до того, що з початком війни між Німеччиною та СРСР у посланні «До духовенства і вірних Архієпархії» від 5 липня 1941 р. митрополит вітав «побідоносну німецьку армію, яка зайняла вже майже цілий край, вітаємо з радістю і вдячністю за звільнення від ворога». Саме це послання часто цитують охочі звинуватити в колабораціонізмі з німцями й дискредитувати Шептицького. Водночас, як це часто буває, документ не розглядають у ширшому контексті поглядів митрополита Андрея на майбутню незалежну українську Державу. Зокрема, в цьому ж посланні він висловив радість з приводу поєднання українських сил (ідеться, серед іншого, про компроміс між ОУН-б та діячами УНДО. — О. А.) та сподівання на утворення незалежної держави: «Нехай тепер забудуть про будь-які партійні чвари, нехай працюють у єдності і злагоді над відбудовою зруйнованого більшовиками нашого економічного, просвітнього і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалах солідарності усіх українців повстане Соборна Україна».

Для митрополита УГКЦ ключовою фразою було «звільнення від ворога» (читай — більшовиків): він вітав проголошення Української держави у Львові 30 червня 1941 р. та уповноважив свого найближчого помічника Йосифа Сліпого представляти інтереси Церкви у новоствореній Українській національній раді (Раді сеньйорів) — представницькому органі українського населення Галичини. Цікавий момент — для лідерів національного руху Ярослава Стецька, Лева Ребета та Василя Мудрого було дуже багато важило отримати згоду авторитетного галицького митрополита на цей Акт, позаяк уже наступного дня, 1 липня, вони зробили запит щодо аудієнції.

Підтримка відновлення незалежності, однак, не означала згоди з методами, якими українська націоналістична молодь боролася за свою Батьківщину. Ще на зорі своєї церковної кар’єри 1908 р. владика Андрей критикував тероризм як спосіб політичної боротьби. Коментуючи замах на намісника Галичини Анджея Потоцького, Шептицький зауважив: «Злочинами не можна служити народу, злочин, вчинений навіть задля патріотизму, — це злочин не тільки проти Бога, а й проти власного суспільства, це злочин проти Вітчизни». Ще в 1930-х роках митрополит Андрей періодично звертався до проводу ОУН із засудженням терористичних актів проти польських посадовців, закликаючи до «органічної праці» — лояльності, розвитку української культури, освіти і господарства.

29 жовтня 1941 р. в одному з листів Андрей Шептицький так оцінив німецькі успіхи у війні з СРСР: «Своєю перемогою над російським комунізмом німецька армія вчинила значну прислугу християнству, а може, й усьому людству. Більшовики — найбільш завзяті вороги Ісуса Христа, всякої релігії та духовенства. Якщо перемога німців стане остаточною, більшовизм перестане існувати».

Позірна «підтримка» німецького режиму була нічим іншим, як спробою віднайти найвигідніший modus vivendi з окупаційною владою. Для митрополита, добре знайомого зі сталінською тоталітарною системою, німці були «меншим злом». Водночас, як у людини, котра отримала виховання та освіту за часів Австро-Угорської монархії, у нього зберігався пієтет перед німецькою культурою та державою.

Проте з часом ілюзії Шептицького щодо німецького окупаційного режиму починали розвіюватися: лідерів ОУН-б ув’язнили, діяльність Української національної ради, на яку сподівався митрополит, заборонили на початку 1942 р. Як він розчаровано зазначав: «То вже не були німці Гете».

Реалізація спланованого на Ванзейській конференції в січні 1942 р. «остаточного розв’язання» — масового знищення єврейського населення — змінила вектор поглядів митрополита Андрея. Усвідомлення безвиході за умов німецької окупації відчувається у листі від 28 грудня 1942 р.: «Терор посилюється. За два місяці у Львові без суду стратили понад 70 тис. жидів. Ми зазнали обшуків у самому Катедральному соборі, в моїм домі. Офіцери гестапо здійснювали обшуки у церкві, ув’язнили двох ієромонахів і, напевно, намагатимуться завести якусь гучну справу, базовану на брехні. Арешти тривають. Із кожним днем стає дедалі зрозумілішим, що намагаються знищити українську та польську інтелігенцію».

Митрополит Андрей не побоявся відкрито виступити проти нацистської політики в кількох своїх посланнях. Водночас у листі до Папи Пія XII у серпні 1942 р. митрополит дуже критично характеризував нацизм: «Це — система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; це — система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, вона являє собою щось таке феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії».

Водночас, у листі до Папи Пія XII у серпні 1942 року митрополит дуже критично характеризував нацизм: «Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії».

Разом зі зміною ставлення до німецької окупації, Шептицький починає все більше критикувати українських націоналістів (як «бандерівців», так і «мельниківців») за надмірну радикалізацію їхнього руху, терористичні акти та масові вбивства. У рапортах підпілля підкреслюється, що під впливом авторитету Шептицького чимало священиків «виступають проти нашого руху». Певний час митрополит Андрей був навіть проти залучення греко-католицьких священиків до лав УПА у якості військових капеланів. 

У одному з найвідоміших своїх послань «Не вбий» (21 листопада 1942 року) митрополит Шептицький закликав українців до миру, причому не тільки з сусідніми народами (передусім поляками), а й поміж собою: «Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям вороги, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тої ненависти». Митрополит виступив проти політичного вбивства як способу вирішення конфліктів. Хоч у тексті немає прямих вказівок на поляків та євреїв (передусім через цензуру), проте безсумнівним є те, що послання спрямоване саме на порозуміння з цими народами. Як свідчать документи, провід ОУН (б) часто спекулював авторитетом владики Андрея, поширюючи фальшиві листівки з благословенням підпільної боротьби нібито за підписом митрополита.

Після ліквідації Української національної ради на початку 1942 року на теренах Дистрикту «Галичина» існувала лише одна громадська організація – Український центральний комітет (УЦК), очолюваний Володимиром Кубійовичем. Для збільшення своєї популярності діячі УЦК намагалися заручитися підтримкою греко-католицького духовенства. У свою чергу, Андрей Шептицький був не проти співпрацювати з єдиною більш-менш легальною організацією. Митрополит підтримував діяльність комітету щодо організації допомоги населенню під час війни, резонно вважаючи УЦК єдиною законною можливістю підтримати місцеве населення.

Контакти владики з мельниківським середовищем УЦК викликали незадоволення бандерівського крила ОУН. Проте документи свідчать, що для Шептицького йшлося радше про використання таких зв’язків для допомоги населенню, ніж про який-небудь політичний вибір. Митрополит неодноразово у приватних бесідах та листуваннях критикував діячів УЦК за зв’язки з німцями, невмілу політику українізації Галичини, яка протиставляє українців-католиків та православних.

Серед сюжетів, які викликають чи не найбільше суперечок – історія з нібито підтримкою митрополитом Андреєм створення дивізії СС «Галичина». Український центральний комітет, який стояв біля витоків дивізії, намагався використати «прихильне ставлення» митрополита для популяризації формування серед галичан. За свідченням Петра Яроцького, Володимир Кубійович та капітан дивізії Євген Побігущий свідомо поширили  інформацію про схвалення Шептицьким утворення дивізії, аби використати його авторитет. 

Пізніше під час більшовицького слідства Йосиф Сліпий заявив, що Шептицький не був причетний до формування дивізії СС «Галичина». За його словами, митрополит жодного благословення новоутвореному військовому формуванню не давав, а служба для новобранців проводилася «щоб Господь поміг їм спасти душі від нещасних випадків». 

Наразі вивчені документи вказують, що митрополит Шептицький все ж знав про намір створити дивізію і дав дозвіл на участь священиків у війську, як капеланів. Відомий американський історик Джон Армстронг вважає підтримку єпископату УГКЦ створення дивізії СС «Галичина» спробою створити власне українське військо та дисциплінувати галицьке суспільство в умовах жорстокої війни. «Основною вимогою УГКЦ для підтримки справ дивізії було те, щоб українські священики, працюючи в Дивізії, могли забезпечити молодим воякам-новобранцям духовну та моральну опіку та нейтралізувати усі спроби нацистської індоктринації», - вважає Армстронг. Справді, Дивізія СС «Галичина» була чи не єдиною військовою формацією серед народів Східної Європи, яка мала у своєму складі священиків-капеланів.   

Шимон Редліг висуває схожі аргументи: «Підтримка Шептицьким дивізії СС «Галичина» виникла не з підтримки ним Гітлера та нацистської ідеології. До того часу, коли була створена ця дивізія (весна та літо 1943-го), було абсолютно ясно, що Німеччина програє війну і що Радянська армія наступає на захід. Шептицький побоювався, що між відступом німців і приходом Рад настане анархія, та сподівався, що українські збройні сили захистять місцеве населення». На думку ізраїльського історика, українська дивізія розглядалася митрополитом як військове ядро майбутньої незалежної України.

Для Шептицького, як і для багатьох галицьких українців, поразка Німеччини у війні резонно означала другу радянську окупацію. Цілком можливо, митрополит вірив у те, що «Галичина» навчить українців боротися, у першу чергу проти більшовиків. Певною мірою, так і сталося: після повернення комуністів до Галичини ветерани дивізії були завербовані США для шпигунської місії у СРСР.  

***

Митрополит Андрей Шептицький був активним критиком антисемітської політики нацистів. Йдеться не тільки про численні послання до українців, у яких наголошувалося на цінності людського життя. В умовах мілітаризації суспільства, відсутності освіченої інтелігенції, якій не знайшлося місця у тоталітарній державі, саме  духовенство в особі митрополита Андрея, мало попередити участь українців у антигуманних акціях. Відсилання до п’ятої заповіді («не вбий») все частіше зустрічаємо серед пастирських послань владики.

Достеменно відомо, що митрополит Шептицький врятував близько 150 євреїв. Серед них – рабина Давида Кахане, автора відомого «Щоденника львівського гетто», Курта Левіна та колишнього міністра закордонних справ Польщі Адама Ротфельда. Разом зі своїм братом Климентієм та кількома небайдужими людьми, митрополит організовував втечі євреїв з Львівського гетто, а згодом допомагав переходити угорський та румунський кордони.

Аргументи «Яд-Вашем», зокрема, щодо підтримки Шептицьким формування дивізії СС «Галичина» чи його схвалення нацистської окупаційної політики, є дуже відносними та не завжди відповідають задокументованій реальності. Один з найвідоміших праведників світу Оскар Шиндлер був членом нацистської партії НСДАП, проте це не завадило «Яд-Вашем» визнати його заслуги перед єврейським народом.

Шептицький і польсько-український конфлікт

Згаданий на початку Едвард Прус звинувачував митрополита Андрея у пособництві українським націоналістам та заледве не заклику до вбивства поляків. Уважне прочитання пастирських послань, листів не тільки спростовує безпідставні звинувачення польського шовініста, а й свідчить про протилежне: Шептицький чимало робив для польсько-українського порозуміння, протистояв антипольським настроям у суспільстві та пропагував ідею співжиття українців та поляків. Ідею, яка пізніше завдяки Єжи Гедройцу та середовищу паризького журналу «Культура» розпочне справжню «нову еру» у відносинах сусідніх народів.

Про намір замирити польсько-український конфлікт свідчить часто цитоване послання від 1942 року «Не вбий», у якому митрополит засуджує терористичну діяльність націоналістів та закликає до порозуміння. Від 1940 року виступає одним з головним інспіраторів польсько-українських розмов, які, на його думку, повинні були зменшити ескалацію ненависті. Кожна офіційна зустріч польської та української сторін упродовж 1941-44 років відбувалася якщо не за особистої присутності митрополита Андрея, то за його відома. Не дивлячись на відсутність порозуміння, УГКЦ в особі Шептицького була важливим посередником під час польсько-українських переговорів. 

У серпні 1943 року, у час найбільшого розмаху «Волинської трагедії» митрополит Андрей видав послання, у якому засудив убивства українською молоддю невинного польського населення. «На жаль, такі випадки витворили серед молоді фальшиве уявлення, що можна когось позбавити життя», - заявив він. У своїх наступних посланнях закликав вірян не піддаватися на провокації, а місцевих священиків – відмовляти населення від самосудів.

Як стверджує авторитетний польський історик Гжегож Мотика, митрополит Шептицький не був добре обізнаним із ситуацією на Волині, де відбувалася масова акція екстермінації поляків. Владика Андрей  вважав убивства поляків не діями українців, а радянською провокацією, яка мала дискредитувати українську сторону. Водночас, активне листування з католицьким архієпископом Твардовським свідчить про намагання Шептицького вплинути на ситуацію та знайти порозуміння. На жаль, «обезглавлене» чистками більшовиків та нацистів українське суспільство, залишившись без освіченої інтелігенції в умовах жорстокої війни, потрапило до замкнутого кола насильства. Зараз необхідним видається замирення пам’яті двох народів за вже відомою формулою польсько-німецького порозуміння - «пробачаємо і просимо пробачення».

Особа Андрея Шептицького, без сумніву, потребує подальшого переосмислення. Його ідеї єдиної Екуменічної Церкви випередили свій час і є по-справжньому актуальними сьогодні, коли єдність Церков безпосередньо впливає на єдність українського суспільства. Митрополит Андрей був безмежно відданим Богу, Церкві та своєму народу. «Я є українцем з діда-прадіда. Церкву нашу і наш обряд полюбив усім серцем, присвятивши для справи Божої усе своє життя. Тому розумію, що не можу бути чужим людям, які віддані серцем і душею цій справі. Від цієї хвилі більше вже до Вас належу, ніж до родини чи кляштору, бо з Вами мене єднає спільний зв’язок, міцніший, ніж з ким-небудь іншим», - звертався Шептицький до своєї пастви. Ці слова якнайкраще демонструють його сприйняття ролі церковного лідера у тогочасному українському суспільстві.   

За словами Мирослава Мариновича, фатумом Шептицького в роки війни було «відчайдушне шукання меншого зла». У цьому полягає трагедія не лише митрополита, а й кожної людини, кому довелося жити в цих «кривавих землях» між двома тоталітаризмами. Проте постать митрополита Шептицького з перспективи XXI століття є взірцем незламності духу, патріотизму і мудрості. Все це допомогло українцям вистояти в полум’яні літа Другої світової війни. Допоможе вистояти і тепер.

Джерела та література:

Kościół, naród, państwo. Działalność i dziedzictwo Metropolity Andrzeja Szeptyckiego (1865-1944). Materiały z międzynarodowej konferencji w Krakowie. – Wrocław-Warszawa, 2011.

Snyder T. He welcomed the Nazis and saved Jews // The New York Review of Book. – 2009.

Єгорова І. Духовний символ сьогодення // «День», - № 219, 2005.

Державник, мислитель, богослов. Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 60-річчю від дня смерті Митрополита Андрея Шептицького. 2 листопада 2004 року. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2005. — 216 с. 

Королевський К. Митрополит Андрей Шептицький. – Львів: «Свічадо», 2014. 

Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944. Церква і суспільне питання. Пастирське вчення та діяльність. – Львів: Вид. ОО Василіан «Місіонер», 1998. – Т.ІІ. – Кн.1.

2015-07-28 10:32:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар