Моя дорога нещасна мама... вбивця? - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Моя дорога нещасна мама... вбивця?
   

Моя дорога нещасна мама... вбивця?

Тамара ОРЛОВА, Одеса

«Ти пам’ятаєш, Томочко, що-небудь з того минулого, що нам довелося пережити сім років тому, про страшний голод?» запитала мене мама 1940 року.

«Так, мамо, я все пам’ятаю, від початку й до кінця». Мама уважно хвилини дві на мене дивилася, а потім тихо, ніби роздумуючи — говорити чи ні, сказала: «Вислухай мене і зроби те, про що я тебе попрошу. А попрошу я тебе лише про одне! Пам’ятаєш, як під час голодомору одна людина вкусила тебе за ніжку і ти дуже кричала від болю, я почула твої крики й вискочила з комори, і щоб захистити тебе, схопила її за горло й не могла відірвати свої пальці від горла, вони немов приросли, і вона померла. Якщо хтось дізнається про це зараз, на мене чекає в’язниця. Прошу тебе, скільки житимеш, нікому про це не кажи. Присягнися, що нікому ніколи не розповіси про це». Мама заплакала. І тоді я присягнулася, що ніхто не дізнається про це ніколи.

В останні роки мого життя я страшно мучуся і караюся від того, що не маю права розповісти про те, як ми і останні українці страждали і пережили цей страшний час та залишилися живими. Я до цих пір дивуюся, як ми з мамою не померли, коли довкола нас люди гинули сім’ями. У нашому селі дуже мало людей вижило. Винен голод, хоча того року був хороший урожай.

Я народилася в Чернігівській області в с. Синявка Березненського р-ну в сім’ї заможних козаків. Наше село мало багато сімей козачого роду, які теж були багаті. За батьківською лінією ми — козаки, за материнською — селяни. Сім’я в дідуся була велика і працелюбна (шість дочок і два сини — батько мій та його брат Дмитро, його вбили матроси, які проїздили на двох тачанках із кулеметами через наше село 1920 року, вбили лише за те, що був добре одягнений — один із матросів поглянув на нього і сказав: «от контра» і вистрілив із нагана. А братові батька було лише 16 років).

«СКОРБОТНА ДОРОГА». ІЗ КОЛЕКЦІЇ РОБІТ «ГОЛОДОМОР ОЧИМА УКРАЇНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ». ЗБЕРІГАЧ МОРГАН ВІЛЬЯМС

1932 року нашу сім’ю розкуркулили — забрали все до останньої нитки. Здається, в жовтні 1932 року до нас нагрянули сім чоловік і два міліціонера з чотирма возами і заявили, що за наказом зверху вони зобов’язані все у нас забрати, а нас виселити з будинку й відправити на висилку як контрелемент — і старих, і малих. Три дні вони в нас вантажили на вози наше добро, все забрали, навіть верхній одяг, що був на нас, змусили зняти, двоє коней, дві корови, свиня та інша живність, зерно, одяг, усе домашнє начиння. Батька посадили до в’язниці в Березному, дідусь зник, брата старшого мого забрала до себе старенька мати моєї мами в с. Шабалінов, матері батька вдалося виїхати до дочки, в якої чоловік був партійний, а ми з мамою вдвох залишилися посеред двору роздягнені та вбогі. Потім мама бачила наш одяг на двох особах, які нас розкуркулювали. Наш будинок у центрі села зробили колгоспною конторою. Нас із мамою вигнали, сказали — ідіть, куди хочете. Нам нікуди було йти, і ми сиділи в дворі, адже розкуркулених ніхто в селі не міг прихистити — заборонили зверху. Але потім один із керівників колгоспу підійшов до нас і каже: «Можете комору зайняти, але лише вдвох із дитям, якщо пустите в комору кого-небудь зі своїх — вижену вас і будете на вулиці». Комора без вікна (туди раніше бабуся складала всякий мотлох), а ми з мамою були невимовно раді їй. Мама принесла соломи, за сараєм-стайнею соломи ціла скирта, і сяк-так утеплювала. Адже ж комора не опалювалася! Як ми вижили?.. Одного вечора (це було на початку листопада) я вийшла за нуждою, лише відкрила двері комори і ступила на землю, а було вже темно, як мене щось схопило за ногу, я впала і відчула страшний біль поверх коліна. Я почала голосно кричати. Почувши крики, мама вискочила з комори — страшна, як скелет, я її не впізнала, вона впала на те, що лежало на землі. Це була якась людина. Мама схопила руками її за горло і почала душити, і потім стала кричати, вона ніяк не могла відірвати пальці рук від горла, вони ніби закам’яніли на горлі. Мама кричить, я кричу. Через деякий час пальці відпустило і вона розтиснула їх. Стала на ноги, схопила за одяг людину і потягнула її за хлів. Повернулася до комори, змила кров у мене з коліна, на ганчірочку поклала глини та приклала до рани (цією глиною бабуся раніше білила підлогу). Але довго не загоювалася рана, лише влітку краще стало. Навіть зараз, у старості, в мене шрам від зуба людини, котра вкусила. Вранці, коли трохи розвиднилось, мама і я вийшли в двір. Із сусідської хатини вийшла сусідка Марія Шаблиха і запитала маму, що це за крики вчора ввечері були в нас. Ми підійшли до сараю, куди мама вчора відтягнула людину, і побачили на землі в лахмітті худющого хлопчика з кривавими плямами на грудях. За словами Шаблихи, йому булу років 12—13. Він був мертвий, лежав із відкритим ротом, а в роті був лише один зуб (спереду). Мама плаче, я теж, а Шаблиха каже: «Це вовкулака, вчора в Азаровички трирічного хлопчика вкусив і випив із нього кров, а хлопець після цього відразу помер, ось Бог і покарав вовкулаку і він здох». Мама дуже змінилася — стала страшна — одні кістки, сіпається, руки тремтять, я думала, може, це не моя мама, зовсім не схожа на колишню маму. Так змінилася з голоду і переживань. Я почала її боятися. Мені зараз незрозуміло, як ми жили, чим харчувалися, адже в нас нічого не було, окрім води. Мама все сподівалася, що скоро все зміниться на краще, а навесні буде трава, листя, кора, коріння. І раптом на початку березня (морози страшні), рано вранці, ще темно, хтось постукав у двері комори — мама відкрила і побачила страшного чоловіка, зарослого, брудного, в лахмітті з обмотаними ганчірками ногами. Мама злякалася, а він каже: «Не бійся, Дуню, я твій свекор, пусти мене хоч на годину, я вже не витримую в лісі. На мене вже й облави влаштовувала міліція, хочуть вислати на північ Росії». Ось тобі й розумний гордий козак! Ось тобі й заможна працелюбна людина. До чого довели вороги народу. За що таке покарання, що він зробив поганого, лише те, що працював сам і його вся сім’я з ранку раннього до пізньої ночі, нікому поганого не зробив. Мама злякалася, раптом його хто-небудь бачив із селян і передадуть владі колгоспу та в міліцію, а нас виженуть з комори і ми будемо на вулиці. І сказала йому, яке наше становище. Дідусь пробув у нас цілий день, а ввечері, коли стемніло, сказав мамі, що йде. Мамі так було його шкода, все ходила коморою і руки ламала, що робити, що робити! Але переміг страх, що її з дитям викинуть на вулицю і ніхто не відважиться пустити нас до себе. Був строгий наказ зверху: не пускати до себе розкуркулених, хай, мовляв, подихають на вулиці. Дідусь пішов. А на ранок його знайшли за греблею замерзлим без лахміття верхнього і без ганчірок на ногах — хтось і це зняв. Того ж дня до мами в комору прийшов міліціонер і запитує: «Це до вас прийшов старий Банник вчора?» І не чекаючи відповіді від мами, питає мене: «Мала! Був дід твій вчора тут?» Я відповідаю «Не було» (я все розуміла). А він каже: «Дивіться мені, обдурите — вижену на вулицю, лише через дитину тут тебе тримають. Сьогодні його знайшли замерзлим за греблею. Ми на нього полювали півроку, а він виявився під носом». Мама мені говорила: «Ось потепліє, дасть Бог, якщо не помремо, підемо до Росії, багато хто йде туди, там немає такого жаху, як тут». Ох, мрії нещасних голодних людей! Ми чекаємо, сподіваємося, щодня чекаємо потепління, щоб піти рятуватися до Росії. Дійшли нещасні люди до межі, живемо мрією. І раптом одна людина, селянин — скелет обтягнутий жовтою шкірою, каже людям (адже не лише мама мріяла про Росію, а всі голодуючі, вмираючі люди), каже: «Облиште мрію про Росію, я був на кордоні, ледве не загинув, там багато людей хочуть перейти кордон Росії, та не дають їм це зробити солдати і цивільні зі зброєю, говорять, надійшов наказ із Москви, щоб ті, хто голодує, не наповнили Росію. А хто з українців хоче силоміць прорватися через кордон — б’ють по спині і по голові прикладом рушниці, аж до розстрілу». І цей селянин бачив трупи, які відвезли кудись, тому він повернувся назад у це пекло.

Багато ще чого страшного згадується мені, а також розповіді-спогади мами та інших людей, які пережили ці жахи. У моєму листі лише мої спогади-факти, без жодної брехні.


ФОТОДОКУМЕНТ. ПЕРША СТОРІНКА ЛИСТА ПАНІ ТАМАРИ ОРЛОВОЇ

Після розповіді селянина мама почала з нетерпінням чекати весняного потепління, коли з’явиться зелень, а може, звідкись надійде якась допомога або зміни, бо вже далі жити неможливо. Прийшов квітень, з’явилася трава, листя, кора, на деревах бруньки... О, живемо! Люди трохи відійшли, почали їх заганяти в колгосп — адже землі в колгоспі багато, у всіх людей відібрали наділи і передали в колгосп — общак для худоби та людей. Ось яке гасло радянської влади: «Вся власть Советам, а земля крестьянам!» А люди й повірили і воювали за правителів країни.

Ні в чому невинного батька мого випустили з в’язниці. У с. Синявка для колишніх кулаків не було ні житла, ні життя, тому батько й мама вирішили змінити місце проживання. Батько знайшов місце роботи бухгалтера в м. Городне, неподалік від нашого села. Дали нам кімнату на базі «Табаксырье», де батько працював. 1939 року наша сім’я — батько, мати, брат Андрій і я переїхали до Одеси і винаймали житло, а батько працював на Агаровому заводі також бухгалтером. 1941 року батька взяли на фронт, а 1944-го взяли на фронт і брата. Мама дуже переживала за батька, і особливо за брата, адже йому не було й 20 років. Я добре пам’ятаю, як перед сном мама шепотіла молитви за здоров’я сина. Кожного разу вона починала з молитви «Отче наш»..., а потім починала говорити від себе: «Боже праведний, збережи життя і збережи здоров’я мого сина, будь милосердним до нього, благаю Боже». І інші слова, а закінчувала своє прохання до Бога: «А ще прошу тебе, милостивий Боже, пробач мені грішній, що я таке в житті зробила, взяла на душу страшний гріх, але ж я захищала свою дитину, інакше я не могла в той жахливий час, а також пробач і помилуй ту нещасну бідну дитину (хлопчика вбитого), він ні в чому не винен, він страждав від голоду, тому таке вчинив». І цю молитву повторювала кожен вечір перед сном.

Повернувся з фронту брат, і все нібито почало налагоджуватися. Але 1947 року... проте, звичайно, далеко не в тій мірі, що було 1933-го. Ось ця трагедія 1947 року сталася справді через неврожай, тоді як у 1932—1933 рр. був хороший урожай.

Одного дня, вже 1994 року, мені довелося зустрітися в книжковому магазині з однією жінкою з Поволжя, а тут вона відпочивала. Вона сказала, що дуже любить Україну і українців. Я їй відповіла, що приємно чути, що росіянка любить Україну. Вона каже: «Я вам зараз поясню, чому я люблю Україну. Я сама з села Поволжя. 1932 року в нас був великий неврожай, цілі села голодували, шість осіб померли в нашому селі, зовсім нічого було їсти. Але завдяки Україні ми залишилися живі. Сміливо можна сказати, що нас врятували українці. Цілі низки возів із мішками пшениці, іржі, картоплі, муки і навіть речами привозили в голодуючі села і розподіляли все це між тими, хто голодував. Дуже вони нам допомогли. І лише з України допомагали. Мати завжди казала — дай Бог українцям здоров’я».

Я пригадала приїзд 2009 року до України головного російського священика Кирила, він теж казав, що коли був голод 1932-го, то їм поставив хтось під дверима мішок муки. Святий отче! Це не диво, і не Бог поставив, а це українська мука! Її вам передали, щоб ви не померли з голоду.

Отже, я свій обов’язок виконала, розповіла, як люди страждали і вмирали під час Голодомору в Україні з вини наших правителів.

А другий обов’язок — клятву, яку дала моїй бідній мамі, я порушила. Прошу вибачення в Бога і моєї бідної мами за порушення клятви — мама померла, тож я, напевно, мала право чесно і правдиво описати життєві факти, побачені своїми очима і пережиті мною.

Теги: Одещина
2011-09-20 10:04:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар