Моя Болгарія - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Моя Болгарія

Моя Болгарія

Дмитро СТЕПОВИК, доктор філософії, доктор мистецтвознавства, доктор богословських наук, професор, академік

Моя Болгарія — це романтичний період моєї наукової праці. Подібно до того, як кохання приходить неочікувано і зненацька, так і моя любов до цієї країни виникла з випадку, що стався поза мною, не з моєї волі. Виникла як випадок, а тривала довгу часову смугу — 20 років, із 1970 до 1990-го. Не те, що вона припинилася 1990 року, а швидше перейшла до стадії оцінки з перспективи часу — від романтичного «емоціо» до поміркованого «раціо».

1970 року я завершив стаціонарну аспірантуру з мистецтвознавства (образотворчого мистецтва) в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського Академії наук України і тоді ж захистив кандидатську дисертацію про творчість знаного гравера XVII століття Олександра-Антонія Тарасевича. І ось на цій хвилі — раптом зупинка: Москва зважилася на неймовірне — дозволила союзним республікам вивчати й досліджувати проблематику (історію, право, культуру, політику, філософію, мистецтво, економіку і т.ін.) тих зарубіжних соціалістичних країн, з якими та чи інша республіка межує або знаходиться близько від неї. Раніше привілей зарубіжників мали тільки і виключно московські науковці з Академії наук СРСР та столичних вишів. Про це вголос не мовилося, але усі ми, «молодші брати», знали про цю негласну інструкцію й мусили варитися у власному соку чи безмежно досліджувати «благотворний вплив великої російської культури на культуру своєї республіки». І ось таке неочікуване антраша!

Керівництво мого Інституту сіло за складання планів і визначення, хто якою країною (в ділянках наукового профілю нашого закладу) буде займатися. Часу на підготовку нових кадрів не було, бо на це потрібні роки (аспірантура, докторантура, писання книжок), а результат мав бути «на вчора». Одному моєму колезі випала Польща, колегині — Угорщина, іншим — Чехословаччина, Румунія, Югославія. І ось доходить черга до мене. Завідувач відділу професор Юрій Турченко каже: «Ми порадилися в дирекції й вирішили «посадити» вас на Болгарію. Від сьогодні ваша планова тема на три роки її виконання буде називатися «Українсько-болгарські мистецькі зв’язки». І — все! Я онімів. Я ж налаштувався на медієвістику, і ніяку іншу, а лиш українську. «Ні, сідай, учи мову — працюй!»

Досі до Болгарії я мав те відношення, що узяв інтерв’ю в одної літньої болгарки — Цветани Іорданівни Пекаревої-Паращук, дружини славетного українського скульптора Михайла Івановича Паращука (на той час уже покійного), який за сорок років життя в Болгарії (1923—1963) фактично створив у цій країні школу монументальної скульптури. Отже, зачіпка на Болгарію вже була. Тепер, у зв’язку з директивою займатися українсько-болгарськими мистецькими зв’язками, треба було ці поки що скромні напрацювання розвинути вшир і вглиб. Із відрядженнями за кордон в Академії наук УРСР було туго, тому треба було шукати те, що є в Україні. Насамперед вивчення мови. Я себе заспокоював, мовляв, слов’янська мова, немає проблеми. Мав у своїй домашній бібліотеці декілька книжок болгарською мовою. Виявилося, що мої легковажні сподівання на легке опанування болгарської мови «сходу» виявилися марними. Якщо дієслова майже всі були зрозумілі без заглядання у словник, то інша ситуація була з іменниками й прикметниками. Ось «кирпа». У нас — це погане обличчя. «Кирпу гнути» — це невідповідно зазнаватися. У болгар «кирпа» — це хустка. З прикметників: «хубаво». Здогадно — це щось погане, близьке до худоби. А у болгар же — гарно, прекрасно. І так далі: десятки й десятки незрозумілих слів — результат колосального впливу на літературну мову діалектів, а також грецької й турецької мов (Болгарія 500 років була під турецьким володінням).

Та ці мовні труднощі я швидко долав ще в Києві, тим більше, що мистецтвознавча термінологія в обох наших слов’янських мовах була значно ближча, ніж терміни мови побутової. Але провідне значення для формування симпатії до Болгарії мало моє перше відрядження до цієї країни влітку 1973 року. Це був Літній семінар для чужоземних болгаристів і славістів при Болгарській академії наук і Софійському університеті імені Климента Охридського. 170 учасників з 25 країн! Натовп! Записавшись у середню мовну групу (для тих, хто трохи знає болгарську мову), я, поза двома-трьома годинами вишколу, склав свою власну програму (допомагали мені пані Цветана і науковець Борис Тумангелов) і завів знайомство в головних мистецьких і мистецтвознавчих установах: в Інституті мистецтвознавства Болгарської академії наук, Софійській академії мистецтв, Національній художній галереї, Археологічному музеї тощо.

Болгарська наукова і мистецька еліта оцінила мою активність і дала доступ до багатьох установ, які мене цікавили. Я познайомився з провідниками мистецтва, мистецтвознавства, культурології: професорами Куєвим, Обретеновим, Стойковим, Божковим, Мавродиновою, Бакаловою, Цончевою; з творчістю українських мистців, які жили й працювали в Болгарії, — Михайла Паращука, Євгена Ващенка, Івана Лазаренка, Вадима Лазаркевича, Миколи Кушнаревського, Олександра Сорокіна, Миколи Ростовцева. З останнім із них я познайомився й подружився, і у всі наступні приїзди до Болгарії бував у нього, вивчав його творчість, розписи митрополичого кафедрального собору «Света Неделя» в центрі Софії. Так само я потоваришував із Миколою Дилевським — професором Софійської православної богословської академії, який спрямував мене, в якому руслі слід висвітлювати українсько-болгарські мистецькі зв’язки Середньовіччя — починаючи з моменту хрещення Руси-України 988 року, й у наступні віки, оскільки болгари відігравали велику роль у християнізації України, можливо, навіть більшу, ніж візантійські греки.

Микола Дилевський напоумив мене вже під час цього першого приїзду в Болгарію пильно вивчати ікони й настінні розписи у софійських соборах    — св. Софії (на честь цього найстаршого собору в базилікальному стилі була замінена назва столиці Болгарії — із «Сердика» на «Софія»), Кирила і Мефодія, Олександра Невського, а також соборів у Тирново, Пловдиві, Варні й інших містах, де в малярстві повно «українізмів», оскільки їх розмальовували художники, які пройшли вишкіл у малярській майстерні Києво-Печерської лаври.

Тут доречним буде нагадати ось про що. З семи країн-сусідів України на суходолі — з Болгарією в українців ніколи не було конфліктів; ні за території, ні за природні ресурси. Правда, у дохристиянські часи були походи на Балкани тодішніх київських очільників князів Олега, Ігоря, Святослава, але вони мали швидше релігійно-ідеологічний характер (Болгарія з 865 року була християнською державою; Київська Русь охрестилася 123-ма роками пізніше), аніж завойовницький. У християнські часи (з кінця X століття) спостерігаємо дивовижну і зразкову українсько-болгарську дружбу в ділянках православної віри, рукописної і друкованої книги, церковної архітектури, музичної творчості (згадаймо «тему Дунаю» в українських народних піснях), малярства, гравюри, скульптури — в усій культурі.

Нещастя звалилося на Болгарське царство наприкінці XIV століття — у вигляді турецько-ісламського поневолення, яке тривало п’ять століть. І саме в цей тяжкий період (ХІV—ХIХ      століть) українські монастирі, насамперед Києво-Печерська та Почаївська лаври, були «культурним прихистком» для болгарської християнської еліти. Найдавніші архіви Київської лаври, у тій частині, яка торкається мистецької освіти, містять чимало болгарських прізвищ мистців, які у нас навчалися малювати святі ікони, гравірувати ілюстрації до святих книг,    — бо цього в Болгарії ісламський турецький зверхник не дозволяв робити.

Перед самим визволенням Болгарії (1877—1878 роки) в лаврі в Києві навчалися у знаменитій малярській майстерні болгарські мистці Захарій Зограф і Станіслав Доспевський. А у становленні нового болгарського мистецтва — світського і релігійного — активну участь взяли українські художники Петро Нілус, Євген Ващенко, Іван Назаренко, Вадим Лазаркевич, Микола Ростовцев (його чудові настінні розписи прикрашають храм Софійської митрополії «Света Неделя», скульптор Михайло Паращук — творець болгарської монументальної й декоративної скульптури. Ці мистці запровадили в Болгарії знакові особливості української мистецької школи, сформованої в давні часи в наших монастирях, а пізніше — у низці приватних закладів, наприклад, Київській рисувальній школі класика українського мистецтва Миколи Мурашка.+

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»  

2016-09-04 14:01:33
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар