Мовчани - Наум, Іван, Микола та інші… - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Мовчани - Наум, Іван, Микола та інші…
   

Мовчани - Наум, Іван, Микола та інші…

Олександр Панченко

Тяжкий шлях українців з-під полтавської Нехворощі-Алексополя,  що біля річки Орелі, до берегів Західньої Австралії, майже під Антарктидою

Серед видатних українських осіб на прізвище «Мовчан» знаходимо -  Мовчан Борис Олексійович (*1928) — український учений у галузі фізичного металознавства та металургії, академік АН УРСР (1978); Мовчан Валерій Іванович (*1959) — український велогонщик, олімпійський чемпіон; Мовчан Василь Архипович (*1903-†1964) — український іхтіолог-рибовод, член-кореспондент АН УРСР (1951); Мовчан Дмитро Васильович (*1978-†2017) — капітан Збройних сил України, учасник московсько-української війни; Мовчан Єгор Хомич (*1898–†1968) — український кобзар, сліпий з дитинства; Мовчан Іван Іванович (*1939) — відомий археолог, Лауреат Державної премії УССР; Мовчан Ірина Павлівна (*1990) — українська фігуристка; Мовчан Микола Петрович — український дипломат; Мовчан Михайло Андрійович (*1964) — український футболіст, тренер, педагог; Мовчан Оксана Сергіївна — українська громадська діячка та керівчиня; Мовчан Олександр Андрійович — совєцький, український актор театру і кіно, Заслужений артист України (2002); Мовчан Олена Дмитрівна (*1976) — українська спортсменка (стрибки на батуті), заслужений майстер спорту України; Мовчан Павло Михайлович (*1939) — український поет, кінодраматург, перекладач, громадський діяч; Мовчан Юліан Григорович (*1913–†2002) — український лікар, журналіст, письменник; Мовчан Юрій Васильович — український зоолог, іхтіолог; Мовчан Ярослав Іванович (*1957–†2017) — український еколог, громадський і державний діяч.

Мовчан Микола

Вчений-історик Кривошея О.В., у своїй розвідці «Полковий осавул прилуцький Михайло Федорович Мовчан і його заповіт» з посиланням на праці Модзалевского В.Л. «Малороссийский родословник». – Т. ІІІ та Антоновича В., «Прилуцкий полковой есаул Михайло Мовчан и его записная книга» . - Киевская старина, 1885. – Т.ХІ, - наводить  автобіографію та заповіт прилуцького полковника Михайла Федоровича Мовчана. - Михайло Федорович Мовчан (*?1660-†1742.7.08), який був,  за деякими даними,  правнуком Богдана Хмельницького, сином запорожця, комонного і прилуцького полковника, який загинув обороняючи Чигирин. Ще в 1885 році завдяки В.Антоновичу наукова громадськість отримала можливість ознайомитися з його автобіографією. Зараз вона є бібліографічною рідкістю і тому вважаємо за необхідне її навести разом з останнім документом, який був підписаний Мовчаном – його заповітом. «Служил я нижайший с 1679 году продкам блажения и вечнодостойния памяти императорского величества по верно присяжной своей рабской должности. Которие мои служа бы представляю: 1683 году в Цесарии под городом Виднею за королем полским на баталии бил. Того ж года под городом Остроногом на баталии бил. 1685 году за полским рейментаром Ревуцким под городом Язловцем на баталии бил. 1686 году за тим же рейментаром Ревуцким под Каменцом подолским на баталии бил. 1687 году за гетманом Иваном Самойловичем под Крымским Перекопом в походе бил. 1688 году з полковником охочекомонним Семеном Палием под городом Баром в баталии был. 1689 году за тим – же полковником Палием под городом Паволочю на баталии бил. 1712 году в баталии и на приступе з полковником Куликом под городом Гданском бил….». -   Вчений Кривошея О.В., додає, що в 1708 р. як значний військовий товариш за універсалом гетьмана Скоропадського отримав млин в с.Городні Іваницької сотні, конфіскований у прибічника Мазепи Григорія Компанійця. 30 років був полковим осавулом прилуцьким. 1711 р. отримав на ранг с.Талалаївку, яке потім йому затвердили «в вечное пользование». В 1728-1738 рр. ГВК розглядало справу про захоплення ним ґрунтів, худоби та привернення в підданство козаків цього села... 1741 р., будучи абшитованим, активно продовжував скуповувати землі в козаків, селян, священиків. За час свого правління купив 41 нивку, 5 садів і городів, 9 хат, 17 лісів та гаїв, 5 млинів, ставів та гребель. Написав заповіт, текст якого дослідники наводять нижче: «1742, серпня 4.Духовний тестамент асаула полкового прилуцького Михайла Мовчана. Во имя отца и сына и святаго духа Амень. Я рабъ Божій Михайлъ Федоровичъ Мовчан Асаулъ Полковій видя себе при старости летъ в жизни моей за доброй моей памяти і зуполного разума всякому суду і праву і всЂмъ кому теперъ і в потомніе часи вЂдати о томъ належатите симъ волЂ моей тестаментомъ обявляю: іжъ з женою моею Параскевіею живучи в малженст†имЂлъ толко д†дочери родніе Марію і Екатерину а сина не имЂется, и с тЂхъ дочерей старшая Марія виданна била от мене в замужже за Стефана Юрченка прилуцкого і по немъ осталася в удовст†бездЂтная и неимЂя тамъ на чомъ житъ, пришла ко мнЂ і жила і живетъ на моихъ грунтахъ родственних і тЂя з оних препитаніе і всякое доволствие а меншую дочеръ мою Екатерину видалъ замужъ за Даміяна Мозаракія знатного войскового товариша его принялъ на житіе к себе за сина я и на притнЂ живучи войсковіе отбувалъ служби і в низовомъ дербенскомъ походЂ на службЂ монаршой умрЂ послЂ же его іоная его жена а моя дочеръ Екатерина померла жъ, по которія смертіі осталися в малих лЂтехъ родня іхъ три сина, а мои родніе внуки Андрей, Іванъ і Григорій і в сиротст†будучи з тЂх малих лЂтъ при мнЂ находилисъ і обучалис грамоти і я желая даби імЂнія мои недвижиміе і движиміе мною самимъ з женою моею Параскевіею набитіе якъ теперъ при мнЂ такъ і по смерти моей находилисъ без расточенія і з оних яко шляхетскихъ добръ служба войсковая всегда била б отправляема симъ моимъ тестаментомъ мене і на потомній часъ утверждаю і распоражаю таковимъ порадкомъ когда по декрету Божею пресЂченіе временному моему житію учинится то душу мою грЂшную по разлуечній от тЂла в руцЂ создателя моего і бога вручаю а тело яко от землЂ взято землЂ і предано Богу імЂетъ погребетиже в монастиру Густинскомъ Прилуцкомъ….».

Згідно даних із різних відкритих джерел, - «Мовчан» — це досить поширене українське прізвище, яке, ймовірно, походить від слів «мовчати», «мовчун». Прізвище утворено від загальнонаціонального апелятива мовчан «мовчазна, неговірка людина», «мовчун». Найдавніша згадка цієї лексеми (але вже в ролі прізвищевої назви) походить із села Ладомирово, що на Пряшівщині. Наприклад, 1618: Danko Malchan. Подібного типу іменування засвідчені також у місті Сваляві 1699 р.: Molcsan Vaszil.У ролі власного особового імені лексема Мовчан виступає лише від 1674 року. Цією особою був запорозький полковник Молчанъ Черемисовъ. Однак від кінця XVI ст. походять записи, в яких дериват від імені «Мовчан» виступає вже в ролі патронімічних прізвищ. Так, 1590 року згадується вже Симонъ Молчанович - острозький селянин, а в 1649 році серед козаків Корсунського полку згадується Иванъ Мовчанєнко. На давність імені Мовчан у Карпатах вказує, зокрема,  також наявність назви поля Мовчан у кадастрі села Смерекова, що на Великоберезнянщині, хоча у закарпатських українців лексеми Мовчан не було, а поняття мовчати там витіснене калькою з угорського виразу csendbe lenni - дослівно – «тихо бути». У XIV-XV ст. особове ім.’я Мовчан уживалося також у Московщині. Чоловіче ім’я Мовчан в Українських Карпатах упродовж століть мало 5 угорськомовних графічних варіантів. Так, у с.Олешник теперішнього Виноградівського району лише в угорськомовних записах виступало в таких варіантах Moczian, Mochan, Moczan, Миchan, Mulcsan.

…«Українці їдуть до Австралії – скільки горя й розпачу в цих холодних словах… Але й скільки залізної волі, рішучости, відваги й завзяття міститься в них: це постанова не скапітулювати перед московськими гнобителями України, а йти шукати волі «за семи горами та семи морями», щоб у волі з гідністю людини та її права, почати нове життя на далекім чужім континенті Австралії. Це стихійне прагнення волі, ця    свята мрія, що як зоря вела й веде нас почерез століття є притаманною ціхою української людини й нації. Наш патрон, Тарса Шевченко, промовив із щирої душі всіх українських поколінь, минулих, сучасних і майбутніх – словами: «де нема святої волі, не там добра ніколи»… Ні добра, ні щастя…». – писав, передмовлюючи  книгу «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії» (Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія), яка побачила світ понад півстоліття тому, у 1966 році, за три роки до свого відходу у Вічність   Президент Головної Ради Наукового Товариства ім. Шевченка, директор Слов’янського Інституту Маркет університету (Мілоукі (стейт Вісконсин, ЗСА), член кількох наукових товариств професор Роман Смаль-Стоцький (*1893-†1969), між іншим, колишній  дипломатичний представник ЗУНР, а згодом - радник посольства й посол УНР в Берліні, який був автором (з Іваном Огієнком) серії книг «Студії з української граматики» (Варшава). - У названій книзі серед інших розділів насьогодні привертає до себе увагу  стаття авторства Миколи Буткевича «Історія організованого громадського життя українців Західньої Австралії», (с.с.449-462), якої дізнаємося, що перші українські еміґранти прибули до Західньої Австралії 11-го жовтня 1948 року кораблем «Канімбла», Група складалася з самотній мужчин з Баварії, Німеччина… Щоразу прибувало більше наших людей. Їх приміщували в таборах в Ґрейланд, Нордгам, Кандерлін… В жовтні місяці 1949 р. відбулися перші в історії Західньої Австралії збори українців. Присутніх було 36 осіб… В зв’язку з розпочатою будовою Українського Дому, виникла потреба регіструвати Громаду в австралійському суді. Документ був підписаний п.п.Ґутеєм, М.Буткевичем і І.Мовчаном. Від цього часу всі документи ще й тепер підписуються цими людьми. Беззаперечним фактом є те, що Президія Управи Громади в складі п.п.Ґутея, М.Буткевича й І.Мовчана завжди працювала в згоді. Ця Президія завжди старалася не зважати ні на релігійні переконання, ні на територіяльну приналежність членів Громади, а намагалася працювати для національної справи…».

У ґрунтовному виданні «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн, 1998 на с.с.522-523 у своїй статті Українська Громада Західньої Австралії» її авторка Наталка Мандичевська, між іншим,  пише:  «…Клюб української молоді», створений з ініціятиви тодішнього голови В.Мандичевського при культурно-освітній референтурі, існував декілька років… Члени клюбу випускали свій гумористичний журнал. До проводу належали Б.Вархомій – голова,… Микола Мовчан… Постійним скарбником від 1958 р. є Іван Мовчан, котрий провадить цю ділянку дуже фахово й дбайливо з добрими наслідками…  ». Авторка Марія Менцінська, яка, до речі, була нагороджена медалею Ордену Австралії (ОАМ) австралійським урядом за громадську працю у своїй наступній статті «Мистецькі одиниці в Перті» називає серед церковних хорів – хор при цикркві Св. Миколая (УАПЦ), де дириґентом був Петро Шигимага, а після його смерти в 1971 р., - Зоя Черкасова.  Хор співав щонеділі.  До речі, в 1952 році в Нортгамі , за 100 км. на захід від Перту, було засновано українську школу ім.. Т.Шевченка, яка вже у 1958 році мала 50 учнів і проіснувала до 1971 року. В 1950-их роках у школі діяв осередок СУМ, драматичний гурток. У 1960 році було засновано спортовий клюб «Січ», (пізніше – «Дніпро»). У статті «Кредитова спілка «Калина» її автор, мій давній приятель св.пам.Мирослав Болюх писав:  «…Думка про створення кредитової кооперативи в Перті виринула доволі пізно. Її висловив у 1966 р. відомий  кооперативний діяч з Мельборну М.Ліщинський з нагоди перебування в Перті… В 1994 р. кооператива мала 370 членів. Її активи збільшились і становлять понад 1 мільйон долярів. Велика заслуга в постанні і закріпленні кооперативи в Перті належить першому довголітньому голові – М.Яремовичеві. Після нього деякий час головою був С.Петровський, а в останні роки -  Петро Мовчан…».

В книзі «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник»,  «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік в Списку українців Австралії і Нової Зеляндії у розділі «Західня Австралія» на с.662 знаходимо «Мовчан Валентин, о., Мовчан Іван, Мовчан Микола, Мовчан Надя, Мовчан Ольга…», на с.273 «МОВЧАН Валентин (О.П. - за деякими даними, що отець Валентин Мовчан мав правдиве прізвище – Марченко)  МОВЧАН Валентин (Walentyn Mowtschan), правос. свящ., технолог радіотерапії; народився 21.1.1935 в м.Суми Харківської обл. На еміґрації в Німеччині з 1943, з 1949 в Австралії. 1958 закінчив Австрал. Інститут Радіографії. Працював професійно в лікарнях Перту (1955-59) та Галіфаксу, Канада (1960-61). 1968 рукоположений на свящ.; богословську освіту доповнив у семінарії в Бавнд Бруку, США (1989-90). Настоятель Святомиколаївської парафії в Перті, протоієрей УАПЦ. Фундатор ФУСА-КУА),  МОВЧАН Іван, фундатор «ВД». МОВЧАН Микола і Ольга (ЗА), меценати ФУСА-КУА». У статті Марії Менцінської «Українська Школа ім. Тараса Шевченка в Перті, Західня Австралія», читаємо  (с.с.562, 563) «З приїздом до Перту о.Юрія Сполітакевича постали перші школи в передмістях Петру. Найбільші з них були в Гайґет (кер.М.Менцінська) і в Мельвіл (кер. Наталя Сірко). Вчителювали В.Садовський, П.Шигимага, Н.Сірко, о.Ю.Сполітакевич, І.Шорш, В.Мовчан….  Викладачі релігії… о. Валентин Мовчан… Всі дані з реєстру школи, де вписані всі учні і вчителі, викладачі релігії і голови Батьківських Комітетів від початку її заснування… Мовчан Наум і Надя…».

Ця стаття Миколи Буткевича, мабуть, лягла в основу гасла в книзі «Енциклопедія української діяспори», том 4 ((Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995), автором якого є знаменитий професор Марко Павлишин  п.н. «Українська Громада Західньої Австралії» (Ukrainian Association of Western Australia), засн. в Перті 1950. Ініціятивна група, в якій провідними були Ярослав Бурбелло, П.Кардаш і Р.Литвин, скликала в жовтні 1949 перші збори українців. Тут обрано організаційний комітет (крім названих, чл. був П.Доброскоченко), який увійшов у зв’язок з австрал. урядовими установами і 25.2.1950 скликав установчі загальні збори. При заснуванні УГ ЗА мала 78 чл. Її гол. були: В.Мричко (1950), Р.Кузьмич (1950-51), О.Менцінський (1951-53, 1954-58), П.Первухин (1953-54), П.Ґутей (1958-67), В.Мандичевський (1967-71), М.Дощак (1971-74) і В.Гончаренко (від 1974). При УГ ЗА створено хор «Бандура», танц. групу М.Березовської (яку згодом вів В.Каня), Драматичний Гурток ім. Лесі Українки. Відкрито укр. школи, спортове тво «Київ». Укр. скупчення у Нортгамі, зорганізоване 1951 як філія УГ ЗА, через непогодження зі статутом 1954 оформилося окремою громадою. Побудова Українського Народного Дому в Перті завершилася 1961 за головування П.Ґутея. 1958 став виходити «Інформаційний Бюллетень» (ред. Микола Буткевич, який разом з Іваном Мовчаном входив до президії громади). Мистець укр. нар. танцю Василь Авраменко, приїхавши з США до Перту в 1961, заснував при громаді школу танку, що її згодом вели Б.Карпевич, Ф.Мельничук. 1964 урочисто відкрито бюст Т.Шевченка. Під проводом В.Мандичевського УГ ЗА поставила наголос на зовн. Зв’язки і працю з молоддю. Створився клюб укр. молоді з культ, розваговою програмою при культ.-осв. референту рі (діячі - Богдан Вархомій, Софія Матіяш). Політика багатокультурности в 1970-их pp. дала можливість УГ ЗА затіснити зв’язок з урядовими колами і зробити внесок у розвиток, зокрема, багатокульт. освіти в ЗА. 1976 зорганізовано укр. програму на радіостанції 6НР… . 1977 заходами Б.Микитюка на держ. кошт громада затруднила працівника А.Мандичевського. Коротко появлявся орган громади «Громадські Вісті». У 1970-их pp. діяв вокальний ансамбль «Каштани». Більша частина цієї діяльности припала на тривалий період урядування гол. B.Гончаренка. Найактивнішими в управі УГ ЗА у 1980-их pp. були представники старшої ґенерації; 1989 вибрано до керівництва молодших членів. Громада підтримує зв’язки з невеликими скупченнями українців у Карлгурлі і Албані. Для координації спільних укр. акцій у Перті діє культ.-осв. рада. УГ ЗА співпрацює з ін. укр. організаціями у Перті, зокрема СУМ і СУА, бере участь у спільних політ, маніфестаціях з представниками східноевроп. діяспорних спільнот, плекає зв’язки із зах.-австрал. установами. Крім названих, у праці відзначалися: М.Менцінська, Євстахій Темник, О.Желіховський, В.Стасів, І.Усов, І.Легкий…»  (с.211-212).

Для українського материкового читача було б, як на мене, цікавим дізнатися, що місто Перт (Perth) є столицею стейту Західньої Австралії, яке було засноовпне у 1829 році над річко Свон (Swan) на узбережжі Індійського океану. На кінець ХХ-го століття в ньому налічувалось понад дві тисячі українців. Серед переселенчих таборів, у яких розміщували українських іміґрантів у Західній Австралії від 1948 року, був табір у Ґрейлендс (Greylands) у передмісті Перту. Від середини 1949 року українці, звільняючись з контрактової роботи, осідали в Перті, де й виник головний  центр українського життя у цьому стейті. До Перту й околиць прибуло у 1949-51 роках близько  1200 осіб українського роду. У 1949 році було створено Українську Громаду Західньої Австралії, яка у 1957-61 роках, як я вже писав вище, -  й побудувала Український Народний Дім імені Тараса Шевченка. У 1952 році в різних дільницях міста почали діяти українські суботні школи, які 1958 року об’єдналися в центральну школу (пересічно 50 учнів) з дитячим садком. Перт став осідком парафій – Української Католицької Церкви (богослужіння розпочав священик о.Юрій Сполітакевич (1951) і УАПЦ (парафію Святого Миколая заснував священик о.Григорій Фомічевський (*1894-†1966), учасник визвольних змагань, народжений у слободі Пісок Ізюмського повіту тодішньої  Харківської губернії, підполковник Армії УНР, який брав участь у боях Першого Зимового Походу (1919-20), за що нагороджений був  Орденом Залізного Хреста і Хреста Симона Петлюри. Отець Григорій до Австралії приїхав у 1950 році й оселився в Перті, заснувавши Святомихайлівську парафію УАПЦ, був її настоятелем (1950-54, 1960-66), пізніше був обраний членом консисторії (1953). У 1955 році  о.Григорій Фомічевський відбув місійну подорож до Нової Зеляндії (Веллінґтон, Окленд і Крайстчерч) й Тасманії (Ґобарт і Лонсестон) та заснував у цих місцевостях церковні громади УАПЦ

Далі досліджуючи діяльність українських громад в Австралії, я несподівано для себе у багатьох дописах про українців Західньої частини Австралії я знову зустрів доволі поширене на історичній Полтавщині прізвище «Мовчан». Як виявилось пізніше, один із згаданих в дописах про українські громади в Австралії Мовчанів -  св.пам. Іван Мовчан народився поблизу села Нехворощі тодішньої Полтавської області (в складі УССР під большевицькою окупацією) 25 серпня 1926 року на родинному хуторі  Мовчанівка. Іванко Мовчан народився в страшну й трагічну епоху в історії нашого народу,  не лише між двома світовими війнами, але по закінченню Голодомору українців 1921-го року та початком Великого Голоду 1932-33 років, який був ґеноцидом української нації. Пан Іван був старшим сином хлібороба Наума Івановича Мовчана, який також народився на цьому хуторі, на початку буремного ХХ-го століття 9 грудня 1904 року Божого. Історія родини, вибачте за деяку тавтологію, «мовчанівських Мовчанів»  з-під полтавської Нехворощі, за переказами Микола Мовчана, сина Наума й Надії, що натепер замешкав в Австралії, який склав цікаву родовідну книгу, - сягає давніх часів славної Козаччини доби Гетьмана Богдана Хмельницького. Відомо, зокрема, що дочка Хмельницького, Анастасія Богданівна взяла шлюб з козаком Новгород-Сіверської сотні Лук’яном Мовчаном

Мовчан Наум Іванович (9.12.1904 — 18.3.1987), світлина бл.1980 року

Короткі відомості про невелике село (чи навіть - хутір) Мовчанівка є з-поміж  докладних інформацій про інше полтавське велике  село Нехвороща та його околиці, що були  взяті мною із книги «Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Полтавська область / Гол. ред. кол. - АН УРСР. Інститут історії. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1967), в якому і є згадка про Мовчанівку: «...Нехвороща — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі річки Орелі (притоки Дніпра), за 36 км на південний схід від залізничної станції Нові Санжари (на лінії Полтава-Кременчук) та за 43 км від районного центру. Населення — 4134 чоловік. Нехворощанській сільській Раді підпорядковані також населені пункти Мовчанівка, Регірянка, Шедієве. На території Нехворощі виявлено глиняний посуд і в ньому 300 римських монет часів імператорів Траяна (98-117 рр.) та Адріана (117-138 рр.) Манлії Спонтіли (193 р.). Нехвороща заснована в 1673 році переселенцями з Правобережної України, які оселялися на берегах річок Орелі та Нехворощі. За населеним пунктом закріпилась назва р. Нехворощі, поблизу якої він виник. У 1679 році гетьман Скоропадський наділив землями Нехворощі та сусіднього села Шедієвого полтавського полковника І.Черняка. Пізніше, в 1724 році, нехворощанські землі за царською грамотою і гетьманським універсалом перейшли у власність сина І.Черняка — Григорія. Щоб захистити південні райони Лівобережної і Слобідської України від нападів кримських та ногайських татар, між Дніпром і Сіверським Дінцем було споруджено Українську лінію. Вона проходила і через Нехворощу. Ще й до наших часів збереглися її сліди у вигляді глибокого рову. В Нехворощі було споруджено фортецю, названу Васильківською, де розміщувалась козача сотня. Поблизу шляху на Костянтиноград, на горі, побудували укріплення під назвою «городок». Тут перебувала варта. Виїздити за «городок» без спеціальної перепустки жителям містечка не дозволяли. В Нехворощі розміщувалась також сотенна канцелярія та офіційна резиденція наказного сотника. До 1724 року військові поселенці, які жили в місцевості, що прилягала до річок Орелі і Берестової, становили прикордонну варту — кінну і піхотну. Згаданого року вони, за указом Петра І від 26 червня, були перетворені на державних селян і обкладені подушним податком. Але в 1731 році їх знову примусили служити у т.зв. ландміліцейських полках, силами яких споруджувалась Українська лінія. Широка участь населення в боротьбі проти турецько-татарської навали становить одну з характерних рис історії Нехворощі кінця XVII і початку XVIII століття. Відомо, що в 1692 році, коли нехворощанська сотня була в поході, жителі містечка власними силами успішно відбили ворожі атаки. Величезної шкоди завдали Нехворощі напади кримських татар у 1696 році (коли було зруйновано не тільки містечко, а й монастир на річці Орелі), а також у 1736 і 1737 рр. Під час цих нападів багато нехворощан потрапило в полон. Козацькій старшині, як правило, належали великі матки. Земля була в особистій власності представників старшинської верхівки та духівництва. До того ж сотник та члени сотенного управління одержували земельні наділи на ранґ. Нехворощанські селяни, вважаючи себе «вільними поселенцями», тривалий час чинили опір будь-яким намаганням порушити їх права. Так, у 1724 році вони відмовились виконувати повинності на користь пана. В одній із скарг (1771 рік) вони писали: «Ми, люди запорізькі, в тутешніх місцях живемо за вільностями запорізькими, а позаяк земля нікому не заборонена, то й перехід з місця на місце кожному дозволено». Козацька старшина безборонно користувалась рибальськими угіддями, мала власні шинки, млини, пасіки. В 1722 році представникам старшини та духівництва у Нехворощі належало 992 вулики (в т.ч. полтавському полковникові —43), 3 рибальські водойми, кілька шинків. У 1765 році Нехвороща в складі Царичанського повіту ввійшла до Новоросійської губернії. Через 20 років, коли було створено Катеринославське намісництво, Нехворощу перейменували на Алексополь, вона стала повітовим містом. До складу Алексопольського повіту входили Нові Санжари, Китайгород, Маячка, Царичанка, Кишеньки. В 1800 році село знову стало називатися Нехворощею. З другої половини XVIII століття, після того, як було споруджено Дніпровську лінію, прикордонне містечко Нехвороща і побудовані тут оборонні споруди втратили своє стратегічне значення. У 1802 році, коли утворилась Полтавська губернія, в неї увійшла, в числі інших населених пунктів Костянтиноградського повіту, і Нехвороща. Жителів містечка наділяла землею казна. Відтоді колишні військові поселенці стали державними селянами, прикріпленими до землі. Вони платили подушний і оброчний податок та відбували військову повинність. У 1889 році в Нехворощі було 980 дворів державних селян. Усього в цей час тут проживало 6240 чоловік. Земля державних селян Нехворощі була в общинному користуванні. Через кожні 6 років відбувався переділ землі за наявною кількістю чоловічого населення. Під час чергового переділу 1884 року спочатку землю поділили по жеребку між 9 сотнями, на які було поділене містечко, а вже потім, у самій сотні, визначали земельні наділи на двір. У колишньому Костянтиноградському повіті на душу населення припадало дещо більше землі, ніж в іншіх повітах (зокрема, в сусідніх — Полтавському та Кобеляцькому). Проте і в Нехворощі було 20 безземельних господарств, а таких, що мали менш як 6 десятин орної землі і мусили для задоволення своїх найнеобхідніших господарських потреб орендувати землю у багатіїв,— більш як половина. Становище нехворощанського населення з кожним роком погіршувалось. У 90-х рр. XIX століття в Нехворощі було 985 селянських господарств. З них 118 безземельних, 309 таких, що не мали орної землі, 96 господарствам належало по 2-З десятини. Про зубожіння селянських господарств свідчила також відсутність робочої та продуктивної худоби. У 73 господарствах не було ніякої худоби, а в 268 господарствах — корів. Понад 100 жителів села, не маючи змоги прожити з свого господарства, йшли в найми до багатіїв… Поміщиця Рухлін мала понад 2 тис. десятин землі, Ялинич — понад 100 десятин, Подріз, Рудь, Ткалич і Паламар — по 60—70 десятин, а попи Гонтаровський, Яновський, і Трипольський були власниками 275 десятин землі. Великим тягарем для селян були податки. На 1900 рік, коли з часу проведення селянської реформи минуло майже 40 років, селяни виплатили державі 7899 крб. викупних платежів. Тільки за один 1900 рік вони виплатили 382 крб. земельного податку, 2677 крб. повітових та 1472 крб. губернських земських зборів, 957 крб. волосних та 2480 крб. сільських громадських зборів, 652 крб. страхових. На селян накладалось багато інших поборів. Так, у 1880 році в Нехворощі було споруджено нову церкву. Побудували її, головним чином, за рахунок населення. Для цієї «благодійної» справи з нехворощан здерли тисячу крб., та на придбання іконостасу за 3 роки — 3300 крб. У 1892 році в селі було 3 церкви, волосне управління, поліцейський урядник. У той же час тут було тільки початкове народне училище з двома вчителями. Діяли також 2 церковнопарафіальні школи і 2 школи грамоти. В них навчалися 40 хлопчиків і лише одна дівчинка. Із 6223 жителів села у 1893 році письменних було всього 160 чоловік (з них 2 жінки)…». – І далі: «….Наприкінці листопада 1905 року селянський рух охопив увесь Костянтиноградський повіт. Незабаром він поширився і на Нехворощу. Місцевий адвокат організував гурток із революційно настроєних селян. Членами гуртка були П.З.Подріз, Д.С.Куленко, Л.Я.Лозовий та інші. Вони проводили революційну пропаганду серед населення і поширювали політичну літературу, яку доставляли з Полтави та Катеринослава. Гурток мав друкарську машинку, що давало змогу розмножувати листівки.  …Події в країні розвивалися чимдалі активніше. Це впливало і на події в Нехворощі. Запалали садиби місцевих багатіїв. Налякані наростанням революційного руху на селі, вони звернулись до повітового начальства по допомогу. В січні 1906 року до Нехворощі з Костянтинограда прибув каральний загін. П.З.Подріза, М.Ф.Яловегу, І.Д.Пилипенка та 30 інших селян, запідозрених у революційних настроях, заарештували і вислали на 3 роки в Архангельську та Олонецьку губернії. Каральний загін пробув у селі до кінця 1906 року. В 1910 році до Нехворощі приїхав І.П.Ольховський, висланий поліцією за революційну діяльність з Воронежа. Він оселився у місцевого селянина Ф.С.Карюка і незабаром створив підпільну групу. До неї ввійшли ті, хто повернувся із заслання,— П.З.Подріз, М.Ф.Яловега, Д.С.Куленко, О.А.Яриш, Г.А.Волошин, С.Л.Шпортюк, а також Г.Т.Тищенко, якого за революційну діяльність вислали із Ставрополя. У погребі Д.С.Куленка друкувалися звернення до селян. В них говорилося, що земля має належати тим, хто її обробляє. Діяльність групи викликала репресії з боку властей. Частину підпільників було незабаром заарештовано, а в 1912 році кинули у в’язницю ще одного активного учасника групи — Г.А.Волошина. Він просидів у тюрмі до 1917 року, а після визволення брав участь у революційній боротьбі і загинув у 1918 році від руки бандита-націоналіста. З радістю сприйняла біднота Нехворощі звістку про повалення самодержавства. На мітингах і зборах, які відбувалися з цього приводу в селі, нехворощани вимагали поділити землю великих власників….».

Наум і Надя (з дому - Олійник) Мовчани (Західна Німеччина, 1946-7)

Видатний українська вчений, дослідник й краєзнавець св.пам. Віктор Якович Ревегук у своїй книзі «Селянство Полтавщини в добу Української революції 1917-1921 рр. – Полтава: Полтавський літератор (2017), суттєво доповнює цей період в історії села Нехворощі та його околиць: «…У Костянтиноградському повіті до створення Селянських спілок чимало зусиль доклали дворянин Іван Педанов разом із своїм сином студентом Петербурзького університету Федором, селянин Федір Шейко, дрібний торговець Мордухай Браславський та ін. Виступаючи по селах на мітингах, вони закликали «до непокори владі і повалення існуючого в Росії суспільного ладу». Один з таких мітингів 7 листопада 1905 р. вони влаштували в Нехворощі. На велелюдному зібранні були присутні також селяни з сусідніх сіл та хуторів. Як видно з поліцейських донесень, всі виступаючі перед громадою закликали селян записуватися до «злочинного товариства, яке називає себе «Селянською спілкою». У прийнятому на мітингу «приговорі» говорилося: «Ми закликаємо все селянство в одну велику Селянську спілку і не слухати безчесних людей, які закликають до грабежів і насильства, бо не хочемо нікому обіди, але нехай і нас не чіпають і не перешкоджають користуватися свободою слова, совісті і зборів». - Селяни не покладали великих надій на Державну Думу і вимагали скликання Всеросійських Установчих зборів, вибори до яких мали відбуватися на основі загального таємного рівного і прямого голосування. Традиційною для селян була вимога передачі землі у власність народу, запровадження прогресивного подоходного податку, безоплатного навчання для селянських дітей та ін. Явно під впливом ідей УСДРП жителі Нехворощі вимагали якнайширшої автономії для України, тому що «свої місцеві особливості і місцеві потреби ми краще знаємо». Під «приговором» підписалися (поставили хрестики) 1189 неграмотних і декілька сотень грамотних селян…» . І далі, - продовжує В.Я.Ревегук: «…Питання майбутнього державного устрою Росії селяни Нехворощі Костянтиноградського повіту обговорювали двічі: 7 і 27 листопада 1905 р. В обох випадках приймалися селянські «приговори». У числі інших вимог (скликання Всеросійських Установчих зборів, передача безоплатно поміщицьких земель селянам, амністія політв’язням, ліквідація смертної кари та ін.) ставилася і вимога «широкої автономії України»…». -  Віктор Ревегук пише далі: «…Влітку 1920 р. у Павлоградському повіті Катеринославської губернії утворився повстанський загін чисельністю більше як півтори тисячі чоловік під командою якогось «Кольки» (справжнє його прізвище невідоме). Складався він із місцевих селян, які піднялися на боротьбу з більшовизмом під час проходження і під впливом Повстанської армії Н.Махна. Воювати такими великими силами проти червоних було небезпечно і в кінці вересня загін розділився. Одна його частина залишилася в Катеринославській губернії, інша на чолі з «Колькою» перейшла на Полтавщину. Селяни Рязького і Нехворощі Костянтиноградського повіту влаштували повстанцям урочисту зустріч, піднесли хліб-сіль. Радісно зустрічали їх і селяни Сахновщини Харківської губернії. Доки зморені повстанці відпочивали, селяни вночі стояли в караулі і охороняли їх… Для розправи із загоном «Кольки» червоне командування послало 65-ий полк, який щойно прибув з Росії. Селян, які радісно зустрічали повстанців, карателі заарештовували і розстрілювали. У кого з місцевих жителів знаходили зброю, також розстрілювали. На жителів Нехворощі і Рязького була накладена подвійна продрозкладка хлібом і худобою. З допомогою чекістів у селян заодно конфісковували і теплий одяг для червоних вояків… Підрозділи 7-ої Володимирської дивізії були розкидані по всій губернії але змінювали місця дислокації в залежності від військово-оперативної ситуації. Зокрема, в листопаді 1921 р. 19-а бригада (55-ий і 57-ий полки) була розташована в Костянтиноградському повіті, штаб 20-ої бригади у Гадячі (там же знаходився і штаб 50-го полку ), 59-ий полк у Лубенському повіті. Навчально-кадрова бригада дивізії дислокувалася у Ромнах, а 58-ий полк відправили до Ніжина Чернігівської губернії. Артилерія дивізії розміщувалася у Миргородському і Лубенському повітах. В окремих, найбільш охоплених повстанським рухом селах Полтавщини, розміщувалися армійські гарнізони дивізії. Саме вони стали опорними пунктами в придушенні опору селянства Полтавщини радянській владі. У Костянтиноградському повіті гарнізони 7-ої Володимирської дивізії стояли в Старовірівці, Нехворощі, Зачепилівці і Великій Бучці; в Кобеляцькому – в Царичанці, Озерах, Говтві; в Полтавському – в Чутовому, Зіньківськоиу – в Опішні і Гадяцькому – у Веприку. У розпорядження дивізії був переданий і бронепотяг 114-го кавалерійського загону Григор’єва…. Аґенти політбюро працювали за таємними інструкціями секретно-оперативного відділу губернської Чека. Їх зарплата була набагато вищою, ніж у звичайних міліціонерів, а різницю в окладах вони отримували із секретного фонду губернської Чека... Платних «сексотів» повітові політбюро тримали близько десяти чоловік, але за згодою губернської Чека їх могло бути і більше. Вербували секретну агентуру головним чином з числа амністованих повстанців, яких змушували в такий спосіб «спокутувати вину», та декласованих або кримінальних елементів. Наприклад, «сексоти» – жителі Нехворощі Сергій і Степан Шевченки та Іван Лутченко одночасно були і членами місцевої кримінальної банди. Вони відкрито ходили вулицями містечка зі зброєю в руках, тероризували і грабували селян, забираючи в них продукти харчування, домашні речі і цінності. Чекісти використовували «сексотів» і в якості провокаторів….».

З лівого боку сестра Надії Олійник (з чужим чоловіком); з права - Надія Мовчан (з дому - Олійник); з лівого боку внизу - брат Надії після війни, з права внизу - брат зі значком ОСТ (остарбайтер)

Стосуючись іншого періоду історії села Нехворощі та його околиць мій приятель св.пам. Віктор Якович Ревегук у своїй книзі «Полтавщина. Протибільшовицький Рух опору 20–30-х років ХХ століття: Нариси історії» (Полтава, Полтавський літератор, 2016),  зокрема, зазначав «…До кримінальної справи автокефалістів у Нехворощанському районі в 1929 р. було притягнуто 10 чоловік. Головним її фіґурантом чекісти зробили псаломщика Малонехворощанської (О.П. - село Мала Нехвороща знаходиться на берегах річки Нехворощанка, вище за течією примикає село Свистунівка, нижче за течією на відстані 1 км розташоване село Нехвороща (Новосанжарський район)). УАПЦ Пилипа Яковича Жовницького, в минулому – вчителя і активного члена української партії боротьбистів. Про його дитячі і юнацькі роки та соціальне походження нічого не відомо, але за радянськими мірками він вважався середняком, позаяк його батько мав сім десятин землі. П.Жовницький був щирим українським патріотом-самостійником і соціалістом за переконанням. Ідеалом для себе вважав Українську Народну республіку. У 1920 р. лідери української партії боротьбистів у обмін на «теплі» місця в системі партійно-радянської номенклатури ліквідували свою партію, але П.Жовницький на угоду з більшовиками не пішов. За порадою майбутнього єпископа УАПЦ Олександра Ярещенка він вступив кандидатом до Української Комуністичної партії, але тримісячного випробувального терміну не витримав і, остаточно розчарувавшись у радянській владі, вирішив посвятити себе служінню Богові і Україні. Уже будучи заарештованим, під час слідства 23 березня 1929 р. П.Жовницький відверто зізнався: «Я є переконаний український націоналіст. За часів Центральної Ради я був прихильником її, прагнув української незалежної державності. У своїх політичних поглядах я цілком поділяв програму української партії есерів, хоча офіційно до неї не належав. Я прагнув такої форми української державності, яка здійснювалася урядом Української Народної республіки. Головна моя мета: об’єднання під прапором УНР усіх українських земель в етнографічних 118 межах від Карпат до Дону». Після поразки Визвольних змагань українського народу і окупації більшовицькою Росією України П.Жовницький не відмовився від своїх політичних переконань і залишився переконаним українським націоналістом: «Я мусив поставити перед собою завдання:що далі робити? Тоді вирішив, що для здійснення моїх мрій необхідно працювати над підняттям національної свідомості українського народу. Як засіб для цієї роботи я обрав українську автокефальну церкву, в якій і працюю з 1922 року»… - Любов до своєї Батьківщини-України чекісти кваліфікували як злочин, а прибічників української національної церкви, – як державних злочинців. Арешту активістів УАПЦ у Малій Нехворощі передували збори членів комнезаму, які відбулися 3 березня 1929 р... Під диктовку більшовицьких партійних функціонерів вони прийняли рішення про закриття «як контрреволюційної» УАПЦ в селі і висилку за межі України священника Володимира Білика, дяка П.Жовницького та «попівських прихвостнів» Андрія Герасименка і Григорія Різниченка. Як не дивно, але вирок у справі малонехворощанських автокефалістів був доволі м’яким, як для того часу. Згідно рішення Особливої наради при колегії ДПУ УРСР від 26 липня 1927 р. 4-х фігурантів цієї справи звільнили з-під варти, 4-х засудили на чотири місяці позбавлення волі, одного вислали на три роки до Північного краю, а П.Жовницького на три роки ув’язнили в концтаборі….» . -  «…Насильницькі методи вилучення хліба шляхом запровадження продовольчої розкладки, властивої для періоду «воєнного комунізму», як і в 1921 р. привели до масового голоду. Уже навесні 1932 р. випадки недоїдання і голодування в селах Полтавщини стали звичним явищем. В офіційних документах радянської влади їх називали «продовольчими труднощами». В особливо тяжкому становищі опинилося населення Глобинського, Кобеляцького, Нехворощанського, Оболонянського, Оржицького, Семенівського і Чутівського районів. У Гадяцькому районі невиходи на роботу через недоїдання складали 50–60 відсотків. У пошуках їжі колгоспники масово виїжджали в міста, інші краї і республіки. Все це приводило до зривів у виконанні польових робіт і значних втрат врожаю…».

Тут слід нагадати, що у березні 1923 року село Нехвороща, яке до цього була центром волості, стала районним центром створеного большевиками Червоноградської округи, тут вони ж й створили райком партії та райвиконком.  Підсовєцькі українські історики й краєзнавці  А.О.Котович, І.П.Скакун, М.В.Цвік, зокрема, писали: «… Комуністи, комсомольці та члени КНС проводили серед населення велику виховну роботу. Багато уваги приділялось пропаганді колективних форм господарювання. У 1926 році в Нехворощі утворилось перше колективне селянське господарство по спільному обробітку землі під назвою «Цвях». В ньому об’єдналися 7 господарств, які обробляли 33 десятини землі. У 1928 році в селі вже було 4 ТСОЗи: «Цвях», «Жовтневе», «Сяйво Червоної Зірки», «Бідняк», які об’єднували 40 господарств і мали 193 десятини землі. У квітні 1927 року було засновано машинно-тракторне товариство «Свобода». Першим головою його став Г.Я.Педина, активними організаторами — брати Степан, Омелько та Яків Мошури. Восени 1929 року в Нехворощі почалась масова колективізація. Відбувалась вона в умовах запеклої класової боротьби. Куркулі проводили шалену агітацію проти колгоспів, удаючись при цьому як до відкритих виступів, так і до розкладницьких дій всередині артілей. На 1 лютого 1930 року вже було колективізовано 10 проц. земельної площі. Під час проведення колективізації допускалися помилки і перекручення — усуспільнювали птицю, корів, свиней тощо. Мала місце в Нехворощі і штучна активізація темпів колективізації, пов’язана з порушенням принципів демократії і добровільності вступу в колгоспи, що траплялась і в інших місцях країни і потім була засуджена Центральним Комітетом ВКП(б). (О.П. – підкреслено мною) Перші колгоспи були невеликими. У 1930 році в Нехворощанському районі на один колгосп припадало в середньому 77 селянських господарств. У проведенні колективізації в Нехворощі велика роль належала комуністам, комсомольцям, членам КНС, депутатам сільської Ради. В 1931 році в селі проводилася велика робота по переведенню ТСОЗів на статут артілі. Перші колгоспи Нехворощі називалися «Колос» та «Наша згода». Згодом вони об’єдналися в одну, що існує до цього часу і якій присвоєно ім’я Ілліча. Всього в Нехворощі у 30-х рр. було 15 артілей. Організація колгоспів супроводилася ліквідацією куркульських господарств. Наприклад, колгосп «Червоний броньовик» був створений на землях 6 куркульських господарств. У питаннях соціалістичної перебудови села партійна організація району і села Нехворощі спиралася на бідняцький та середняцький актив. 20 грудня 1929 року було скликано безпартійну конференцію трудового селянства Нехворощанського району, яка закликала бідняків та середняків узяти активну участь в організації колективних господарств. У 1930 році звернення до всіх селян про прискорення колективізації прийняли також конференція жінок-селянок і загальнорайонний зліт 25-тисячників разом з колгоспниками. Створеним колгоспам партія і уряд подавали всебічну допомогу. За ними навічно і безкоштовно було закріплено землю, колгоспи забезпечувались реманентом, новою сільськогосподарською технікою. У 1941 році в Нехворощі було 8 колгоспів. Машинно-тракторна станція містилась у селі Михайлівці (О.П. – а,  можливо, у Мовчанівці (?)). Вона мала 73 трактори, 20 зернових комбайнів, 20 молотарок. Економічно зміцнівши, колгоспи почали громадське будівництво. Наприкінці 30-х рр. в артілі «Червоний броньовик» стали до ладу олійниця, цегельний завод. На селі успішно здійснювалася культурна революція. Не лише молодь, а й літні селяни навчалися в школах і лікнепах. У 1935 році в Нехворощі відкрилась середня школа, а в 1936 році з ініціативи комсомольців на місці церкви було споруджено сільський Будинок культури з залом для глядачів на 400 місць. У 1927 році в Нехворощі з’явились перші радіоприймачі. Тут відкрили сільську бібліотеку, книжковий магазин. У 1932 році почала виходити багатотиражна газета «Прапор перемоги» — орган Нехворощанського райпарткому, райвиконкому і райпрофради…».

Чоловічий хор в таборі Бонеґілла (НПВ, Австралія), 1949 рік. - Наум Мовчан - 3-тій з ліва

Насправді ж не лише у селі Нехвороща, але по всій Полтавщині й Україні, -  все  було зовсім по-іншому, аж до навпаки  – суцільний Голод, тотальні репресії з боку большевиків та їхніх прихвоснів, масове винищення українського селянства, УАПЦ-духовенства й  національної провідної верстви, інтеліґенції…

…Гортаючи «Національну Книгу пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 pp. в Україні. Полтавська область». (Полтава, 2008) з сумом підраховую страшні цифри жертв вбивства Голодом московськими большевиками та їхніми прихвоснями з буксирних бриґад та комнезамів українських хліборобів на цій частині Полтавщини, а саме - в селі Нехвороші й околицях. Так, по Нехворощанській сільській раді у 1932-1933 роках встановлено загиблих 72 особи, встановлено імена 31 особи. - Ось прізвища та імена закатованих штучним голодом  – родина Бурдивців (дружина господаря та двоє дітей), Веклич Валя, родина Герасименків із трьох осіб, родина Гомлі, Дриждь Катерина Махтеївна, Дмиждь  Махтей Маркович, Карюк Андрій, Карюк Юхим Антонович з дружиною, Куйовда (по вуличному) дід Грицько, Лешенко Лука, Лещенко Харитон, Лимар Єгор, Лимар Наталія, Поріз Каленик, Подзріз Оляна, родина Поляків, Рог Микола Дем’янович, родина Рудченко Степаниди Антонівни (поховані у власному льосі), родини Сисів, Сідашів, Сіренків (батько та 5 дітей), Третяк Льга, Усатенко Марко, родина Фенолозів (по вуличному) господар двору, його дружина і сестра), Чабани – батько та донька, Чабан Поліна, ще одна родина на прізвища «Чабан», родина Чусової Галини Павлівни, Шажко Степан з батьком та матір’ю,  чоловік і дружина інших селян Шажків, родина Шевченка Мусія – батько та семеро дітей, в т.ч.  - сини Мусій та Антон, дочки Галина і Олеся (с.540). - Але ж це, точно, далеко не повні дані страшного Голоду в Нехворощі, Мовчанівці та навколишніх селах, бо, як розповідав один із покійних моїх односельчан Литвиненко Павло Семенович, який у голодні роки працював також на Полтавщині, у Лохвицькій ощадкасі, що «…їх 7 чоловік по району одержували пайок із закритого розподільника…». Павло Семенович завжди стверджував, що голод був зроблений штучно, бо врожай того року був гарний…». - «…Найбільше вимерло людей у Бодакві і Безсалах. В Безсалах умирало найбільше людей, коли цвіли акації. Вмерло 600 чоловік. Це по сільраді, а туди входили і хутори. Населення було біля 3000 чоловік…».

Згідно з книгою «Реабілітовані історією. Полтавська область. Книга 3» (Київ-Полтава, 2005) на прізвище «Мовчан»  репресовано 15 осіб (с.377-379).  У Національному  банку  репресованих записані такі полтавці з походження на прізвище «Мовчан»   -  МОВЧАН Марфа Платонівна, 1889 р.н.,  Полтавська обл., с. Матвіївка, МОВЧАН Пантелей       Васильович, 1887 р.н.,  МОВЧАН Іван Гаврилович,  1879 р.н., МОВЧАН Петро Максимович 1897 р.н., с. Мацківці, МОВЧАН Василь            Іванович,  1875 р.н., с.Хильківка, МОВЧАН Григорій Іванович, 1901 р.н., с. Матвіївка,  МОВЧАН Дем’ян           Ілліч,  1886 р.н.,   с.Матвіївка, МОВЧАН Андрій Іванович,  1898 р.н., с.Матвіївка, МОВЧАН Трохим Іванович, 1891 р.н.,  с.Матвіївка,  МОВЧАН          Іван Оксентійович, с.Рублівка, МОВЧАН Яків Пилипович,  1886 р.н.,  с.Шевченкове Лохвицького р-ну,  МОВЧАН Трохим            Петрович,  1882 р.н.,  с.Мовчани,  МОВЧАН Онисія Іванівна,  1882 р.н., с.Заїчинці, МОВЧАН            Михайло Федорович, 1900 р.н.,  МОВЧАН         Василь Михайлович, 1878 р.н., с.Біївці...

Гуртожиток для чоловіків - табір Бонеґілла (1949) - Наум Мовчан з правого боку

Родині ж Наума Мовчана, який пізніше з сином Іваном та своєю дружиною Надією (з дому – Олійник) переселився до Австралії, вдалося пережити Голодомор 1932-33  років, большевицькі репресії й великий терор. Коли в Европі почалася світова війна, а згодом  вибухнула  й німецько-совєцька війна, то майже відразу, в 1941 році, Олена, Іванкова мати, сказала своєму тодішньому чоловікові Наумові Мовчану: «Бери, Науме, нашого сина й тікайте, бо Іванові виповниться 14 років, і, якщо війна триватиме, то він буде змушений воювати або за «красную» армію, або ж за німецьку армію».   - Тоді якраз в районі Нехворощі відбулися запеклі бої, а поруч був німецький реґіональний військовий штаб одного із підрозділів Вермахту, і вже три дядьки Іванка Мовчана  -  Антон, Микола та Мусій та незліченні інші двоюрідні брати, родичі та друзі були примусово змобілізовані до «побєдоносной красной рабочє-крестянской арміі». Дехто хто з великої родини нехворощанських Мовчанів, мабуть, загинули, як неозброєні «чорносвитники», - при в боях при відступі та пізнішому форсуванні Дніпра.

Дійсно, з вибухом німецько-совєцької війни більшість чоловіків із Нехворощі, Мовчанівки та інших сіл, які досягли  призивного віку,  спочатку були змобілізовані до «красной арміі».  З Нехворощі та з інших сіл району евакуювали в тил совєцього союзу чимало українців, вивозили техніку, худобу. 17 вересня 1941 року німецькі війська захопили Нехворощу. Два роки нові окупанти, як раніше й большевики, насаджували вже свій  «новий порядок». У 1942 році на примусову працю до Третього Райху  було насильно вивезли 134 юнаків та дівчат, серед них було багато підлітків.  21 вересня 1943 року Нехвороща, Мовчанівка та інші українські села на річкою Орелею були визволені вже новими «визволителями». За даними, пісовєцьких джерел: «…Поля… обробляли власними коровами. Переважну більшість польових робіт виконували вручну. Основний тягар ліг на плечі жінок. У 8 колгоспах було 927 працездатних жінок і 92 літні чоловіки та підлітки. У колгоспі «Комунар», наприклад,— 8 працездатних жінок і 4 чоловіки… Незважаючи на труднощі, хлібороби артілі ім.Ілліча в 1944 році виростили стопудовий урожай… Трудящі Нехворощі внесли чималий вклад у справу остаточного розгрому ворога. Разом з трудящими району вони зібрали 1829 тис. крб. на будівництво ескадрильї «Полтавщина — переможцям»…».

За моїми приблизними підрахунками, із близько 200 осіб на прізвище «Мовчан», що народились на історичній Полтавщині, які в часі Другої світової війни полягли в боях, померли від ран та пропали безвісти, до  «Книги Пам’яті України». Том 9, - Новосанжарський р-н, с.Нехвороща» та інших реєстрів, - внесено лише три прізвища  земляків Наума та Івана Мовчанів. Це - Мовчан Микола Максимович, 1925 р. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Загинув 26.10.1944 р. Похований: м.Нестеров Калінінградської обл. [с.Нехвороща Новосанжарського р-ну, КП-09-267]; Мовчан Устим Петрович, 1906 р. Рядовий. Загинув: лт. 1944 р. [с. Нехвороща Новосанжарського р-ну, КП-09-267]; Мовчан Роман Овксентійович, 1902 р. Рядовий. Загинув: гр. 1943 р. Похований: с.Тернуватка Криворізького р-ну Дніпропетровської обл. [с.Нехвороща Новосанжарського р-ну, КП-09-267].

Концерт учнів-українців на честь Тараса Шевченка в Українському Домі, - 1962-ий рік, - Leederville

У підсовєцьких історичних джерелах про, зокрема, зазналося, що по закінченню Другої світової війни в Нехворощі «...колгоспну сім’ю поповнили демобілізовані воїни. Ще енергійніше взялися колгоспники за відбудову зруйнованого господарства. Самовіддано працювала ланкова колгоспу ім.Кірова М.К.Деряга, яка з своєю ланкою виростила в 1945 році 32 цнт. кукурудзи і 192 цнт. картоплі на кожному гектарі. Колгоспники М.П.Карюк і Д.Т.Жорняк (колгосп ім.XVI партз’їзду), М.П.Бабенко і О.Я.Подріз (колгосп ім. Чапаева) за зразкову роботу були в 1945 році занесені на районну Дошку пошани. На кінець 1946 року в усіх нехворощанських колгоспах були освоєні довоєнні посівні площі. В перші післявоєнні роки в Нехворощі знов утворилося 8 колгоспів: «Червоний броньовик», ім.Кірова, «Комунар», ім.Карла Маркса, ім.Чапаєва, ім.XVI партз’їзду, ім.Ілліча, ім. XVIII партз’їзду. У 1947 році в більшості колгоспів було зібрано стопудовий урожай. Передовими в районі були артілі ім.Чапаєва (голова - Л.С.Водолага), ім.XVI партз’їзду (голова - Л.Д.Дунай), ім.Кірова (голова - П.П.Буденний)…  У 1950 році було проведено укрупнення колгоспів. Замість 8 їх стало 3: ім. XVI партз’їзду, ім. Калініна, ім.Ілліча. В кожному з цих колгоспів стало більше орної землі. Замість 955 га тут в середньому на колгосп припало по 2645 гектарів... У 1957 році колгосп ім. Калініна мав 309 голів великої рогатої худоби, а в 1967 році — 900 (в т.ч. 250 корів). Врожаї озимої пшениці і ярих культур зросли майже в півтора раза. Середня врожайність цих культур у 1966 році становила 27 цнт з га. На кінець семирічки колгосп досяг високого рівня механізації робіт. У 1966 році міжрядний обробіток посівів, збирання врожаю, очищення зерна було повністю механізовано. Це стало можливим завдяки тому, що машинний парк колгоспу зріс до 10 тракторів, 8 зернових, бурякових і силосних комбайнів, 9 вантажних автомашин та багато іншої сільськогосподарської техніки. У колгоспі працюють 35 трактористів-машиністів і 11 шоферів... Маслозавод у Нехворощі, побудований у 1944 році, був, власне, одним маслоцехом з дерев’яною маслобійкою на 300 літрів, яку обслуговували 12 робітників. Містився він у невеликому глинобитному будинку. Тепер для заводу споруджено цегляний будинок. Гордістю робітників є маслоцех з потоковою лінією, що дає 600 кг вершкового масла за одну годину. Обслуговують потокову лінію 4 робітники. Сепараторний цех переробляє 300 літрів молока за годину. В 1965 році продукція заводу становила 376 тонн масла (проти 77 тонн у 1949 році). Крім того, тут виготовляють бринзу, казеїн, сир, морозиво... Нехворощанську міжколгоспну інкубаторно-птахівничу станцію введено в дію в 1952 році. На той час там було 3 інкубатори на 68 тис. яєць. У 1965 році станція мала 7 інкубаторів на 217 тис. яєць... Перед селом розкривається велике майбутнє. Тут розташувалася дільниця Новосанжарської контори розвідувального буріння тресту «Полтавнафтогазорозвідка». Робітники й інженери виявили поклади високоякісної нафти. Завершується будівництво нафтопроводу, по якому нафта надходитиме на Кременчуцький нафтопереробний завод...».

Та насправді по закінченню Другої світової війни на Нехворощанщині, як і по всій Полтавщині та Україні, особливо в 1946-1947 роках, серед уярмленого в колгоспах селянства вибухнув новий голод. - Згідно сучасними інформаціями із офіційних джерел, на Полтавщині  «... Розвиток сільського господарства у повоєнні роки суттєво відставав від розвитку промисловості. Якщо з 1940 по 1952 рік промислова продукція в області зросла в 2,3 рази, то валова продукція сільського господарства зросла лише на 10%. Надзвичайно напруженим залишалося становище з трудовими резервами в селах області. У перше повоєнне десятиріччя значна частина колгоспників періодично залучалася до відбудови промисловості, на ударні комсомольські будови. Незважаючи на те, що для відродження народного господарства катастрофічно не вистачало людських ресурсів, уже у листопаді 1943 р. Полтавщина направила на відбудову шахт Донбасу 10 тис. юнаків та дівчат. Упродовж 1945-46 рр. на вугільні шахти виїхали 6200 полтавців, у школи ФЗН, які готували кадри шахтарів, було надіслано 20800 юнаків. Крім того, в західні області України в перші повоєнні роки було направлено на роботу 6588 працівників. Тож основну силу в колгоспах і радгоспах області у другій половині 40-х років становили жінки, чимало з яких освоїли механізаторські професії, працювали спеціалістами та керівниками господарств. Станом на 1946 рік поміж 3074 агрономів, зоотехніків й інших спеціалістів було 839 жінок. Понад тисячу їх працювало трактористами та комбайнерами, в цей надзвичайно складний період жінки очолювали 30 колгоспів. До руйнівних наслідків війни у цей період додалася посуха 1946 року. Враховуючи це, уряд СРСР повинен би якщо не надати якісь пільги постраждалим від засухи областям, то, принаймні, зменшити плани хлібозаготівель. Проте цього не сталося. Й.Сталін та його оточення, не бажаючи відмовлятися від своїх амбіцій, не пішли на поступки, і більшість областей України опинилися в украй тяжкому становищі. - Для Полтавської області план здавання хліба в державні засіки на 1946 рік установлювався у розмірі 28 781 тис. пудів. До вказаної цифри входили як обов’язкові поставки хліба, так і натуральна оплата колгоспами робіт, виконаних державними МТС, повернення насіннєвих позик, натуральний збір за помел зерна на млинах. - Перші місяці хлібозаготівельної кампанії (серпень-вересень) завжди вважались вирішальними. В урожайні роки впродовж цих місяців у державні засіки надходило до 80% зібраного хліба. Та восени 1946 року ситуація була дещо іншою: наприкінці вересня план хлібоздавання по області був виконаний лише наполовину, проте колгоспи здали державі все, що могли реально здати, залишивши собі мінімум зерна на насіння, харчування та фураж. Виконання явно нереального плану означало одне - поставити село на межу вимирання, різко скоротити поголів’я худоби, позбавити колгоспи насіння для наступної весняної кампанії. Владні структури намагалися за будь-яку ціну збільшити контрольно-звітні показники і цим перш за все зміцнити своє непевне становище.  - Прогнозуючи ускладнення проведення хлібозаготівель Полтавська обласна Рада депутатів трудящих ще 29 липня 1946 року видала постанову «Про заборону колгоспам, колгоспникам і одноосібним господарствам продажу і обміну зерна та печеного хліба до виконання плану здачі зерна державі з урожаю 1946 року» (це рішення продублювали й місцеві органи влади рангом нижче). 14 серпня ц.р. «Зоря Полтавщини» надрукувала обов’язкову постанову виконавчого комітету Полтавської міської Ради депутатів трудящих від 2 серпня 1946 р., у якій за самовільний продаж та обмін хліба визначався штраф у розмірі 300 крб. (при повторному порушенні застосовувалося притягнення до судової відповідальності). -  Щоб поліпшити показники хлібозаготівель, у райони області восени терміном на 2-3 місяці направлялись уповноважені з числа відповідальних працівників обкому та облвиконкому. Перед ними ставилося єдине завдання: за будь-яку ціну домогтись виконання плану хлібоздавання. Заради показників уповноважені не спинялись перед крайніми заходами щодо притягнення до партійної, адміністративної чи навіть судової відповідальності керівників нижчого рангу. Доповідної записки уповноваженого на керівника було достатньо, щоб через кілька днів людина опинилася без партквитка та без роботи... На керівників, які не бажали за наказом «вимітати» з колгоспів зерно, чіпляли ярлики «саботажників», «злодіїв», «антидержавників», «ворогів народу». Саме в них, на думку влади (цю думку ревно нав’язували громадськості і журналісти), крився головний чинник зриву державного плану хлібозаготівель... - Як показують щомісячні дані про кількість померлих, голод в Україні у 1947 р. почався в січні, різко посилився в лютому і досяг свого максимуму в березні. Загальну статистику втрат від Голодомору в Полтавській області відтворити нині важко, оскільки справжні показники смертності людей тривалий час приховувалися (за далеко неповними даними, лише на території Лубенського району від голоду померло близько 1000 осіб). Смерть, що наступала внаслідок голоду, чиновники пояснювали різними захворюваннями, у т.ч. інфекційними. Інформацію про померлих приховували голови та секретарі сільських рад, бо рівень їхньої заробітньої плати напряму залежав від числа тих, хто проживав на території сільради. Позначалася і відсутність у селян паспортів чи інших документів, які б посвідчували особу. Селян, які помирали в іншому селі чи місті, не маючи при собі документів, у жодну статистику не включали...».

Миколка Мовчан, 1963 рік. - Старша школа, Бельмон

Уродженці ж нехворощанської Мовчанівки Іван і його батько Наум Мовчан, ще в часі Другої світової війни, втікаючи від ненависних Совітів,  перейшли у напрямку на Захід майже всю Україну, зупинившись ненадовго в Західній Україні в селі Нагуєвичі, вужчій батьківщині Великого Каменяра Івана Франка,  звідки вони пізніше правдами й неправдами пробралися аж до переселенського табору Аусберґ, в Німеччині, де й жили, як переміщені особи,  до закінчення Другої світової війни. Іван розпочав середню школу в Західній Німеччині, де виявився чудовим учнем, але його навчання було перервано при кінці світової війни. Наум Мовчан, побоюючись репатріації «на родіну» для себе та свого сина, «оформив» документи, що вони буцімто народились не в Нехворощі, а в… Нагуєвичах (!?), бо деякі літери географічних назв обох цих сіл співпадали й тому легко було дещо «виправити». Лише таким чином вони могли залишитися в Західній Німеччині та мати шанс на переселення далі, в Европу, чи навіть за її кордони, оскільки багато переміщених осіб були примусово повернуті «на родіну»,  в підсовєцьку Україну, а тоді даної - до Сибіру, за Полярне коло, як казати московитські большевики - «Сєвєрний край», як також - на далекосхідну Колиму, до вітряних казахських степів та на відбудову шахт українськогоДонбасу, ГЕС, або були заакатовані большевицькими вурдалаками із «Смершу», НКВД й МҐБ  по тюрмах та ізоляторах. - Поки нехворощанські Мовчани Наум з сином Іваном, мешкали в Аугсбурзі, батько Івана Наум заприятелював із родиною Олійників, яка походила із міста Шполи, що на Черкащині. Коли ж війна вже остаточно  закінчилася й українських втікачів почали переселяти до інших країн Европи та за океан, - Надія, гарна дівчина з родини Олійників, та Наум Мовчан одружилися. 

«…Я хотів би вірити, - писав пізніше їхній спільний син, теперішній очільник громадського життя українців у Західній Австралії Микола Мовчан, - що вони справді любили один одного, але їхнє одруження  був також практичним планом виходу та переселення з Европи до інших країн та континентів. Чому? Бо самотніх чоловіків залишали в Европі, але подружні пари мали можливість переселитися в Арґентину, США, Канаду і навіть до Австралії.  Науму, Надії та Івану повідомили, що їм таки дозволено еміґрувати аж до Австралії.   - Згодом вони й  відпливли з Неаполя, що в Італії, 24 січня 1949 року на пароплаві Nea Hella, який прибув до Мельборна, Австралія 23 лютого 1949 року.  Наум i Надія вирушили до табору в Олбері-Водонґа, табору Бонеґілла (Albury Wodonga, Camp Bonegilla), який був табором для багатьох переміщених осіб. Мій батько Наум вступив до хору на концерті Тараса Шевченка. Але незабаром після цього їх знову перевезли до Західньої Австралії. Ви можете собі уявити поїздку на поїзді в чужій країні без мови! - Наум і Надя були відправлені в хостел Ґрейлендс (Graylands Hostel), і відразу після цього вони отримали лист про переїзд до Дженнакубіну (Jennacubine) за якихось 120 кілометрів від Перту для роботи на залізничній лінії. Там вони працювали, поки Надя не захворіла, і їм довелося приїжджати в Перт. Це було в січні 1949 року. Івана відправили до Каланґаду (Kalangadoo) в Південній Австралії, де він 2 роки працював лісорубом, а потім приїхав до Перту, щоб об’єднатися зі своїм батьком…».

Наступне покоління Мовчанів Микола (з права) та Петро з приятелькою Лідією

Правдиве світло на подробиці переселення Наума, Надії та Івана Мовчанів, як власне й інших українських повоєнних втікачів-скитальців, що пливли пароплавами до берегів Австралії,  які раніше відмовились повертатись «на родіну, - проливає, як на мене, надзвичайно цікавий, детальний рукописний щоденник пересічного українця з-під полтавської Нехворощі св.пам.Наума Мовчана, що мною був дуже уважно прочитаний, передрукований та з дозволу його сина Миколи зі збереженням особливостей тодішньої, такої яскравої й самобутньої української народної мови й стилю автора «Щоденника», - публікується тут вперше. 

«Щоденник

14 січня 1949 року у 12.30 виїхали із Ерланґену на Амсберґ . Приїхали у 15.30 15.1.1949 р. У 7.30 виїхали до Авсбурґу потягом, приїхали у 16 годин. 16.1.49 р., неділя, сидимо у таборі, погода:  надворі - дощ у хаті не опалюється, холодно. У вівторок у 20 годин виїхали на станцію для погрузки на потяг і середу, 16.1.49 р.,  у 3 години ночі потяг рушив у напрямі Австрії, у середу утром переїхали австрійський кордон, а у 12 годин дня у середу переїхали італійський кордон, постояли на кордоні 1.1/2 години і у 13.30 поїхали по території Італії. У червер у 16 годині приїхали на місце і згрузилися у таборі біля берега моря. Це 20/1.49 р. 21.1 сидимо у таборі, цебто п’ятниця. Я захворів, бо простудився в потязі, лежу у ліжку, вже 11 година дня, пишу замітки цього числа. 21/1 пройшли медогляд, о годині 4-ій. Субота, 22/1 – сидимо в таборі, прибули 2 транспорти і ще із Штутґарду та із Бремена і чекають наступний.

Сидимо за 10 кілометрів від міста Неаполь. 23.1.49 р. неділя, сидимо в таборі, вночі проти неділі – великий вітер. 24.1.49 р., у понеділок, у 3 години ночі начинають здавати матраси і (неробірливо) і 8 годин утра начинають везти на пароплав, назва пароплава Inea Hellas, № посадочний на мій пароплав 1215, 24 січня у 14.30 погрузились на пароплав і у 22 годині відплив від берега. 25 січня о 10-ій годині утром уїхали у притоку Сицілії, 12 годин дня виїжджаєм у Середземне море, пароплав починає помалу колихатись, у голові – якби покурив міцного табаку, дехто за обідом «поїхав до риги», а то того було все в порядку. Довкруги стало людей мало на палубі. Ми з Надією були на палубі і захотілось додому, до кабіни, то з великим трудом утримали, вечеряти вже не ходили. На обіді 26 числа качка стала ще більша і втихла у 8 часов  вечора на одну годину і потім упять (О.П. – в значенні знову)  стала велика  качка і (була) цілу  ніч.  22 числа. снідати не ходили, Іван приносив, а обідати уже Надя ходила і мені приносила по обіді. Я з трудом устав (О.П. – піднявся, прокинувся) і оце записую замітки, але ще голова болить , але до цього часу ми ще не блювали, наші сусіди обоє блювали. Зараз 2 години дня, Надя лежить у ліжку, море зараз не дуже бурхливе, або ми трохи уже звикаємось.  У 3 годині дня море стає упять бурхливе, у 4-ій годині ідемо на підвечірок, спочиваєм. У 8 годин вечора ідемо на вечерю, море стає тихе, під’їжджаєм…

1/2/49 р., вівторок. - День пройшов спокойно, море спокойне, трохи тепло, але терпіти можна, не розрішають (О.П. – не дозволяють) бути без шапки. На спиці на палубі понапинали із брезентів холодки, опять бут пробитий алярм для моряків. На морі уже з’являються малі острови. На морі стоїть островок, так як на рівному полі могила і на ньому нема живого нічого, лише камінь. Є більші, а то й зовсім малі. Стоїмо і наблюдаєм за рибами, які скидаються на морі, як добре теля, Повечеряли, ідемо на шкафут, концерт мішаний із усіх національностей. Сьогодні ізмінили (О.П. – поміняли) нам постільну білизну. Роботи – не робимо нічого, навіть як сам, не полишать хати, то мають і постелю перестеляти самі, а хто не хоче дуже , то перестелялись самі. Надю корабельні забрали, залишили управлятися з простирадлом, але іншого не вдається. Так день кінчається, все в порядку. За нашим часом 11 годин вечора, а за европейським 9,5 вечора, ідем спати.

2/ІІ/1949 року, середа, утро. - Стоїмо на палубі, погода тиха, море спокійне, багато острівців на морі – є більші, а є менші, як наче як ото колись курган на степу в уяві. Багато риб, бо приближаємося до порту поближче. 11 година в’їхали у порт Аден.  Стоїмо у порту, багато пароплавів теж стоять чекають на свою очередь (О.П. – тобто, чергу) для відправки із порту упять (О.П. – в значенні «знову»)  , біля пароплавів багато арабів, продають різні речі,…  (нерозбірливо) з них килими. Ми з Надею зараз в каюті. Надя буде прасувати собі плаття. Зараз без 20 минут 12 годин за європейським часом, а за нашим 15 минут чотирнадцятої години - 13-15.

Людей багато похворіла на желудки (О.П. – шлунки), потому що гарячо, а воду п’ють сиру.   Моряки ловлять риби вудками, життя весле. О 4-тій годині – на кіно, яке устроєно (О.П. – облаштовано) на палубі. І так день кінчається, араби пройдисвіти міняють і продають різні речі, поволі все стоїмо. Я ліг спати в 11 годин ночі.

Мовчан Наум

3/ІІ 49 р. Утром рано в 6 годин під’їхали для погрузки продукту і води. Опять арабів кругом повно (?)  як на ярмарку, проводять свою роботу. І ще одно вдалося побачити за період, що виїхав з дому і не міг бачити, а тут побачив – це кавуни величином (О.П. – вагою)  до 5 кілограм. Ми з Надею купили 4 штуки за 2 доляри. Це дорого, але дальше ще що покуштували – це помаранчі – дорого 10 штук за доляр. А в Порт Саїді на долар можна було купити до 60 штук.  Продали Надін светр за долар, вобщем заплатили продуктом таким, щоб можна було «промочити душу», бо виїзжаємо у Індійський океан  (температура 35 градусів). І вже, як будто, будем заїзжати до порту  Індії, а з водою дуже обережно обходяться, потому що людей багато на пароплаві. Підходе вечір, все ніби продаж закінчується. В 20 годин пароплав знявся з якоря, залишив порт Аден і поїхав в Арабське море, вірніше – Аденську затоку.

4/ІІ 49 р., п’ятниця. – День пройшов спокійно. Вечором у 21-й годині були на кінові (О.П. - в кіно)

5/ІІ 49 р., субота.  - Пароплав пливе Арабським морем, корабель почав колихати людей, багато похворіло багато «поїхало в ригу». Ноччю проти неділі трохи стихло.

6/ІІ 49 р. - Людей багато хворих, вітер, сонце пече, але корабель качає легше, як в суботу. Ми з Надею були на палубі… і зараз в каюті. 4-та година, чекаєм на підвечірок, але стемніло, почали кормити, добрі сили, багато похудли і вже хочеться бути на землі, щоб не теліпало нашим мозком.

7/ІІ 49 р. – Понеділок. Виїхали у Індійський океан, качки великої нема. Але почуваються раніші хвороби – голова болить, апетиту нема, море не суворе, температура від 30-35 градусів.

8/ІІ 49 р. – Вівторок. Погода та сама, все по старому, лише із часу дня матроси почали обливатись волою, скоро буде проїзджати екватор і в 15-24 години по радіо заявили, що через 6 минут приїзжаєм. Рівно в 15-30 загув гудок взнак переїзду через екватор.  (На екваторі нас зустрів дощ)   Здоровя таке саме, один раптово захворів, попікся на сонці, не дивлячись на те, що було заявлено через радіо і усно санітарками і матросами, що не можна ходити багато.

9/ІІ 49 р. – Середа. Море, можна сказать, спокійне, качка є, але мала. Уночі проти черврга – вітер. Ми спали на палубі, раз – холодно, вдруге – жарко, залежить від вітру, обоє лежимо хворі, їсти ходим, але вкусу не понімаєм (О.П. – відчуваємо), бо апетиту нема. Температура 35 градусів в кімнаті, на палубі – мінлива.

10/ІІ 49 р. - Четвер. – День почався спокійно, поснідали. Надя лежить у ліжку, я глухо (О.П. – тихенько) пішов на палубу, купив пляшку содової води і оце пишу. Голова болить, зараз 5 годин утра за німецьким часом, а за нашим заморським - около 9 годин. День пройшов благополучно, пішов дощ, похолодало.

11/ІІ 49 р. – П’ятниця. Море спокійне, трохи я хворий, болить голова, клімат дуже сурйозний (О.П. – несприятливий(?), температура до 30 градусів. Ми проїхали біля острова Чакос (Архіпелаг).

12/ІІ 49 р. -  Субота.  -  День пройшов спокійно, море зверху тихе, а корабель добре колихає. Надя, Маруся і Мирося роблять вінок артистам, на пароплаві будуть виступать, роблять концерт.

13/ІІ 49 р. – Неділя. – Надворі вітер, погода мочлива. Надя пішла до церкви, я залишився сам у кімнаті, а прийшли із церкви і зачали кінчати всі вінок. Увечері будемо іти на концерт.  Був концерт, виступив український хор і танці.

14/ІІ 49 р. – Понеділок. – День пройшов спокійно, море спокойне. Я захворів, болить голова, сестра дала таблетку. Я лежу в ліжку, обідати не ходив. Сьогодні ми залишили тропічну зону і так день кончивсь. 

15/ІІ 49 р. - Вівторок. -  Я – хворий, але снідати ходив. Після снідання пішов до шпиталю. Дали таблеток і гумову хвлашку, щоб ложив гарячу воду до голови. Їсти ходив до їдальні сам, вечером рушивсь великий вітер і дме цілу ніч.

16/ІІ 49 р. – Середа. – Здоровя трохи полутшало (О.П. – покращало). Поснідали, Надія сидить, - шиє, надворі великий вітер, море бурхливе, вітер холодний, пароплав потроху гойдає.

17/ІІ 49 р. – Червер. -    Погода та сама, вітер великий, температура – похолоділо. Хвилі великі, корабель гойдає, Здоров’я в обох похужало. З трудом їмо і скоро до ліжка. Ідеш доїдати до виходки і як найдужче п’яний шатаєшся – то в ту стіну, то в ту.

18/ІІ 49 р. – П’ятниця. – Погода та сама, пароплав качає, я – хворий, не можна встати, як устав – голова вернеться. Їсти не хочеться нічого, за 15 днів побачили берез Австралії, у 16-30 год., але здалека. Так день кончивсь.

19/ІІ 49 р. – Субота. – Погода стихла, але пароплав гойдає. Берегів стало не видно.

20/ІІ 49 р. – Неділя. – Погода та сама, що і в суботу. Море дуже неспокійне.

21/ІІ 49 р. – Понеділок. – Погода та сама, велика качка, я лежу хворий.

22/ІІ 49 р. – Вівторок. – Погода та сама, вітер великий, корабель дуже качає, воду дає вгору  дуже високо. У борт як стукне водою, так наче бомби розриваються уночі. 

Проти середи качало (так), що не можна (було) і спати. Я зовсім хворий, їсти не ходжу уже 2 дні, зовсім дуже ослабів.

23/ІІ 49 р. – Середа. – Погода та сама. Уже доїзжаємо до Мельборна. До Мельборна доїхали 14 годин 30 хвил.  Стоїмо у порту, погода сонячна, хороша. Проходимо медогляд на пароплаві. Зараз уже по-австралійськи без п’ятнадцяти 18 годин, а в Європі 9 годин 30 хвил. утра (О.П. – ранку). Мельборн – місто велике і красиве.

24/ІІ 49. - Четвер. – Утром, без 15 минут 10 годин,  вигрузились із пароплава і погрузились у поїзд  і від’їхали до табору, який відділений від Мельборну 290 кілометрів, у 11 годин від’їхали. Приїхали на місце у 6 годин вечора.

25/ІІ 49 р. – П’ятниця. -  Сидимо у таборі, проходять різні регістрації.

26/ІІ 49 р. - Субота. – Теж саме.

27/ІІ 49 р. – Неділя. – Теж різні регістрації, все время сидим у таборі. З неділі ходили до школи.

18 березня – закінчили шкоду, а почали школу 28 лютого 49 р.

22 березня 49 р. – Іван поїхав до роботи у вівторок.

21/ІІІ 49 р. – Приїхав другий транспорт із англійської зони.

23/ІІІ 49 р. – Приїхав транспорт із американської зони.

30/ІІІ 49 р., -  у середу виїхали із  табора Бонеґіла.

31/ІІІ – Приїхали до міста Аделаїда, у 10 годин утра стоїма в еміґраційнім готелі і в суботу від’їхали у 8-30 утра 2/ІV 49 р.

Неділя, 3/ІV 49 р. – Їдемо пустелями. 4/4 – їдемо в дорозі.

У вівторок,  5/ІV 49 р., - У 7-20 утра приїхади до міста Перт. Тут пересіли на другий потяг і їхали 20 минут . Потім вигрузились із потяга і йшли пішки до лагеря 20 минут і на місці стали у 8 год. утра.

6/ІV 49 р, - Середа. Записалися до роботи, 86 миль від міста Перту у напрямі на схід.

7-8 квітня, - сидимо у табору Graylands, WA.

9, 10, 11, 12 квітня – сидимо у таборі.

13 квітня, у середу, у 7-30 від’їзджаємо до роботи на желізну дорогу (О.П. – залізницю) Jennасubbinа G.R.W.A.  - 9 годин від’їхали від Перту і переїхали до свого міста Jennасubbinа. 13 квітня у 14 годин дня до роботи приступив.

19 квітня, у вівторок, по Великодніх святах перший день роботи. 14 квітня у  Jennасubbinі робив до 11/ХІ 49 р. включно.

15/ХІ 49 р. приїхав до Перту  поселився у Перті на вулиці William Str. 178, до роботи приступив манастирі (?)  West Lederwille, Hom Good Ship herd 28/ХІ 49 р.

26/І 50 р. переїхав із Віліам стріт… на Fitzherald 254, Pert…».

«…Іван Мовчан, - пише його брат Микола, -  був патріотичною людиною, - він дуже любив Україну, і його раннє життя в Перті оберталося навколо цілої української громади. Разом з іншими новаторськими українськими сім’ями він допоміг побудувати першу  українську громадську Залу в району західний Лідервіл (West Leederville). Іван працював невтомно в якості скарбником Української асоціації протягом 38 років (1956-1994), хоча Іван й не мав офіційних знань про ведення бухгалтерії, він був справді дивовижним і чесним скарбником. Наум Мовчан мав різні роботи, він працював серед багатьох інших місць у ливарному цеху, поки не отримав грижу від перенапруження, а потім знайшов більш просту роботу в Королівській лікарні Перт, як прибиральник, поки не вийшов на пенсію. Надя і Наум були в захваті, коли 26 лютого 1950 року у них народився перший син – Микола Наумович.  Через два роки Наум і Надя зберегли та зішкрябали достатньо грошей, купилити 700 кв метрів і побудували свій перший будинок разом. На жаль, 5-го квітня 1958 року в дорожньо-транспортній пригоді, коли родина йшла до хрещених батьків Миколи, коли на них наїхав на авто п’яний водій і Надія втратила життя.  Наум так ніколи й не подолав до кінця цю свою життєву травму. Він був із релігійної родини свідомих українців й він звернувся до своєї рідної православної церкви. Спочатку Мовчани ходили до білоруської православної церкви, а пізніше, коли була побудована перша Українська православна церква імені Святого Миколая, - Наум Мовчан став згодом хористом і дяком. Іван Мовчан розпочав роботу на молочному заводі, a на початку 1970-х років через близького друга, який був тоді головою Української Громади Західньої Австралії  Валентина Гончаренка, Іван розпочав роботу як зварювальник. Валентин був наставником Івана, але незабаром стало очевидним, що студент перевершив свого вчителя. Іван виготовив канделябри в Українській Православній Церкві (УАПЦ-УПЦА). Я знаю, чому ми не можемо їх підняти! Я впевнений, що вони будуть служити церкві ще сто років і стануть спадщиною його чудового майстерності та зварювання металів та його відданості Українській Православній Церкві. Іван працював на цій роботі до своєї пенсії. Всім, хто його знав, було очевидно, що він справді знайшов свою нішу в житті. Як мовиться, «якщо ти робиш щось, що любиш, це не тягар і не робота», а це уособлювало ставлення Івана Мовчана до своєї роботи та свого життя, він був перфекціоністом у всьому. У Івана Мовчана було двоє дітей – син Петро, народився 5 липня 1954 року та донька Юля, яка народилася 4 квітня 1974 року….».

…Мій такий далекий (із-за відстані між нашими материками), але такий близький по духу, щирий приятель із Західньої Австралії Микола Мовчан, син Наума і Надії (з дому – Олійник), з дитинства також виявився чудовим учнем й продовжив навчання після закінчення ним середньої школи, ставши дипломованим дизайнером електрoтехніки. Коли він був ще  юнаком, то регулярно відвідував службу Божу в Українській православній церкві разом зі своїм батьком Наумом, і навіть його просили бути священиком. - Однак Микола вирішив одружитися, а не виконувати це покликання.  Від того часу, коли пан Микола також вийшов на пенсію, то одним із його обов’язків стала підготовка богослужінь до тієї ж самої Української Православної Церкви, яку він, будучи ще хлопчиком та юнаком, відвідував разом з батьком Наумом та братом Іваном. Важко було б уявити, що родина Мовчанів не була б причетна до діяльності Української Громади Західньої Австралії, як це було з Миколою. Він приєднався до Комітету Аасоціації (УГ ЗА) в 2001 році, організовуючи масовий захід до Дня Незалежности України та протягом останніх 16 років виявив себе як її голова, і чи не єдиний із тамтешніх українців православного віровизнання (!), що очолює українську громаду цього стейту в Австралії. Між іншим, Асоціація (УГ ЗА) також керує українською школою (у суботу), і завдяки своїй участі як в Асоціації, так і в церкві, Микола Мовчан заснував шкільну філію в залі Української православної церкви.

…Знаменитий очільник Української Громади Західньої Австралії, невтомний працівник й сівач духу української ниви на зеленому континенті Микола Наумович Мовчан весь час думає про нещасливу долю українського люду на материковій Україні, всіляко допомагає своїм родичам та знайомим, раніше він неодноразово відвідував Україну від часів здобуття нею  Незалежности. - Був він у стольному Києві, неповторній Полтаві та на вужчій батьківщині свого батька й  брата, коло славетної Нехворощі (Алексополя) – хуторі Мовчанівка, де у минулому столітті побачили світ Божий його працьовитий батько Наум Мовчан  й талановитий брат Іван Мовчан.

Думається, що по успішному закінченню сумних подій, пов’язаних з поширенням у світі пандемії COVID-19, - пан Микола Мовчан ще побуває й у моїй хаті, в Лохвиці на Полтавщині, де гостювали кілька років тому талановиті бандуристи, представники Вільного Козацтва Австралії, православні християни  Петро та Ніла Деряжні.... - І, як завжди, Микола Наумович, мабуть, відвідає свою родинну милу Мовчанівку, яка знаходиться за якусь сотню з гачком кілометрів від моєї Лохвиці...

Автор допису О.Панченко у Мельборні, - 2012-ий рік

Підготував Олександр Панченко, приват-доцент, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області 




Теги:
2020-11-06 16:20:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар