«Московія» - Україна Incognita

«Московія»

Клара ГУДЗИК, «День»

У 1581 році папський легат, член Ордену єзуїтів Антоніо Посевіно побував у Москві з офіційним візитом. Як пише російський історик Микола Карамзін в «Истории государства Российского», головною метою візиту було «об’єднати віри та сили всіх держав християнських проти оттоманів» (турків), а ще — оцінити можливості навернення Великого князя Івана Васильовича (Грозного) та його народу в латинську віру (католицизм). Дипломати-італійці, звісна річ, зазнали цілковитого фіаско при московському дворі, але під яскравими враженнями поїздки допитливий Посевіно написав і надрукував кілька трактатів. Головний із них — «Московія» — побачив світ 420 років тому (1586) і досі запитаний істориками. У своїх творах Посевіно використав також дорожні замітки Пабло Кампані — одного з учасників поїздки, який знав слов’янські мови.

Нижче наводяться деякі із записок двох освічених італійців ХVI століття, які побували в Московії (так тоді називалася майбутня Росія).

«Тутешній народ називається московитами і заселяє весь простір від крайніх кордонів Європи й Азії до останньої північної межі, де тільки можуть жити люди. Загалом це — непривітна країна, в багатьох місцях вона не має жителів, і земля там не оброблена. До того ж, навколо простяглися величезні пустелі та ліси, яких не торкнувся час...

Ні послам, ні купцям інших народів, які прибувають до Московії тільки за згодою князя, не дозволяється вільний проїзд усією країною, а в Москві вони перебувають начебто під почесним арештом. Особливі люди стежать за тим, чим вони займаються й особливо — з ким розмовляють. Ми та наші слуги не мали можливості кроку ступити з помешкання, навіть для того, щоб напоїти коня. А московитам було суворо заборонено підходити до римських послів і спілкуватися з ними. А коли послам приходили листи, князь або не віддавав їх нам, або просив нас перекласти листи російською, щоб бути в курсі...

Московити їздять до інших країн тільки тоді, якщо їх туди посилають. Князь не хоче, аби піддані знали ще щось, окрім свого царя та своєї землі, і не дозволяє виїжджати за кордон навіть для вивчення наук...

Щоразу після того, як Великий князь поговорить з іноземними послами, він омиває руки в срібній чаші, що стоїть на лаві у всіх перед очима, ніби здійснює обряд очищення. Таким чином наближені й інші знатні люди, які зазвичай у великій кількості присутні на прийомі, ще більше стверджуються у своїй відчуженості та в огиді до нас, прибулих із Заходу...

До латинської церкви московити ставляться дуже неприязно. Слова «латинська віра» — у них найсильніше прокляття для ворогів. Тим часом, бояри одного разу попросили послів Римського папи — від імені государя — пояснити розбiжностi між католицькою та православною вірою в письмовому вигляді. Побачили ми також, що за традицією Московія надзвичайно залежить у справах релігії від Русі, яка перебуває під владою польського короля, — зовсім недавно московських єпископів затверджував Київський митрополит руської віри...

У московитів надзвичайно вченим вважається той, хто запам’ятав слов’янські літери. Молитву Господню знають дуже небагато людей, а Символ віри, Десять заповідей і Богородицю не знає майже ніхто. Це не дивно — там немає жодної колегії або академії: існують тільки якісь школи, де хлопчики навчаються читати i писати. А якщо хтось хоче просунутися у навчанні далі, він не уникне підозр і не залишиться безкарним. Саме тому навіть Диплом про єднання церков, складений Папою Євгеном IV (Флорентійська унія) та переданий нам в оригіналі, не міг бути корисним у Московії, хоча він був написаний латиною, грецькою та руською («руською» папські посли називають мову пращурів сучасних українців, які тобі перебували тоді у складі Речі Посполитої). Адже кількість мешканців країни, які знають латинську мову (не беручи до уваги кількох лікарів при дворі князя), не перевищує трьох, і всі вони — поляки...

Московити змалку, отримавши цю настанову з рук предків, мають звичай на всі ваші запитання відповідати так: «Один Бог і Великий государ це знають», «Наш Великий государ сам усе знає», «Він єдиним словом може розплутати всі вузли й складнощі», «Немає такої релігії, обрядів і догматів, яких би він не знав», «Хай би що ми мали, коли досягаємо успіху та добре почуваємося, все це ми маємо з ласки Великого государя».

Великий же князь постійно намагається продемонструвати свою велич. Можна навіть сказати, що він переніс на прославляння себе самого навіть те, що належить до шанування Бога. Князь носить тіару, пишно прикрашену перлами та коштовними каменями, — і не одну. Їх він або має при собі, коли сидить на троні, або носить на голові. Він одягнений у довжелезний, до п’ят, одяг, майже такий, яку зазвичай носять папи, коли відправляють урочисте богослужіння; на руках його багато перснів із величезними коштовними каменями. У своїй зарозумілості князь не терпить порівнянь з іншими, і щоразу, коли посли нагадували йому про могутніх християнських государів, він гнівався і кричав: «Хто вони такі в нашому світі?».

Ми швидко пересвідчилися в тому, що багато що зі сказаного нами так звані тлумачі перекладали Великому князю Івану не за суттю, зі скороченнями і часто без будь-якого значення. Усе, що, на їхню думку, буде неприємне государю й тому становить небезпеку для них самих, вони пропускали...

Хай би якими впливовими були московити, за найменшої підозри в зраді негайно страчують запідозреного, його сім’ю, слуг і навіть непричетних людей. Здебільшого їх топлять у воді або забивають батогами. Тому всюди панує догідливість та страх, і ніхто не сміє й рота розтулити. Звикши з дитинства до поневолення, московити ніби змінили свою природу — звеличують свого царя навіть тоді, коли він їх мучить. При цьому вони не заздрять життю інших народів бо вони зовсім його не знають».

Апогеєм візиту до Москви став відомий диспут «Про віру» між легатами папи Григорія ХIII і Великим князем, у якому останній висловив чотири закиди латинству: папу носять у кріслі, у нього хрест на ногах (взутті), він голить бороду та вважає себе Богом. На всі докази послів государ відповідав обуренням і криком. Утім, наступного дня сказав, що, попри розбiжностi у вірі, він хоче братства та єднання з християнськими государями (західними) і має намір відправити до Риму свого посла. Це була тільки риторика — до серйозного антиосманського союзу католиків і православних справа так і не дійшла.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2006-01-20 10:55:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар