Моноліт непокори за Полярним колом - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Моноліт непокори за Полярним колом
   

Моноліт непокори за Полярним колом

У Києві живе один із організаторів та учасник повстання політв’язнів у Норильську — Микола Барбон
Микола ХРІЄНКО, спеціально для «Дня». З третього етапу журналістського проекту «Українці за Уралом»

Вперше про Норильське повстання політв’язнів 1953 року я прочитав ще у студентські роки в книжці Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». А набагато пізніше, точніше недавно, побачив цю книжку з дарчим написом Олександра Ісайовича в жителя Києва Миколи Борисовича Барбона. Тоді я й дізнався про незвичайну біографію мого нового знайомого — одного з найактивніших організаторів та учасників повстання політв’язнів у Норильському концтаборі.

ЙОГО ВІРШІ ПОХВАЛИЛА ОЛЕНА ТЕЛІГА

Народився Микола Борисович Барбон у 1924 році в селі Зазим’я Броварського району Київської області. Після закінчення семирічної школи в 1939 році вступив до Київського водного політехнікуму. Вирізнявся серед студентів незалежним характером і сміливими поглядами. Через професора Юскевича, який викладав у політехнікумі, Микола Барбон знайомиться з програмою ОУН і стає членом цієї підпільної організації. Читає справжню історію України, захоплюється літературою й пише вірші. У 1941 році зустрічається в Києві, в редакції журналу «Українське слово», з поетесою Оленою Телігою, яка працювала в цьому виданні. Вона підтримала молодого поета, схвально відгукнулася про його вірші. Домовилися про співробітництво. Але наступна зустріч не відбулася. Фашисти розстріляли Олену Телігу і професора Юскевича у Бабиному Яру разом з іншими українськими націоналістами. Микола Барбон теж був заарештований гестапо, але йому вдалося втекти з Солом’янської в’язниці.

Пізніше німці кілька разів відправляли його на роботу в Німеччину, але Микола Борисович щоразу тікав із поїзда. Останнього разу, в 1942 році, після стрибка з вагона він потрапив у волинських лісах під Ковелем до бійців Української Повстанської Армії. Воював із німецькими окупантами, але в одному з боїв був тяжко поранений у ногу. Щоб вилікуватися, Микола Барбон таємно, у вагоні з сіном, дістався товарним потягом до околиць Києва, а звідти — додому в Зазим’я. Коли до села восени 1943 року вступили радянські війська, Миколу Борисовича разом з іншими юнаками мобілізували на фронт і кинули на форсування Дніпра — з лівого берега від села Хотянівка на правий берег до Вишгорода.

«НОРИЛЬСЬКА ГОЛГОФА». ПАМ’ЯТНИК ПОЛІТВ’ЯЗНЯМ-ПОВСТАНЦЯМ ПІД ГОРОЮ ШМІДТА

— Нас навіть не переодягли у військовий одяг — пригадує Микола Барбон. — На п’ятьох була одна гвинтівка. Радянські офіцери гнали на смерть, на знищення нас — українців. Туди, на правий берег Дніпра, ті, хто ще був живий, пливли під кулеметним вогнем фашистів, тримаючись за снопи, за дерев’яні хвіртки, за мішки з соломою або за якусь дошку. Хто повертався назад — того косили з лівого берега свої кулемети. З нашого батальйону на бравий берег допливло не більше 30 новобранців. Ось так знищувалася українська нація у війну після Голодомору в 30-х роках.

Пізніше, влітку 1944 року, на річці Прип’ять Микола Борисович отримав тяжке поранення від кулеметного вогню з німецького літака. Звідти його евакуювали в госпіталь і після операції та тривалого лікування в Києві комісували. Нині він інвалід першої групи.

— А як ви, Миколо Борисовичу, потрапили у Норильськ?

— Після закінчення війни я вступив на філософський факультет Київського університету. Був одружений, мав двох дітей, працював завідувачем бібліотеки в селі Зазим’я. Але 21 жовтня 1950 року мене заарештували співробітники МДБ. Після слідства вироком Військового трибуналу я був засуджений за «антирадянську та націоналістичну діяльність» на 25 років ув’язнення в тюремних таборах із конфіскацією майна. З людини радянська влада перетворила мене на з/кТ-698. А моя дружина після цього вироку залишилася із двома дітьми на руках без хати, без корови й навіть без курей...

Микола Барбон

— Чому почалося повстання в Норильську?

— Після смерті Сталіна в політв’язнів з’явилася надія на пом’якшення надзвичайно жорстких табірних умов. Але то були марні сподівання, бо 25 травня того ж 1953 року були вбиті табірною охороною в’язні Жигайлов і Софроник, а також був поранений Дзюбук. Наступного дня сержант Дятлов автоматною чергою вбив трьох і поранив сімох в’язнів 4-го й 5-го табірних відділень. Саме там і почалося повстання, яке охопило всі інші відділення Норильського концтабору. Було створено страйкові комітети. На високі труби котелень ми підняли чорні прапори смерті й непокори. Цілодобово завивали сирени. З повітряних зміїв над Норильськом розсипалися тисячі листівок із закликом підтримати в’язнів морально: повідомити керівництву СРСР про насилля на в’язнями в Норильських таборах... На дахах та інших високих місцях колишні моряки азбукою Морзе за допомогою кольорових прапорців узгоджували й координували дії повстанців, а також повідомляли про трагедії із зони в зону. Навіть почала регулярно випускатися стінгазета «Шило»...

— Чого ви досягли, зрештою?

— Це було найперше й наймасовіше постання після смерті Сталіна. (Пізніше вони хвилею прокотилися і в інших концтаборах країни.) Ключову роль у Норильському повстанні, яке тривало з 26 травня по 4 серпня 1953 року (тобто 61 день), відіграли українці, зокрема колишні бійці УПА. Коли почався штурм військами МВС захоплених в’язнями табірних зон і солдати та офіцери поливали повстанців свинцем з автоматів та кулеметів, українські патріоти відбивалися камінням. А коли й воно закінчилося — заспівали свій гімн «Ще не вмерла Україна».

Саме з Норильського повстання почався демонтаж людиноненависницької системи Леніна — Сталіна.

— Який епізод під час того повстання вам запам’ятався найсильніше?

— Коли дивишся смерті в очі — запам’ятовується все. Ось лише одна ситуація. Від тривалого недоїдання ми ледве стояли на ногах, але команду полковника «Розійтися по бараках!» не виконали. Після цього відчинилася залізна брама — і три шеренги солдат, виставивши поперед себе блискучі багнети на карабінах, пішли на нас. Ми стояли пліч-о-пліч, і кожен чув, як б’ється серце того, хто поруч. Моноліт непокори. Моноліт відчаю. І крихітний вогник надії, що ніби це сон — і ти будеш жити... Гострі багнети виблискували й наближалися до нас. Ще крок — й їхні вістря вперлися нам у груди. Солдати зупинилися. Це була страшна, неповторна мить найвищої нервової напруги. Життя кожного — на міліметр від смерті. І раптом крик — це в’язень-литовець не витримав і, вхопившись лівою рукою за гостре лезо багнета, правою вдарив солдата кухонним ножем.

Тоді пролунала команда полковника «Коли!»

Під груди, там, де серце, врізалися багнети і стали червоними. Перші в’язні впали під ноги карателям, інші мовчки відступали до бараків. Там і почалася кривава розправа...

Ті 153 політв’язні-українці, які розстріляні під час Норильського повстання й тепер разом з іншими жертвами лежать у вічній мерзлоті під горою Шмідта, теж віддали своє життя за найдорожчу й найщасливішу для мене дату — 24 серпня 1991 року.

Після звільнення з концтабору Микола Борисович Барбон закінчив заочно Харківський бібліотечний інститут, але його як «ворога народу» на кабінетну роботу ніде не брали. Щоб прожити — фарбував улітку висотні щогли радіоантен, перекривав дахи й бані церков, заміняв на соборах хрести. («Бувало, лізу з прив’язаним за спиною хрестом на маківку храму, а люди внизу моляться за мене, щоб не зірвався».) Взимку чистив дахи висотних будинків від снігу та ринви від криги.

— Все життя я йшов ніби по лезу бритви, — говорить на прощання Микола Барбон. — Але, мабуть, саме тому, що я не зробив чесним людям зла, Бог відпустив мені таке довге життя. Найголовніша цінність для мене, щоб наша Ненька Україна ставала міцною державою, щоб люди в ній жили щасливо. Саме за це ми боролися й гинули за Полярним колом...

2011-12-11 09:37:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар