Історія і "Я"

«Між царями й судіями»...

«Знакові» постаті історії України і Росії очима Тараса Шевченка

Мій любий краю неповинний!
За що тебе господь кара,
Карає тяжко?
За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить...
Т. Шевченко

Якщо уявити собі всесвітню історію у вигляді колосальної мозаїки, то швидко впадає в око, що є на цій мозаїці фігури особливі, символічні, постаті-«міфологеми», точне знання про якi помітно поступається місцем специфічному «уявленню», «відчуттю». Маємо в даному разі справу не з системою фактів, а з «системою» масок, історичних кліше, які з плином поколінь все більше заступають у сприйнятті народу реальних персонажів минулого з їх часто непривабливими, м'яко кажучи, справами й рисами характеру. Ще більшою мірою сказане стосується тих «творців історії», що з величезною силою вплинули на багатовікові шляхи розвитку кількох народів, бо тут йдеться вже про питання національної честі, свободи та самоповаги. «Священні» стереотипи, «недоторканні» маски охороняються в цьому випадку ще й авторитетом держави. І треба мати відвагу та творчий розмах генія, щоб прозріти правду століть і явити цю правду людям. Таким був Тарас Шевченко.

«Знакові», «вічно піднесені» на п'єдестал віків постаті в російській та українській історії за доби Шевченка вже цілком визначились і були канонізовані — це, звичайно, Петро I, Катерина II, певною мірою Богдан Хмельницький. Важко було уявити інший образ Петра, ніж у пушкінській «Полтаві» (1828 р.): «Его глаза Сияют. Лик его ужасен. Движенья быстры, Он прекрасен, Он весь как божия гроза». Або: «И горд, и ясен, И славы полон взор его!». І навіть геніальний пушкінський «Мідний вершник» з його нещадним протиставленням величного володаря-державотворця та беззахисної, «маленької» людини все ж таки залишався в рамках цієї традиції: Петро грандіозний.


А тепер, читачу, спробуємо оцінити велич творчого подвигу Шевченка, який мало не вперше (починаючи з поеми «Сон», 1844) підійшов до творення образу імператора-деспота, озброївшись насамперед почуттями сарказму, іронії та огиди. Перечитаймо ще раз хрестоматійні рядки про пам'ятник Петру (той же «Мідний вершник») у сприйнятті Кобзаря; вони добре відомі, але, здається нам, справжньому патріотові України не завадило б знову освіжи

ти їх у пам'яті: «Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! А на коні сидить охляп, У свиті — не свиті, І без шапки. Якимсь листом Голова повита. Кінь басує, от- от річку, От... от... перескочить. А він руку простягає, Мов світь увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий?». І поет читає знаменитий напис, що його звеліла викарбувати Катерина II у 1783 р. на пам'ятнику роботи Етьєна Фальконе: «Первому — вторая».

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. НЕВІДОМИЙ ХУДОЖНИК XIX ст.І досі читача вражає реакція Шевченка, те, з якою холодною, продуманою ненавистю він коментує «славетні» справи обох коронованих деспотів (дарма, що Катерина II вдавала iз себе «просвещенную»): «Це той Первий, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову сиротину. Кати! Кати! людоїди! Наїлись обоє, Накралися; а що взяли На той світ з собою?» (Це велике шевченківське запитання — з розряду найбільш «простих» та вічних...)

Більше того, багато в чому схожим є і ставлення Кобзаря і до заснованої Петром прекрасної та жахливої столиці імперії. Той же Пушкін ставився до Петербурга (а це місто — теж воістину «знакова» постать в історії України та Росії!) неоднозначно: з одного боку, «Люблю тебя, Петра творенье!», але ж є й інші рядки: «Город пышный, город бедный, Дух неволи , стройный вид, Свод небес зелено-бледный, Скука, холод и гранит...» А ось незабутні петербурзькі образи Шевченка, порівняймо: «У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє, Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий... » (чи не той самий «дух неволи», який так ненавидів геній Шевченка? — І. С. ).

«То город безкраїй, Чи то турецький, чи то німецький, А може, те, що й московський...» «Дивуюсь, Мов несамовитий! Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво ...отут крові Пролито людської — І без ножа» .

УКАЗ КАТЕРИНИ II ПРО СКАСУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1764 р. «Дивування» Кобзаря може здатися спочатку «наївним», «дитячим», але пам'ятаємо: це подив генія, людини високоморальної, яке все життя пам'ятала вічні, непохитні заповіді Божі: проливати кров, катувати людей не можна ні за яких обставин, Господь не пробачить, не врятують ніякі посилання на «державотворчі» зусилля. «Не зовіте преподобним Лютого Нерона» — ці шевченкові слова з натяком на Миколу I можуть бути з не меншою підставою адресовані і Петру, і Катерині. Бо козаки, наприклад, мають до імператора свій страшний рахунок: «Ти нас з України Загнав, голих і голодних, У сніг на чужину Та й порізав: а з шкур наших Собі багряницю Пошив жилами твердими І заклав столицю В новій рясі...» Ось чому у шевченковій містерії «Великий льох» вічна кара лягає навіть на маленьку дівчинку — бо вона «Цареві московському коня напоїла», і то після жахливої різанини, що її влаштувало військо Петра у гетьманській столиці Батурині. І ось чому так само тяжко карається в тому ж «Великому льоху» інша дівчина, яка тільки усміхнулась цариці Катерині Другій, а не знала, що тая цариця — «Лютий ворог України, Голодна вовчиця!»


Важливо підкреслити: в усіх наведених шевченкових рядках немає й сліду ненависті до Росії, її народу та культури. Не будемо знову нагадувати відомі ще зі школи факти дружби та сердечної вдячності Шевченка тим росіянам, які допомогли викупити його з кріпацтва та звільнити із заслання (Брюллов, Венеціанов, Федір Толстой та його дружина...) Йдеться про той «дух неволі», для винищення якого беззбройний поет «зробив більше, ніж сорок переможних армій» (І.Франко). Той «дух неволі» поет бачив і у вчинках деяких культових осіб української історії, зокрема, Богдана Хмельницького.

Проблема ставлення Кобзаря до знаменитого гетьмана замовчувалась (і то дуже старанно!) у радянському літературознавстві. Друкувалися різкі, навіть нещадно грубі шевченкові вірші (наприклад, «Якби-то ти, Богдане п'яний»; щоправда, у 80-і роки ХХ ст. це твір «якось» не потрапляв до канонічних видань «Кобзаря»...) А пояснення давались такі: це була одна з форм критики поетом існуючого ладу взагалі... І все ж таки залишається питання: чим викликані шалені рядки: «Ой, Богдане, Богданочку! Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала» (і це ж у вірші «Розрита могила» говорить не хтось там, а сама Україна!). На пояснення можна писати сотні томів історико-філологічних розвідок, а коротко спробуємо відповісти так: на думку Шевченка, Хмельницький винен в тому, що, по-перше, був недалекоглядним політиком, що повірив московському цареві і присягнув йому. А, по-друге, був егоїстом, що дбав переважно про власні інтереси та добробут наближеної козацької старшини. Втім, не все так просто: не можна пройти і повз високих оцінок діяльності Хмельницького, даних Шевченком у «Щоденнику» («Гениальный бунтовщик»).
ФРАГМЕНТ ПАМ'ЯТНИКА ПЕТРУ I РОБОТИ Е.ФАЛЬКОНЕ. 1783 р.

І нарешті, Іван Мазепа, ще одна «знакова» постать у нашій страдницькій історії. Цієї теми Шевченко торкається продумано, дуже обережно, не дозволяючи собі ніяких емоційних вибухів (і не тому, звісно, що боявся звинувачень у «мазепинстві» зі зрозумілими політичними наслідками — доля поета є кращим доказом його мужності, — а важко було, мабуть, подолати існуючі стереотипи). І все ж показово: якщо взяти ті твори, де Тарас Григорович хоча б непрямо виводить Мазепу на сцену (наприклад, «Іржавець», «Чернець», де головна дійова особа — фастівський полковник Семен Палій), то важко знайти там слова засудження або прокльони на адресу старого гетьмана. Є тільки слова жалю: от якби всі «одностайне стали Та з фастовським полковником Гетьмана єднали»... А от прилуцький полковник Гнат Галаган, який перший зрадив Мазепу і перейшов на бік Петра, однозначно названий в «Іржавці» «поганим»...


81-й «Псалом Давидовий» в обробці Шевченка починається так: «Між царями й судіями На раді великій Став земних владик судити Небесний владика...» Судити за «стяжання», за «невинну кров» «людей убогих». Незрівнянна велич Шевченка в тому, що він сам взяв на себе (своїм словом і своєю творчістю) цю місію Божого Судії неправедних владик. Тому і став для нас навічно Батьком української нації.
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»