Між анархією та монархією... - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Між анархією та монархією...

Між анархією та монархією...

Петро Кралюк

Україна, ставши незалежною державою 1991 р., не перестає «дивувати світ». Зокрема, українське керівництво без особливого супротиву віддало ядерну зброю. На час здобуття незалежності Україна володіла третім ядерним потенціалом у світі. При цьому була значною мірою зруйнована армія. У результаті чого держава виявилася відкритою для агресії. Чим і скористалася Російська Федерація, забравши Крим і фактично окупувавши частину Донбасу. І все ж українці, попри зруйновану армію, виявили спроможними дати відсіч окупантам і зупинили їх. Тут у них ніби парадоксальним чином поєдналися «бездержавність» і водночас прагнення захистити свою землю та державу.

За роки незалежності українці влаштували кілька революцій. Найбільш резонансними стали Помаранчева й Революція Гідності. Всі вони, за великим рахунком, мали антизаконний, навіть дещо анархічний характер. І водночас ці революції декларували «відновлення зневаженої справедливості», яка стоїть над писаним законом. Тобто ці події начебто демонстрували конфлікт між справедливістю, яка випливає з природного права, й реальним, чи то позитивним правом.

При цьому українці творять собі кумирів, а потім успішно зрікаються і скидають їх. Наприклад, Петро Порошенко, який після Революції Гідності тріумфально в першому ж турі виграв президентські вибори, через п’ять років втратив підтримку і з великим відривом програв президентські вибори людині, яка не мала стосунку до політики, актору Володимиру Зеленському.

БОГДАН СТУПКА У ФІЛЬМІ «ТАРАС БУЛЬБА» / ФОТО З САЙТА KINOAFISHA.UA

Загалом таких динамічних змін, які, закономірно, супроводжуються пристрастями й трагедіями, не демонструє жодна з пострадянських країн. Та й, схоже, Україна — це нині такий собі «вулкан» на теренах Європи, який можна хіба що порівняти з балканським «вулканом».

Чим пояснити таку «вибуховість» Україна?

Звісно, можна вести мову про українську ментальність, про особливості історичного розвитку, про цивілізаційну «межовість» українських земель. Це справді багато що пояснює.

Але цікаво було б подивитися, які погляди на державу й право поширювалися на українських землях, як вони реалізовувалися чи, навпаки, не реалізовувалися. Адже ці погляди певним чином відображали особливості «української душі». І вони теж можуть служити своєрідним ключем для розуміння й осмислення наших сьогоднішніх проблем.

Ведучи мову про розвиток державно-правової думки на наших землях, варто звернути увагу на ментальні особливості людей, що проживали на українських землях. Певним чином вони визначалися природним середовищем, в якому жив етнос.

На значення територіального чинника в формуванні етносу звертали увагу Шарль Монтеск’є в роботі «Про дух законів» (1748 р.), німецький етнограф Франц Ратцель, російський історик Василь Ключевський та ін. Про вплив території на етнос вів мову український історик Микола Костомаров у праці «Дві руські народності» (1861 р.). Особливо на цьому акцентував увагу В’ячеслав Липинський. «Як би не була розвинута техніка, — писав Лев Гумільов, — все необхідне для підтримки життя люди отримують з природи. Отже, вони входять у трофічний ланцюг як горішня, завершена ланка біоценозу заселеного ними регіону. А якщо так, то вони є елементами структурно-системних цілісностей, що включають в себе, поряд з людьми, доместикідів (домашніх тварин і культурні рослини), ландшафти, як перетворені людиною, так і не зачеплені, багатство надр, взаємовідносини з сусідами — або дружні, або ворожі, ту чи іншу динаміку соціального розвитку, а також те або інше поєднання мов (від однієї до кількох) і елементи матеріальної й духовної культури».

Отож, етнос мусив пристосовуватися до свого середовища, знаходити найбільш відповідні механізми взаємодії з ним. Ці механізми відіграють важливу роль у природному відборі. Виживають і продовжують себе в нащадках найкраще пристосовані до середовища особи, які є носіями певних ознак, у т. ч. й ментальних. Пристосування до середовища визначає специфіку соціальної взаємодії між представниками етносу, а також їхнє відношення до інших народів. Усе це разом узяте формує в них особливості сприйняття навколишньої дійсності.

Протягом останніх трьох тисячоліть, історія яких зафіксована в писемній формі, на українських землях проживали представники різних народів. Ті, які зуміли укорінитися, з часом виробляли певні особливості світосприйняття, адекватні місцевим умовам. Це пояснює світоглядні паралелі, що простежуються між поглядами різноетнічних мислителів, котрі мешкали на українських землях.

Розглядаючи державно-правову думку на українських землях, можна твердити, що в них найбільший вияв знаходили наступні ментальні риси.

Передусім це сильна пов’язаність із землею, природою, «злитість» з ними, намагання жити природними ритмами. Ця «злитість», прагнення до природного життя неодноразово виявлялася в творчості українських письменників, мислителів, які походили з наших земель. Схоже, ця риса мала давні архаїчні корені. А «селянськість» українського етносу, відсутність у нього розвинутої міської культури сприяли її збереженню. Хоча цю «селянськість» не варто абсолютизувати. Якщо говорити про її існування в ранньомодерний та модерний період, то вона була обумовлена певними історичними обставинами, зокрема козацькою революцією другої половини XVII ст.

Загалом козацька революція мала виражений антиміський аспект. Це було повстання села (чи то привільного хутора) проти міста, котре козацтвом часто сприймалося як чуже. Наприклад, таке протиставлення чітко простежується у відомій повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба», яка стала чи не найкращим виявом української козацької міфології

Олена Компан, спираючись на документальні свідчення, показала, що перед повстанням під проводом Богдана Хмельницького на теренах України нараховувалося понад тисячу міст та містечок з розвинутими ремеслами і навіть промисловістю. Причому багато з них мали магдебурзьке право. За підрахунками дослідниці, в той час міське населення України становило 46 відсотків. Україна мала всі шанси стати «країною міст». Однак повстання під проводом Богдана Хмельницького і подальші події після нього (все це тепер у нас часто іменується козацькою революцією) призвело до деградації міст, у результаті чого Україна стала селянським краєм.

Загалом козацька революція мала виражений антиміський аспект. Це було повстання села (чи то привільного хутора) проти міста, котре козацтвом часто сприймалося як чуже. Наприклад, таке протиставлення чітко простежується у відомій повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба», яка стала чи не найкращим виявом української козацької міфології.

Пов’язаність із землею в жителів України знаходила вияв на теоретичному рівні у протиставленні «здорового», «природного» життя життю цивілізованому. Таке протиставлення маємо в Анахарсіса, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та інших. Водночас у творчості  українських мислителів зустрічаємо звеличення природи, навіть замилування нею.

Така природність, звісно, мала й має свої позитиви. Вона дає можливість «тверезо» подивитися на життя, уникати «цивілізаційних оман». Але, з іншого боку, брак цивілізованості гальмує повноцінний розвиток, на що свого часу звертав увагу Володимир Антонович.

У цьому контексті варто осмислювати таку ментальну рису українців, як консерватизм, традиціоналізм. Можна навести чимало прикладів, коли невміння йти в ногу часом принесло українцям шкоду. Але, з іншого боку, саме завдяки консерватизму Україна вижила й залишилася сама собою — зберегла свою мову, культуру, обряди, свій власний погляд на буття. Не дивно, що консервативна лінія була однією з головних в українській суспільній думці. Консерватизм, поєднаний із несприйняттям досягнень прогресивної давньогрецької цивілізації, зустрічаємо в Анахарсіса. Один із найбільш знаних українських мислителів кінця XVI — початку XVII ст. Іван Вишенський — типовий консерватор. Також консерватизм був притаманний багатьом українським мислителям того періоду, котрих ми характеризуємо як письменників-полемістів. Яскраво виражені консервативні моменти (ідея «сродної праці», втеча від світу, з «города багатого» і т. ін.) маємо в Григорія Сковороди. Приблизно такий же консерватизм зустрічаємо в Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша.

Звернення до природи, консерватизм визначили й такий елемент українського світогляду, котрий можна охарактеризувати як «концепт роду». Українці традиційно цінували й цінують родові, кланові зв’язки. Навіть зараз це чітко проявляється, в т. ч. і в сфері «великої політики». «Концепт роду», родова свідомість простежуються в творчості Герасима та Мелетія Смотрицьких, Даміана Наливайка; займають не останнє місце в творчості Тараса Шевченка.

Те, що українці (загалом жителі України) намагаються не відділятися від природи, не протиставляти себе їй, шанують традиції, родове начало, — все це в кінцевому рахунку зменшувало значення раціоналістичної рефлексії. Натомість українці надавали значення рефлексії емоційній, інтуїтивній. Тому суттєвою рисою нашої ментальності, яка знаходила вияв на рівні теоретичному, є емоційність, чуттєвість.

Продовження

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар