Місто самостійників - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Місто самостійників

Місто самостійників

Інтелектуальна прогулянка Одесою, котра, попри всі міфи, належала до найбільш самостійницьких осередків Українського руху
Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету ім. І.Мечникова, спеціально для «Дня»

Мало хто з одеських екскурсоводів розповість вам про те, про що йдеться в цьому матеріалі. А може, й узагалі ніхто. Принаймні поки що. Віртуальна інтелектуальна прогулянка центром Одеси, яку представляє «День», є результатом тривалих та кропітких зусиль науковців, які працюють на кафедрі історії України історичного факультету Одеського національного університету ім. І. Мечникова і захоплено відтворюють історію Українського руху Одеси та подробиці біографії численної (зовсім не маргінальної, зауважте!) української громади Одеси.

З Олександром Музичком ми зустрілися під час нашого нещодавнього перебування в Одесі. Він працює на цій кафедрі, яку свого часу, до речі, очолював Самсон Ковбасюк, єдиний одеський історик, який пережив сталінські репресії та повернувся до своїх досліджень, учень відомого історика Михайла Слабченка, одним з його учителів був Грушевський. І цей історичний зв’язок, повірте, дуже відчутний. До речі, нещодавно працівники кафедри історії України Одеського університету видали книжку «Чорноморська хвиля української революції», до якої ми обов’язково звернемося.

Отже, «День» продовжує традиції інтелектуального туризму і разом з Олександром Музичком пропонує читачам віртуальну екскурсію Одесою чи то пак панораму руйнування міфів, пов’язаних із цим українським містом — «оком України в Європу».

ВУЛИЦЯ СТАРОПОРТОФРАНКІВСЬКА

Засновником Українського національного руху Одеси був історикЛеонід Смоленський, який жив на вулиці Старопортофранківській та Гоголя (Внешняя), 17. Позаяк він був викладачем багатьох навчальних закладів Одеси, із його постаттю в місті пов’язано багато об’єктів, наприклад колишня юнкерська школа на Французькому бульварі. Уже у 1870-х роках він улаштовував у своїй квартирі бесіди, присвячені історії та культурі України, які їх учасники називали народним університетом. Уже тоді він проголошував самостійницький світогляд. «Просвіта», заснована вже після смерті Л. Смоленського, дуже його шанувала. Його іменем був названий видавничий фонд, заснований при «Просвіті». Подібно до інших діячів Українського руху, Л. Смоленський був одним із найпопулярніших діячів в Одесі. Його запрошували викладати історію в школах, у сім’ях знатних осіб, він був викладачем одеського юнкерського училища, його приходив слухати І. Мечников, Д. Овсяніко-Куліковський (тоді студент Новоросійського університету, а пізніше один із найвідоміших російських літературознавців, академік Російської академії наук, який у спогадах писав про величезний вплив Смоленського). У 1875 р. в Одесу відвідав М. Драгоманов, який виступав перед одеською громадою, намагаючись, за його словами, «вдержати консервативну програму проти революціонізму Смоленського». Видатний філософ В. Лесевич після спілкування з Л. Смоленським був змушений визнати силу його таланту та глибину поглядів. Популярність серед багатьох одеситів не врятувала Л. Смоленського. Як відомо, після вбивства Олександра ІІ (1881 рік) почали хапати та кидати до в’язниці всіх підряд. Л. Смоленського також схопили та знищили всю його спадщину. Тому не збереглося жодної його статті, тільки численні спогади про нього. Цей випадок підірвав його творчу активність.

В одній зі своїх статей я назвав Л. Смоленського та ще одного діяча, члена «Просвіти» Костянтина Литвиненка (детальніше про нього йтиметься далі), праведниками 1905-го року. Справа в тому, що того року в Одесі відбувалися єврейські погроми, а вони — Л. Смоленський та К. Литвиненко, переховували в своїх квартирах євреїв. Власне, смерть Л. Смоленського сучасники пов’язували з тим шоком, який він пережив, споглядаючи єврейські погроми. Адже це була людина, яка вірила в просвіту, в те, що добро переможе, і коли він побачив, на що перетворюється Одеса, що суспільство докотилося буквально до первісності, його серце не витримало...

ВУЛИЦЯ ОЛЬГІЇВСЬКА № 17

У цьому будинку жив відомий філолог, згодом професор та проректор Новоросійського університету Володимир Лазурський. Його квартира також була осередком Українського культурницького руху, а дружина В. Лазурського, Наталя (двоюрідна сестра видатного академіка О. Богомольця), була подругою Марії Заньковецької. Коли Заньковецька приїздила до Одеси (а це траплялося нерідко), разом із Кропивницьким та Мар’яненком вони обов’язково відвідували помешкання Лазурських (про це свідчать спогади самого В. Лазурського). Подружжя Лазурських були членами одеської «Просвіти».

Зверніть увагу: те, що Володимир Лазурський був українофілом, не завадило йому бути проректором Новоросійського університету з 1917-го до 1920-го року. Власне, він був останнім проректором Новоросійського університету, який у 1920-му році був перетворений більшовиками на Інститут народної освіти.

НА ФОТО — ФРАГМЕНТ ОДНІЄЇ З БУДІВЕЛЬ, ЩО МІСТИТЬСЯ НА СОБОРНІЙ ПЛОЩІ. ЦІ ПАНЯНКИ БУЛИ СВІДКАМИ БАГАТЬОХ ПОДІЙ, У ТОМУ ЧИСЛІ ДУЖЕ ПРИМІТНОГО СВЯТКУВАННЯ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА В БЕРЕЗНІ 1920 р. ЦЯ ПОДІЯ ПЕРЕРОСЛА В 20-ТИСЯЧНИЙ ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ МІТИНГ. ЩОПРАВДА, ЧЕРВОНОЇ РОЗПРАВИ ДОВЕЛОСЯ ЧЕКАТИ НЕДОВГО: УЖЕ ЗА МІСЯЦЬ 200 ПРЕДСТАВНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ БУЛО РОЗСТРІЛЯНО АБО ЗАСЛАНО

ВУЛИЦЯ ПАСТЕРА (колишня ХЕРСОНСЬКА) № 13

Сучасну будівлю Одеської національної наукової бібліотеки ім. Горького (наприкіці ХІХ — на початку ХХ ст. — Публічної бібліотеки) побудував Федір Нештурха (або Нештурх), український патріот, член «Просвіти», знаменитий одеський архітектор, автор багатьох будівель. У 1918 році він мріяв побудувати ще величнішу будівлю для Української національної книгозбірні/бібліотеки. Це означає, що Одеса побудована не лише руками українських майстрів, а й хистом та професіоналізмом українських архітекторів. Дуже часто одеські екскурсоводи згадують тільки Торрічеллі та Бернардацці, чия робота, безумовно, дуже прикрасила місто, але це ще не означає, що можна забувати своїх.

№ 15

Одеський академічний Український музично-драматичний театр імені відомого українського режисера Василя Василька до революції був приватним і носив ім’я Сибірякова. Тут бували різні трупи, зокрема трупа М. Садовського, М. Заньковецької та І. Мар’яненка. Одесити дуже любили україномовні спектаклі труп М. Кропивницького та М. Садовського, що мали шалену популярність. Щоправда, виступали вони переважно в сучасному Одеському академічному російському драматичному театрі (вул. Грецька, 48). На ньому, між іншим, до останнього часу була меморіальна дошка, яка повідомляла, що в цій будівлі виступала трупа М. Кропивницького та М Заньковецької. Утім після ремонту театру дошка «випадково» зникла. Її просто зняли «під шумок». Зауважте, що цей меморіальний знак — ініціатива не націоналістів, він був встановлений ще за радянських часів.

№ 36

У цьому будинку на третьому поверсі жив один із найвидатніших діячів Українського національного руху в Одесі Сергій Шелухін, член Української Центральної Ради, міністр судових справ за Центральної Ради та міністр юстиції в уряді Директорії УНР. Його велика шестикімнатна квартира була одним із осередків Українського руху. Загалом, це було доволі поширене явище, коли квартири громадських діячів ставали своєрідними осередками Українського руху. Треба наголосити, що він належав не тільки до власне української еліти, а й до еліти всього міста. Сергій Павлович був відомим правознавцем, членом окружного суду, очолював Товариство захисту жінок, брав участь у низці резонансних процесів, багато публікувався. Його дружина Любов Миколаївна Шелухіна також займалася активною громадською діяльністю. У цій самій будівлі, уже в 1917-му році, під час Української революції знаходився Український революційний керівничий комітет. У квартирі С. Шелухіна бував Іван Франко, один із провідних діячів НТШ Львова Володимир Гнатюк із дружиною.

Це є свідченням того, що південні діячі Українського руху тісно співпрацювали з київськими та галицькими, хоча на той час вони, по суті, належали до різних країн.

№ 40

Тут жив Дмитро Сигаревич, філолог, історик, один із провідних діячів Українського національного руху початку ХХ сторіччя, член «Просвіти» та багатьох інших громадських організацій. Він підтримував контакти з багатьма українськими письменниками та громадськими діячами, зокрема з львів’янами, серед яких уже згаданий Володимир Гнатюк.

№ 52

Ця адреса, можна сказати, є серцем Українського руху Одеси. На цій будівлі встановлено дві меморіальні дошки — Івану Луценку й Івану та Юрію Липам. Ці пам’ятні знаки регулярно стають предметом вандалізму.

У цьому ж будинку в 1870-х роках був пансіон Рандаля, тут навчався видатний український діяч, меценат Євген Харлампійович Чикаленко, уродженець сучасної Ананьївщини.

На початку ХХ ст. тут замешкав Іван Митрофанович Луценко, на мою думку, найвидатніший діяч Українського руху в Одесі. Він був відомим лікарем, доктором медичних наук (дисертацію, між іншим, захистив у Петербурзі), одним із основоположників гомеопатії (не в локальних межах Одещини, а на просторах Російської імперії та всієї Європи). Одним із перших у Російській імперії він використав рентгенівські проміні для медичних обстежень. Іван Луценко був членом Центральної Ради, публіцистом (його статті з історії досі актуальні, тому найближчим часом я маю намір перевидати їх), вивчав історію, цікавився вегетаріанством, есперанто. Сфера його зацікавлень — украй різнобічна.

Згідно зі згадкою його друга С. Шелухіна, більшу частину своїх коштів І. Луценко витрачав на Український національний рух. Він багато подорожував, був членом НТШ, часто відвідував його засіданні у Львові. Він був головою та одним із засновників одеської «Просвіти».

Словом, він був південним Міхновським. Поширював ідею самостійності України, а також послідовності та наполегливості Українського національного руху. І. Луценко був одним із засновників партії самостійників-революціонерів. Йому допомагала донька Анастасія. До речі, у 18-річному віці вона була заарештована за політичну діяльність та півтора року провела в одеській в’язниці.

За І. Луценком та його родиною постійно стежили жандарми. Але попри це він користувався чималою популярністю в місті, що спростовує ще один міф, що Український рух в Одесі начебто не сприймали. Ці громадські діячі належали до найпопулярніших особистостей для одеситів. Великою мірою популярність І. Луценка була пов’язана з його лікарською практикою. Пацієнтів він приймав і вдома, і в лікарні на вулиці Степовій. Там знаходилася відкрита ним гомеопатична аптека.

ВІРТУАЛЬНУ МАНДРІВКУ ЛЕГКО ПЕРЕТВОРИТИ НА РЕАЛЬНУ. НА ЦІЙ КАРТІ МИ ПОЗНАЧИЛИ ПРОПОНОВАНИЙ МАРШРУТ

Сучасники І. Луценка згадували, що він, уже доволі літнім (за 60), із шаблею та на коні воював проти більшовиків у військах Петлюри на Волині. Там він і зустрів свою смерть. Його вбили більшовики в 1919 році. Порубали так, що навіть тіла не знайшли, тому й місце його поховання невідоме.

Цей будинок пов’язаний також з іменем Івана Липи — діяча загальноукраїнського масштабу, якому доводилося бути комісаром Одеси від Центральної Ради, міністром культів і віросповідань Директорії УНР та міністром здоров’я уряду УНР в екзилі. Іван Липа був лікарем, був членом НТШ. Окрім іншого, І. Липа писав казки для дітей, які включені навіть до шкільної програми з української літератури.

Щоправда, меморіальна дошка, встановлена на цьому будинку, — дещо неточна. Іван та Юрій Липи тут не жили, але часто бували в помешканні І. Луценка. Жили вони на розі вулиць Єфімова та Юріївської, яка в 90-ті роки була перейменована на вулицю Івана та Юрія Лип. До речі, будинок, в якому вони жили і в якому в 1917—1918-му роках працювало видавництво «Народний стяг», також зберігся. Зараз ім’я цієї вулиці є об’єктом посягань із боку влади: розгорнуто пропагандистську кампанію, мовляв, Іван та Юрій Липи були фашистами, націоналістами і взагалі, хто такі українці, щоб їх іменами вулиці називати?..

Починав свою діяльність Іван Липа в Харкові, довгий час жив в Одесі, а помер під Львовом, у 1923 році. Юрій Липа був закатований НКВД у 1944-му.

Цікавий факт: в Одесі часто бували М. Коцюбинський та Л. Українка. Як відомо, вони страждали на легеневі хвороби. Якраз і Луценко, і Липа як професійні лікарі опікувалися ними.

У 1917 році саме в цьому будинку знаходився осередок Центральної Ради.

ВУЛИЦЯ СОФІЇВСЬКА № 30

На цьому будинку є меморіальна дошка, яка вказує на те, що саме тут у 1905—1909 роках діяло перше на Наддніпрянській Україні товариство «Просвіта». Щоправда, публічні лекції з історії України та літератури відбувалися під наглядом жандармів. Часом виникали трагікомічні ситуації, коли члени «Просвіти» змушені були перекладати виголошувані лекції російською мовою — спеціально для наглядачів.

На цій меморіальній дошці увічнені далеко не всі. Варто згадати також вихованця Новоросійського університету Павла Клепацького. Він цікавий тим, що 1908 року прочитав у «Просвіті» цикл лекцій «Історія України-Руси» за М. Грушевським українською мовою. На ці відкриті лекції щоразу збиралося не менше як по сто осіб. Обговорення затягувалося до 12-ої ночі.

Окрім того, із «Просвітою» пов’язано суттєвий момент, який вказує на те, що одеські градоначальники не завжди були українофобами. Рішення про заснування товариства «Просвіта» було ухвалене в листопаді 1905 року на квартирі І. Луценка. Відтак ініціативна група написала офіційного листа до тодішнього градоначальника, і незабаром на першому поверсі цієї будівлі почала діяти «Просвіта». У дореволюційній історії Одеси градоначальників, які заслуговують на згадку в контексті нашої розмови, було принаймні два: Семен Яхненко та Павло Зелений. Вони прихильно ставилися до Українського національного руху. А Павло Олександрович Зелений узагалі був відомий на всю Російську імперію українофіл, саме він видав офіційний дозвіл на заснування «Просвіти».

№22

У перші десятиліття ХХ ст. тут діяла приватна школа Л. Ковальчука — одного з найактивніших українців Одеси. У школі низку предметів викладали українською мовою. У революційні часи вона була важливим осередком Українського національного руху.

ВУЛИЦЯ ТОРГОВА

Певний час на цій вулиці мешкав Володимир Данілов — особистість, яка заслуговує на згадку в контексті толерантного ставлення інших народів до українців. Також він мешкав за адресою Ольгіївська, 12. В одному з листів він писав, що за походженням є росіянином, зі Смоленщини, але, живучи певний час в Україні, зокрема, в Ніжині, Одесі, Катеринославі (до речі, він особисто був знайомий з Д. Яворницьким), перейнявся Україною настільки, що став її сином, вивчив українську мову. В. Данілов спілкувався з І. Нечуєм-Левицьким та Б. Грінченком, був членом «Просвіти». Щоправда, в Одесі він прожив близько п’яти років і зрештою його життя завершилося в Ленінграді, але він підтримував дуже тісні контакти з одеською громадою до кінця свого життя.

На цій же вулиці розміщувалися Одеські вищі жіночі курси, де сформувалася українська жіноча громада курсисток.

На розташованих неподалік менш помітних вулицях Князівській (або Княжій) знаходилася Українська бібліотека (книгозбірня). На вулиці Кінній певний час жив знаменитий український літературознавець, вихованець Новоросійського університету Андрій Ніковський.

ВУЛИЦЯ НІЖИНСЬКА

У будинку № 65 у 1918 році розміщувалися редакції українських газет «Вільне життя» та «Вістник Одеси».

ВУЛИЦЯ ПРЕОБРАЖЕНСЬКА № 24

Зараз за цією адресою знаходиться Наукова бібліотека Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, а раніше тут локалізувався історико-філологічний факультет Новоросійського університету. На цьому факультеті, зокрема як і в Новоросійському університеті в цілому, а потім і в Інституті народної освіти, навчалося та працювало чимало одеських громадських діячів, серед них і представників Українського руху. В університеті діяла українська студентська громада, до якої належало близько 300 осіб. Одним з її лідерів був Дмитро Сигаревич, до неї входив Юрій Липа, Ганна Чикаленко, донька Євгена Чикаленка. У 1920-ті роки, коли університет було перетворено на Інститут народної освіти, свою діяльність у ньому розгорнув Михайло Слабченко та його учні. Фактично, на початку 20-х років Одеса була одним із найрозвиненіших центрів україністики — й історичної, і літературознавчої.

СВОГО ЧАСУ — ВІДОМА НА ВСЮ УКРАЇНУ КНИГАРНЯ «ДІЛО». А ТЕПЕР — РИШТУВАННЯ І БАР НА ПЕРШОМУ ПОВЕРСІ. ВГОРІ ЛІВОРУЧ — ОРИГІНАЛЬНА ПЕЧАТКА КНИГАРНІ, ЩО НАДАНА «Дню» ОЛЕКСАНДРОМ МУЗИЧКОМ

Але в українську історію ця будівля ввійшла головно тим, що саме тут відбулася дуже важлива подія загальноукраїнського масштабу. У березні 1907 року Олександр Грушевський, брат Михайла Грушевського, уперше в історії Наддніпрянської України почав читати лекції з історії України українською мовою. Тобто й тут Одеса була лідером.

Завідувачем історико-філологічного кабінету, що також знаходився в цій будівлі, працював Іван Бондаренко. Ця постать цікава тим, що він був не власне істориком-україністом-патріотом, а фахівцем із всесвітньої історії. Утім він листувався з Єфремовим та Грушевським, постійно вдосконалював свою українську мову, про що, зокрема, писав у листах. На жаль, саме за це він і постраждав. Кар’єрі молодого перспективного історика, який знав багато європейських мов, перекрили кисень, і в 1911 році він кинувся під потяг. І. Луценко в тогочасній пресі відкрито писав про те, що до самогубства І. Бондаренка буквально довели.

Ще одна цікава деталь. Свого часу «Просвіта» видала брошуру І. Бондаренка, присвячену Гарібальді, одному із засновників Італії. Ця брошура не стосувалася безпосередньо Українського руху, втім, вона моментально була конфіскована, адже в ній побачили хитрий натяк на паралелі в долі італійського та українського народів. На щастя, кілька примірників книги все ж збереглися.

№ 11

Зараз ця будівля вкрита риштуванням, на її першому поверсі — бар, а колись тут знаходився один із центрів поширення української книги — відома на всю Україну книгарня «Діло», заснована на початку 1900-х років. На ній так і було написано: «Українська книгарня «Діло»», а у вітрині, як згадують сучасники, стояв великий портрет Шевченка. У своїх спогадах уродженець Одеси Микола Костирко, на той час одеський гімназист, писав, що на нього, як і на багатьох інших українців, уплинув сам факт існування цієї книгарні. Спершу, проходивши повз, він уважав, що назву цієї книгарні — «Діло» — неправильно написано. Одного разу він усе ж зайшов туди. І зрештою, уже пізніше, у роки революції став помічником когось із ключових осіб Українського національного руху. Очолював книгарню «Діло» один із найвідоміших діячів самостійницького руху Віталій Боровик, який довгий час мешкав в будинку на Соборній площі.

Навпроти будинку колишньої книгарні «Діло» знаходиться провулок Маяковського, який у дорадянські часи мав назву Малий. Тут у 1917—1920 рр. розташовувався Український клуб — один із вагомих центрів Українського національного руху в Одесі.

ВУЛИЦЯ ПРЕОБРАЖЕНСЬКА №14/16

Тут, в тодішній Одеській рисовальній школі, учився та працював відомий український художник, член одеської «Просвіти»Амвросій Ждаха. В Одеському історико-краєзнавчому музеї є цілий стенд, присвячений його малюнкам, зокрема поштівкам із сюжетами з української історії та поштівкам із національними строями.

ВУЛИЦЯ САДОВА № 19

Найімовірніше, оригінальний будинок, який стояв на цьому місці на початку ХХ сторіччя, не зберігся, але саме за цією адресою в ті роки Костянтин Литвиненко тримав гастроном. Сам господар був україномовним, і все, що було написано у вітринах, — також. Костянтин Литвиненко не був представником інтелігенції, за нинішніми мірками це був звичайний бізнесмен, але водночас ідейна людина, український патріот. Він читав відповідну літературу, удосконалював свою українську мову, став одним із розповсюджувачів української преси в Одесі, був одним зі спонсорів книгарні «Діло». Він був меценатом Українського руху. Але, як згадували його сучасники, завжди казав, що не хоче, аби його ім’я афішували. Так само, як і Є. Чикаленко, К. Литвиненко, «любив Україну до глибини своєї кишені».

І ще один цікавий момент: К. Литвиненко добре грав на бандурі, зокрема і на засіданнях «Просвіти» та її наступника — Українського клубу. У його онуків навіть збереглася фотографія. Фінал життя цієї людини — прогнозований. У 1920 році він потрапив до одного з перших молохів більшовицьких репресій: усе його майно конфіскували, а його самого розстріляли.

ІВАН ЛУЦЕНКО

СОБОРНА ПЛОЩА № 1

Будинок за цією адресою, згідно з документами, орендував наступник «Просвіти» Український клуб, на чолі якого був І. Луценко, а пізніше — публіцист, поет і письменник загальноукраїнського масштабу Ілько Гаврилюк.

А на самій Соборній площі в березні 1920 року відбулася маловідома та малодосліджена, але вкрай прикметна подія на межі дорадянського та радянського періодів. Ідеться про святкування дня народження Тараса Шевченка. На той момент Український національний рух уже постраждав від переслідувань, але в Одесі ще залишалася велика частина української інтелігенції. До того ж, тоді в місті було чимало вояків Української галицької армії. Більшовики, як відомо, Шевченка не заперечували, але святкування в їхньому розумінні мало б набути пролетарського характеру та проходити під червоними знаменами (дуже актуально, до речі...). Так от, коли вони прийшли на Соборну площу з червоними прапорами, а українці прийшли із синьо-жовтими, то трапився конфлікт. Але більшовиків було набагато менше за 20-тисячну українську громаду. І коли більшовицький агітатор заліз на трибуну, його швиденько скинули і під співи «Ще не вмерла Україна» жовто-синя колона рушила вулицею Преображенською, Дерибасівською і далі... Більшовики були налякані, але їхнє заціпеніння тривало недовго. На демонстрацію, яку їм ледве вдалося примирити, вони відреагували дуже жорстко: у квітні, тобто вже за місяць, близько 200 представників української еліти були розстріляні або заслані. Була розгромлена відроджена у 1917 році «Просвіта».

Попри міфи про те, що Український рух, як стверджують, був слабким, дегенеративним і нікому не потрібним, єдиним аргументом проти нього були репресії.

Ми припускаємо (хоча це треба досліджувати окремо), що ця маніфестація була завершальним акордом Української революції в містах Наддніпрянської України (в сільській місцевості (згадаймо Холодний Яр) активна боротьба тривала й надалі).

ВУЛИЦЯ ЖУКОВСЬКОГО (до 1902 року — Поштова)

На стіні будинку № 27 прикріплено дві меморіальні дошки: уже згаданому Михайлові Комарову та Лесі Українці. Тут наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. мешкала родина М. Комарова, зокрема, окрім згаданого сина Богдана, талановита поетеса Галина Комарова. Квартира М. Комарова була одним із важливих центрів інтелектуального життя місцевих українців. Декілька разів тут гостювала друг родини Комарова Леся Українка.

№ 38

Тут певний час мешкав Всеволод Голубович — у 1917 році секретар шляхів, секретар торгу і промисловості в Генеральному Секретаріаті Центральної Ради. У 1918 році — голова Ради народних міністрів, міністр закордонних справ УНР.

На розі вулиць Преображенської та Жуковського розташовувалася церква, де у 1918—1920 рр. український священик, прибічник ідеї автокефалії Української церкви, ієромонах Микита правив службу українською мовою.

Поширена думка, що Одеса — толерантне місто. Як і будь-який інший, цей штамп, на жаль, не завжди підтверджується. Хоча в історії міста є особистості, які вкрай прихильно ставилися до Українського національного руху, не маючи до українства жодного етнічного відношення. Передусім це Володимир Жаботинський, який декілька років жив із батьками на вулиці Поштовій. Народився він на вулиці Базарній. Меморіальну дошку йому можна побачити на вулиці Єврейській. Він захищав Український рух часто набагато краще й ефективніше за самих українців. Із відповідними публікаціями він виступав в одеській пресі абсолютно відкрито.

ВУЛИЦЯ РІШЕЛЬЄВСЬКА

У будинку № 47 (не зберігся) перші десятиліття ХХ ст. знаходилася друкарня Є. Фесенка, де була надрукована левова частка україномовної літератури в Одесі. Найважливіше, що за доби УНР та Української держави П. Скоропадського тут друкували українські гроші.

— Які ідеї проголошувалися та обговорювалися тоді серед українських діячів Одеси? — запитуємо пана Олександра.

— Це прозвучить сенсаційно, але треба сказати, що Одеса, попри всі сучасні міфи, належала до найбільш самостійницьких осередків Українського руху. І це висновок не істориків, а свідків епохи. Згідно зі спогадами одного з лідерів Українського національного руху в Одесі Миколи Ковалевського, він, приїхавши до цього міста, був вражений, наскільки більше тут, на відміну навіть від Києва, була поширена самостійницька ідея. І, знову ж, попри численні міфи, самостійницька ідея не була привнесена сюди штучно, а тут, в Одесі, відбувалося її становлення. Щоправда, частина діячів справді була приїжджою, але багато хто з них жив в Одесі з дитячого віку, і їхній світогляд «відбувався» саме тут. Серед них треба згадати ботаніка й книгознавця Богдана Комарова (сина Михайла Комарова (Комара), видатного мовознавця, літературознавця, одного з найвідоміших дослідників Шевченка, особистого друга Лесі Українки, одного з очільників «Просвіти»), геополітика та поетаЮрія Липу. А серед одеситів за народженням — Михайла Слабченка (видатний український історик, про якого вже були публікації в «Дні»), Всеволода Змієнка (генерала-хорунжого Армії УНР).

В Одесі було повноцінне інтелектуальне середовище, яке підтримувало контакти з іншими містами. Варто зауважити, що Іван Луценко, про якого йтиметься далі, та С. Шелухін були людьми доволі заможними. Вони могли дозволити собі подорожі до Західної України, до Києва, Харкова. Що більше, І. Луценко навіть бував на празьких з’їздах відомих організацій «Сокіл» та «Січ». Тобто це були не «забиті», а розвинені люди широких горизонтів. Часто приїздили і до них. Наприклад, свого часу в Одесі побував Микола Міхновський.

ЦЯ МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА, ЯК РОЗПОВІВ ОЛЕКСАНДР МУЗИЧКО, НЕРІДКО ЗАЗНАЄ ПРОЯВІВ ВАНДАЛІЗМУ. ВОНА ВСТАНОВЛЕНА НА БУДИНКУ, ЩО ЙОГО ІСТОРИК НАЗИВАЄ СЕРЦЕМ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ ОДЕСИ

Відбувався дуже активний обмін літературою, що іноді призводило, ясна річ, до проблем із цензурою.

— Яка література була в обігу?

— Окрім класичних праць Шевченка та Франка, які мав кожен, великим попитом користувалися такі журнали, як «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», «Записки НТШ». Одеса була на одному з провідних місць за масштабами передплати цих видань.

— Ми говорили переважно про дореволюційні та революційні часи, а як щодо радянського періоду?

— І в радянські часи українське життя Одеси не завмирало. Якщо говорити побіжно, то 20-ті, роки українізації, в Одесі також позначилися розквітом українського національного життя, пов’язаним із такими іменами, як Михайло Гордієвський, Михайло Слабченко та його історична школа, Андрій Музичка. 30-ті роки — провалля... Друга світова війна, як на мене, була дуже суперечливою подією, яка відкрила певні перспективи для розвитку українського національно-визвольного руху. Український рух в Одесі воєнних часів передусім пов’язано з іменем корінного одесита Святослава Караванського, відомого дисидента, на той час діяча ОУН. Так, свого часу преса публікувала листи українських студентів, датовані 1942—1943 роками (окрім візи С. Караванського, там ще двадцять підписів) із проханням-вимогою до румунської влади відновити лекції з історії України та літератури. У круглому будинку (не зберігся) на Грецькій площі він та його соратники поширювали українську літературу.

Яскравою, вартою всілякої популяризації, сторінкою українського національного життя в Одесі є перебування у місті в 1948 році легендарного Романа Шухевича. Тимчасом як радянські каральні органи розшукували його по всій країні, він за підродленими документами спокійно лікувався в Лермонтовському санаторії та купався в морі. У 1990-ті роки один з одеських провулків було названо на честь Р. Шухевича, але згодом цю назву, на жаль, скасували.

Після відновлення радянської влади знову почалися репресії, але й у другій половині ХХ ст. одеські українці не розчинилися в інтернаціональному морі.

Наприклад, єдиний, хто пережив сталінські репресії та повернувся до історичних досліджень, — це Самсон Ковбасюк, учень М. Слабченка (одним з учителів якого був Грушевський), який, зауважте, пізніше очолив кафедру історії України (на той час це була кафедра історії УРСР), на якій зараз викладаю я та мої колеги. Отож, радянській владі не вдалося перервати традицію. На вулиці Преображенській мешкав викладач цієї кафедри, історик, археограф Анатолій Бачинський (йому встановлено тут меморіальну дошку), активний період діяльності якого припадає на 60—90-ті роки. Багато для збереження предметів одеської української старовини та історичної пам’яті про неї зробили одеські краєзнавці Г. Зленко та Т. Максим’юк. Одеса була південною столицею українського дисидентства. Окрім С Караванського, треба згадати Ганну Михайленко.

Новітня історія, 1990-ті — 2000-ні роки, незважаючи на статус Одеси як одного з обласних центрів незалежної України, також заповнена складною боротьбою місцевих українців за своє національне Я. Багато в цьому напрямку зробили діячі відновленої «Просвіти», редакція газети «Чорноморські новини», ентузіаст української книги Галина Дольник та інші. На жаль, далеко не завжди боротьба давала наслідки. Радше кожен тримав і тримає на меті перспективу. Часто надія на майбутнє є своєрідним бромом, без якого не можна читати не лише історію України, але й сприймати її химерну сучасність. Багато чого не реалізовано не з провини місцевих діячів, але через брак належної підтримки з боку інших українських міст, де Одесу часто сприймали та сприймають як неукраїнське місто, підігруючи, навіть поза власним бажанням, шовіністам. Згадати хоча б про маніакальну звичку представників політичного та навіть культурного бомонду, коли вони відвідують Одесу, переходити на «общепонятный язык», начебто українська мова є чимось інородним для одеситів. Таким чином, відверто підставляються та ігноруюються місцеві українці, які прагнуть розвитку української мови та культури загалом. Долучаючись до цієї традиції, пересічні мігранти-українці здебільшого миттєво прагнуть розчинитися в неукраїнському середовищі, спотворюючи свою мову й ментальність та лише виставляючи себе на посміховисько.

А насамкінець нашої екскурсії варто пригадати маловідому навіть серед дослідників статтю великого українського мислителя Дмитра Донцова про Одесу, яка була опублікована в газеті «Краківські вісті» 1941 року. Заголовок цієї статті — «Одеса — «око України до Європи» — міг би, на мою думку, стати не лише символом Одеси, а й продиктувати певну концепцію розвитку міста в межах нашої країни.

Теги: Одещина
2011-07-01 14:32:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар