Місто, підслухане Богом - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Місто, підслухане Богом

Місто, підслухане Богом

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Є міста, чия провінційна непомітність приховує велич, перед якою тьмяніє блиск столиць. Ольгу Кобилянську та Юрія Федьковича вивчають у нас у школі; однак Чернівці стали батьківщиною і для інших авторів, без яких важко уявити собі сучасну світову літературу. Пауль Целан — видатний німецькомовний поет, творець власного стилю у віршуванні; його «Фуга смерті» для німецької і, ширше, світової поезії — текст-символ, що втілив увесь біль і жах ХХ сторіччя. Роза Ауслендер — найбільш значуща сучасна поетеса, яка писала німецькою. Перелік імен загрожує розтягтися не на один абзац: лірик і перекладач Георг Дроздовський, поети Альфред Гонг, Мозес Розекранц, Альфред Кіттнер, прозаїк Грегор фон Реццорі... Їхні рядки зачарували США й Німеччину, Румунію й Австрію, та коріння було спільне — тут, на Буковині. Спробу зрозуміти феномен Чернівців ми здійснили, запросивши до розмови людину, яка прожила в місті не один рік і зробила там перші кроки в літературі, — поета, публіциста, журналіста Ігоря Померанцева. Бесіда з ним про інше знамените місто — Прагу — була опублікована у «Дні» від 18 січня ц. р.

— Спершу традиційне запитання: який ваш зв’язок із Чернівцями?

— Зв’язок у мене глибокий, я навіть на око можу визначити його глибину: близько двох метрів. На цвинтарях цього міста поховані мої тітки, бабуся, батько, старший брат. Та й зараз у місті живуть моя невістка — на жаль, удова — та мій небіж.

— А чому покинули місто?

— Я поїхав, коли закінчив університет 1970 року. Можу назвати дві причини. Одна дуже проста: по закінченню англійської кафедри факультету романо-германської філології Чернівецького університету я навряд чи міг знайти роботу в місті. У ті часи Чернівці були оточені залізною завісою з усіх боків. Щоправда, там був кемпінг, куди заїжджали інтуристи, але в мене чомусь уже замолоду склалися недружні стосунки з КДБ, отож мене не підпускали навіть до туристів. Є і менш очевидна причина. Я, як молода людина з великими амбіціями, відважно дивився у майбутнє і шалено любив поезію з певністю, що вона відповідає мені взаємністю. Здавалося, що мені до снаги будь-яка столиця, і що всюди мені аплодуватимуть. Я помилився. Та місто я покинув.

— Ви буваєте там?

— Ні. Не був там майже 35 років. Страшно сказати... Буваю в Києві, та ніколи не можу доїхати до Чернівців.

— Чому?

— Я знаю, що треба робити те, чого боїшся, йти туди, де тобі страшно, і тим самим долати страх...

БУДИНКИ-БЛИЗНЮКИ, РОЗТАШОВАНІ НА ВУЛ. І. ФРАНКА

— Ви боїтеся Чернівців?

— Швидше, переживаю відчуття зніяковіння. Це ніби я зустрівся би з жінкою, яку кохав 40 років тому, й ми 40 років не бачили одне одного. Я не знав би, що сказати. Є безглузді фрази — «Як справи?» Ось я скажу місту: «Як справи?». Воно скептично на мене подивиться і відповість: «Які справи? Та без тебе ми тут обійшлися». Інакше кажучи, я не можу вслід за провінціалом Плутархом повторити: «Що до мене, то я живу в маленькому місті, і щоб воно не стало ще меншим, радо в ньому залишаюся».

— А так воно стало зовсім маленьким для вас?

— Воно лишилося таким, яким було. Знаєте, бувають ось такі улюблені штанці, дитячі з бретельками...

— Так, мабуть, але все ж через стільки років залишилися якісь особливо стійкі та яскраві спогади?

— Зустріч із містом — це була подія. Своє дошкільне дитинство я провів у Забайкаллі, в Читі. Це чорно-білий період мого життя, період суцільних, майже безпросвітних зим. Коли мені виповнилося п’ять років, ми з Чити поїхали: мій батько працював у воєнній газеті, він хворів, і йому був протипоказаний клімат Забайкалля. Ми вирушили до Чернівців, де жили наші родичі. Ось так, із чорно-білого забайкальського фільму я потрапив до далекого Середземномор’я. Про емігрантів кажуть, що вони переживають культурний шок — особисто я в еміграції його не відчув, тому що я його вже мав у Чернівцях після Чити, і навіть не культурний, а чуттєвий і — по-своєму, по- дитячому — еротичний. Я просто потрапив у кольорове кіно, у світ, де засліплює сонце, де ти майже непритомнієш від запаху білого наливу, вишень, морелей — так називають на Буковині абрикоси. І ось це чуттєве щеплення досі мене гріє.

— Які були ваші улюблені маршрути?

— Я об’їздив усе місто на велосипеді «Орльонок» і саме завдяки місту й велосипеду зрозумів, що означає слово «стрімголов». Що до маршрутів... Я жив на вулиці Лермонтова, яка виходила на вулицю Ольги Кобилянської. Ось якщо по Лермонтова піти вгору, перетнути колишню вулицю Леніна і трамвайні колії, пройти крізь комерційний центр, який називався «Пасаж» (напевно, він і зараз так називається), ще перейти дві вулиці й підійти до актового залу університету — це маршрут у напрямку до моїх перших любовних побачень. А є ще один драматичний маршрут. Якщо спуститися по Кобилянської на Центральну площу, потім повернути ліворуч до колишньої синагоги, яку не знищили румунські фашисти, але більшовики підірвали (там тепер кінотеатр), оминути цей кінотеатр, і зайти до аптеки на розі... Не знаю, чи збереглася вона. На самому початку 1960-х, коли мій батько захворів, у нього був перший інфаркт, я бігав туди через день і повертався з двома кисневими подушками для батька, і, можливо, старожили ще пам’ятають задиханого хлопчика, який повсякчас бігав центром міста з кисневими подушками. Цей хлопчик — я.

ПЛОЩА ТЕАТРАЛЬНА. ТЕАТР ІМЕНІ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ

— Відтоді ви бачили немало міст. Чим Чернівці відрізняються від них?

— Я думаю про стиль... У Чернівцях у середині — наприкінці 1950-х років лишалася ще жменька австрійських євреїв. Вони разюче відрізнялися від усіх інших. І особливо — від стиляг. Тому що стиляги вдягалися однаково: плащі-болонья, білі кепки («батони») з сірими прожилками. А ось ця жменька австрійських євреїв носила потерті велюрові темно-сині капелюхи, заношені сірі «в ялинку» двобортні пальта, туфлі з вузькими носами, запонки з матовим мармуровим відливом — усе старе, затрапезне, але ж як стильно вони виглядали! І Чернівці відрізняються від українських міст тим, що вони — ось цей старий австрійський єврей, закинутий машиною часу в радянський заповідник. Чернівці випали з моди, як ці велюрові капелюхи й сірі двобортні пальта, проте залишилися містом стильним, містом легкої ходи, хоч і бідним.

— Які ж люди в такому місті?

— Не знаю, наскільки люди, про яких я говоритиму, типові... Для мене Чернівці передусім були єврейським містом. Зрештою, і в німецькій літературі його завжди називали єврейським. Щоправда, коли ми приїхали, там, певно, лише п’ята частина населення були євреї, причому вже менша частина — австрійські, а більша — бесарабські. Але євреї мають чудове енергетичне поле: навіть якщо їх зовсім мало, вони відчутно визначають дух міста. Я вже тоді знав, що євреї живуть у Києві, Москві, Ленінграді, але всі столичні євреї мені здавалися всуціль респектабельними, багатими, процвітаючими, а ось у Чернівцях були всякі євреї — шпана, повії, вбивці, валютники, вундеркінди, вулицями вешталися євреї-горбані, що тягали на своїх горбах контрабандну мацу. Звичайно, була не лише голота — ми мали, наприклад, знаних боксерів і борців, які брали участь в Олімпійських іграх, у чемпіонатах світу. Мені взагалі в дитинстві здавалося, що євреї — найкращі спортсмени, особливо борці й боксери. Ми говоримо про образ міста, однак я б хотів дещо заселити, обжити його... Згадую знайомих батька. Він працював у обласній газеті «Радянська Буковина». Він, до речі, народився в Одесі, але вписався в Чернівці — оскільки знав російську, українську та їдиш, що входив до складу одеського повітря. Так ось, я пам’ятаю єврейського поета, який писав на їдиші — Меєра Хараца, пізніше він став класиком в Ізраїлі. Це був недобиток Голокосту, потім недобиток ГУЛАГу — він там також відсидів. Десь наприкінці 1950-х цього недобитка хотіли добити остаточно.

— За що?

— Він опублікував кілька віршів у польській єврейській газеті. Йому влаштували прочуханку в газеті «Радянська Буковина». Сподіваюся, мій батько в цьому не брав участі, інакше Харац не пішов би до нас додому. І ось прийшов цей недобиток, такий горобчик, сидів за столом, мовчав. А потім почав читати вірші на їдиш. Ані я, ані мати моя, яка виросла у Харкові, на вулиці Заїковській, — жодного слова не розуміли. Мені було років 12, для мене їдиш був жаргоном голоти, напівпідвалів, людей, відрізаних від культури. Якесь вороняче крякання, а не мова. І ось я почув, як Меєр Харац читає вірші, почув цей орлиний клекіт і зрозумів тоді вперше, яке призначення поета.

— І яке ж?

— Окриляти мову. Я цей окрилений їдиш досі пам’ятаю. Або ось ми з батьком ходили містом, і він мені крадькома показував талановитих українських письменників — Володимира Бабляка, Романа Андріяшика, — і я витріщався, звичайно, на них, хоча батько мене осмикував. Я пам’ятаю їхні напружені обличчя, наче вони несли якісь гирі. І лише згодом, 1972 року, коли я переїхав до Києва — це був Київ, заморожений страхом, Київ після українських зачисток, — я зрозумів, які гирі носили і Бабляк, і Андріяшик, і чому вони рано померли... Але це — літератори, а були ще великі самбісти, був великий бандит, який потім поставив на коліна Львів, а потім Берлін, і якого зарізали в Мюнхені напарники — чи то Тімоха, чи то Тенгіз... Пам’ятаю натхненну повію Фіру на прізвисько «Сосюра»...

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА — В МИНУЛОМУ РЕЗИДЕНЦІЯ МИТРОПОЛИТІВ БУКОВИНИ. АРХІТЕКТУРНИЙ АНСАМБЛЬ СПРОЕКТОВАНО ВІДОМИМ ЧЕСЬКИМ ЗОДЧИМ ЙОЗЕФОМ ГЛАВКОЮ (1891—1908)

— Ой...

— Я мріяв про неї з 12 років. І коли прийшов час здійснити мрію, Фіра зникла, її понесло емігрантським вітром до Хайфи на радість тамтешнім докерам і матросам і на біду місцевим повіям, бо Фіра радикально збила ціни, при цьому не поступившись якістю послуг.

— Вочевидь, історія Чернівців — це складний німецько-єврейсько-український конгломерат. А яка з цих складових відчувалася більше?

— Розумієте, я і мої друзі, запійні підлітки-книголюби, були варварами.

— Чому?

— Ми не відчували землі під ногами. Ми не знали, по яких золотих жилах ходимо. Звісно, варвари ми були своєрідні — за плечима мали російську літературу, американську, французьку; проте варварство — це відсутність пам’яті, в тому числі історичної та культурної. Але у цьому не було нашої провини... Для мене ім’я Пауля Целана занесло до Чернівців київськими вітрами, лише потім я познайомився з людьми, які вчилися з поетом, товаришували з ним. Я пам’ятаю, як зайшов 1972 року до Миколи Бажана — мене до нього привів інший чернівецький поет, Мойсей Фішбейн, — і як зворушливо, з яким пієтетом говорив Бажан про Чернівці та про Целана. Тож усе одно столиця знала більше і глибше розуміла історію.

— Целан, Роза Ауслендер, Ольга Кобилянська... Чому раптом Чернівцям так пощастило?

— Це не просто щастя. Чернівці — перехрестя культур. У Пастернака є рядок: «...воздух криками изрыт». Повітря Чернівців було порите криками, стогонами, зітханнями німецькою, ідиш, українською, угорською, румунською, польською, потім російською. Фотографи працюють зі світлом і тінню, композитори працюють із чергуванням звуків, а письменник працює з мовою. Ось уявіть собі, яке це було дивовижне мовне тло, мовний ландшафт. Я називав його «на протязі л і н г в». Рідну мову розумієш набагато краще на тлі інших мов. Із нічого народжується ніщо. А там, де багатоголосся, багатомов’я... З цієї поліфонії і походить поезія, так починають жити віршем. Адже провінція — столиця модернізму. Там юнаки полірують свою кров. А що ще їм лишається, крім відхилення, надлому, крім цієї курватури карнизів і крівель, притаманної стилю модерн? У Гейне є така думка: епохи занепаду багаті на суб’єктивізм. Він це, швидше, несхвально говорив. А я цитую це як діагноз. Коли обвалюється все довкола — імперії, канони, репутації, — на кого тобі ще покластися, крім як на самого себе? Ти стаєш «суб’єктивним» і працюєш зі своїм власним «я», свавільно заломлюєш реальність.

ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ, РОЗТАШОВАНА НА ВУЛ. РУСЬКІЙ

— Хто з чернівецьких літературних знаменитостей вам близький?

— Грегор, він же Гриша. Я б не ризикнув сказати, що він близький мені літературно: він прозаїк. Його ім’я Грегор — хоч він до самої смерті, знайомлячись, називав себе Гришою, — іронія аристократа... Чудовий німецькомовний письменник Грегор фон Реццорі. Він класик австрійської літератури. Чернівці у своїй прозі він називає «Чорнополь». Він близький мені за стилем життя. Мені нещодавно чудовий російський художник Віктор Пивоваров, який мешкає нині у Празі, подарував розписну тарілку з написом: «Радісний меланхолік». Таким він мене бачить. Гадаю, що Грегор (Гриша) фон Реццорі був радісним меланхоліком. Він, до речі, працював радіожурналістом — а я також працюю «повітряним гімнастом» уже років із тридцять, — був автором кулінарних рецептів (І. Померанцев, у свою чергу, автор книги «Червоне сухе» і винний колумніст російського видання «Форбс». — Д.Д. ), знімався в кіні, ні багато ні мало — з Бріжіт Бардо. Ось ця людина близька мені за стилем і темпераментом, хоч мені, звісно, далеко до нього. І віддав перевагу він зрештою перед Німеччиною — Італії, там він жив, там він помер. Це був його маршрут — якщо говорити про улюблені маршрути — з далекого Середземномор’я на ближнє.

— Якщо говорити про найбільш, мабуть, знаного чернівецького автора: що вам подобається у Целана?

— Паузи та зазори. Синтаксис. Він пережив смерть своїх батьків у румунських таборах, і сам був в’язнем. Ось тоді в нього зупинилося серце. Його зазори між словами, між граматичними конструкціями — це не авангардистський прийом, а паузи між ударами серця, яке одного разу зупинилося. Він відповів на риторичне питання Теодора Адорно, чи можна писати вірші після Освенциму, не риторично — своїми віршами.

— У самих Чернівцях, якими ви їх пам’ятаєте, ця велика література залишила який-небудь помітний слід?

— Чернівці — це місто- цитата, причому з іншої епохи. І зняти з неї лапки можуть лише чуйні дослідники. А тепер потроху Чернівці перетворилися на цитату з цитати з віршів чудових австрійських поетів, які жили там між двома світовими війнами.

— «Цитату з цитати»?

— Я маю на увазі, що ти йдеш містом, як цитатою. Ти читаєш його, хоча колишнього міста вже немає. Але залишилися уривки фраз, слова, що ввійшли у свідомість, у культурний побут німецького й австрійського читача.

— Що до читачів, то, наскільки мені відомо, в Австрії є цілий інститут букінознавства. Метрополія пам’ятає?

— Стривайте, ви недооцінюєте! Чернівці — це одне з найбільш актуальних міст у стилі ретро в німецькомовному світі, з ним пов’язана поезія і проза найбільших німецьких письменників другої половини ХХ сторіччя. Знаєте, є така дитяча гра — «Замри!»? Ось між війнами Чернівці грали у «замри». Ніби місту сказали: замри у своєму часі, замри у своєму бурштині, й воно жило своїм життям, не передбачуючи Голокосту. Це було місто книголюбів, про що написано багато спогадів, у тому числі Розою Ауслендер. Між іншим, кумедний епізод: 1978 року, коли я жив у Німеччині, моя подруга, вчителька німецької гімназії, подзвонила в Дюссельдорф Розі Ауслендер, і сказала: «Ми не знайомі особисто, але я вам дзвоню, бо до мене приїхав російський поет із Чернівців», — вона назвала моє ім’я, — «і, можливо, вам цікаво було б із ним зустрітися». На той час Ауслендер була лауреатом, знаменитістю, класиком. Вона відповіла: «Я б охоче зустрілася, та я хвора». Вона тоді справді хворіла на важку форму артриту, вже не могла писати, лише диктувала вірші, але, думаю, був і інший резон. Вона колись написала, що Чернівці — «затонуле місто». І мені здається, вона боялася зустрітися з людиною, яка там жила й вірші писала. Виявилося, що цю Атлантиду хтось заселив. І моя фізична присутність, розмови про вірші, й те, що я просто їх пишу — руйнувало чудовий кришталевий образ затонулого міста... Що до сьогоднішнього дня, то останній, хто знявся на тлі Чернівців, — відомий голівудський кіноактор Гарві Кейтель. Виявляється, його батьки звідти родом. Отож, у міста в німецькомовному світі чудовий родовід і репутація.

ВУЛИЦЯ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ (В МИНУЛОМУ ПАНСЬКА) ЗАБУДОВУВАЛАСЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТ.

— А в будь-якого старовинного німецького міста має бути своя таємниця...

— Дійсно, це місто з секретом... Спочатку розповім про секрет, а потім про таємницю. Є такі міста, яким не просто пощастило — вони заслужили це щастя. Це міста, на які хоч би краєчком ока поглянув Бог. Але чому вони привернули його увагу? В культурі — своя логіка, свої магнітні поля. Так ось, Бог поглянув на це місто — навіть не поглянув, а послухав його краєчком вуха — і щось почув, ось цей шурхіт, ось цей перелив дифтонгів і фонем, це черезсмужжя мов, і здивувався: який маленький клаптик, і яким чудним протягом звідти віє. Лінгвістичним протягом. Ось у цьому секрет. А стосовно таємниці... Таємниці народжуються у нас. Це робота нашої уяви, це підвали й горища нашої пам’яті, й доки існують ці горища й підвали — доти Чернівці залишаються таємничим містом. Коли ми вже говоримо про місто поетів, я під завісу прочитаю кілька рядків тієї самої Рози Ауслендер, з якою ми могли зустрітися, але так і не зустрілися. У неї є вірш «Czernowitz». Спочатку прочитаю кілька рядків німецькою, а потім грубо їх перекладу. Gestufte Stadt im grunen Reifrock Der Amsel unverfalschtes Vokabular Der Spiegelkarpfen in Pfeffer versulzt schwieg in funt Sprachen.

Переклад приблизно такий: Ступінчасте місто

в зеленій пишній спідниці Дрізд із найчистішим говором Дзеркальний короп у перченому холодці мовчав п’ятьма мовами.

— Можу на доповнення процитувати вам український переклад Петра Рихла: Мiсто на схилах у сукні зеленій Дроздів непідробні трелі Дзеркальний короп приправлений перцем мовчав п’ятьма мовами.

— Що до поезії Целана, то я рекомендую читачам газети першокласні переклади російською мовою, зроблені киянином Марком Білорусцем, та українські переклади згаданого вами Петра Рихла й Леоніда Череватенка.

— Ви вже дали Чернівцям кілька поетичних визначень. Якщо можна, на завершення — ще трохи метафор, можливо, з уже написаного вами.

— Я в молодості писав про Чернівці. У тих віршах є такий образ: Мой городок, из труб не дым, а дымшиц, Вот он летит с ухмылкой и слезой.

Та й останнє есе — «Мій маленький Ізраїль» — також про Чернівці. А в повісті «Читаючи Фолкнера» є такі зарозумілі, молоді рядки — «мой Дублин, мой Витебск, мой городок». У молодості, бачте, ми часто страждаємо на манію величі, і я мимоволі порівнював себе Джеймсом Джойсом і Марком Шагалом. Я помилився, не дотягнув. Сильно не дотягнув. Але Чернівці дотягнули. І вони не поступаються ні Дубліну, ні Вітебську.

Фотографії Чернівців, виконані Юрієм ЧУЧКОМ, узято з сайту туристичної компанії «Скай» (www.sky-tour.com.ua) з люб’язного дозволу Тетяни ЛАКУСТИ. Автор фото — Зиновій ФРІС


Переглянути Україна Incognita на карті більшого розміру

2008-03-28 15:18:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар