Місто короля Данила: вiкно Русi на Захiд - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Місто короля Данила: вiкно Русi на Захiд

Місто короля Данила: вiкно Русi на Захiд

Юрій ГАВРИЛЮК, часопис «Над Бугом і Нарвою»

«...Дорогичин, один з наших історичних городів, в якому коронувався король Данило...» — так з трибуни Української Центральної Ради охарактеризував підляське місто над Бугом Михайло Грушевський, коли в березні 1918 року виступав на засіданні, присвяченому ратифікації мирного договору, укладеного в Бересті (Бресті). Але після цих слів корифей української історіографії та голова УЦР iз сумом визнав, що Дорогичин так і не увійшов до складу Української Народної Республіки. Він і зараз — як і інші міста — вписаний у біографію князя і короля Данила. Холм, Ярослав та Бересть — поза межами Української держави, а пам’ять про їх величаве давньоруське минуле багато хто хотів би приховати, присипати попелом безпам’ятства, замовчування та навіть і відкритої фальсифікації. Саме тому я знов приїхав до Дорогичина, який розкинувся над Бугом. Зараз це невелике містечко на сході Польщі, на південній межі Підляського воєводства. З-посеред його 2200 мешканців усього півтори сотні православних, з яких мало хто знає місцеву українську говірку (це передусім переселенці з навколишніх сіл). Тож на вулицях Дорогичина зараз повсюдно лунає польська мова, а над містом височіють стіни католицьких костелів, зведених у XVII — XVIII століттях. Стою на вершині узгір’я, біля залишків старовинного руського граду. Перед очима — стіни церкви святого Миколая, які проглядають із-за буйної червневої зелені дерев. Це остання з численних дорогичинських церков, яку не знищив час та рука людська. А найпершою була церква Пресвятої Богородиці, в якій князеві Данилові, синові Романа, володареві Галича й Холма, увінчано голову королівським вінцем. Сталося це грудневого дня 1253 року, коли князь iз своїм військом та польським союзником Земовитом iшов у воєнний похід проти неспокійних північних сусідів Галицько-Волинської Русі — балтійського плем’я ятвягів. Від цих буремних років минуло сім з половиною століть, але ще й сьогодні доводиться ставати на рать, хоч і словесну, бо якщо не ми, то ніхто інший за правду нашої історії не стане.

«ДОРОГИЧИНСЬКИЙ З’ЇЗД», АБО ПОЗАЗДРИВ ЄПИСКОП МИТРОПОЛИТОВІ

2000 року в Польщі святкували роковини Гнезненського з’їзду — зустрічі імператора Оттона III з польським князем Болеславом Хоробрим, яка відбулася в місті Гнезно у 1000 році. Відзначення мало загальнодержавний характер, адже це була важлива подія у політичному та церковному житті ранньосередньовічної Польщі, а ще й добре вписувалася в коло заходів, спрямованих на приєднання Польщі до Європейського Союзу.

Цього року склалося враження, що гнезненському римо-католицькому митрополитові позаздрив не хто інший, як єпископ дорогичинський, який заявив, що й Дорогичин мав свій з’їзд — до такого рангу піднесено коронацію князя Данила Галицького, здійснену папським послом Опізоном (Опізо). По суті, була це подія, можна б сказати, технічного характеру, й руський літописець-очевидець не зробив навіть натяку, який дозволяв би трактувати її як багатонаціональне зібрання для дискусій та прийняття доленосних для тодішньої Європи рішень. Але 750 років по тому виявилося, що й такий привід може підійти для піднесення іміджу найменшої за числом вірних та, мабуть, і наймолодшої (заснованої у 1991 р.) римо-католицької єпархії у Польщі, а при нагоді й для привселюдної презентації відповідно спрепарованого бачення історії самого Дорогичина і Підляшшя. В такому провінційному містечку, яким зараз є Дорогичин, публічне життя підпорядковане ідейним імпульсам, які йдуть від релігійної влади. Зрештою, згадана вище міфотворчість пiдходить й для місцевої влади, яка з чисто практичних міркувань зацікавлена в адресованій передусім до потенційних туристів пропаганді Дорогичина як одного з «чотирьох коронаційних міст Польщі — другого після Гнезна».

КОРОНА КОРОЛЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА ГАЛИЦЬКОГО, ЗГОДОМ ПЕРЕРОБЛЕНА НА МИТРУ ПЕРЕМИШЛЯНСЬКОГО МИТРОПОЛИТА. ЗА МАЛЮНКОМ З ОРИГІНАЛУ ХУДОЖНИКА А.СКРУТКА

Захід, пойменований «Dziekczynne «Te Deum» diecezji drohiczyсskiej», приурочено до чотирьох нагод (подаю за офіційною програмою): четвертих роковин перебування Святішого Отця, 25 річчя понтифікату Івана Павла II,750-річчя канонізації св. Станіслава та 750-річчя Дорогичинського з’їзду і коронації галицького князя Данила Романовича. Святкування були триденними — з неділі по вівторок (8 — 10 червня). У неділю, на яку припадало католицьке свято Зішестя Святого Духа, вони мали суто церковний характер, й історичні акценти були присутні лише в пастирському листі, відчитаному у всіх костелах єпархії. Натомість у понеділок і вівторок церковні відправи супроводжували збори в залі міського будинку культури, під час яких зачитувалися доповіді історичного характеру.

У понеділок, найменований Днем Східної Літургії, доповідь, присвячену обставинам коронації Данила Галицького зачитав греко-католицький субдіякон Петро Сивицький iз Люблина. Згодом відбулася Служба Божа, яку в костелі Успіння Пресвятої Богородиці відправили греко-католицькі ієрархи та ієреї з Польщі й України. У вівторок, на який припадав День Підляшшя, встановлений ще 2000 року для прославлення роковини візиту в Дорогичин Папи римського Івана Павла II (10 червня 1999 р.), до міського будинку культури прибув підляський воєвода Марек Стшаліньскі та представники самоуправ усіх трьох рівнів. Не дивно, що на порядку денному були доповіді, в яких підкреслювалося «польське» та «пястiвське» минуле Дорогичина, чого в понеділок, в присутності українських гостей, не було. Саме такі акценти прозвучали, зокрема, в «історичному введенні» дорогичинського єпископа Антонія П. Дидича та в доповіді директора єпархіального архіву о. Євґеніюша Боровського. Цього ж дня під вечір відбулось офіційне увічнення ідеї «дорогичинського з’їзду» в камені — на задвірках Успенського костелу освячено камінь із дошкою, на якій викарбували напис: «У пам’ять про 750 турічницю Дорогичинського з’їзду і коронації Данили Романовича на короля, здійсненної папським легатом архієпископом Опізо в соборі Святої діви Марії. Жителі Підляшшя» .


ПРИЇХАВ IЗ РУСІ КНЯЗЬ ДАНИЛО Й БУВ КОРОНОВАНИЙ У «ІСНУЮЧОМУ ВЖЕ ТОДІ ХРАМІ...»

Справа зрозуміла, що кожний новий історіографічний міф, а таким безсумнівно є «Дорогичинський з’їзд», вимагає обґрунтування. Тож і не дивно, що вже в п’ятницю, 6 червня 2003 р., на сторінках загальнопольського католицького щоденника «Nasz Dziennik» з’явилася підписана дорогичинським єпископом Антонієм П. Дидичем стаття «На 750-річчя Дорогичинського з’їзду» в рубриці «Думка є зброєю»; отже, можна її потрактувати, як черговий постріл у боротьбі за польсько-католицьке бачення історії Підляшшя.

Стаття починається словами папи Івана Павла II, який під час візиту в Гнезно (1997 р.) сказав, що історія Європи — неначе велика ріка, в яку вливаються численні притоки і струмки, а різноманітність традицій і культур, що її складають, є великим багатством. «Однією iз таких приток є подія, — пише єпископ А. П. Дидич, — яка відбулася в Дорогичині 750 років тому, коли до міста над Бугом прибув папський посланець архієпископ Опізо. Супроводжував його, найпевніше, єпископ Ян Прандота з Кракова, адже було це кількадесят кілометрів від кордонів його єпархії. Прибув також архієпископ Пелка з Гнезно, натомість забракло плоцького єпископа, який вершив свою пастирську опіку над цією територією, але цього часу Плоцька єпархія була протягом трьох років осиротілою. На зустріч приїхав князь Данило Галицький, правнук Болеслава Кривоустого, двоюрідний брат Болеслава Стидливого, князя сандомирського і краківського. Навіть з Литви прибула численна делегація боярів, аби прийняти архієпископа Опізо і повезти його на зустріч з князем Міндовгом. На жаль, хроніки нічого не говорять ні про місце, ні про час, хоч відомо, що папський посол відразу після від’їзду з Дорогичина коронував литовського володаря. В Дорогичині не забракло панів краківських, сандомирських і мазовецьких, не кажучи вже про представників місцевих громад. Тут був осідок дорогичинського князя, якого впливи обіймали територію центрального Підляшшя, але межі цього князівства були надзвичайно несталі.

У надбужанському місті, в існуючому вже тоді храмі архієпископ Опізо коронував князя Данила на короля Галицької Русі. Вчинив це за згодою і від імені папи Іннокентія IV, з яким новий король вів переписку з 1247 року. Ще перед коронацією князь Данило склав визнання католицької віри, хоч деякі письменники переносять цей факт на 1247 рік. У Дорогичині врешті була покликана до існування — мабуть перша в історії Костела після т.зв. схізми 1054 року — католицька єпархія східного обряду з осідком спочатку в Угровеську, невеликій місцевості, розташованій над Бугом на південь від Володави. Згодом перенесена до Холма Люблинського, існувала з деякими перервами до другої половини ХIХ століття, коли була знесена царизмом...»

Так майже дослівно звучать абзаци, в яких польський римо-католицький дорогичинський єпископ змальовує милу своєму серцю візію «Дорогичинського з’їзду». А як було насправді? Коли спробуємо відповісти на це запитання, то мусимо почати з того, що маємо тут справу як iз поєднанням в одне ціле декількох різних подій, так і зі спробою завуальованого «перенесення» самого Дорогичина з тодішньої Русі в Польщу. Перше ж враження таке, що все відбулося в польському місті, під владою неокресленого князя та розташованому на території католицької дієцезії, з центром в надвислянському Плоцьку, з ініціативи католицьких ієрархів та польських удільних князів, а в гості приїхали литовські бояри та ще й навіть(!) князь Данило з Русі.

ДОРОГИЧИН

ДОРОГИЧИН. ЦЕРКВА СВЯТОГО МИКОЛАЯ

У дійсності господарем в Дорогичині був саме Данило Галицький, для якого цей город був вотчиною, успадкованою від предків, що володіли Волинню. Він також десь у 1241 — 1242 роках фундував тут «церкву прекрасну на честь святої Богородиці» — саме вона була цим таємничим «існуючим вже тоді храмом», у якому могла відбутися коронація. Зараз бачимо спробу «пришити» до неї костел св. Марії колишнього францисканського монастиря, який нібито стоїть на місці спорудженої з повеління Данила церкви. Саме тому в його огорожу вмонтовано згаданий уже камінь з написом про коронацію князя в храмі «Najswiкtszej Maryi Panny». Особа, не обізнана з історичними нюансами, напевно, подумає, що все відбулося в цьому ж костелі. Але повернімося до історичних фактів...

Перша письмова згадка про руське мiсто Дорогичин, що знаходився під владою київського князя, вміщена під 1142 роком у «Київському літописі» (середня частина літописного зведення, озаглавленого «Літопис руський», який починає Несторова «Повість временних літ», а завершує «Галицько- Волинський літопис», велика частина якого виникла на холмському дворі князя і короля Данила). Однак археологічні дані засвідчують, що виникнення тут укріпленого граду, який виконував роль мілітарного та адміністраційного осередка для певної території, відбулося вже в першій половині ХI століття (сліди руського осадництва на цій території сягають половини I тисячоліття після Р.Х.). Саме таку характеристику Дорогичина, яка спирається на наукових доказах, знаходимо в черговому зошиті, що видається Польською академією наук із серії «Katalog zabytkow sztuki» (t. XIII, z. 1), присвяченому території сучасного Сім’ятицького повіту: «Ранньосередньовічна (VI — VIII ст.) торгівельна осада при шляху, що йшов вздовж Бугу з Русі в Ятвязьку землю, якого існування підтверджене знахідками арабських монет. Біля 1038 р., під час походу київського князя Ярослава Мудрого проти ятвягів, на правому високому березі Буга засновано город, м.ін. як осідок княжої митниці (...знахідки олів’яних пломб з ХII ст., до речi, означених гербовим тризубом Рюриковичів, київських князів Олега Святославича, Всеволода Ярославича і Всеволода Олеговича)».

Якщо уважно вчитатися в згадки «Літопису руського» про суміжні з польською Мазовією території над середнім Бугом (Берестя постійно згадується вже з початку ХI ст.), то переконаємося, що були вони свого роду «вікном на захід» для Києва. Тому доки Київ зберігав своє становище столиці великої східнослов’янської держави — «Руської землі» (назву Київська Русь вигадали історики в ХIХ сторіччі), доти великі князі київські тримали Берестя та Дорогичин під своїм безпосереднім контролем. Ситуація змінилася, коли за князювання в Києві Ізяслава Мстиславича (1146 — 1154 рр.) міста ці перейшли у володіння його нащадків; виникла волинська династія. У другій половині ХII ст. окремі її представники, часто-густо конфліктуючи поміж собою, княжили в містах історичної Волині, яка межувала з польськими удільними князівствами — Мазовецьким i Краківсько-Сандомирським. Дорогичин став тоді на деякий час княжою столицею — «сиділи» тут внук Ізяслава Василько Ярополчич, який у міжусобній боротьбі втратив Берестя (помер 1177 р.), а згодом син Василька, якого імені не знаємо (єпископ Дидич безпідставно, — але не без прихованої думки, — переносить ці події на середину ХIII ст.).

ПАНОРАМА ДОРОГИЧИНА ЗI СТОРОНИ БУГУ — В ЦЕНТРІ ГОРОДИЩЕ, ЗАМКОВА ГОРА

80 — 90 роки ХII століття — це період, коли в конфлікти між руськими князями активно втручався краківський князь Казимир Справедливий (помер 1194 р.), близький, старший за віком, родич волинських володарів (з половини ХI ст. «транскордонні» шлюби князів руських і польських були явищем повсякденним). Казимир — брат Агнеси, доньки Болеслава Кривоустого (правнука самого Хреститетя Русі Володимира Великого). Агнеса була дружиною Мстислава Ізяславича, сини якого наприкінці 1170-х років володіли основними волинськими центрами — Володимиром (Роман), Белзом (Всеволод) та Берестям (Святослав). Якщо вірити польським хроністам, вплив краківського князя на справи своїх молодих волинських племінників був настільки великий, що польський історіограф цього часу Вінценти Кадлубек, який описував уділ свого князя, наважився написати, що Казимир наказав приєднати до своїх володінь «деякі руські провінції — Перемиську з приналежними містами, Володимирську з цілим князівством, Берестейську з усіма її мешканцями, Дорогичинську з цілим її населенням». Зараз однак і польські історики визнають, що це передусім licentia poetica.

Найвидатнішою постаттю посеред Мстиславичів став Роман, який у своїх руках сконцентрував більшість волинських волостей (окрім Володимира також Берестя й Дорогичин), а у 1199 р. заволодів і Галичем. 1201 року він здобув також фактичний контроль над Києвом. Отже й не дивно, що скорий до компліментів володарям Вінценти Кадлубек тепер із захопленням писав про Романа, який «всевладно владарював майже над усіма землями і князями Русі». Однак це «всеруське» правління Романа не було довгим — перервала його смерть під час інтервенції у Польщі, коли князь необережно віддалився з невеликою дружиною від своїх полків і загинув в нерівному бою (1205 р.).

На час смерті Романа його сину Данилу було всього 4 роки, а Васильку, брату і вірному помічнику Данила у всіх справах — лише 2 роки. В такій ситуації володіння Романа перейшли на деякий час у руки інших князів (в руські справи втручалися тепер не лише польські князі, але й угорський король). Не минуло однак i 10 років, як Романовичі за підтримки волинського боярства стали повертати собі батьківські волості — Володимир, Берестя з Дорогичином, Луцьк, Пересопницю та Белз. Найдовше тривала боротьба за Галицьку землю, претензії на яку мав також і угорський король, якого підтримувало місцеве боярство. І хоч Галичем Данило заволодів у 1238 році, та лише перемога під Ярославом у 1245 р., коли були розбиті війська боярсько-угорсько-польської коаліції, гарантувала йому повну владу над цією частиною батьківської вотчини.

ДОРОГИЧИНСЬКА «РУСЬКО-НІМЕЦЬКА» ВІЙНА

Одним із епізодів боротьби Романовичів за повернення батьківських земель був конфлікт за Дорогичин, завершений весною 1238 року битвою, у якій війська Данила й Василька розгромили рицарів-хрестоносців ордену Добжинських братів. «Коли ж настала весна, — читаємо в «Галицько-Волинському літописі», — рушили вони удвох на Ятвягів. І прийшли вони до Берестія, але ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир».

Саме ця подія увела Дорогичин на сторінки української літератури ХХ ст., адже описали її Микола Бажан в поемі «Данило Галицький» (1942 р.) та Антон Хижняк в однойменній історичній повісті (1954 р.). Однак у цих творах, на виникнення яких великий вплив мали події Другої світової війни, літературний образ конфлікту за Дорогичин представлено дуже неточно, ба навіть тенденційно. Але великою мірою була це не так вина згаданих письменників, як деяких істориків, погано зорієнтованих у ситуації волинсько-мазовецького пограниччя. Історики ці, прочитавши в літописі про «крижевників-темпличів» (тобто орден хрестоносців-тамплієрів) робили висновок, що в Дорогичині Данило воював з якоюсь формацією діючих на території сучасної Литви, Латвії та Естонії т.зв. Ливонських рицарів (мечоносців; їхнім знаком був червоний меч, намальований на щитах і плащах), устав яких опирався на устав Ордену тамплієрів, що виник під час Хрестових походів у Єрусалимі й мав осідок біля храму (templum) Соломона. Інші вважали, що Дорогичин захопили хрестоносці (носили чорні хрести на щитах і плащах), яких на польсько-пруському пограниччі поселив Конрад Мазовецький (1237 року меченосці та хрестоносці об’єдналися).

Насправді «крижевники», яких 1238 році розгромили Романовичі, були частиною ордену Пруських Христових рицарів (їхній устав також запозичений від уставу тамплієрів), заснованого з ініціативи князя Конрада Мазовецького для оборони Мазовії від прусів й поселеного 1228 року в Добжинській землі над Віслою. Коли 1235 року з папського наказу ці т.зв. Добжинські брати були об’єднані з могутнішими хрестоносцями, частина з них не визнала цієї постанови. І саме для них у березні 1237 р. Конрад Мазовецький дав грамоту на володіння Дорогичином та його околицями.

Опираючися на цей документ, більшість істориків вважає, що Конрад Мазовецький, у минулому союзник Данила й Василька, насправді заволодів Дорогичином. Мало це бути у 1235 або 1236 році, коли мазовецький князь змінив своє ставлення до Романовичів і підтримав їхніх конкурентів. Інакше думає сучасний київський академік Микола Котляр, автор нарису «Війна Волинського князівства з Добжинським орденом», який згодом увійшов до монографії «Данило Галицький» (Київ, 2002). «Ми переконані в тому, — стверджує він, — що мазовецький князь ніколи не володів Дорогичином. У відомих науці джерелах про це немає згадок. Гадаємо, що Конрад із легким серцем обдарував орден добжинських рицарів землею і містом, які йому ніколи не належали».

Тож, 1237 р. Дорогичин, хоч і на короткий час, опинився в руках Добжинського ордену. Через скупість джерел ми не знаємо, як виглядало його відвоювання руськими князями — чи відбулась битва під стінами дорогичинського «граду», як це змальовано в літературних творах М. Бажана й А. Хижняка, чи, може, прийшлося здобувати його за допомогою облогової «машинерії» (такої думки є М. Котляр). Але це, на жаль, не єдина загадка без розгадки, яку залишили нам літописці минулого.

КРАЩЕ ПАПСЬКА КОРОНА, АНІЖ ХАНСЬКИЙ КУМИС!

Більше 20-ти років продовжувалася боротьба Романовичів за відновлення держави батька. І таки вона завершилася успіхом. Але радість затьмарила нова небезпека — монголи, які під верховенством хана Батия у 1237 — 1242 роках розгромили більшість руських князівств разом із Києвом, Галичем і волинським Володимиром (у волостях Романовичів вистояли лише Холм, Кременець і Данилів), а також частково — Польщу та Угорщину. У 1242 році кочівники залишили спустошені землі, Батий поселився зі своєю ордою над Волгою й заснував свою автономну державу, яку історики назвали Золотою Ордою. Її «мирником» (васалом) мусив визнати себе й Данило, якому прийшлося в ханській «гостині» пити богомерзкий, у понятті русинів, напій — кобилячий кумис та просити, щоб «поручена була земля його йому».

Зрозуміло, що Данило, який досі успішно громив усіх своїх ворогів і не думав миритися з монгольською зверхністю, постійно шукав союзників. Надію давало зацікавлення справами європейського сходу зі сторони папської курії, адже понтифік мав можливість проголосити хрестовий похід проти язичників iз Азії, які загрожували також і католицьким країнам Європи. Маючи надію на військову допомогу, Данило погодився на запропоновані папою Іннокентієм IV переговори про церковну унію, на думку деяких істориків підписану 1247 року. Однак до практичної реалізації плану не дійшло. Папа був далекий від того, щоб задовольнити сподівання руського володаря — організувати католицьке рицарство на боротьбу з ординцями. Іннокентій IV спробував заохотити Данила королівською короною — ознакою суверенної світської влади, на яку багато хто з католицьких володарів мусив чекати роками.

Саме цей «коронаційний період» стосунків Данила з папою описано в цій частині «Галицько-Волинського літопису», яка виникла в Холмі біля 1269 року. Її автор, холмський єпископ Іван, розпочинає свою розповідь iз подій кінця серпня 1253 року, коли до Кракова, в якому перебував Данило після повернення з Чехії, прибули посли, «що принесли благословення од папи і вінець, і сан королівський. Вони хотіли бачити князя Данила, але він сказав їм: «Не подобає мені бачитися з вами в чужій землі, нехай потім».

Літописець згадує також про посольство від папи з пропозицією коронації. Але Данило послам відмовив, стверджуючи, що в умовах напружених відносин з Ордою не може прийняти корони без отримання військової допомоги. Тому чергове посольство, якому довелося поїхати за Данилом до Холма, а згодом і до Дорогичина, везло вже обітницю допомоги, бо в травні 1253 р. папа Іннокентій видав буллу, в якій закликав християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії й Померанії до Хрестового походу проти монголів, що однак було досить слабким аргументом, якщо взяти до уваги внутрішню ситуацію в цих країнах. Тому й не дивно, що послові важко було вмовити князя до прийняття папського дару.

Ось як описує ці події єпископ Іван: «Тим часом Опізо прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він [Данило] все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих». Він отож прийняв вінець од Бога, од Церкви Святих Апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи Іннокентія, і від усіх єпископів своїх». Ці вмовляння тривали досить довго, оскільки: «Прийняв же Данило вінець од Бога у городі Дорогичині, коли він ішов на війну з сином Львом і з Сомовитом, князем лядським». Згадана війна — це спільний з мазовецьким князем Сомовитом (Земовитом) похід в землю ятвягів — Дорогичин був традиційно збірним пунктом руських і польських військ. Походи такі відбувалися, коли вже зимові морози добре сковували болота над Нарвою і Боброю (Бєбжою); отже, й коронація відбулася скоріше за все у грудні 1253 року.

Два сторіччя пізніше, наприкінці травня 1453 року, турецьке військо захопило Константинопіль — останній бастіон Візантійської імперії. Дещо раніше, намагаючись врятувати залишки могутньої колись держави, імператор та патріарх також уклали унію з Римом і отримали обітницю допомоги. Але духовенство, чернецтво та народ виступили проти унії, й на вулицях лунала фраза, озвучена Лукою Нотарасом: «Краще турецький тюрбан, аніж папська тіара!» Якщо вірити історикам, то притаманна візантійським грекам запекла нехіть до «латинників» не була в Русі аж так поширена. Однак, підписана також в ситуації зовнішньої небезпеки й надії на допомогу, унія часів Данила Галицького довго не проіснувала. Вже в лютому 1257 року черговий папа Олександр IV звинуватив руського володаря у невірності, а згодом навіть спробував організувати Хрестовий похід проти «литвинів, ятвягів і русинів та інших поган та схізматиків з цих сторін».

ІСТОРИЧНА ПОДІЯ ЧИ ФАЛЬСИФІКАЦІЯ?

Дорогичинська коронація Данила Галицького — це подія, важлива для українців, адже в ній, як у дзеркалі, відбивається вся наша історія з її постійними загрозами, що виникали через розташування держави «на межі», й спробами пошуку виходу з безвихідних ситуацій — за повної ненадійності єдиних можливих союзників.

Але й зараз, як завжди бувало, чужинці хочуть нашу історію переписувати на свій лад, висмикуючи з неї окремі факти, замовчуючи інші та збагачуючи цю суміш власною уявою. Саме такою конфабуляцією став вигаданий в дорогичинській єпископській курії «з’їзд», що на думку його авторів мав стати великою міжнародною нарадою — «першою зустріччю представників цих усіх суспільств, які в майбутньому договоряться в Креві» та «раз почате діло зміцнять в Люблині» й нібито «дадуть початок Речі Посполитій».

Для «наочного підтвердження» цього тезису стіл президії у будинку культури приоздоблено навіть прапорцями з кольорами націй — російської, української, білоруської, литовської та латиської(!), на долю яких мав нібито вплинути цей «з’їзд», дату якого «визначено» на червень 1253 р. Проблема «лише» в тому, що тоді Данило був від Дорогичина дуже далеко (воював у Чехії), а литовські бояри не мали потреби приїжджати до Дорогичина, щоб нібито провести до своєї столиці папського посла Опізо, що віз корону для князя Мiндовга, бо її було виготовлено в Ризі, й Опізо не мав до коронації литовського володаря жодного стосунку. Так само не міг Данило заснувати тоді єпархії в Угровеську — з цієї простої причини, що заснував її кількадесят років раніше, а до Холма переніс її ще перед 1253 роком (ймовірно, що межі єпархії охоплювали й Дорогичин). «Католицькою єпархією східного обряду» стала вона 1596 року.

Отже, треба поставити запитання, чому слугує вигадування таких псевдоісторичних комбінацій та організація бучних святкувань? Думаю, що це не лише піар-акція для покращання іміджу єпархії та самого міста. Маємо тут справу з черговою спробою накинення вигідної для польської католицької ієрархії візії історії як Дорогичина, так і всього Підляшшя (місто — його історична столиця), на якому, попри всі війни, «біженства» та «репатріації», проживає ще стільки «рускіх» — за деякими підрахунками на території, підпорядкованій дорогичинському католицькому єпископові, проживає 90 тисяч православних, переважно з українським етнічним корінням. А що з національною свідомістю в них слабкувато, то, мабуть, дорогичинський владика задумав узяти на себе роль «оспіваного» Шевченком у посланні «І мертвим, і живим...» німця, який «історію нашу нам розкаже».

Хтось міг би сказати, що в цих святкуваннях взяли участь також греко-католицькі ієрархи, духовні та вірні, а це ж також українці — свідомі своїх національних витоків спадкоємці традицій Галицько-Волинської Русі, які прибули до Дорогичина, щоб належно вшанувати минуле та величну постать Данила Галицького. Саме так цю подію представила в статті на сторінках «Нашого слова» пані Наталя Кравчук, і так її, здогадуюся, розумів загал прочан, які прибули сюди з України, Варшави, Любліна, Ельблонга чи Гіжицька. Але були вони тут лише як гості, присутні на спеціально підготовленій для них (може краще — «під них») частині заходу, яка зрештою холодно сприймалася місцевими поляками. Можна б сказати — були й поїхали, адже найближчі греко-католицькі парафії — у Варшаві та Любліні. Тому їхня присутність, як мені здається, була швидше свого роду алібі для польських організаторів затії, аніж справжнім внеском у діалог — поміж поляками й українцями (чому такого роду врочистості не відбулися в Холмі, в побудованому греко-католицькими єпископами соборі на Даниловій Горі, який зараз у руках римо-католиків?), чи поміж релігійними та національними громадами Підляшшя. Це видно хоч би з того, що до організації заходу не запрошено ні місцевого православного пароха, ні керівників Союзу українців Підляшшя, ні пов’язаних iз цією організацією істориків, які мали б чимало розповісти про українське минуле Дорогичина й регіону, який і в польських історичних документах та народознавчих описах називається Terra Russie (Руською землею) та Podlasie Ruskie (Руським Підляшшям).

...А так, рясно звучали запевнення про готовність до діалогу! Важко мені говорити за всіх православних українців з Підляшшя, а тим більше за ієрархів. Але думаю, що за такого підходу до нашої історії польсько-католицька сторона може розраховувати лише на внутрішній діалог — в стінах єпископської курії та парафіяльних костелів. Бо, мабуть, і греко-католики з Польщі та України швидко відмовляться від такого роду заходів, пересвідчившись, що попри гарні слова на їхню адресу, стають вони учасниками маніпуляції українською історією, а то й відкритого глуму над нею.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2003-08-16 16:57:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар