Микола Вороний, його сучасники, друзі та вороги - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Микола Вороний, його сучасники, друзі та вороги

Микола Вороний, його сучасники, друзі та вороги

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

...Наприкінці квітня 1926 року в Україну повернувся вже не молодий (йому було 55 років) поет, перекладач, театральний критик, драматург, публіцист, літературознавець і громадський діяч. Його ім’я — Микола Кіндратович Вороний — не було тоді, мабуть, відоме отим «широким пролетарським масам», чиїм ім’ям щомиті клялася «робітничо-селянська» влада. Проте вагу творчості цієї людини для української національної культури пречудово усвідомлювали такі авторитетні митці, як Максим Рильський, Павло Тичина, Олександр Білецький, Микола Зеров...

Вони чудово знали, що йдеться про близького друга й молодшого соратника Івана Франка («ідеалістом непоправним» назвав Іван Якович 30-річного Миколу у відомому вступі до поеми «Лісова ідилія»); про видатного поета, який усе своє творче життя прагнув долучити українську літературу до вершинних досягнень літератури європейської та світової, до сучасних набутків закордонної естетичної думки, — йому близький був духовний світ Шеллінга та Бодлера, Шопенгауера та Верлена, Спінози й Ніцше, а українські велетні Тарас Шевченко й Михайло Драгоманов назавжди, ще з юнацьких років, надихали Вороного на служіння рідному народові. Величезний вплив на формування світогляду нашого героя справило становлення молодого українського театру й такі корифеї, як Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Панас Саксаганський, Микола Садовський. Вороний, який в молодості певний час сам перебував у складі мандрівних театральних груп, у перші два десятиліття ХХ сторіччя був загальновизнаним найкращим в Україні театрознавцем, започаткувавши в нас фахове вивчення цього виду мистецтва.

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ ІЗ РОДИНОЮ НА ХУТОРІ ЗАТИШОК. 1903 РІК. ВПЛИВ ЦЬОГО ВИДАТНОГО ДІЯЧА УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ НА СТАНОВЛЕННЯ ВОРОНОГО-ДРАМАТУРГА, АКТОРА, ТЕАТРОЗНАВЦЯ ВАЖКО ПЕРЕОЦІНИТИ / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

І, цілком імовірно, такі видатні реформатори національного театру, як Лесь Курбас та Микола Куліш чудово пам’ятали такі рядки зі статті Миколи Вороного «Театральне мистецтво і український театр» (ще 1912 року!): «Сцену тільки й можна розуміти як художній прояв всенародної національної культури. Культура є продукт нації, продукт всенародного, віками надбаного скарбу. Тому і сцена повинна бути тільки демократичною (в широкім значенні цього слова) і тільки національною. Театр і культура повинні злитись докупи. Тільки при такій умові сцена перестане бути партійною трибуною, кафедрою, перестане бути і місцем нездорових втіх, а зробиться свободним форумом для високого перетворення людського Духу і таємничого одкровення Краси». У оцих словах якнайкраще віддзеркалилися переконання Вороного — театрального критика.

А репутація Миколи Вороного-поета була, либонь, не менш високою (і заслужено високою!). Адже йшлося про незрівнянного (і то — європейськи налаштованого) майстра слова, якому воістину були підвладні найрізноманітніші жанри поетичного мистецтва: лірична сповідь, тріолети, балади, байки, епіграми — і в той же час історико-філософськи насаджені твори; згадаймо лише класичну поему «Євшан-зілля» (1899 р.) про полоненого половецького хлопця, якого цілком влаштувало сите, хай невільне, принижене життя при дворі київського князя, і який не зреагувавши ні на вмовляння старого батька, ні на чарівні звуки рідної пісні,

«затремтів, очима блиснув

і зірвався на рівні ноги» —

щойно почувши пахощі травиці рідних степів, отого духмяного Євшан-зілля. І — мерщій, будь-що тікати на Батьківщину...

Це — переробка легенди зі стародавнього літопису. Втім, висновок Вороного є цілком актуальним і сьогодні:

Україно! Мамо люба!

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не відцурались,

Не забули тебе, неньку,

Чи сховали жаль до тебе

І кохання у серденьку?

Марна річ! Були і в тебе

Кобзарі — гудці народні,

Що співали — віщували

Заповіти благородні, —

А проте тієї сили,

Духу, що зрива на ноги,

В нас нема, і манівцями

Ми блукаєм без дороги!

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях

направить, —

Шлях у край свій повороту?!

(До речі, саме ці останні слова поеми було, при перевиданні поезій Вороного, вилучено 1929 році пильною більшовицькою цензурою.)

Микола Кіндратович володів, здається, усіма «регістрами» поетичного слова: від елегічного «зітхання»:

«Тепер тобі весь світ здається

чарівним,

Він манить, зваблює, —

таємний та чудовий...

Але настане час, і досвідом

тяжким

Розірветься украй твій запал

поверховий;

Приваби світові обернуться

у дим

І, зраджена життям, ти

схилишся у горі,

Що марно вік минув на бенкеті

чужим,

І ти на заході життя...

Memento mori!» — і до патріотичного заклику:

«За Україну,

За її долю,

За честь і волю,

За народ!»

(ці слова стали відомою маршевою піснею).

Або ж:

«Коли ти любиш рідний край, —

Гори, палай!

Коли в огонь живої мови

Чуття святого надаси,

Ти станеш лицарем краси,

І визволення, і любови.

За честь і правду все віддай,

Коли ти любиш рідний край!»

А втім, «компетентні» ГПУшні органи, які, звісно ж, були цілком в курсі обставин повернення Миколи Кіндратовича Вороного в Радянську Україну (цей «непоправний ідеаліст» бідував матеріально, живучи на початку 20-х років у Львові, довго хворів — і, зрештою, повірив запевненням «товаришів», що українізація — це назавжди, що в «новому житті» йому як визначному діячеві національної культури теж знайдеться почесне місце) — ці органи цікавились тоді, 1926-го, не тільки й не стільки змістом наведених вище бойових віршів, скільки... датами їхнього написання (Київ, 1917 та 1918 рр.). Адже Вороний був безпосереднім учасником творення незалежного українського уряду — Директорії, вважаючи її справжнім втіленням одвічного прагнення українського народу до свободи та державної самостійності. І чекісти це чудово знали.

Причому в їхніх очах «націоналістична» ворожість Вороного не ставала ані трохи меншою через те, що саме Микола Кіндратович був автором блискучого, неперевершеного перекладу «Інтернаціоналу» (між іншим — Державного гімну цілого СРСР до 1944 року!) українською мовою («Повстаньте, гнані і голодні, Робітники усіх країв!» — ці слова після повернення Вороного в УРСР виконав пролетарський хор, що дуже зворушило поета, який не передбачав свою жахливу, трагічну загибель через 12 років. Якби він прозирав майбутнє і знав, що партійні органи, ГПУ і радянська влада нічого йому не пробачать, — так, вже 30 років вважає себе соціал-демократом, навіть марксистом; так, сидів у в’язниці царя, але ж — «буржуазний український націоналіст», отже, ворог).

І хай навіть революційний поет Володимир Маяковський (а втім, чи є він аж таким «благонадійним»), віддаючи шану українській мові, процитував у вірші «Долг Украине» уривок з поезії Вороного:

«Разучите эту мову

На знаменах, лексиконах алых

Эта мова величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав...»

Отож, з огляду на логіку «чекістів», долю Миколи Вороного, нащадка «простих селян, мабуть-таки, й кріпаків» (із автобіографічного листа до Олександра Білецького 1928 року), проте в роду яких були й бунтівники — учасники Коліївщини, — це з батькового боку, а «з боку матері я шляхетсько-духовного походження. Прізвище моєї матері, Олімпіади Дмитрівни — Колачинська, і вона ніби є нащадком того Прокопія Колачинського, що був у 1697 — 1702 рр. ректором Києво-Могилянської духовної академії і ретельним сіячем освіти» (зі згаданого вище листа до О.Білецького) — долю одного з найяскравіших діячів української культури початку ХХ століття було апріорі вирішено. І що більшою мірою крізь «червонозоряний», «інтернаціональний» антураж пролетарсько-радянської влади проступали старі, імперсько-«держимордовські» риси — то чіткішою ставала приреченість тієї національно орієнтованої української інтелігенції дореволюційної доби, до якої належав і Микола Кіндратович.

Спочатку митець живе у Харкові; йому було надано роботу: завідувач літературної частини тамтешнього Оперного театру. 1928 року (Вороний живе вже в Києві) широка українська громадськість урочисто відзначила 35-річчя письменницької діяльності Миколи Кіндратовича. Проте вже на початку 30-х років, зі зміцненням сталінської тиранії, посилюється цькування поета (він очолював тоді театральний сектор «Укртеатровидаву») — інакше як про «білоемігранта», «неозброєного ворога», «небезпечного злочинця» і, звісно, «українського буржуазного націоналіста» про нього й не згадують. Імперський зашморг поволі, але абсолютно невблаганно стискався. Спочатку, в березні 1934-го, 63-річного поета засуджують на три роки таборів, які, щоправда, були тоді ж замінено адміністративним засланням у Казахстан (за сучасними даними, Вороний відбував це покарання у Воронежі — дослідникам ще належить з’ясувати тут ряд фактів). Невдовзі після цього був репресований улюблений син Миколи Кіндратовича, Марко, — його ув’язнили, потім засудили на сім років «виправно-трудових таборів» у місті Кемі, поблизу Соловків, де він і загинув. Узагалі доля Марка Вороного гідна окремої розмови й окремої статті.

Повернімося до загибелі нашого героя. Тривалий час існувала версія (безперечно, певним чином «підживлювана» й відомо ким запущена), ніби поет виїхав до Воронежа, де помер 1942 року (?). Лише 1990-го доцент Кіровоградського педінституту Леонід Куценко опублікував у «Кіровоградській правді» розсекречені архівні документи тодішнього КДБ УРСР, тож вони, нарешті, дали змогу пролити світло на обставини розправи НКВДстів над 67-річним письменником. Ось вони:

«Выписка из протокола № 175.

Заседание Тройки при УНКВД по Одесской области 29 апреля 1938 г.

Слушали дело №... Песчано-Бродского р/о НКВД.

20. Вороный Николай Кондратович, 1871 г. рождения, уроженец г. Ростова на Дону (це не відповідає фактам біографії Вороного. — І. С.), житель с. Новоукраинка того же района Одесской области, украинец, гражданин СССР, со средним образованием, из мещан.

До ареста — без определенных занятий (насправді, повернувшись в Україну із заслання 1937 року, Вороний оселився в Новоукраїнці, працював там коректором місцевої газети й був звільнений з роботи безпосередньо перед арештом. — І. С.). В 1926 году вернулся из Польши как реэмигрант. В 1934 году был судим Коллегией ОГПУ за контрреволюционную деятельность. Сын его Марк также осужден за контрреволюционную деятельность и отбывает наказание в Соловках.

Является участником контрреволюционной укр.военно-националистической организации.

Постановили: Вороного Николая Кондратьевича расстрелять.

Верно: секретарь Тройки Фишман».

Вирок було виконано 7 травня 1938 року.

* * * * *

І всі кричать вони про рівність

між людьми,

Про поступ світовий, що дасть

їм кращу долю,

І давлять разом з тим під

тягарем тюрми

Все те, що має дух і незалежну

волю!

Микола Вороний. «Мерці». 1901 рік

Теги:
2013-10-03 11:12:45
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар