Микола Неврлий, Михайло Ситник, Володимир Сосюра… - Їх єднала любов до України - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Микола Неврлий, Михайло Ситник, Володимир Сосюра… - Їх єднала любов до України
   

Микола Неврлий, Михайло Ситник, Володимир Сосюра… - Їх єднала любов до України

Олександр Панченко

Трохи більш як півроку тому Аґенція УНІАН повідомила, що 18 серпня на 103-му році життя у Словаччині помер україніст, літературознавець, письменник, голова Асоціації україністів Словаччини Микола Неврлий, повідомили ввечері 20 серпня в Посольстві України в Словацькій Республіці. Микола Ярославович – видатний громадський діяч, голова Наукового товариства імені Шевченка в Словаччині, іноземний член Національної Академії Наук України. У посольстві зазначили, що своєю плідною літературною діяльністю він зробив значний внесок у формування національної пам’яті, духовне відродження України та популяризацію її історичної спадщини. Мікулаш Неврлий народився 1916 року в чесько-українській родині. Його батько – Ярослав Неврлий – автор першого підручника української мови з фонетичним правописом. Сім’я переїжджала з міста в місто, освіту хлопець здобув у семирічній школі Куп’янська на Харківщині. У роки сталінського терору Микола став свідком голоду й арештів. Його родина, боячись переслідувань, звернулася до Чехословацького посольства в Москві й отримала дозвіл покинути країну. Публіцист був знайомий з Олександром Олесем, Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, Олександром Колессою. У 1945 році Неврлий закінчив Карловий університет. Коли німецька війська прийшли на територію України, долучився до ОУН-івських похідних груп, з якими дійшов до Василькова. Брав участь у празькому повстанні проти німців. Після війни громадському діячеві вдалося приховати від комуністичного режиму деякі резонансні факти біографії і спокійно зайнятися науковою роботою. Під час «відлиги» часто їздив до УРСР, де спілкувався з українськими радянськими літераторами, зокрема Володимиром Сосюрою і Миколою Бажаном. Працював у Науково-дослідному педагогічному інституті, а з 1963 – в Літературознавчому інституту Словацької академії наук у Братиславі. Був упорядником видання творів Богдана Ігоря Антонича «Перстені молодості», Дмитра Фальківського «Ранені дні», Євгена Маланюка «Земна Мадонна», Олега Ольжича «Цитаделя Духа». До цих видань написав передмови, коментарі, спогади, зробив фотоілюстрації. Більшість його праць зосереджені навколо Франка та Шевченка, а також авторів двадцятих років XX століття. Окремі твори і статті присвятив Лесі Українці, Григорію Сковороді, сучасній українській літературі. Франківська тематика стала провідною в його науковій діяльності. Так з’явилася найвизначніша монографія «Ivan Franko – ukrajinsky basnik-revolucionar», яка вийшла друком у Празі 1925 року. Кілька праць присвятив життю і творчості Тараса Шевченка. Окремими книгами вийшли «Безсмертний Шевченко» та «T.H.Ševčenko, revolučný básnik Ukrajiny» словацькою. Чесько-українські та словацько-українські літературні зв’язки висвітлюються в дослідженнях Неврлого «Зденєк Неєдли та Україна», «Словацька україніка. Бібліографія (1945-1964)», «Українсько-іншослов’янські зв’язки», «Деякі спільні і відмінні риси українського і словацького романтизму». За вагомі наукові досягнення отримав високі державні нагороди, серед яких орден президента України «За заслуги» 3-го ступеню, орден «Козацької доблесті», ювілейна медаль Тараса Шевченка, медалі «70 років Карпатської України» та «300 років Конституції Пилипа Орлика». У 2016 році його нагороджено ювілейною медаллю президента України «25 років незалежності України» за вагомий особистий внесок у зміцнення міжнародного авторитету української держави, популяризацію її історичної спадщини і сучасних надбань.

Микола Неврлий

Академік Микола Неврлий покинув цей світ у поважному віці, який хтось називає старістю, хоча  майже до останнього подиху він працював і творив на благо рідної землі. Поет Михайло Ситник, що його добре знав Микола Неврлий, писав  у своєму вірші «Старість» напередодні своєї смерті в Чікаґо у 1959 році:

«Я викликав тебе до поєдинку
І виклик мій ти прийняла умить.
Я битимусь за кожну волосинку,
Яку ти ще не встигла посріблить.

За муть в моїх очах, за зморшку кожну
На жовтому безкровному лиці...
Я, замість шпаги, у своїй руці
Триматиму перо непереможно.

Ми зійдемось з тобою, певно, ніччю,
Без жодних секундантів, десь в глуші,
І ти мене, можливо, покалічиш,
Завдавши біль натомленій душі.

Однак, піднявшись на одне коліно,
Тобі направлю в серце те перо,
Яке вмочав колись я у Дніпро, -
У кров святу своєї України…
»

Тут принагідно згадати й про самого поета Михайла Ситника,  уродженця міста Василькова, що на Київщині, у довоєнний час закінчив Київський педагогічний інститут імені Максіма Горького, почав друкуватися у далекому 1937-ому році - спочатку в київському журналі «Молодий більшовик», а згодом у харківському часописі «Літературний журнал». З початком  німецько-совєцької війни М.Ситник разом з Оленою Телігою став редактором знаменитого українського часопису «Литаври». Михайло Ситник, як Микола Неврлий, весь час щиро вболівав за долю свого народу. - Так, 7 липня 1939 року, тобто ще до початку цієї війни, в одному із своїх віршів він схвильовано писав:

 «Скажи мені, лукава доле,

Всю правду вірну наяву:

Чи я, заміряний і кволий,

До того часу доживу,

 

Коли побачу батьківщину,

Щасливу, вільну, молоду,

І люд щасливий, що в ці днини

Вмира голодний находу?..»

Як відомо, в часі останньої війни, крім роботи в журналі «Литаври»,  Михайло Ситник активно друкувався й організовував видання газет у Василькові, редаґував газету «Українська думка», входив до складу редколеґії «Українського слова». У 1943 році він опинився на чужині,  проте, на думку окремих дослідників, - не зміг реалізувати себе, не знайшов належного місця в інонаціональних умовах. М.Ситник у повоєнні роки став автором поетичних збірок «Відлітають птиці» (Гамбурґ-Ґайденав, 1946), «Залізничний сторож: віршована повість» (Мюнхен, 1947). По закінченню війни Михайло жив у Німеччині як біженець, на початку 1950-х років еміґрував до США. Помер він 21 серпня 1959 року у північноамериканському місті Чикаґо, за деякими припущеннями, був підступно вбитий аґентами КҐБ. Як було там насправді вже, мабуть, ніхто не й дізнається, бо підступна путінська Москва міцно тримає свої таємні архіви про скрито вбивства українських достойників. - Хоча ще кілька років тому, відповідаючи на мій запит, український письменник, поет літературознавець та есеїст Боглан Рубчак (*1935-†2018), автор збірок поезій, співредактор й співупорядник книжок, представник  модернізму, член Нью-Йоркської групи написав на Фейсбук мені буквально таке повідомлення: «…Ситника знав я дуже добре. На жаль, він віддав останки свого життя алкоголеві, який приніс йому завчасну смерть. Останніми роками він жив без постійної адреси і помер у парку на лавці. Ні родичів, ні близьких приятелів не залишив, хоч поховали його досить гідно члени молодіжної організації ОДУМ. Про ніякі архіви мови бути не могло. Майже кожний діаспорний молодий чоловік був поставлений перед вибір: або використати ситуацію, піти в університет, зробити з себе корисного громадянина нового суспільства, або знищити себе тугою за минулим».

За якихось два роки до свого відходу у Вічність, у березні 1957 року, Михайло Ситник написав такі щемливі й тужливі рядки:

«Моя душа розділена надвоє,
Одна частина там, біля Дніпра,
А друга - нерозлучно ще зі мною,
Поволі животіючи, вмира.

І неможливо знову їх з`єднати,
Ті дві частинки, між яких межа.
І звідти руки простягає мати,
А звідси в спину пхає хтось ножа.

Іду туди - вгинаються коліна,
Мертвію ж, як вертаюся назад,
І чую, як зітхає Україна, -
Душі моєї вирубаний сад
»

Вже по смерті Михайла Ситника написані ним твори ввійшли до Збірника «Слово і зброя: Антологія української поезії, присвяченої УПА і революційно-визвольній боротьбі 1942-1967» (Торонто-Онтаріо, 1968), упорядником якого був уродженець Роменщини  Леонід Полтава (Пархомович). Згодом, у 1975 році, в Торонто в ОДУМівському видавництві «Молода Україна»,  з’явилась Збірка поезій Михайла Ситника  «Цвіт папороті».

Після здобуття Незалежности Україною  якраз академік з Братислави Микола Неврлий та київський поет Григорій Булах видали цілих дві Збірки творів незабутнього Михайла Ситника: Перша з черги з’явилася у 1998 році,  під назвою «Катам наперекір. Поезії, проза, спогади» (1998), друга - у 2004-ому з назвою  «Від серця. Вірші». Між іншим, у подарованому мені примірнику  Збірника «Від серця» один із його упорядників Григорій Булах написав, зокрема,  й такі слова «Олександрові Панченку – справжньому діячеві Української Держави. На спомин і пізнання наших українців. - 26.02.2005 року». - А понад два десятиліття тому академік Микола Неврлий у часописі «Зерна»  ч.4-5 за 1998 рік докладно описав свої зустрічі з Михайлом Ситником: «…Згадка про Михайла Ситника відновлює в моїй пам’яті жахливі часи німецької окупації України, що в них я з ним познайомився. Це було в йо­го рідному Василькові, куди я з Василем Кузьмиком і Мироном Кузелею (чи не помилився я з прізвищем цього третього?) прибув влітку 1941 року з рамен культурної референтури ОУН. Нашим завданням було сказати людям правду: більшовицький окупант відійшов, німецький прийшов. Нам треба було зблизитись із національно свідомими людьми, які залишились після відступу більшовиків, і разом з ними організувати місцеву самоупра­ву, налагоджувати українське суспільно-культурне життя… Місцева інтеліґенція, переважно вчителі службовці й студенти, формували місцеве самоврядування, редакцію місцевої газети.  Дехто з місцевого активу вже був повідомлений про наш приїзд, цим турбувались зв’язківці. Для мене, як для студента україністи­ки, цікаво було насамперед знайти когось із вчителів, письменників, сту­дентів. Моє бажання було задоволене — незабаром до редакції Васильківської газети прийшов стрункий чорнявий юнак, недавній студент київського педінституту. Це був Михайло Ситник. Всі знали, що він пое­т та що його вірші друкувалися не лишень у провінційних, але і в київських органах. Знайти з ним спільну мову мені не було тяжко. Своє дитинство я провів у Східній Україні, мовно мене тут мали за свого. Трохи гірше було Миронові, за мовою котрого взнавали, що він «західник». З конспіратив­них мотивів я представився Ситнику як Микола Новиченко. Йти в той час  в Україну з чеським прізвищем було б нерозумно. При першій конфронтації з німцями — а між ними були й судетяки — мене б не пожаліли. - Найбільше мене зблизила з Ситником українська поезія. Ми один одному цитували вірші Сосюри, Рильського, Тичини. Трохи пізніше я переключився на Олеся, розповідаючи Михайлові про своє з ним знайомство і про те, що саме недавно в семінарі Ол.Колесси читав я про його лірику реферат. Ситник усім цим цікавився, просив мене побільше оповідати про Олеся, Винниченка, про слов’янську Прагу, УВУ, Музей визвольної бо­ротьби України, про численну українську громаду у Празі і т.д. Остаточно я ввійшов у його довір’я тоді, коли сказав йому, що лиш вісім років тому я мешкав у м.Куп’янську, закінчив там українську семирічку і в осоружному 1933 році на власні очі бачив, як там на вантажівках возять трупи з гоюду померлих селян та, якщо був брезент, вони були накриті, а як його не було — то оголені кістяки трупів жахливо виднілись на кузові. Оповів я йому й те, що на вулицях Харкова бачив мертві тіла опухлих від начебто «малокров’я»... - Всі ці страхіття бачив у 33-му й Ситник, який, як вияви­всь був на чотири роки молодший за мене. - З першого для нашого знайомства ми так подружили, що, здавалось, аули знайомі ще з дитинства. Михайло запросив мене до себе, вдома оіцяв мені прочитати свої вірші. Ситники жили на верхній частині Василькова, їхня хатинка була, як пригадую, в самому куточку садка. В дворі був колодязь, повітка на дрова. Михайлова мати щиро нас привітала, погостила кислим молоком і чорним домашнім хлібом. Після цілоденної спеки нічого кращого не могло й бути. Віршів, що їх тоді читав мені Михайло, вже не пригадую, з того часу минуло багато років. У Ситників, що покоря­ли мене своєю щирістю й гостинністю (а була війна!), пробув я тоді десь до кінця серпня. За час мого перебування у Василькові Михайло мене знайо­мив зі своїми приятелями, дехто з них подарував мені своє фото. На одне з них дивлюсь нині з особливою цікавістю, на звороті написано: «На згад­ку шановному Миколі НовиченковіНадія. Васильків 24.VIII.41 р.». Де ти, Надіє, озвися! - Прощаючись із Михайлом я залишив йому свою празьку адресу. Мені й Миронові довелось готуватися додому, згідно з розпорядженням, студен­ти повинні були продовжувати студії. Я саме був закінчив четвертий се­местр славістики. Хоч ми й поривались до Києва, побувати тоді в ньому нам не довелось: там ще йшли бої, вибухали снаряди, палали пожежі. Після нашого відходу залишився у Василькові лиш Василь Кузьмик, який приєднався до новоприбулої групи. Значно пізніше, вже у Празі, довідався я, що його розстріляли німці…- Вдруге і вже востаннє побачився я з М.Ситником за три роки. Це вже було у Празі, куди він прибув, побувавши якийсь час у Львові й Кракові, де час від часу виходили його вірші. М.Ситник, який співпрацював у «Літаврах» з О.Телігою, знав особисто її чоловіка, поета І.Ірлявського й редактора «Українського слова» у Києві Івана Рогача, залишитись у тих часах на Україні аж ніяк не міг. В Україну, після німецьких звірств і розстрілів, зно­ву поверталися більшовики. З рідного Василькова привіз мені Михайло до­рогий гостинець — збірочку його ранніх поезій, виданих 1942 р. у Василь­кові. В ній був присвячений М.Новиченкові вірш. Цей свій псевдонім роз­крив я йому аж тепер у Празі, бо ж там, в Україні, побоювався, щоб Михайло — душа щира й відкрита — бува десь не проговорився. - До Праги Ситник приїхав не сам. З ним була якась дівчина, яка, очевидно, теж була заангажована в національно-визвольному русі. Обидвом треба було негайно дати допомогу. В порозумінні з керівництвом нашої «академічної громади» ми насамперед зібрали сяку-таку одежу й взуття, забезпечили в студентській мензі харчування. Найбільше з усього Михай­ло хотів познайомитись з Олесем, що саме похворював. Цю справу дове­лось відкласти на пізніше. Поки що я його познайомив з поетами Андрієм Гарасевичем і Богданом Беднарським. Вони були моїми університетськи­ми колеґами, ми спільно студіювали українську мову й літературу в УВУ й славістику в Карловому університеті. Андрій і Богдан відразу подружилися з дорогими гістьми з України. Любов до неї та до її знедоленого люду нас усіх зріднювала. Всі гуртом ми пішли тоді на чорне пиво до «Флека», по­близу якого мешкав А.Гарасевич. Михайло і його мила й вродлива подру­га оповідали нам про останні дні свого життя в Україні, що була в огні грізної війни, про свою одессіаду на Захід, про знайомства у Львові й Кракові. На пам'ять нашої дружби ми, кілька день пізніше, сфотографувалися: по боках Михайло і я, посередині — Андрій Гарасевич і Богдан Беднарський. Певна «логіка» в цьому була: по боках були «східняки», всередині — «західники». Другий варіант фото був трохи інший: ми з Михайлом стоїмо, сидять перед нами — Богдан і Андрій. Милої Ситникової подруги тоді з на­ми не було, хоч ми й жалкували. Її довелось відвезти до лікаря. Імені цієї дівчини я вже не пригадую. - Кілька разів ми брали Михайла на виклади професорів УВУ — Ол.Колесси, Д.Дорошенка, О.Бурґгардта (Ю.Клена), він був ними захоплений І йому хотілося студіювати, але доля не дозволила. Військові події, що спер­шу так боляче до Чехії не доходили, раптово почали відчуватися і в Празі Багато «східняків» почало лаштуватися дальше на Захід. Не могли лишатися у Празі й Ситник зі своєю землячкою. На австрійський кордон відвіз їх тоді чеський залізничник, у якого навчав я дітей латини. Прощаючись з Михайлом, ми щиро й дружно обнялися, вірили, що ще побачимось. Це бу­ло моє останнє побачення з дорогим другом з Василькова. Про його трагічну смерть довідався я значно пізніше…».

…У вірші Михайла  Ситника «Вітчизна» є дуже вимовні рядки, які багато що, як на мене, можуть пояснити, коли їх уважно прочитає неупереджений український читач:

«Вітри, мов діти, в Придніпров`ї плакали,
Коли прощавсь з тобою в грізну ніч,
І пригорки, немов овали пліч,
Кривавились незайманими маками.

*
Поклав землиці грудку на долоні я
І затремтіла болісно рука,
А серце розцвілося, як павонія,
У теплих грудях, ніби пелюстках.

*
А ніч тривка тривожно блискавцями,
Мов стрілами, показувала путь,
Що чорною зловіщою границею
Навіки у чужих краях замкнуть...

*
Чужі краї... Америка чи Англія...
До них припав, як до незнаних книг...
А Ти ж лежиш, немов свята Євангелія,
А я ж Тебе і прочитать не встиг
…»

Свого часу я двічі чи тричі у Києві в будинку при вулиці Межигірській зустрічався зі св.пам. паном Осипом Зінкевичем, який народився 95 років тому на Снятинщині, - видатним українським літературознавцем, видавцем, головою правління українського незалежного видавництва «Смолоскип», членом Вашинґтонського Комітету Ґельсінкських Ґарантій для України, організатором й першим головою Музею-архіву українського Самвидаву в Україні. В часі одної із таких зустрічей серед інших книг пан Осип Зінкевич подарував мені художньо-публіцистичне видання авторства Миколи Неврлого  «Минуле й сучасне. Збірник слов’янознавчих праць», що налічувало майже 1000 сторінок, яке побачило світ в очолюваному О.Зінкевичем видавництві «Смолоскип»  у 2009 році. Як виявилось, праці, опубліковані в цьому Збірнику  було найкращим із доробку україномовних розвідок автора, статей, спогадів Миколи Ярославовича Неврлого. Чимала кількість його іншомовних праць, головно чеською, словацькою, мадярською, німецькою та іншими мовами, мабуть, до цього часу ще залишаються у різних славістичних збірниках й часописах, як також і в іншомовних виданнях творів українських письменників та чекають свого збірного видання на Заході. Окремі розділи книги М.Неврлого складають праці про Закарпаття і Пряшівщину та спогади та листи автора про різних письменників і вчених.

Микола Неврлий (посередині), ліворуч – учений-бібліограф Федір Сарана, праворуч – Григорій Булах

У розділі цієї книги «Вибрані епістолярії» я несподівано для себет знайшов  листи до пана Миколи Неврлого від Миколи БажанаБориса Антоненка-ДавидовичаАркадія Жуковського, Бориса Патона, Богдана Винара,  Ореста Зілинського, Богдана Кравціва, Вольфрама Бурґгардта, Михайла Мухина, Зіновії Франко, Богдана КравціваІгоря Качуровського, Івана Світличного,  а ще - від Святослава Гординського та від Володимира Сосюри

У вірші «Словацький зошит», який Володимир Сосюра присвятив якраз Миколі Неврлому  12 червня 1960 року між іншими є й такі слова:

«…Мовчу, а серце солов’їне

Мовчать не може. Рай кругом…

Пташині співи-переливи

Й на лаві сивий та красивий

Поет з нахиленим чолом.

 

І знов поезії молюся.

Бо їй належу я навік,

Од соловя лиш тим різнюся,

Що я співаю круглий рік»

Копія свідоцтва  Ярослава Неверлі, - 1931 рік

                                         Цікавими, як на мене, є листи Володимира Сосюри до Миколи Неврлого, в який В.Сосюра до нього звертається не інакше як «Дорогий, любий товаришу Миколо!», «Дорогий Миколо Ярославовичу!», «Дорогий побратиме Миколо!», «Дорогий, любий Миколо Ярославовичу!», «Дорогий брате по любові до свого народу Миколо Ярославовичу!».  - Ось окремі фраґменти з цих листів, написаних В.Сосюрою від 1958-го по 1960-ий роки: «…Дуже дякую Вам за надісланий журнал з перекладом «Червоної зими», безмежно вдячний!.. Шкода, що гіпертонія не дозволяє мені здійснити свою мрію й побу­вати на Вашій героїчній батьківщині, країні мужніх повстанців за честь і свободу Словаччини…». – «Привіт Вам з України од серця, що недавно пережило інфаркт. Я майже чотири місяці був прикутий до ліжка. Тільки недавно навчився знову ходити. Зараз справи зі здоров’ям покращали. Одна надія на іонізацію, яку за­раз успішно застосовують при лікуванні гіпертонії, що мене терзає. Вже друга стадія, а там... Що «там», ніхто з нас не знає. Ну, це вже від філософії. Як Ваші справи?...». – «…З поезією в мене добре. Закінчив нову збірку поезій за назвою «Близь­ка далина», в якій є знову вірш про мову як душу нації, власне зброю її душі.  «Народ без зброї — не народ»... Це з того вірша. Бажаю Вам здоров’я і щастя за Вашу прекрасну душу, що любить Ук­раїну…». –  «…Да. Я дійсно варвар до свого здоров’я, але це вище за мою свідомість. Після інфаркту (до речі, в тяжкій формі, обтяжений запущеною гіпер­тонією) я за 16 днів закінчив почату до хвороби збірку поезій «Близька да­лина» і працював з такою ж напругою (по п’ять віршів на день). Що ж, коли я хочу бути колективним! І майже одразу я почав роботу над закінченням мого автобіографічного роману-трилогії «Третя рота», по­чатого ще в 1926 році. В 1942 р. в Москві я його продовжував і ось тепер у 1959 році закінчую… Паралельно — я закінчив драматичну поему «Мазепа», яку по­чав ще в 1928 р. Чому така 31-річна перерва? Теж, коли будете в Києві, роз­кажу… Словом, зараз літературно-політична атмосфера іонізована, чого не було за культу особи. Цими днями буде секцією поезії Спілки письменників улаштована гро­мадська читка «Мазепи». Маю писати лібретто до опери «Мазепи». Дав поему читати Козицькому, але він щось крутиться і мнеться, бо ще ж немає санкції «начальства». А я чихаю на всі санкції. Що я, на своїй землі і не можу писати так, як я ду­маю? - У нас є ще люди, які на все дивляться так: «А що скаже Іван Іванович?».  Те, що я йшов на смерть за Червону Україну, дає мені право так не диви­тись на нашу радянську систему і любити її не за страх, а за совість, бо я один із тих, хто завойовував і будував її. А санкції якогось чинуші мене не обходять. Серед наших урядовців є справжні люди, яким я вірю і орієнтуюсь на них у такій мірі, як вони орієнтуються на народ. А хороших, прекрасних людей у нас мільйони. Це всі прості чесні люди. Вони як глибокі зоряні світи. І страшенно по­миляються ті, що дивляться на них примітивно… Дуже вже я Вас люблю, як сина народа, що має свою голову і своє серце…». – «…Це для мене велика радість, що мої вірші вийдуть словацькою мовою в перекладі поетів героїчного народу, що живе своїм радісним суверенним життям. Це для мене велика честь — почути мої вірші в словацькому звучанні, в звучанні орлиної мови горян, братів наших слов’янських. Надсилаю при цьому вірш, що Ви просили, — «Кіно. Австрійський офіцер». Я цілком покладаюся на Ваш тонкий художній смак у доборі моєї любовної лірики для перекладів. Збірка «Люблю» в інтимній своїй частині (інтимна лірика) включена до трьохтомника, так що немає рації нам її по­силати (та в мене її й немає — для передруку я позичав її в публічній бібліотеці). Цілком покладаючись на Ваш смак… Який Ви благородний, як і весь Ваш народ, що шануєте пам’ять загиб­лих червоних воїнів, що принесли Словакії Сонце, а самі пішли в вічність заради того, щоб воно своїм сяйвом свободи зігрівало душу словацького народу. Народ, що має почуття вдячності, це — рицарський народ!...». - «…Список поезій для моєї збірки любовної лірики словацькою мовою я переглянув і вважаю, що не помилився, коли поклався на Ваш тонкий ху­дожній смак. У мене тільки одне прохання: включити до збірки ще й вірша: «Я так тебе люблю, що не втримаю сліз!..» Баладу «Перстень» висилаю Вам з цим листом. Так само посилаю з цим листом трьохтомник моїх поезій і поем у подарунок Юліусу Коковцеві, якому я безмежно вдячний за його переклад «Червоної зими». Привіт Вашій прекрасній сімї — дружині й доні Вашій од Марії й мене. А Вас міцно обнімаю й цілую, мій добрий, мій чулий і дорогий словаць­кий брате! Привіт від мене Вашій героїчній і любій Словаччині, її чудовим горам і синам її хоробрим і вільним навіки!..». – «…Я люблю Ваш народ, Вашу поезію і музику, Ваші гори і Ваше небо, як наші гори і небо моєї України. Ця любов, як море, заливає душу, особливо любов до наших людей, що так люблять свою історію, що так патріотично дружні і монолітні в своїй національній Єдності, як наші кровні брати — чехи. Особливо я люблю словаків за те, що вони не схилили своїх орлиних голів перед кривавим німецьким фашизмом і збройно боролися з цими пітекантропами XX століття. Слава, безсмертна їм слава і любов від усіх радянських людей!...».

Від свого давнього приятеля, зятя Миколи Ярославовича Неврлого Григорія Булаха, уродженця села Піски Лохвицького району на Полтавщині, я знав, що його майбутній тесть пан Микола свого часу жив з родиною в  Томаківці, Червонограді, Зінькові, Полтаві, Харкові, Куп’янську та інших містах України, згодом - на Закарпатті, а пізніше постійно - в Чехії та Словаччині. - У своєму відгуку  на мою книжку «Мала енциклопедія Лохвиччини…» 17 лютого 2012 року Микола Неврлий зокрема писав: «…Фундаментальна книга «Мала енциклопедія Лохвичччини» Олександра Панченка – унікальне видання, в якому вперше за всю многовікову історію краю зібрано і скрупульозно опрацьовано весь історичний  фактаж про заснування  міста Лохвиці, включаючи приналежні їй побічні території сіл та хуторів, що входять до кресу цього древнього козацького містечка. Важливо підкреслити, що автор цього видання фахово, на високому художньому і науковому рівні та історичній достовірності зібрав і представив унікальні документи про дивовижний край – Лохвиччину. Книга відразу ж набула гучного резонансу. До неї потягнулися не лише історики й літератори, але й широка читацька громада. Відомий у світі, провідний член Товариства Українських письменників та журналістів, що входить до складу Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Василь Томків (Болтон, Англія) у своєму передньому слові до цього  унікального видання Олександра Панченка подає історичну довідку краю, відзначаючи понад усе величезну працю невтомного автора, який по-науковому опрацював цей унікальний проект, відзначивши неабияку складність збирання та формування історичних джерел цього фоліанту. Це праця не одного напруженого року. Він високо оцінив багаторічну працю Олександра Панченка, що працює й мешкає у м.Лохвиці Полтавської області. Будучи знаними юристом і подвижником української національної ідеї, як ніхто досі за всю історію Лохвиччини скрупульозно подав у випуску історію свого краю у всіх подробицях і у надзвичайній послідовності цінних документів. Зрозуміло, що це вартувало автору  не одного року тяжкої пошукової праці, не говорячи вже про вартість, як історичну, так і матеріальну, цього надзвичайно важливого видання. Тому можемо тішитися, що серед нас є ще такі подвижники, яким болить історична правда про найдорожче – свою малу батьківщину. Бо саме звідси беруть початки любові до України, її минулого, а, значить, - і майбуття. Ми мажмо бути сьогодні вдячні автору і вонюча пишатися такими надбаннями як «Мала енциклопедія Лохвиччини…», тому певні, що такий надпотужний фоліант про свій рідний край вийшов у світ досить вчасно і на часі, як мало який інший, де питання стосуються древньої і чарівної Лохвиччини…».

Володимир Сосюра, світлина 1950-их років

У зв’язку з цими розважаннями та відгуком св.пам.Миколи Ярославовича Неврлого про мою книжку та вужчу батьківщину Лохвицю чомусь пригадався мені знаменитий вірш Михайла Ситника «Киплять півонії», написаний ним за рік до його смерті в американському Детройті:

«Важучий день - суха колода -
Згора на життєвім сліду,
На клюмбах, як на сковородах,
Киплять півонії в саду.

І тоскно тліє на пелюстках
Іржаво-чорний ніжний джміль,
А біла хмарка, ніби хустка,
Яку наскрізь прогризла міль.

Хоч день п`яніє й жваво дише -
Снуються променів нитки,
Якими сонце хоче вишить
Ти хмарку-хустку залюбки.

Немає жайворонка в небі
І занімів співучий став,
І вітру невидимий гребінь
Не чеше чуба в`ялих трав.

Однак я радуюся дневі,
Що загляда в моє вікно.
Киплять півонії рожеві,
Мов чаші сповнені вином
»

Лист від Миколи Неврлого - О.Панченкові - 20.02.2019 року

Ще про одне. - За якийсь час до свого відходу у Вічність стодвохрічний Микола Ярославович Неврлий написав мені власноручного до Лохвиці: «Братислава, 20.2.2019. – Вельмишановний Олександре Івановичу! Вашу адресу й бажання написати життєписний нарис (або й книжку) про мого батька Ярослава Федоровича (Фердинандовича) я отримав від Грг. Булаха, письменника з Києва, який одружився з моєю донькою Ольгою. На Ваше прохання надіслати документи про мого батька, відповідаю переліком… цих:  1).Свідоцтво з Харківського Інституту соціяльного виховання… (всього – 14 найменувань)…». - Й тут слід, напевно, згадати також і про батька пана Миколи, який називався Невлрий Ярослав Фердинандович. Він народився у 1886 році на чехословацьких теренах, а спочив у 1958-ому році у місті Пряшеві. Це був виданий українсько-чеський педагог, який спочатку навчався у німецькій ґімназії у Чернівцях, де, між іншим,  українську  мову викладав поет Осип Маковей, а після виключення з ґімназії поїхав до Львова, де з допомогою Івана Франка здобув середню освіту. Пан Ярослав навчався в Львівському університеті, звідки був змобілізований до армії Франца-Йосифа, згодом утік з фронту й опинився в Ростові-на-Дону, де й зустрів большевицький переворот 1917 року. На початку 1920-х років його запросили освітяни Полтавщини викладати іноземні мови. Якийсь час Ярослав Неврлий мешкав з сім’єю в Зінькові, а потім - у Полтаві викладав в ІНО німецьку  та польську мови. Його друзями були в той час були професори  університету  В.Воропай, В.Щепотьєв, композитор В.Верховинець. Потім пан Ярослав викладав на Всеукраїнських курсах іноземних мов в окупованому большевиками Харкові, де його слухачем зокрема був знаменитий мистець Олександр Довженко. У голодному 1933 році Ярослав Неврлий повернувся на батьківщину, але за чотири роки, у 1937-ому, вже працював на українському Закарпатті. Там він написав і видав в Ужгороді «Граматику і правопис української мови» — першу на тих землях фонетичну граматику української мови, по закінченню Другої світової війні Неврлий-старший вчителював на Пряшівщині.

Мушинка, академік Микола

Найповніші ж відомості про знамениту родину Неврлих подав давній приятель Миколи Неврлого, іноземний член Національної академії наук України, професор Микола Мушинка у своїй статті в «Голосі України» від 15 листопада 2016 року, М.Мушинка зокрема писав, що пан Микола Неврлий народився в родині  «…чеського еміґранта Ярослава Неврлого — філолога та галицької українки Ольги, уродженої Рудницької — вчительки, в Ростові-на-Дону, куди батьків депортувала російська військова влада (як потенційних ворогів) із Західної України на початку Першої світової війни. Згодом сім’я Неврлих переселилася у Східну Україну. У Харкові батько працював, зокрема, перекладачем у наркома освіти Миколи Скрипника, а син вчився в автошляховому технікумі. У часи наростання політичного терору 1933 року сім’ї вдалося переїхати до Чехословаччини. Опинившись на Закарпатті, батько — автор першого підручника української мови з фонетичним правописом — викладав в Ужгородській дівочій учительській семінарії. Син Микола 1935-го пішов у п’ятий клас Ужгородської гімназії. Після окупації Карпатської України угорською армією в березні 1939 року його заарештували. З великими труднощами батькові вдалося визволити сина із в’язниці. Склавши матуральні курси в Ярославській українській гімназії (Польща), Микола на початку серпня 1940-го вступив на славістичний відділ німецького Карлового університету в Празі (всі чеські виші німці закрили), а паралельно там же вчився на філософському факультеті Українського вільного університету. Обидва їх він успішно закінчив навесні 1945 року. Післявоєнна чехословацька влада не визнала дипломи цих університетів, і М.Неврлому довелося повторити весь курс навчання на філософському факультеті Карлового університету в Празі, який він ще раз успішно закінчив у 1948-му. Оскільки він відмовився вступити до компартії, місця у Празі для нього не знайшлося. Він повернувся до батьків у Чеське Будейовіце, де викладав російську мову в школі. Там одружився з чешкою Лібушею Тесаржіковою, яка згодом бездоганно опанувала українську, стала вірною супутницею його життя і досі зразково дбає про свого сторічного чоловіка. 24 серпня 1949 року в них народилася дочка Оля. У Чеських Будейовіцях (пізніше - у Брно) М.Неврлий заснував та очолив гурток перекладачів української літератури. Їхні переклади ввійшли до антології української поезії «Vіtezіt a zіt» (Прага, 1951-й). Це була перша, а щодо кількості представлених поетів і досі неперевершена, антологія української поезії чеською мовою. Тут 204 вірші 52 поетів від найдавніших часів до кінця 1940-х років. У 1950-му М.Неврлий у Брненському університеті захистив докторську дисертацію на тему «Життя і творчість Івана Франка», здобувши за неї титул доктора філософії. Відтоді франківська тематика стала провідною в його науковій діяльності. У кількох десятках праць досліджує він життя і творчість Тараса Шевченка. У 1956 році М.Неврлий переселився із Брно у Братиславу, де у Науково-дослідному інституті педагогіки укладав програми та підручники для українських шкіл Пряшівщини. У 1963 р. його прийнято на роботу в Інститут словацької і світової літератур Словацької академії наук у Братиславі. Там він 1965-го видав покажчик «Бібліографія словацьких українознавчих праць (1945-1964)» — 2117 позицій! У 1966 р. захистив дисертацію «Українська радянська поезія 20-х років» на звання кандидата філологічних наук. У другій половині 60-х, використовуючи політичну відлигу, М.Неврлий опублікував цілу серію ґрунтовних статей про авангардні течії в українській літературі 20-х років, про репресованих українських письменників та письменників-емігрантів. Ці теми в СРСР та ЧССР були під суворою забороною. Тоді ж він упорядкував і видав комплексні художньо-дослідницькі зібрання творів Богдана-Ігоря Антонича «Перстені молодості» (Пряшів, 1965-й) та Дмитра Фальківського «Ранені дні» (Пряшів, 1969-й), які в СРСР були теж «на індексі». У часи застою в СРСР його доступ на сторінки видань України та українських видань Чехословаччини був обмежений. У рамках політичних чисток його відправили на передчасну пенсію. Майже чотири роки він працював над «Словацько-українським словником» Петра Бунґанича (Братислава, 1985-й) — без претензій на співавторство. Переломним у його житті став 1987 рік, коли під час горбачовської перебудови Микола Неврлий одним із перших почав популяризувати в Україні творчість письменників-емігрантів, публікуючи в наймасовішому українському журналі «Україна» серію спогадів про О.Олеся, Є.Маланюка, О.Бурґардта (Юрія Клена), О.Ольжича, Л.Мосендза, О.Стефановича, С.Гординського, І.Качуровського та М.Ситника. В інших журналах він опублікував спогади про І.Кулика, В.Сосюру, М.Бажана, Б.Беднарського, А.Гарасевича, І.Панькевича, О.Зілинського, І.Мацинського тощо. У 1991-му з’явилася в Києві його монографія «Українська радянська поезія 20-х років» — кандидатська дисертація новаторського змісту, що пролежала в рукописі 25 літ. У тому ж таки 1991-му М.Неврлий опублікував у Пряшеві дві унікальні новаторські книжки — зібрані твори двох визначних поетів-емігрантів: «Земна мадонна» Євгена Маланюка та «Цитаделя духа» Олега Ольжича. Обидві книжки дали поштовх до перевидання творів цих письменників в Україні. У 1994 році при фінансовій допомозі західної української діаспори Асоціація україністів Словаччини видала в Києві монографію М.Неврлого «Олександр Олесь. Життя і творчість». Тоді ж у Києві він опублікував збірник віршів та прози свого празького друга із студентських років Богдана Беднарського «Шляхетне серце». 1995-го у Києві під упорядкуванням М.Неврлого з’явилася антологія віршів 12 поетів так званої празької поетичної школи — «Муза любові й боротьби», а 1998 року там же побачив світ збірник творів його друга з періоду «похідних груп» Михайла Ситника «Катам наперекір». З ініціативи М.Неврлого на Слов’янському острові в Празі у 1956-му була встановлена пам’ятна дошка Івану Франкові; 1990 р. — пам’ятник       Т.Шевченкові в Братиславі; 1999 р. — пам’ятник Даніелу Крману на полі Полтавської битви під Полтавою (разом із зятем Григорієм Булахом); а 2002 р. — меморіальна дошка Григорію Сковороді у Братиславі. У 2001 році Державна наукова бібліотека у Пряшеві видала бібліографічний покажчик Адели Файбікової «Микола Неврлий», а це 905 бібліографічних позицій, зокрема 41 книжкова публікація. Відтоді його бібліографія поповнилася десятками нових праць. Підкреслимо, що найвизначніші свої підсумкові роботи М.Неврлий опублікував на 93-му та 98-му році свого бурхливого життя. Це монографія «Іvan Franko. Zіvot a dіelo». (Presov, 2009; співавтор Мирослав Даніш та «Encyklopedіa ukrajіnskej lіteratury a kultury» (Sladkovіcovo, 2014). Остання книга у 133 статтях М.Неврлого, публікованих словацькою, чеською, польською, німецькою та англійською мовами, знайомить словацького читача з найвизначнішими представниками української літератури і культури та їх творчістю. - Україна оцінила працю М.Неврлого, нагородивши його орденами «За заслуги» 3-го та 2-го ступенів, «Козацької доблесті», кількома медалями — «за вагомий особистий внесок у зміцнення міжнародного авторитету української держави, популяризацію її історичної спадщини і сучасних надбань». Та, мабуть, найвизначнішим поцінуванням внеску М.Неврлого в українознавство було видання в Україні збірника його слов’янознавчих праць «Минуле й сучасне» (Київ, 2009-й), в якому подано 129 його україномовних статей, розкиданих у періодичних і неперіодичних виданнях багатьох країн. Академік Іван Дзюба сказав про ювіляра: «В особі Миколи Неврлого Україна має давнього і доброго друга, українська література — невтомного і продуктивного дослідника, а європейська славістична наука — компетентного співучасника»…».

Словацький україніст Микола Неврлий

До речі, я й сам час від часу звертався до академіка Миколи Мушинки, цього вченого-енциклопедиста, який є автором близько 200 наукових розвідок, більше 1000 статей, 350 рецензій та більш як півсотні 50 книг, за різними інформаціями. Зокрема, я питав в академіка Миколи Мушинки про родину Кущинських,  предки яких походили з Полтавщини. Зазвичай, академік М.Мушинка завжди мені відповідав на мої запити: «Шановний пане Панченко! Тарас Кущинський був моїм другом. Давня адреса його дружини (після  смерті Тараса вийшла заміж: Kuščynská A. 16000 Praha 6…. Від похорону Кущинського я з нею зв’язків не утримую. Не знаю чи ще живе на даній адресі і чи ще живе. Заміж повиходили і три його дочки, прізвища й адреси яких я теж не знаю. Про Антона Кущинського (1897-1992) є стаття Мирослава Семчишина та Дарії  Маркусь в «Енциклопедії української діаспори», т.1, США, кн.1, Нью-Йорк-Чікаґо, 2009, с.433. В мене є його книга «Закарпаття в боротьбі». (Буенос-Айрес, 1981, 224 с.) З повагою, (-)  М.Мушинка,  30.01.2017». - «…Щиро дякую Вам за прекрасну статтю про Антона Кущинського, яка є поширеною версією статті з ЕСУ, т.16. Добре, що Ви добрим словом згадали і його сина Тараса, з яким я дружив з його і моїх студентських років в Празі. Оба ми познайомились на студентських зборах празької студентської молоді (не лише української). Мене зацікавило його українське ім’я і прізвище. Часто я відвідував його хату і був знайомий з його мамою, дружиною і дочками, і навіть модельками... Був я і на його похороні та поминках... Маю від Тараса надзвичайно цінні книжки і рукописи із спадщини Євгена Вирового та машинописи дипломних праць Антона і його першої дружини Зіни. Актуально і в наш час. Будь ласка, подайте мені свою поштову адресу. Дещо б я Вам вислав із Ужгорода, де у вівторок 28.02. (2017) розпочинаю читати у Закар(патській). академії мистецтв ім.Ерделі спецкурс «Культурологія української діаспори». Та напишіть щось ближче про себе. - З привітом, М.Мушинка. – 23.02.2017».

…Свої міркування, спостереження та узагальнення про долі й взаємини трьох різних мистців й правдивих патріотів українського народу - Миколи Неврлого, батько якого Ярослав був з походження чехом, а мати Євгенія - галицькою українкою, Володимира Сосюри, у жилах батька якого пана Миколи, кресляра, вчителя й шахтаря,  - текла кров французів, карачаївців та українців, мати Антоніна з походження взагалі була сербкою, й, зрештою, - щирого єдинокровного  українця Михайла Ситника,  які в різний час, відповідно - у 2019-ому, 1965-ому та 1959-тому році, за зовсім неоднакових обставин та в різному віці, відповідно - у 102, 67 та 40 років,  покинули цей світ, і яких навічно з’єднала щира й незрадлива любов до їхньої праматері України,  - хочеться закінчити зворушливими рядками зі свого улюбленого вірша авторства Михайла Ситника із його Збірки поезій «Відлітають птиці», що побачила світ на чужині в українському видавництві у Гамбурзі-Ґайденав понад сім десятків років тому, вже тепер далекого 1946 року. - Ось ці напрочуд щемливі й пророчі поетові рядки, які безперечно стосуються усіх трьох мистців - Миколи Неврлого, Володимира Сосюри, й самого Михайла Ситника:

«Умру, а жить не перестану,

Любов’ю буду вічно тліть...

Важким я колосом устану

Із грудки рідної землі

Збирать врожай на поле йтимеш –

І буду я радіти знов,

Що поміж зернами чужими

Ти знайдеш і моєї зерно»

Автор допису О.Панченко

 

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області




Теги:
2020-02-28 20:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар