Микола Лебедь й демократичний націоналізм - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Микола Лебедь й демократичний націоналізм
   

Микола Лебедь й демократичний націоналізм

Олександр Панченко

«Б’ють на нас і явно й тайно

Вороги непримиримі,

Напасти і брехні й зради

Нас підкопують і рвуть»

(Іван Франко)

            Цей допис написаний мною до 110-річчя від дня народження  головного організатора протинацистівського Руху опору українців в часі Другої світової війни, одного чи не найвизначніших діячів української діаспори другої половини ХХ-го століття Миколи Лебедя, про якого ще зовсім мало відомостей як в мережах, так і в дописах, інформаціях та книгах. - На розсуд українського читача я подаю не лише мої суб’єктивні міркування про цю видатну особу, але й певним чином аналізую різні етапи його життя та діяльність на тлі визвольної доби. - Пропоновані мною матеріали, документи та думки М.Лебедя та його соратників водночас є історичними характеристиками тієї доби, які доповнюють не лише чесноти самого Миколи Лебедя, як людини, але й наочно показують перебіг історичного розвитку та державотворчу працю формації, яка діяла в Краю та на чужині під еґідою  ОУН, УПА, УГВР, точніше – її зреформованого чи демократичного крила чи відламу, - одним із очільників якого була людина, яка, попри усілякі ситуації, загрози, тюрми й переслідування, завжди чесно та віддано служила своєму народові.

Безперечно, що у найбільш важливі роки історії України ХХ-го століття, починаючи від 1941 року, якраз Микола Лебедь був одним із чолових керівників боротьби української нації за державну незалежність та Українську Самостійну Соборну Державу. У своїй статті «На Вавилонських ріках України» (1986) Роман Рахманний (Олійник) (*1918-†2002), зокрема, зазначає, що «ув’язнені, на особистий наказ Гітлера, керівники рев.проводу ОУН – С.Бандера і Ярослав Стецько – не підкорилися тискові Берліна і не відмовилися від свого державницького чину. Вони мали в цьому щиру підтримку тисячі ув’язнених німцями, за той чин, членів і прихильників ОУН. Поряд із цим, підпільний провід рев.ОУН під керівництвом Миколи Лебедя відбудував свою підпільну мережну і в дусі Акту 30 червня розвинув нові форми опору німецькій окупації та совєторосійським  бандам. На ґрунті цих зусиль виросла УПА, яку очолив Роман Шухевич і повів її в бій проти німців і совєторосіян, коли вони заново окупували Україну. Завершенням того збройно-політичного опору, базованого на засобах свого народу, стала нова верховна установа – Українська Головна Визвольна Рада (від 15 липня 1944 року), підпільний парламент, президія якого становила підпільний уряд України, в концепції та в дії протиставляючись урядові колонії п.н. УССР…».

            Особистість і еволюція поглядів Миколи Лебедя яскраво відбиті не лише в статях та працях його авторства, але насамперед в етапах його діяльності та документах й матеріалах  українського організованого національно-визвольного руху в часі Другої світової війни, який діяв в Краю під еґідою ОУН на Українських Землях (ОУН на УЗ), УПА та УГВР,  та після її закінчення, як також у працях його соратників та сподвижників. Не можна назвати життєвий шлях М.Лебедя  типовим для тих багатьох українців, які від кінця 1920-их років  належали до Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН), оскільки внаслідок устроєвої та програмової еволюції, яку пройшла ОУН(б) в часі німецько-совєцької війни Микола Лебедь виявив себе на керівних постах у Головній Раді ОУН на Українських Землях, Генеральному Секретаріяті УГВР, а пізніше, на еміґрації, - в зреформованих Закордонних Частинах ОУН, Закордонному Представництві  (Середовищі) УГВР, особливо від середини 1943-го року притримувся демократичних принципів та плюралістичних  програмових засад у своїй праці, водночас твердо стоячи на позиціях оборони окремішності української нації та державної самостійності нашого народу.

Листівка Варшавський процес ОУН

Леґендарний діяч українського національно-визвольного руху  Микола Лебедь, який мав псевдоніми в ОУН та ОУН (р) «Максим Рубан», «Марко», «Євген Скиба», «Олег», «Ігор», «Ярополк», «Вільний». Він народився майже 110 років тому,  23 листопада 1910 року, у галицькому селі  Нові Стрілища на Жидачівщині. Пізніше пан Микола став  одним із лідерів Краєвої Екзекутиви ОУН(б) та одним із засновників УПА, як також першим начальником Служби Безпеки ОУН (р), а у 1934-ому році він був організатором замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.  Від грудня 1949-го року Микола Лебедь мешкав у  місті Йонкерсі (США),  у 1952-1974 роках  очолював знаменитий й втаємничений науково-дослідницький центр «Пролог» у Нью-Йорку, від 1982-го по 1985-ий рік був заступником голови цієї «фірми-корпорації»,  а від 1974 року  він був членом ради її директорів. Одночасно у від 1956-го по 1991-ий рік  Микола Лебедь входив до управи Українського товариства закордонних студій у Мюнхені та Торонтського видавничого комітету «Літопис УПА» (1975).  Якраз М.Лебедь у 1946 році став автором чи не перших спогадів  про діяльність і бойові дії УПА.  Я, полтавець з походження, дуже тішуся з того, що виявився чи не першим в материковій Україні, хто зацікавився постаттю Миколи Лебедя. А було це майже два десятки років тому, у 2001 році, коли побачила світ моя перша книжка «Микола Лебедь, життя, діяльність, державно-правові погляди». Рівно за десять років після цього мною був впорядкований та виданий  Збірник   «Микола Лебедь і визвольна боротьба ОУН, УПА, УГВР. Збірка вибраних праць Миколи Лебедя та інших діячів українського організованого національно-визвольного руху»

З приводу своєї першої книги про Миколу Лебедя я свого часу отримав чимало різних відгуків. Так, колишній заступник командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг», в’язень німецьких концтаборів, довголітній керівник розвідки Закордонних Частин ОУН й  Голова Головної Ради ЗЧ ОУН, заступник президента Світового конґресу вільних українців (СКВУ) Степан Мудрик (Мечник) (*1919-†2004)  у  своїй книжці «З приводу книжки «Микола Лебедь» (Новий Ульм-Львів, 2001: «…Ми зупинимося точніше на особі д-ра О.Панченка, який народився і виховувався в режимі московського комунізму, але зберіг українську національну душу, включився в українське національно-державне життя та зацікавлений минулим свого народу й його боротьбою за державність…». У пізніших листах до мене Степан Мудрик (Мечник), зокрема, писав «…Хочу Вам щиро побажати успіху, що Всевишній мав Вас у своїй опіці та Ви здобули перемогу. Хочу Вам від себе висловити думку, що Ви увійшли в зв’язок з представниками нашої української церкви та побожними християнами, наголошували у своїх виступах, що буде змагатися за поширення християнської моралі. Без християнської моралі не може бути соціальної справедливости сьогодні, так потрібної нашому народові… - 28.01.2002 р.».  Петро-Йосиф Потічний (нар.1930), професор в Університеті Мак-Мастера(Канада), колишній зв’язковий у підрозділі «Громенка», співредактор 77-томного видання про українське підпілля, у 2001 році писав мені: «… Стосовно Вашої праці, я вважаю, що в загальному вона досить об’єктивно підходить до теми УГВР.  Треба пам’ятати, що пишемо про речі 50-річної давнини, і тому треба більш критично підходити до всіх явищ того часу. Очевидно, я маю на думці конструктивну критику, бо деструктивної в нас досить… Мені буде цікаво прочитати Вашу книжку про Миколу Лебедя. Тим більше, що він був і залишиться досить конроверсійною особою. Мені здається також, що не все що про нього нам треба знати стало доступним навіть після його смерті. Наприклад, більшість документів, які насвітлюють його працю в США науковцям і досі недоступні… Ще раз дякую за письмо і бажаю дальших успіхів. З глибокою пошаною (-)  П.Й.П. – 21.04.2001». - Визначний діяч українського підпілля на Донбасі, в Маріуполі й у місті Луганську в роки німеціько-совєцької війни Євген Павлович Стахів (*1918-†2014), автор книг «Крізь тюрми, підпілля й кордони» та «Останній молодогвардієць», який вважав мене за «найкращого дослідника боротьби нашого народу під керівництвом Української Головної Визвольної Ради» у часописі «Свобода» (Н.Дж, США) від 27липня 2001 року року, зокрема, зазначав: «Монографія Олександра Панченка «Микола Лебедь. Життя, діяльність, державно-правові погляди», видана видавництвом «Кобеляки» Полтавської області, важлива не тільки тим, що докладно розповідає про організатора і керівника самостійницької підпільної боротьби проти німецьких окупантів у 1941-43 роках, яка лягла в основу формування УПА і створення УГВР, а й тому, що книжку видано у східній частині України. Цікавою особою є автор монографії д-р Олександр Панченко, уродженець Полтавської області. Колишній офіцер на підводних човнах СССР у Заполяр’ї, він здобув юридичну освіту і став відомим українській громаді в Україні і діяспорі як дослідник історії України…». - Провідний учасник визвольно-революційної боротьби, визначний політичний та громадський діяч, науковець й публіцист, учасник Похідних груп ОУН (1942), член Президії УГВР (1945), доктор права, автор книги «Напередодні незалежної України» Мирослав Прокоп (*1913-2003), а у 1952-1974 роках — заступник голови дослідно-видавничої асоціації «Пролог» Миколи Лебедя, який від 1957 року, редаґував англомовний «Огляд української совєцької преси», почесний член НТШ-А та УВАН, писав до мене ще понад 22 роки тому: «…Я дуже радий, що Ви, як молода людина та ще й юрист, вивчаєте УГВР. Вона на це заслуговує, передусім ті з нас, які керували нею і загалом визвольним рухом на батьківщині. А вони репрезентують не тільки високої наснаги патріотизм української людини, але також концепцію будування нації і держави в умовах максимальної тоталітарної контролі імперських властей. .. – 31.10.1997 р.». «…Ваш привіт цінний і щирий для мене передусім тому, що він приходить зі славної полтавської землі, з серця нашої України, а також тому, що Ви, молода професійна людина, вивчаєте історію та діяльність УГВР, з якою нерозлучно пов’язане все моє творче життя. Крім того, я приймаю Ваш привіт як рівночасне признання для тих моїх друзів, членів-засновників УГВР, яких вже в живих немає, а разом з ними – для сотень тисячі учасників організованої української підпільної і повстанської боротьби, для членів ОУН і вояків УПА, яким не пощастило радіти державному відродженню України, але які в боротьбі за її постання склали великі жертви…- 22.04.1998 р.». - «…Вашу працю про УГВР я прочитав з великою увагою і приємністю. Передусім радує мене те, що тема УГВР знайшла компетентного і серйозного автора та що цю тему Ви розглядаєте з позицій державно-правного характеру, а це в основному співпадає з розумінням УГВР в мисленні її творців-засновників. Всі ми були учасниками організованого вольного руху, але в його керівництві прагнули створити установу з юридичними прерогативами державного типу, яку можна було протиставити урядові УРСР, яка не репрезентувала волі народу…- 31.05.1998 р.». - Передмовлюючи мою першу книгу «Українська Головна Визвольна Рада» (1998) Мирослав Прокоп зокрема, зазначав, що  «…особлива вартість праці Олександра Панченка в тому, що він розглядає Українську Головну Визвольну Раду не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, отже, як формацію революційного типу, про що вже існує деяка література, - але передусім як структуру державно-правного характеру і визначує її місце в історії держави і права України 20 століття, - а цей аспект УГВР досі досліджений дуже мало….». -   «…Вчора одержав 14 прим. Вашої книжки про М.Лебедя. Ґратулюю з успіхом і, звичайно, подивляю Вашу ефективність.. – 08.06.2001 р.». - «…Дякую за оцінку моєї дисертації про аналогію в карному праві. Ясно, що я не маю ніяких заперечень проти того, що Ви писали з цього приводу в порівняльному аспекті з карним правом у сучасній українській державі. Це збільшувати проєкт. Д-р Сергійчук заінтересований у Ваших працях про УГВР і Миколу Лебедя. Позичав у мене і повернув, як ми домовилися. Обидві книжки хоче одержати також проф.Олексій Гарань. Він півроку перебуває у Вашінґтоні на «ґранті» і повертається до Києва на початку вересня. Хоче з Вами познайомитися і просить переслати на його адресу для Могилянської Академії обидві Ваші книжки…- 09.08.2001 р.».

Лебедь Микола, Дарія Гнатківська, Ярослав Гайвас

Звернув певну увагу на мою книжку про МиколуЛебедя також і американський історик та письменник, професор Єльського університету, дослідник націоналізму, тоталітаризму та голокосту, дійсний член НТШ-Америки Тимоті Снайдер (SnyderTimothy David) (нар., 1969), який у своїй праці «Причини українсько-польської етнічної чистки 1943 р., («The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing 1943», - Past & Present, No.179 (May, 2003), pp. 197-234, зокрема, писав: «…за словами біографа Миколи Лебедя Олександра Панченка, із книги «Микола Лебедь: життя, діяльність, державна правова політика: життя, діяльність та державно-правові погляди» (2001) (с.67) М.Лебедь «…зосередив значну енергію на формуванні служби безпеки ОУН-Б, її члени повинні були характеризуватися» фанатичним націоналізмом і непримиренністю до ворогів нації..».

Микола Лебедь (на світлині з права), ймовірно, у Празі

…Доля великої людини часто обростає леґендами. Iнколи цi леґенди виникають ще при життi таких людей, але частіше - пiсля їх смертi. Леґенди творяться залюбки друзями та соратниками, однак найчастiше - ворогами, якi припускаються до неймовiрних та вiдвертих вигадок, плiток та iнсинуацiй. Пiд ґаслами руйнування  неправдивих, а iнодi й брехливих уявлень про людину, її життя та дiяльнiсть створюються новi легенди, ще бiльш неймовiрнi.  В деяких випадках доля людини, iсторiя її життя настiльки тiсно переплiтаються з фантастичними припущеннями та леґендами, що необхiдно докласти чимало зусиль не одному поколiнню дослiдникiв, аби вiддiлити зерно вiд полови. 

Саме такий стан справ з направду видатною людиною, чоловимм діячем українського нацiонально-визвольного руху, урядуючим Провiдником ОУН  з-під стягу Степана Бандери, яка пізніше деякий час називалася ОУН Самостійників Державників  (ОУН (СД) (1941-1943), пізнішим Головою Генерального Секретаріяту закордонних справ Української Головної Визвольної Ради Миколою Лебедем.

Гнатківська (Лебедь) Дарія

            Один із дослідників найновiшої доби українських визвольних змагань та формацiй ХХ ст. Анатолiй Кентiй писав, стосуючись  дiяльностi Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв на початку Другої свiтової вiйни, що «у той час, важкий i драматичний для ОУН (СД), коли нiмцi заарештували керiвне ядро Органiзацiї i здiснили низку затримань найбiльш впливових її членiв, роботу проводу ОУН С.Бандери очолив в ранзi «урядуючого» провiдника Микола Лебедь («Iгор», «Ярополк», «Максим Рубан»), одна з найцiкавiших постатей українського революцiйно-визвольного руху. З його ім’ям пов’язаний той надзвичайно складний перiод в дiяльностi ОУН (СД), коли вироблявся «новий» курс Органiзацiї, коли остання перейшла спочатку в опозицiю нiмецькiй владi в Українi, а потiм i до збройного спротиву нацистам».

            Микола Лебедь середню освiту завершив в українськiй ґiмназiї у Львовi. Уже на шкiльнiй лавi став членом Юнацтва ОУН, згодом був його виховником, вiдтак зв’язковим iз Проводом українських нацiоналiстiв пiд керiвництвом полк. Євгена Коновальця. Брав участь у бойових акцiях ОУН, зокрема у червнi 1934 року органiзував атентат на польського мiнiстра внутрiшнiх справ Бронiслава Пєрацького, вiдповiдального за полiтику насильної колонiзацiї українських земель i погроми установ органiзованого українського громадського життя. Миколу Лебедь був також активним пластуном.

Микола Лебедь (в береті), Іван Гриньох  та курсанты англійської розвідшколи на псевда - Богдан, Славко та  Семенко, - світлина 24 від  вересня 1951  року (із книги Дм.Ведєнєєва, Одісея Василя Кука... (2007))

            На голосному полiтичному процесi у Варшавi у червнi 1935 року, вiдомому як процес проти Степана Бандери i товаришiв, Лебедя засудили на кару смерти, яку пiзнiше замiнили на досмертне ув’язнення. Вiн вийшов на волю пiсля упадку Польщi у вереснi 1939 року, поселився у Краковi i зразу включився в органiзацiю кадрiв для  боротьби проти бiльшовицьких окупантiв України, зокрема, формування Похiдних груп ОУН, якi вже в перших тижнях нiмецької окупації України, влiтку 1941 року, стали допомiжною та й рушiйною силою у вiдродженнi українського культурного та громадського життя. Вони стали основою пiдпiльної мережi ОУН для боротьби проти нiмецьких окупантiв.

            Пiсля проголошення у Львовi 30 червня 1941 року відновлення державности України Лебедь став членом Тимчасового правлiння, яке очолював Ярослав Стецько. Коли ж ґестапо арештувало Ярослава Стецька та Степана Бандеру за те, що вони вiдмовились вiдкликати проголошення незалежности України, Микола Лебедь, як другий заступник Степана Бандери, став урядуючим (у значенні - діючим)  провiдником ОУН на українських землях i на цьому посту був упродовж двох наступних рокiв, до травня 1943 року. Відтак, саме він головним органiзатором й  керiвником органiзованої пiдпiльної революцiйно-визвольної боротьби українського народу проти нiмецьких окупантiв. - Це була  основна база, на якiй народився широкий загальнонацiональний рух спротиву i боротьби Української Повстанської Армiї.

Керівники та співробітники фірми-корпорації Пролог з Нью-Йорку, з права перша - Ніна Ільницька, з ліва перший - Микола Лебедь

            Коли в травнi 1943 року керiвництво визвольною боротьбою перебрало Бюро Проводу ОУН, яке очолив Роман Шухевич, Микола Лебедь став зовнiшньополiтичним референтом Проводу ОУН. Очолюючи референтуру під кодовою назвою Р-33 (ер тридцять три), він доклав багато зусиль до того, щоб нав’язати спiвпрацю з протинацистівськими рухами iнших поневолених нацистською Нiмеччиною народiв Середньої та Схiдної Европи i донести правду про визвольну боротьбу в Українi проти  нiмцiв до вiдома захiдних демократичних держав. Результатом тих заходiв було м.iн. домовлення  про взаємовизнання i спiвпрацю з польським антинiмецьким пiдпiллям, деякими антинiмецькими колами Угорщини i Румунiї та доведення iнформацiї про визвольну боротьбу в Українi передовим частинам вiйськ захiдних алiянтiв. Пiсля того, як у липнi 1944 р. постала Українська Головна Визвольна Рада, її Генеральний секретарiят  доручив Лебедевi обов’язки Генерального секретаря зовнiшнiх справ УГВР, зокрема - завдання виїхати на Захiд i там старатися виєднувати моральну i полiтичну допомогу для визвольної боротьби українського народу на рiдних землях. На цьому посту Лебедь розгорнув доволi широку дiяльнiсть, насамперед у Европi, а вiд 1949 року -  в США, де вiн тривало поселився.

Фанатик революцiйної боротьби й активiст Микола Лебедь, був рiвночасно реалiстом у планах досягнення мети. Вiн усвiдомлював, що конкретно допомогти визвольнiй боротьбi в Українi i загалом вести українську полiтику можна тiльки за умови сприяння демократичних сил Заходу. Йшлося не тiльки про допомогу розбудовi зв’язкiв з батькiвщиною, але й про побудову в дiаспорi тривалих українських установ культурної i наукової працi на високому рiвнi за участю компетентних людей. Як я вже писав вище, Микола Лебедь iнiцiював або спiвпрацював при постаннi таких установ, як Українське товариство закордонних студiй у Мюнхенi, двотижневик «Сучасна Україна» з додатком «Українська лiтературна газета», журнал i видавництво «Сучаснiсть», а передусiм Дослiдне i видавниче об’єднання «Пролог» у Нью-Йорку, які Микола Лебедь очолював понад двадцять (!) рокiв.

Микола Лебедь (на світлині - з ліва) під час дискусій у Пролозі

            Продуктом працi тих установ є майже двiстi книжкових видань (не рахуючи перiодичних публiкацiй), якi вiдiграли  й досі вiдiграють важливу роль в життi дiаспори й України, знаходять визнання в широких колах української суспiльности. Тiльки колишнi комунiстичнi властi в Москвi i Києвi впродовж десятирiч поширювали наклепи, обвинувачували їх у «вислужництвi перед чужими iмперiалiстичними країнами». На диво, такi брехнi iнколи повторювали одиницi з-помiж українцiв.

             …Микола Лебедь був сильною iндивiдуальнiстю. Вiн мав чiткi погляди, але був вiдкритий також до думок iнших тодi, коли з ними не згоджувався. Вiн знав собi цiну, але був також свiдомий своїх слабкостей, а визнання цього є, мабуть, найбiльшою чеснотою  людини. В своєму мисленнi й життєвому наставленнi на початку своєї політичної діяльності вiн був більше революціонером, аніж демократом в сучасному розумінні цього слова. У своїхй раннiй молодостi вiн заперечив право стороннiх сил поневолювати його народ й послiдовно боровся проти них. Був справжнiм українським патрiотом. - Початки свiтогляду визначились у Миколи Лебедя, як видно, ще в ґiмназiйнi роки. Саме в цей перiод активiзувала свою дiяльнiсть  Українська Вiйськова Органiзацiя (УВО), яка пiсля 1924 року об’єдналася навколо полк. Євгена Коновальця, хоча формально УВО розпочала свою дiяльнiсть ще 1920 року iз з’їзду-наради представникiв Українських Сiчових Стрiльцiв та одиниць з iнших українських вiйськових формацiй, що вiдбулася того року в Празi. - Вiд середини 1920-х рокiв УВО перейшла на напiвлеґальне становище, а всi її члени пiдкорялися суворiй вiйськовiй дисциплiнi i беззастережно пiдпорядковувалися своїм зверхникам. Незважаючи на сутнiсть заяв, програмових та установчих документiв, УВО обрала шлях, який не виключав використання у своїй дiяльностi терористичних, пiдривних та диверсiйних методiв боротьби проти ворогiв українського народу.  У пресовому виданнi Української Вiйськової Органiзацiї «Сурма» вiд квiтня 1928 року зазначалось, що «УВО є органiзацiєю, для якої тiльки iнтерес української нацiї є й буде рiшальний у її дiяльности...  УВО не ставить терористичної дiяльности як виключного завдання... Вона є революцiйною органiзацiєю, якої основним завданням є пропаґувати думку загального революцiйного зриву українського народу з остаточною метою - створити власну нацiональну самостiйну i з’єдинену державу».

Микола Лебедь, - повоєнна світлина (надана Омеляном Антоновичем)

Автор цих рядків радше не згоджується з думкою проф.Івана Коропецького (*1921-†2012), який в одній із своїх статей зазначав, що «у цім найважливішім політичнім середовищі в Західній Україні в міжвоєнні роки – під час Другої світової війни, як вивиявилося згодом, знайшли місце представники лівих поглядів, такі, як Іван Мітринґа чи Борис Левицький, християнські демократи, як Богдан Кравців чи Володимир Янів, люди крайньо правих поглядів, як Ярослав Стецько чи Степан Ленкавський, а також професійні революціонери без чітко визначених ідеологічних переконань, як Микола Лебедь чи Роман Шухевич», оскільки обидва останніх були членами УВО, а відтак і ОУН, практично від початків розбудови клітин та поширення впливів ОУН в Краю.

            Як відомо, на початку 1920-х щойно створена крайова команда УВО охоплювала своїми впливами значну частину Захiдної України. Емiсари i команданти УВО проникають i на Надднiпрянщину. Експозитури УВО органiзувалися також i за кордоном - Чехословаччинi, Литвi. В Данциґу, що мав статус вiльного мiста, створюється в 1925 роцi старшинський вишкiл УВО. Масовою базою для УВО стала нацiонально свiдома i активна галицька молодь.

            «Щоб охарактеризувати настрої молодi в Захiднiй Українi у той час, коли до лав визвольного руху прилучалися Р.Шухевич, С.Бандера,… М.Лебедь та багато інших», - А.Кентiй цитує «кiлька рядкiв з листа середовища ЗУНРО вiд 26 листопада 1926 р. iз Схiдної Галичини до товариства Сiч ім.Б.Хмельницького у Нью-Йорку. «Щодо молодi середнiх шкiл по мiстах, - говориться в згаданому листi, - то вона прямо захоплена революцiйними iдеями, а є навiть такi запаленi голови, що хотiли б сейчас пiднiмати революцiю i маємо клопiт, щоб їх погамувати».  Природно, що iдеї УВО, iдеологiя органiзованого українського нацiоналiзму Дмитра Донцова знайшли у Миколi Лебедеві та його ровесниках вдячних читачів, учнів та послідовників, активiзували їхню громадську дiяльнiсть та справили чи не найпомiтнiший вплив на формування їхнього свiтогляду. Почалось масове нацiональне оздоровлення української молодi в Захiднiй Українi та залучення її пiд прапори українського нацiоналiзму.  -  У редаґованому Сцiборським, Кожевнiковим та Демчуком журналi «Державна нацiя», що виходив в Празi у 1926-1927 роках, Дм.Донцов писав, що треба, «щоб визвольний рух... так   морально   й iнтелєктуально в провiдниках його вирiс,  щоб активно мiг стимулювати найголовнiший процес, який вiдбувається в українських масах - вогнем нацiональної революцiї започатковане молекулярне перетворення колонiяльного  обєкта  в суверенний  субєкт,  державно-паралiзованої української людностi в   Нарід  Державний , себто в  Нацiю»  i далi, - «Переведення завдань державницьких тепер можливе лише в колах Державницької молодi, котрi б умiли виконати завдання, що випливають з їх великого обовязку».

Дарія Лебедь

            Дмитро Донцов своїм демонiчним словом полонив душi молодого поколiння Захiдної України, у їх числі Миколи Лебедя та його ровесникiв.

            В цей же час Євген Маланюк бив по свiдомостi молодих українцiв генiальним поетичним рядком,  як, наприклад,  у вiршi «Напередоднi»-

            «З глибинних глибин,

            З серця землi, що пульсує прискорено,

            Розливається в жилах залiзне напруження

            I - вибухом боротьби -

            По просторах неораних,

            По мiстах непорушних.

            Дуднитиме натовп мiльоном,

            I кожен крок - молотом

            З розгоном

            Дредноута.

            I знаю - буде!

            I вiрю - враз!...»

            Ґiмназист Микола Лебедь просто не мiг не знати цих рядкiв, бо ще на шкiльнiй лавi вiн стає активним пластуном, членом Юнацтва ОУН, а тодi - його виховником. В раннiй перiод життя Миколи Лебедя необхiдно зафiксувати його прагнення всю свою розумову працю ставити в залежнiсть вiд практики революцiйної справи та дiї.

            В двадцятi роки минулого століття з’являються на полiтичнiй аренi молодiжнi нацiоналiстичнi органiзацiї, якi схиляються до сповiдування теорiї i практики iнтегрального нацiоналiзму. Так, в мiстах Йозефовi та Лiберцi у  Чехословаччинi ще на початку 1921 р. в таборi iнтернованих воякiв i старшин Української Галицької Армiї постає Група Української нацiональної молодi (ГУНМ), центром якої вiд  1922 року стає Прага. Пiд впливом ГУНМ в серединi двадцятих  рокiв у Львовi постає Союз української нацiоналiстичної молодi, а також теж на захiдних землях України – Група української державницької молодi, яка невдовзi перейменовується на Групу Української Нацiоналiстичної Молодi. - Становлення поглядiв Миколи Лебедя проходило пiд впливом українських нацiоналiстичних органiзацiй та iдеологiї українського нацiоналiзму. В рiк, коли Лебедю  виповнилося 16 рокiв, редактор Мирон Коновалець вважав, що на теренi Захiдної України «перспективи працi не зовсiм безнадiйнi», бо якраз ґiмназисти були нацiонально усвiдомленим прошарком захiдноукраїнської молодi.

Мирослав Прокоп і Микола Лебедь (з ліва)

            В молодiжних осередках, старших класах шкiл та ґiмназiй активно обговорювалися «Листи до братiв-хлiборобiв» В’ячеслава Липинського, «Нацiоналiзм» Дмитра Донцова та найваживiшi подiї українського i мiжнародного полiтичного життя. З-помiж молодiжних активiстiв, вiрогiдно, був i Микола Лебедь. Тодішня молодь читала журнали «Метеор», «Смолоскипи», «Юнак», що тодi виходили в Галичинi, перший видавали саме гуртки гiмназистiв, другий - Союз УНМ, третiй - СУНМ. Деякий час журнал «Юнак» друкувався як орган пiдреферентури в органiзацiйнiй референтурi Крайової  Екзекутиви ОУН. - Вже 1929 року Провiд Українських Нацiоналiстiв призначив провiдником ОУН на ЗУЗ Зенона Пеленського, повноваження якого були пiдтвердженi у лютому 1930 року на першiй Конференцiї ОУН на Захiднiй Українi. Тодi ж було обрано i Крайову Екзекутиву ОУН (КЕ ОУН). В числi її членiв були С.Ленкавський, З.Коссак, Б.Кравцiв, Є.Врецьона, С.Охримович, референтом Юнацтва ОУН на ЗУЗ був Iван Ґабрусевич. В той час, як вже зазначалося, Микола Лебедь тодi очолював низову органiзацiйну клiтину - був керiвником Юнацтва ОУН в ґiмназiї. Через пiвроку Голова Проводу ОУН Євген Коновалець призначає нового керiвника Крайової Екзекутиви - крайового команданта УВО в Захiднiй Українi, колишнього командира Української Галицької Армiї Юлiяна Головiнського. Відтак, Микола Лебедь займає вже вищий щабель в iєрархiї ОУН - стає керiвником Юнацтва ОУН в Галичинi.

            Пiсля загибелi Юлiяна Головiнського вiд початку 1931 року Крайову Екзекутиву очолив колишнiй керiвник референтури Юнацтва ОУН на Захiднiй Українi Iван Ґабрусевич, а функцiї його заступника у 1932-33 роках став виконувати Степан Бандера, останнiй же в половинi 1933 року був призначений полк. Євгеном Коновальцем на становище Крайового Провiдника ОУН i Крайового Команданта УВО на ЗУЗ.

            Свою дiяльнiсть i змiст свого життя Микола Лебедь бачив мiж двома галузями – площиною конкретної революцiйної практики й абстрактної революцiйної теорiї - у так званiй серединнiй  частинi, яку можна назвати галуззю революцiйної практики й практичної теорiї. В силу нового свого становища в Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв вiн вже мав змогу певним чином впливати на тенденцiї розвитку українського нацiонально-визвольного руху. З далекої емiґрацiї цього не могли зробити навiть кращi представники Органiзацiї, так би мовити, «батьки-засновники»,  бо вони були волею долi вiдокремленi вiд умов i вимог визвольної боротьби на Рiдних Землях.  - Слід особливо наголосити, що стосунки мiж ПУНом i молодою ґенерацiєю нацiоналiстiв з Крайової Екзекутиви ОУН та з мiсцевих осередкiв Органiзацiї на Рiдних Землях вже в цей час почали ускладнюватися. Молодь, як найактивнiша частина українського суспiльства Галичини, бажала радикальних змiн у спiввiдношеннi полiтичних сил, прагнула до активної революцiйної боротьби, до актiв терору проти окупантiв, аби пришвидчити збройне повстання проти польської окупацiйної влади. Вже тодi зароджувалися паростки майбутнього розколу в ОУН.  - То був час вiдродження iдей й духу української нацiї.  Революцiйнiсть у справах та помислах била, як iз джерела. Захопленiсть нацiоналiстичними iдеями, активна участь у революцiйних подiях та акцiях спротиву проти окупанта були майже обов’язковими атрибутами в життi молодої генерацiї українцiв Захiдної України. Розбурханi УВО та ОУН хвилi української нацiональної стихiї не були «втихомирені» потужними полiтичними процесами проти нацiоналiстiв, не вклали в береги смирення український ревоюцiйний потенцiал. - Очевидно, що альфою i омеґою українського нацiонального iдеалу i духу була Нацiя.

Шлях до здобуття нацiональної Держави був тяжкий, кривавий i трагiчний.  Молоде поколiння втiлювало в життя тезу, кинуту в революцiйнi маси ще наприкiнцi двадцятих років минулого століття Дмитром Донцовим: «Не будемо зупинятись над формою i способом органiзацiї ... Це має бути полiтична органiзацiя, здiбна в сучасних обставинах вести i розвивати боротьбу та у вiдповiдний момент нанести рiшаючий удар ворогові».

            Виняткового статусу ОУН їй надавав напiвлеґальний  характер її дiяльностi та революцiйна природа її дiї та акцiй. Молодь ОУН з Краю вважала безпосередню революцiйну дiю  найбiльш нагальною i основною, а не розглядала її як  полiтичну перспективу, як бiльшiсть представникiв ПУНу, що знаходились на емiґрацiї.  Апоґеєм в дiяльностi Крайової Екзекутиви ОУН у міжвоєнні роки стало вбивство генерала Бронiслава Пєрацького, тодішнього мiнiстра внутрiшнiх справ Польщi. Пєрацький  для українства Галичини, що була пiд Польщею, - це один iз найзапеклiших ворогiв, вiн був провiдником полiтики пацифiкацiї (О.П. - букв. – умиротвореня, а як історичний термін – кривава акція польського уряду на українських землях), прагнув мiжнародної iзоляцiї українського нацiонально-визвольного руху та  провадив через свiй владний апарат жорстокi i гучнi репресiї проти нацiоналiстiв.

Лебедь Микола (Скиба, Ярополк)

            15 червня 1934 року член Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв Григорiй Мацейко вбив у Варшавi Бронiслава Пєрацького. Це було своєрiдною вiдплатою ОУН за погроми українцiв в Захiднiй Українi 1930 року – т.зв.«пацифікацію». До числа органiзаторiв атентату належав  Микола Лебедь та його майбутня дружина Дарiя Гнаткiвська, дочка священника із Косова. Мацейковi вдається втекти спочатку до Чехословаччини, а тодi до Арґентини, а Лебедь пробився до вiльного мiста Данциґ, а тодi до міжвоєнної Нiмеччини. Поляки вимагали його видачi. Деякi вiйськовi нiмецькi кола робили заходи, щоб цього не допустити. Нагадаймо, що це було зараз пiсля пiдписання вiдомого польсько-нiмецького договору про ненапад. Поляки наполягали на видачi i польський амбасадор в Берлiнi Лiпскi погрожував зiрванням договору. Розвивався поважний мiжнародний iнцидент мiж Берлiном i Варшавою. Всупереч вiйськовим колам партiя була за видачею. Вiд Ґерiнга справа пiшла до самого Гiтлера. Запало рiшення видати Миколу Лебедя. Ґестапо напакувало в рюкзак Миколи Лебедя нелеґальнi ОУН-iвськi видання i,  як мовиться,  «з парадою» передали його в руки польської полiцiї.

            Впродовж наступних двох рокiв - 1935-го та 1936-го – у Варшавi та Львовi вiдбулися гучнi процеси над учасниками цього атентату i членами Крайової Екзекутиви  ОУН на захiдноукраїнських землях. Засоби масової iнформацiї в увесь голос заговорили про Органiзацiю Українських Нацiоналiстiв, бо широкому загаловi про цю органiзацiю  бракувало достовiрних даних.  - Отож,  власне про Варшавський процес, тобто процес проти 12 членiв Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв, що вiдбувся в Варшавi з 18 листопада 1935 року по 13 сiчня 1936 року,- Степана Бандери, Миколи Лебедя, Дарiї Гнаткiвської, Ярослава Карпинця, Миколи  Климишина, Богдана Пiдгайного, Iвана Малюци, Якова Чорного, Євгена Качмарського, Романа Мигаля, Катерини Зарицької та Ярослава Рака.        Напередоднi цього гучного процесу у листопадi 1935 року абсольвенту Львiвської ґiмназiї Миколi Лебедю виповнилося двадцять п’ять, його майбутнiй дружинi Дарiї Гнаткiвськiй, теж абсольвентцi  ґiмназiї,- лише двадцять три роки.

            Крiм обвинувачення всім пiдсуднiм про приналежнiсть до Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв,  Миколi Лебедю закидалась пiдготовка ґрунту у Варшавi для виконання атентату, помiчницею Лебедевi була Дарiя Гнаткiвська. Я.Карпинець виготовив бомбу, яка мала вбити Пєрацького, йому допомагав М.Климишин, Б.Пiдгайний зконтактував Гриця Мацейка - вбивцю Пєрацького, дав Мацейковi револьвер та тримав контакт з Лебедем пiд час пiдготовки атентату. Iван Малюца, що на процесi дав свiдчення проти Лебедя та його спiльникiв, пересилав Лебедевi грошi пiд час перебування того в Варшавi й опiсля приготував для  Мацейка мiсце для переховування. Чорнiй, Качмарський, Мигаль, Зарицька та Рак допомагали Мацейковi втекти до iнших країн з Польщi пiсля виконання атентату.

Лебедь Микола

            Дiйсно, коли польська розвiдка натрапила на слiд Миколи Лебедя, який пiсля замаху переїзджав на кораблi з Данциґу до Свiнемюнде в Нiмеччинi з фальшивим паспортом, виданим нiмецьким консулом у Данциґу, з огляду на бiльшу вартiсть пакту про ненапад Рiббентропа-Бека у планi збереження добросусiдських вiдносин мiж Нiмеччиною i Польщею Лебедь пiсля нетривалого зволiкання був пiдступно виданий польським властям та ще й iз «компроматом» в  заплечнику.

            Як вже вище зазначалося,  вирок для Миколи Лебедя пiсля закiнчення Варшавського процесу був таким: кара смерти з вiдмiною, на пiдставi амністiї, на досмертне тюремне ув’язнення, Дарiя Гнаткiвська отримала 15 рокiв тюрми.

            На цей присуд Микола Лебедь вiдповiв окликом: «Хай живе Україна!», за що його головуючий на судi видалив iз зали судового засiдання.

Атентат у Варшавi спричинився до репресiй польської влади проти новiтнього українського нацiоналiстичного руху, вони дещо ослабили його ОУН кадрово та органiзацiйно, навпаки -   iдейно - категоричнi тенденцiї нацiоналiстичних низiв та керiвних органiв ОУН на рiдних землях тiльки посилились, і все ж  з призначенням в Край нового керiвника КЕ центр ваги у акцiях поступово почав змiщатися в iнший бiк, набираючи бiльш цивiлiзованих i системних форм опору окупантам.

Лебедь Микола з донькою Зоряною та дружиною Дарією

     Заарештованого Степана Бандеру в Крайовiй Екзекутивi ОУН заступив Лев Ребет, який не вiддавав перевагу бойовим акцiям над пропаґандистсько-полiтичними. На чолi Крайової Екзекутиви вiн пробув до лютого 1939 року, коли вимушений був залишити цей пост.

Саме завдяки ОУН і через неї, починаючи з 1930-их років до здобуття Україною незалежности, український народ виявив і виявляв себе незалежною, власнопідметною й суверенною силою та засвідчив перед усім світом свою непохитну волю до державного життя. Великою мірою без практичної дії Організації Українських Націоналістів не мали б продовження слабкі національно-державницькі мрії розкиданих по всьому світу українських фантастів, зроджених  із захоплення героїчною минувщиною українського народу. Ті мрійники часто ставили ідею української державності в гурті відірваних від сучасного політичного життя національно-історичних пам’яток і святинь. ОУН продовжувала мурувати підвалини перетворення української лише культурної нації в політичну.

Брошури видавництва Пролог, яке очолював Микола Лебедь

Довоєнний український націоналізм орієнтувався здебільшого не на ліберальні чи традиційні націоналістичні теорії, а на практику та теоретичні розважання т.зв. інтеґрального націоналізму із збередженням певних традицій українського національно-визвольного руху  та публіцистичних писань Миколи Міхновського та Дмитра Донцова. В міжвоєнний період мріям ліберальних націоналістів годі було здійснитися, практикою рухів в Італії та Німеччини було остаточно перекреслено тогочасні перспективи ліберального чи демократичного націоналізму. Українська національна революція в 1930-их роках була окреслена як тотальна і тим самим багато в чому перекликалася з тодішніми тотальними революціями інших народів. Однак, незалежно від її змісту та певного уподіблення до чужих зразків вона все ж відіграла свою історичну роль. Слід сказати, що у той час досить поширеними стали ідеологічні напрацювання і розважання Фрідріха Ніцше, Моріса Барреса та Шарля Морраса, які створили доктрину інтеґрального націоналізму, яку можна було звести до таких основних тверджень, як апофеоз національного егоїзму; уявлення про націю як організм в дослівному, а не тільки в метафоричному розумінні, в якій людина зв’язана з нацією так,  як клітина з організмом і поза цим організмом не мала жодного значення; предки та земля визначали індивідуальну людину, яка властиво не має думки і чину, а діє під впливом тих чинників, що вже її зформували для досягнення національних цілей; кожна нація потребує спільних ідей, символів та одного проводу, який має вимагати підпорядкування всіх, а звідси – ідея національної диктатури, як найбільш доцільної форми правління; національні цілі досягаються шляхом війни, тому пацифізм і націоналізм є шкідливими, а мілітаризм має сприяти перемозі сильнішого, більше здатного до життя над слашим; життя є в засаді ірраціональним, тому націоналісти мають відкинути логіку та інтелектуалізм, як речі безплідні і нетворчі, рушієм життя є емоції, і вони мають бути вихідною базою для націоналістів; ідеології та рухи, що підривають монолітність нації, тобто лібералізм та демократія мають бути поборювані безоглядно з усією рішучістю.

            Сталося так, що поняття держава, нація і демократія так тісно спряглися в одну цілість, що виникає безліч питань при виясненні верховної дефініції в  державотворчих процесах. ХХ-те століття було якраз тим періодом, в якому етнічно-національний чинник був справді визначальним. Але в той же самий час демократія поступово ставала складником, який найбільше спричинився до утвердження моноетенічних політичних організмів, політично вироблених націй і, зрештою – національних держав. Всупереч поверхневому твердженню, сутність націотворчих і демократичних процесів є надвичайно спільною, а самі процеси є разом якнайтісніше пов’язані. Тому говорити про націю і національну державу, абстраґуючись від демократії немає жодного сенсу. Демократія, щоб здійснити самоуправління народу, виключає саму можливість поневолення і правління одніє нації над іншою. Будь-яке чуже правління є повним запереченням демократії, тому демократія слід вважати за головну причину піднесення кожної поневоленої нації до верховного принципу легітимності національної держави.

            Якою була закордонна ОУН на початку 1930-их? Це була не досить чисельна конспіративна організація, яка включала у свою стратегію і тактику окремі елементи з революційно-визвольних рухів поневолених народів Европи та певні первні з московитської дореволюційної підпільної практики ХІХ-ХХ століття, як також запозичувала положення з европейських провідницьких рухів та монопартійних систем. ОУН і не тільки своєю назвою – «організація», а, головно, - засадничими елементами устрою та програми намагалася протиставитися класичним партійним зразкам. Офіційною ідеологією ОУН на першого десятиліття був так званий монопартійний націоналізм з його концепцією монолітної держави, зорганізованої на базі сильної виконавчої влади, перевазі національних елементів над соціально-економічними та інтересів солідарної нації над інтересами окремих класів, відтак, корпораційного, солідаристського устрою. Однак, ще була виразна державницька концепція творення власної національної держави. «Перед Богом і Нацією» відповідав «голова ПУН, як керманич і репрезентант визвольних змагань Української нації, є її Вождем». Однак, навіть у той час в ОУН не бракувало і демократичних тенденцій, які мали своїх речників, навіть серед членів першого складу Проводу Українських Націоналістів.

Лебедь Микола (в центрі світлини),  його дружина Дарія (другий ряд, перша з права)та  співробітники з родинами, Ніна Ільницька (перший ряд, перша з права)

Зразки, що на них орієнтувалася довоєнна ОУН були не тільки італійські чи німецькі, але й польські. Бажання вчитися з прикладу успішного супротивника – природна річ. Юзеф Пілсудський, головний будівничий польської самостійності, почав свою політичну кар’єру як терорист. Всередині Польської соціалістичної партії він очолював окрему грукпу з терористичними завданнями, т.зв. «Бойову організацію». Після того, як він у 1926 році став квазідиктатором Польщі, країна була насичена літературою, що прославляла його ранні подвиги. Ці писання були і в середовищі українських націоналістів, коли Західна Україна була окупована Польщею. Незважаючи на відверті антипольські настрої у зв’язку з окупаційними акціями проти українства, польська практика залишила свою печать при формуванні засад українського націоналістичного руху, що тільки почав організаційно оформлюватися. До цього додалися писання й власне українських політичних публіцистів, які стали згодом визначальними.

Поразка перших визвольних змагань і розчленування української території між кількома окупантами сприяли іншому тоталітарному елементові, який Анатоль Камінський означив як «спрямування політичної візії». Це спрямування візії в тоталітарних руках є завжди однобічне – в тому сенсі, що воно цілковито концентрується на структурі майбутнього, при цілковитій неґації минулого. До чого, ця структура майбутнього є дійсно «структурою», складаючися з певних, цілком незалежно від будь-чого сконцентрованих понять і розумінь, які вбираються у форму доґм і доктрин. Вони виходять не з дійсности чи традиції, а самі з себе, і це ніщо інше, як започаткування історії від себе. Тоталітарний традиціоналізм – це по суті речі глум над традиціями або в найліпшому разі допасування його до форм і вимог «структури майбутнього». Тоталітаризм може або заперечувати, або просто нищити минуле – для того, щоб на руїні старого побудувати свій власний новий лад.

Гончий лист нацистів за урядуючим провідником ОУН(р) Миколою Лебедем від 04.10.1941 р.

Близький співробітник Миколи Лебедя у повоєнні роки на еміґрації, Анатоль Камінський, зокрема, стверджував, що «український націоналізм «заперечував» теж перші визвольні змагання, як період державної недолугости і політичної невироблености. З них він брав лише Крути, Базар і одиниць – речників військового (передусім) і політичного провідницького еляну, тобто те, що було йому в дану хвилину потрібне для узмістовлення певних постулятів «структури майбутнього», яка, всупереч дійсности, «мусіла» шукати опертя у волюнтаризмі, містицизмі жертв і десятку інших «-ізмів». Одним же із речників того націоналізму тоталітарного зразка був Дмитро Донцов (*1883-†1973). - До речі, довголітній член ПУНу, колишній старшина українського січового стрілецтва, студентський діяч доби Українського Таємного Університету, один з небагатьох ідеологів ОУН Юліян Вассиян (*1894-†1953) у своїй статті «До головних засад націоналізму» наголошував, що «…націоналізм – демократичний. Нація живе соціяльно – це один суспільний акт – і, як довго вона жива, так довго соціяльна справа є самозрозумілою автоматичною її фнкцією. - Націоналізм не знає диктатури, окремого інтересу, що встановлює режим частини над цілістю, насилуючи різнородну дійсність у межі оджної площі чи  просто її виключаючи. Зате вважає цілокупність взаємно доповнених інтересів природною базою засобів, що вдержує націю як живу збірну одиницю в усіх формах її буття. Він демократичний тому, що здійснює повністю верховну засаду суспільного порядку, засаду чину,  і жадає особистої творчости та самодіяльности, як чеснот від кожної одиниці. Не ставить вимоги їх рівномірного здійснення (було б це недемократично, несправедливо, неможливо), але тільки те, що згадана засада зобов’язує всіх, однак в міру їх індивідуальних здібностей та соціяльного стану. У цьому відношенні є всі частини нації рівновартні засадничо, хоч не фактично... - Ні політична партія, ні суспільна кляса, ні стан, не відповідні як становище, з якого можна було обняти, зрозуміти і кермувати життям нації, бо всі вони однобічні тим, що є власне тими означеними своєрідними чинниками. Тому ні одна з тих форм не підходить для цілей націоналізму, що стається тим, чим він є, власне шляхом поборення в собі духа партійности, клясовости, становости. Головним предметом його прямування є зісуцільнюваня різного при помочі доповнення й синтези, а не спрощування його шляхом виключення й негації. З огляду на це можна б назвати його інтегральним націоналізмом. Слід ще раз підкреслити, що його метою є найвищі синтетичні досягнення при найменшій затраті форм різнородности життя та при найменшому обмеженні індивідуальної свободи... -   Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої будь-яким іредентам, готової всіх і вся принести в жертву культові своєї твореної держави. - Український націоналізм є, навпаки, націоналізмом нації бездержавної, що тільки живе іредентизмом, і готовий принести всіх і вся в жертву культу тих держав, що не дають йому жити….». - Отже, перше, - нація є явищем соціальним, це - не партія, не клас, а синтеза; друге, - український націоналізм – явище по своїй природі – демократичне; третє, - заперечення фашизму як ідеології і практики. Четверте, - ідеологія і програма має бути для народу, а не народ для ідеології і програми, сама програма не самоціль, а засіб. П’яте, мають бути лише загальні засади, а не розроблені рецепти, однак не імпровізація, але скоріше політичні орієнтири та перспективи, аніж непорушні догми. Ось деякі штрихи до демократичних тенденцій у працях окремих речників раннього етапу українського націоналізму за кордоном.

Микола Лебедь

            Стосуючись першого, довоєнного етапу діяльності Організації Українських Націоналістів,провідник Крайової Екзекутиви ОУН у Західній Україні (1934-38) Лев Ребет (*1912-†1957) писав у своїй книзі «Світла і тіні ОУН»(1964) таке: «...від самого початку, попри національно-державницьку настанову, не деталізована соціяльна, культурна, економічна і т.д. програма, а саме стратегія і тактика підпільної боротьби за державність були для ОУН найсуттєвіші. Характеристично, що з постанов І-го Конґресу ОУН вивчалися тільки загальні, вступні визначення, а не дальші, докладніші, - оскільки найважливішим для націоналістів було не питання політики в уже існуючій державі, а питання боротьби за здобуття власної держави на всіх українських землях і за її самостійність. - Таким чином, відразу за основними принципами ОУН (державність і незалежність) в ієрархії начальних проблем стояло питання визвольної концепції як такої. Основою стратегії цієї концепції стала теза орієнтації на власні сили, а основою її тактики – засада безкомпромісовости».

            Всупереч поглядам старших діячів погляди нового покоління новітніх лідерів ОУН з Краю (коло яких почало чітко окреслюватися  вже на початку 1930-их років, і до яких безперечно належали поряд з Миколою Лебедем (*1910-†1998), Степаном Бандерою (*1909-†1959), Романом Шухевичем (*1907-†1950) також і майбутні діячі демократичного крила в націоналістичному русі  - Богдан Кордюк (*1908-†1988), керівник першої Крайової Екзекутиви ОУН, Богдан Підгайний (*1906-†1980), бойовий референт КЕ ОУН, засуджений на процесі у справі атентату на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького у Варшаві у 1935 році на досмертну в’язницю і на процесі Крайової Екзекутиви ОУН у Львові в 1936 році році – на 15 років ув’язнення, і нарешті  Лев Ребет – наступник Богдана Кордюка і Степана Бандери  на посту провідника КЕ ОУН, - засновувались на тезі, що ніяке серйозне скріплення громадської організованості чи господарського стану відразу неможливе, бо існування українських організацій залежить від дозволу ворожої державної адміністрації і нею контролюються, вістря масової революційної дії краєвого підпілля мало бути спрямоване безпосередньо проти ворога.  Не відкидаючи значення бойових дій проти окупанта окремі представники авангарду нового покоління ОУН з Краю, яке історики вже тепер вважають «пробоєвим», невиразно почали виявлятися тенденції у площині конструктивного відношення та контактів з діячами і установами легального життя, активізації робітничого руху на західних землях України, хоча було ще далеко до впровадження поряд з революційними, еволюційних засад у розбудові націоналістичних сил у межах ворожих законів і вичікування сприятливих для активної дії часів.

Лебедь Микола (робота Якова Гніздовського)

            Часто дослідники ніби замовчують той період  історії ОУН, коли протягом трьох років та кількох місяців, починаючи з  частини 1934 року до кінця 1938 року, тривало головування у Крайовій Екзекутиві ОУН на ЗУЗ із осідком у Львові Лева Ребета, одного із ідеологів демократичного націоналізму. Тут треба сказати, що незалежно від тяжких наслідків розбиття провідних кадрів, масових арештів націоналістичного активу на Рідних Землях та поширення великого числа компромітуючих матеріалів на членів і ядро ОУН, до повальної кризи уього руху  все ж не дійшло – більшість націоналістів в Краю не зневірилися, не злякалася і не дезактивізувалася, хоча час  і події дуже загострили проблеми щодо ефективності окремих методів підпільної боротьби Організації. - Виховниця Юнацтва ОУН, член КЕ ОУН (1934-1938), майбутня дружина Лева Ребета - Дарія Ребет (з дому – Цісик) (*1913-†1992), зазначала, що  «перестановка з екстенсивних, зовнішньо ефектових акцій на переоцінку настанов і прийомів, на внутрішню перевірку сил і, передусім, на відбулову стійких, випробуваних і загартованих кадрів; на підмурування сили організації грунтовною виховно-вишкільною роботою, що впоювала б свідомість труднощів і витривалість на довшу мету; далі, на застосування різних засобів для того, щоб легкодушно не віддавати людей на знищення, - усе те не зовсім збігалося з напрямом розбурханої в попередньому етапі патріотичної стихії; воно видавалося щонайменше «не досить революційним», якщо не зовсім «опортуністичним». Люди, що залишилися поза мурами тюрем, уважали подекуди на вимогу своєї революційної чести дати доказ, що вони не гірші за своїх товаришів – «тюремних героїв», чи передусім, продемонструвати, що ОУН все таки й далі існує. З політичного становища, з огляду на народні маси, які симпатизували націоналістичному рухові, - це останнє прагнення, очевидно, не було без значення. І тому в цьому напрямі й були деякі відхилення у «холодному» плянуванні нового голови КЕ ОУН. Одначе в принципі, головно на початках реорганізації, коли кожня нагода для ширших арештів могла спричинити дальшу ліквідацію решток розконспірованого членства ОУН, - гучні демонстративно-маніфестаційні акції були відсунені на дальший плян. Якийсь час, доки не виявилося, що і в глибшій організаційно-виховній та вишкільній роботі, у ґрунтовній підготові і раціональній мобілізації сил також може бути революційно-політичний зміст; доки люди не вжилися в новий стиль роботи – нова постановка сприймалася часом важкувато». - Переміни в організаційно-політичних способах дії часто не сприймали до уваги деякими з радикально налаштованих членів, які знову поверталися до гучних терористичних та експропріаційних акцій, до пропаганди принципів «перманентної революції», до доктринерських дискусій про «доґму і стратегію революції», врешті, - до революційної самоаґітації. - Розбіжності в підходах до вирішення назрілих проблем в ОУН та зовні «непопулярні» позиції Лева Ребета не створювали нових можливостей для тіснішої співпраці та унеможливлювали конструктивну дискусію для узгіднення політично-організаційної платформи. Зріло протистояння поглядів.- Серед успіхів, невдач та помилок на принагідні ситуації чи спонтанні реакції – тільки ґрунтовно й перспективно заложені фундаменти історичної відповідальності вирішували характер і розміри визвольної боротьби в другій половині 1930-их років. У ході цієї боротьби еволюціонувала й українська політична думка, бо якраз боротьба була базою для її генези та інтенсифікації у демократичному напрямку.

            Між іншим, навіть у той складний час в клітинах ОУН, переважно на Західній Україні, на думку проф.Анатоля Камінського,  не бракувало справді «демократичних течій, які мали своїх речників чи то у провідних людях типу Олександра Охримовича, чи в деяких авторах «Студентського вісника» у Львові (1937 р. його редаґував Василь Рудко, а опісля -  Мирослав Прокоп, разом з О.Охримовичем, М.Палідовичем, М.Стиранкою, О.Лоґушем і Т.Семчишином)». Від себе додам, що були перші спроби по-новому подивитись, якщо не засудити, проґресуючі явища волюнтаризму, винятковості, елітарності на українському ґрунті, тихо заперечити гнівну ритуалістику та фразеологію, однак, ті спроби стали згодом надійним підгрунтям для глибшого осимслення тих чи інших світоглядових і програмових начал українського націоналістичного руху взагалі і ОУН, зокрема. Деяка співзвучність панівних тоді течій української націоналістичної ідеології, яка в більшості своїй орієтувалась на писання Дмитра Донцова, з авторитарно-елітарними рухами на кшталт доктрин італійського фашизму чи німецького націоналізму все ж  не дає підстав для однозначного висновку про  автентичність цих ідеологій, але з впевненістю можна твердити про тотожні елементи в організаційній площині, намаганні радикальних політичних і соціальних змін, відкиненні «розкладових ідей демократії, пропаґанді вождівського принципу та апофеозу «сильної людини» і «ініціативної меншості», що тільки посилися пізніше, з початком Другої світової війни. Але сліпого копіювання в довоєнній ОУН ідеологій тоталітарних зразків, безперечно, не було. Ми можемо говорити про схожість ідейних засад цієї ОУН з писаннями Шарля Морра чи Гаетано Моска, Жоржа Сореля чи Вільфредо Парето, які так чи інакше пропагували елітаризм і говорили про важливість насильства. Велике зацікавлення авторитарними рухами та ідеологічними засадами, що їх зформували, були продиктовані бажанням ідеологів українського націоналізму показати найближчі й найефективніші шляхи досягнення самостійної української держави – «методи захоплення державного апарату і його скріплення», коли, на їх думку,  демократія виявляється «занадто демократичною і замало революційною». Свого часу італійський політичний мислитель Гаетано Моска саркастично зауважив, що демократичні інституції «можуть бути в стані витривати ще деякийсь час, якщо наша уявна демократія не піддасться фатально своїй логіці, її найгіршому ворогові». До цього можна лише додати, що кожна політична організація, у тому числі й ОУН, мала тоді свою власну логіку і власну рацію для дій, тому пояснити деякі процеси в цій Організації є справою занадто важкою. Можливо, радикальні елементи в ОУН, які у своїй більшості не були орієнтовані в тонкощах ідеологічної матерії, були занадто захоплені зовнішньою силою авторитарних рухів, їх монолітністю та організаційною потужністю, тим, чого, власне, бракувало розбитій в першій половині 1930-их років арештами, терором та інспіраціями польських займанців Організації. Відтак, очевидно, що стосуючись довоєнного періоду функціонування ОУН, в ідеологічній площині ми можемо говорити лише про окремі демократичні течії, тенденції, паростки чи вияви. Зрештою, таки у період до початку Другої світової війни практична філософія ОУН, точніше - її Крайової Екзекутиви і членства, у той чи інший спосіб почала виходити за рамки виключно примату дії, з боку крайових провідників з’явились елементи раціоналізування і розпочались, на перший погляд ніби й непомітні, пошуки інших позицій для розширення соціальної бази і залучення нових верств до визвольної боротьби. Щораз більше, особливо після трагічної загибелі внаслідок большевицького теракту полк. Євгена Коновальця, почали наростати противенства між краєм і еміграцією, у своїй більшості - по лінії ПУН-Крайова Екзекутива ОУН. Власне, існувала не одна, а дві Організації – одна на еміґрації, - інша - в Краю. Цьому сприяло нагромадження негативних внутрішньо-організаційних і зовнішньо-політичних ударів, випадкових обставин і спланованих зовні ударів.

Збірка вибраних праць Миколи Лебедя (упорядник - О.Панченко)

            І все у більшості теоретичних розважань довоєнних українських націоналістичних ідеологів революція не була тільки формою боротьби, а насамперед інструментом для здобуття держави. Вона була чимось куди більшим, бо вона визначала, якою майбутня українська держава мала бути – політично, економічно і світоглядово. Це, між іншим, була категорія дуже подібна до «перманентної революції», яка, до речі, не могла відбуватись від акту революційного насилля в перошій стадії свого здійснення. Така революція мала відбуватись і продовжуватись згідно з рецептами провідних ідеологів та практиків обох фракцій і на підставі положень, зафіксованих в одній програмі тоді вже фактично не єдиної  ОУН. - Міжвоєнні роки показали серйозні слабкості деяких типів західноєвропейської демократії, в протиставленні до яких тоталітарні режими націонал-соціалістичної Німеччини та фашистської Італії могли  вражати уяву націоналістичного активу українців своєю зовнішньою ефективністю. Незважаючи на окремі демократичні тенденції, українська політична думка від вересня 1939 року взагалі, і ідеологічно-програмова матерія обох відламів ОУН, зокрема, були орієнтовані на зовнішні сили, на чолі яких стояла гітлерівська Німеччина, відтак, на антидемократичний німецький взірець. Німецькі впливи були сильними ще й тому, що старше й середнє покоління Галичини і Буковини виростало в умовах австро-угорської монархії, тому для них Німеччина була ближчою в духовному і культурному плані. У це середовище українське населення центральних та східних теренів підштовхували репресії совєцького режиму та штучний Голод 1932-33 років, що придушували усі можливості розвитку політичної думки і дії в умовах СССР, який у вересні 1939 року окупував ще й значну частину західних етнічних українських територій. Для основної більшості української підсовєцької молоді, яка не була змобілізована  на початку війни на території України, найважливішою рисою поведінки був пасивний спротив по відношенню до обох окупантів. 

            Українська політична думка в ОУН найкраще може бути проілюстрована  в двох неоднакових площинах – в аспекті ставлення ОУН(б) до німецьких та большевицьких окупантів, а також – в царині внутрішньо-організаційних та ідейно-програмових змін всередині цієї ОУН. Ідучи послідовно за  показниками здійснювання основних приниципів визвольної політики, треба вказати ще на один комплекс, який виділяється після Другого Великого Збору ОУН у Кракові. - «Це у програмовому пляні перехідний поріг до недвозначно дійового становища у новій окупації. В неясності перспектив німецької політики щодо України, в політичних постановах краківського Збору принято рішення, яким передбачається продовжування власними силами революційної боротьби за визволення українського народу «без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Европи». У такому пляні проголошення Українського тимчасового правління у Львові (30.6.1941) і розбудова власної адміністрації на німцями  окупованих теренах – це було тільки здійснювання рішень, діяти суверенно на своїй землі. В такі ж завдання автоматично були включені широко розпросторені Похідні групи ОУН на осередніх, східніх та південно-східніх областях України», - зазначала Дарія Ребет. Другий Збір ВЗ ОУН пішов по лінії прямої готовності до революційної дії ОУН(б) в Краю. - Прямим наслідком постанов цього Збору є опрацювання і доведення до членства ОУН у травні 1941 року Інструкції Проводу ОУН «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», де в розділі загальних напрямних, зокрема, наголошувалося, що «1.Війну між Москвою та іншими державами, зокрема, коли вона буде вестися на українській землі, ОУН використає як нагоду для повного розгортання визвольної революційної боротьби за Самостійну Соборну Українську Державу, піднімаючи загальний зрив українського народу та ініціюючи такий зрив серед поневолених Москвою народів. 2.Війна між Москвою та іншими державами, це для нас тільки вигідна ситуація для збройного зриву проти Москви та для відбудови Української Держави власними силами українського народу. ОУН безоглядно відкидає усі опортуністичні тенденції, однаково ті, що планують накинути українському народові роль пасивного спостерігача подій, що йтимуть на його землі, як теж усі прагнення дрібного міщанина, спрямовані нате, щоб дістати готову державу віж чужинців. Така постава не гідна великого народу. Тільки власна збройна боротьба запевнить українському народові роль творця власної долі, дасть право говорити з іншими вільними народами, як суверен, рівний з рівними». Між іншими, у цій інструкції йшлося також і про те, щоб «зорганізувати повстання широких мас та опанувати їх, підпорядкувавши одному центрові відрухові виступи (мас і червоноармійців)... Помогти Проводові перебрати й організувати владу (адміністрацію й інші ділянки національного життя) на місцях…».

Книга А.Камінського про Пролог

Все почало змінюватися, власне, з приходом Похідних груп ОУН(б) на територію України при зустрічах її членів із підсовєцькою дійсністю та виявленням колоніальних намірів Німеччини (Третього Райху)  щодо України. І згодом, під час порівняльного аналізу засадничих принципів наступних трьох конференцій ОУН(б)-ОУН-СД, які відбувалися під керівництвом діючого Провідника цієї ОУН Миколи Лебедя, а ще більше - постанов Третього Надзвичайного Збору ОУН (1943 р.) з гаслами згаданих правильників ОУН(б), буде добре видно, який (без перебільшення)  революційний стрибок у напрямку демократизації та гуманізму здійснила ОУН(б)-ОУН-СД-ОУН на Українських Землях  часі Другої світової війни на території України і як ці зміни збереглися з настроях, думках та діях Миколи Лебедя, Дарії Ребет, о.Івана Гриньоха, Мирослава Прокопа та більшої частини діючих крайових керівників українського Руху Опору, що  у той чи інший спосіб пізніше підтримували, ровивали та пропагували спочатку демократичні тенденції, а згодом і демократичний напрям у націоналістичному русі. - Відомо, що керівники обох відламів ОУН утримували в передвоєнний на території України період контакти з німцями. Але, якщо йдеться про ОУН(б), то для неї такий період по суті справи закінчився 30 червня 1941 року, коли у Львові було проголошено відновлення самостьійної України. Незважаючи на присутність представників німецької влади при проголошенні навіть  такого недосконалого за формою і змістом Акту 30 червня 1941 року у львівському Будинку «Просвіти», вищі німецькі органи влади були заскочені оперативністю українців з ОУН(б) поставити їх перед доконаним фактом проголошення «української республіки», хоча таке проголошення й сталося від імені однієї політичної організації ОУН(б), але ж сталося «волею українського народу». А це вже була документація державницьких прагнень українців перед обличчя німецької окупації України.

            Між іншим, якраз Лев Ребет, один із пізніших ідеологів демократичного націоналізму, після арешту за відмову німцям відкликати Акт Голови УДП Ярослава Стецька  перебрав на себе обов’язки голови  українського уряду. А коли виявилось, що деякі члени правління можуть не витримати натиску німців звільнив т.зв. «фахових» членів уряду, ще перед своїм арештом 15 вересня 1941 року. В такий спосіб від узабезпечив сам Акт відновлення держави перед можливою компроментацією. Це зайвий раз підкреслює риси Ребета, особи, що через кілька років очолить рух демократичних змін в ЗЧ ОУН, а кількома роками по тому – ОУНз, - як прагматичного і виваженого політика. В червні-липні 1941 року у Львові, в часі проголошення Акту 30 червня та діялдьності УДП, у мережі ОУН(б) яка діяла в першому періоді частково леґально, у львівському приміщенні на відповідальній внутрішньо-організаційній ділянці працював і Богдан Кордюк. В Українському Державному Правлінні був задіяний також і Роман Ільницький, який був арештований 12 липня 1941 року у Львові разом з прем’єром УДП Ярославом Стецьком німецькою політичною поліцією. - Під час німецької окупації України, відразу після розв’язання УДП, українські активісти ще намагалися якийсь час впливати на німецьку владу і німецьку політику щодо України засобами петицій та протестів. Після заборони уряду Ярослава Стецька у Львові було створено спочатку т.зв. Раду Сеньйорів у складі кільканадцяти осіб, яка перетворилася в Українську Національну Раду на чолі Костем Левицьким, патронат над нею пізніше перебрав Митрополит Андрей Шептицький.  З ініціативи ОУН(м) у Києві було  створено Українську Національну Раду на чолі з проф.Миколою Величківським. Однак ці заходи обох відламів ОУН були приречені. «Без сумніву, що попри все інше, у них (О.П. – обох відламів ОУН) були різниці і щодо розуміння активної боротьби з ворогом за всяких умов, стосування такої або іншої тактики до німців, різниця між зв’язками з військовими чинниками у випадку ОУН Степана Бандери та іншими чинниками у випадку ОУНм, були й деякі інші непорозуміння, але ввсі вони разом за інших обставин не повинні були вийти поза творення розподілів у формі двох, чи навіть більше крил, фракцій, чи чогось подібного тієї самї Організації, або руху», - писав Анатоль Камінський.

Подружжя Лебедів - Микола й Дарія

В цей же час ОУН(б), очолювана Миколою Лебедем, у постановах своєї першої конференції, що відбулася наприкінці вересня 1941 року, визначає, між іншим, такі завдання:

«...г.Освідомлюючо-роз’яснювальна акція проти масових вивозів на роботу до Німеччини, а дальшому організація пасивного спротиву (втеча під час т.зв. лапанок);...

д.Акція проти надмірного стягання континтегтів і пропаганда за вмілим захованням майна;

            е.Пропагандивно-роз’яснювальна підготова до активної боротьби з німецьким окупантом, розкриття німецьких плянів поневолення і колонізації України...».

            Коли ці постанови роблять наголос передусім на підготовці до боротьби, що було зрозуміле перед обличчям виснаження народних мас більшовицьким поневоленням і їхньою, а також і самої ОУН(б), непідготовленістю до прямих протинімецьких актів, постанови наступних, Другої та Третьої конференцій ОУН(б)-ОУН-СД, які були проведені Миколою Лебедем та його соратниками у квітні 1942 та лютому 1943 року, спрямовані вже на боротьбу проти німецьких та большевицьких окупантів, як також накреслюють власну зовнішньополітичну концепцію. Тут, в цих постановах, до речі, вживається демократичний постулат, який вперше був вживаний в українському політичному словнику ще в Маніфесті ОУН(б) у грудні 1940 року, що «ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів і свободу людини», а у тексті згаданих постанов це звучало доволі новелістично: «Московсько-більшовицькій концепції інтернаціоналу й німецькій концепції т.зв. «Нової Европи», ми протиставляємо міжнародну концепцію справедливої національно-господарської перебудови Европи на засаді вільних національних держав під гаслом “свобода народам і людині».

            Як і хто ж започаткував перехід бандерівського відламу ОУН, який з початку 1943 року став називатися Організація Українських Націоналістів Самостійників-Державників, в напрямі програмової революції, посилення в ній демократичних тенденцій? Під впливом яких основних факторів відбувався такий процес?

Перше. Стало ясно, що німецький нацизм став новим окупантом України і Організація опинилася в стані боротьби на два фронти, з обома тоталітаризмами. Друге. Членам Похідних груп ОУН стало ясно після зустрічі з українським населенням Наддніпрянщини та південних й східних теренів, що самої націоналістичної фразеології ти ритуалістики про дух нації і ґасла «За Українську самостійну соборну державу» підсовєцькій українській людині не вистачає. Треба було точно сказати, знекровленому большевицьким муштруваннями, репресіями, голодом та економічними експериментами населення, який має бути політичний, соціально-економічний устрій майбутньої української держави, які будуть форми власності, у тому числі і, зокрема, на землю, та як будуть забезпечуватися громадянські та політичні права і свободи громадянина. Третє. В розпалі боротьби на два фронти на політичну арену виходять такі діячі ОУН(б)-ОУН-СД, як Василь Охримович, Мирослав Прокоп, Ярослав Старух, Ростислав Волошин, Омелян Лоґуш, Дарія Ребет, Йосип Позичанюк, Кравчук Роман, Маївський Дмитро, які поряд з Миколою Лебедем, Миколою Арсеничем, Зиновієм Матлою та крайовими провідниками ОУН з різних українських теренів Степаняком Михайлом, Клячківським Дмитром, Куком Василем та Саком Пантелеймоном, створили протягом короткого часу нову атмосферу в середовищі революційної ОУН. Більшість із перечислених вище провідників загинуло в часі війни у боротьбі з окупантами, а ті що залишилися живими стали на еміграції прихильниками демократичних змін в Закордонних Частинах ОУН у повоєнний час, а згодом і членами або симпатиками ОУН за кордоном. До числа таких соратників Миколи Лебедя слід віднести Дарію Ребет, Мирослава Прокопа, Зиновія Марцюка, Івана Бутковського, Зиновія Матлу, Омеляна Лоґуша, Василя Охримовича (до його загибелі в застінках МҐБ у Києві в 1954 році), о.Івана Гриньоха та ін. Завдяки праці цих українських достойників прийшло осмислення критичного стану в ідеологічно-програмовій, а згодом і устроєвій ділянці Організації.  Поступово це привело до конкретного програмового формулювання характеру державного будівництва, як альтернативи ворожих українському народові систем; визначення актуальних засад і пложень, які відпровідали соціально-економічним інтересам різних верств населення, у тому числі й інших народів.

Підпільна публіцистика ОУН в 1942-1943р.р. мала спочатку риси різкої критики обох тоталітаризмів, їх терористично-експлуататорської і народовбивчої політики, згодом дійшло й до розпрацювання питань практично-прагматичного, організаційно-устроєвого плану, у тому числі з надмірною (як для програмових документів) деталізацією власних позитивних постулатів і альтенатив на фоні певного неодоцінювання аналітично-філософських проблем українського національно-визвольного руху взагалі і ОУН(б)-ОУН-СД, зокрема. Процес перестановки всередині цього відламу ОУН з монопартійних на більш демократичні позиції так чи інакше мав привести до персональних змін у керівництві Організацією. Конфлікт поглядів всередині ядра провідного активу ОУН-СД загрожував, але все ж не привів, до системної кризи вглибину і вширину мережі Організації, хоча іновації та устроєві зміни, провідницькі впливи цьому тільки сприяли і до кризи підштовхували, зважаючи на важливі персональні чинники.  Вже у 1942 році від ОУН(б) через ідеологічно-програмові розходження відійшла група під проводом Івана Мітринґи, в 1930-их роках - керівника окремого ресорту КЕ ОУН на Наддніпрянщину, (псевдо – «Сергій Орелюк»), який ще в 1940 році у своїй праці «Наш шлях боротьби» висував відмінні до офіційної позиції Революційного Проводу ОУН погляди на соціальну базу, стратегію і тактику визвольної боротьби, будучи речником значною мірою завуальованих протинімецьких настроїв.

Близький співробітник Миколи Лебедя, член програмової комісії Другого (краківського) ВЗ ОУН, тоді – редактор ОУН-івської пресової служби Мирослав Прокоп, пізніший член Президії УГВР(від 1944) та Голова ЗП  (1983-1987) та Середовища УГВР (1987-1995), згадував, що ще в умовах підготовки Збору ця комісія «була під сильним впливом Івана Мітринґи, мені добре знайомого з часів, коли я редаґував «Студентський вістник» у Львові», Мітринґа був тоді добре відомий «зі своїх тенденцій «вліво», точніше, тоді також своєрідної демократизації руху, що пізніше, під час війни мало також вплив на формування думки в підготовці Третього НВЗ ОУН у 1943 році, дарма, що Мітринґа опинився поза рамками ОУН. Правда, на Зборі у квітні 1940 року перемогла лінія Бандери, точніше, - Ленкавського, Стецька, отже – «вправо». Зрештою, головна увага членів ОУН була тоді зосереджена на організаційних питаннях, точніше на боротьбі з ОУН Мельника...». - 13 травня 1943 року дійшло вже до зміни тодішнього Урядуючого провідника ОУН Миколи Лебедя новим тричленним колегіальним керівництвом у формі Бюро Проводу ОУН на Українських Землях у складі Роман Шухевич, Зиновій Матла (до липня 1943 року), а після цього - Ростислав Волошин, та Дмитро Маївський. На думку Анатоля Камінського, «якщо б ідейно-програмні елементи мали вирішувати про розвиток тих, або інших конфліктів, то їх би не вдалося оминути в умовах таких кардинальних ідеологічних змін, які відбулися в ті часи в україні. Але, на щастя, нічого подібного не сталося. Хоч дехто припускає, що при відсутності належного організаційного аранжування і забезпечення, зміна на чолі проводу могла привести до певних аплікацій, але й  тоді вони були б наслідком не якихось ідейно-програмних розходжень, а звичайного, силового змагання за позиції, особистих образ і претенсій тощо,  чи в найліпшому разі непогоджень у деяких питаннях тактично-організаційної натури».

            Якраз в цей час почав формуватися ідейно-політичний світогляд значного числа молодих  активістів, схильних і здатних згодом сприйняти та поділити демократичні погляди, також зміни в ОУН-СД в часі 1942-1943 років. Це були здебільшого учні українських гімназій та високих шкіл, де неабиякі впливи мали клітини Юнацтва ОУН(б)-ОУН-СД. До демократично налаштованих  представників націоналістисної молоді на початку війни слід віднести Осипа Дяківа (Горнового) (*1921-†1950), Петра Федуна (Полтаву) (*1919-†1951), у перші воєнні роки - студентів Львівського університету, а також молодших за віком ґімназистів Василя Маркуся (*1922-†2012) та Анатоля Камінського (*1925-†2019). - Нові політичні, соціальні і культурні процеси в окупованій німцями  Україні з початком війни на її території взагалі ж позитивно вплинули на розвиток української політичної думки, світогляд більшої частини членів обох відламів ОУН та на розвиток української духовності взагалі. На основі багатьох фактів і подій тодішнього суспільно-політичного життя українства, посилення репресій з боку німців,  як також суб’єктивних обставин, що виникли всередині ОУН, очевидно її революційного відламу, можна ствердити, що у 1942-1943 роках стався початок далекойдучої ревізії поглядів, концепцій і теорій, зумовленої здобутим досвідом, зміненими обставинами і новими потребами визвольної боротьби. Події в Організації розгорталися по лінії критичної переоцінки традиційних цінностей і ідейно-політичних орієнтирів, шукання оптимальних шляхів, які б поєднували революційні елементи з новою дійсністю, що виникла в ході розгортання протиокупантської боротьби «на два фронти». Звичайно, цей процес відбувався в надзвичайно несприятливих умовах, у безупинній боротьбі з тиском ворожих сил проти українського організованого визвольного руху. У цей час головним і практично єдиними українських політичним чинником після розгортання війни на терииторії України стала ОУН(б)-ОУН-СД, незважаючи на деякі аспірації і певні претензії  на першість з боку групи полк.А.Мельника. Обидві ОУН розгорнули широку активність на Українських Землях, інтенсифікували діяльність своїх Похідних груп, намагалися організувати свої кадри й первні національної адміністрації та зрушити пасивність українського наддніпрянських теренів у бік націоналістичного думання. Населення Центральних, Східних та Південних теренів України, хоч і було позбавлене ініціативи і організованих елементів внаслідок довголітнього терору й репресій большевиків, все ж в основному відкидало монопартійні системи і провідницькі зразки та в своїй основній масі висловлювалось за демократичний устрій, парламентську систему, етичні принципи в політиці, права людини, толерантність  і гуманізм. Засадничі принципи західно-українського націоналізму та світоглядно-філософські концепції були цим масам просто осоружні. В політиці наддніпрянці вимагали більше аргументів, уточненої перспективи й прозорих шляхів діяльності. Поступово ОУН(б)-ОУН-СД з ідеологічного ордену почала перетворюватися в справжню політичну організацію з новою програмою і наголосом на демократію та плюралізм. Ясно, що це мало знайти відображення і в певних її рішеннях і постановах.

Поряд з із змінами всередині Організації у напрямку демократизації і плюралізму ОУН-СД-ОУН на Українських Землях брала також до уваги можливість одночасного програшу обох ворогів на східному фронті, але крім того більше почала рахуватися з можливістю перемоги СССР, а далі розраховувати на революцію серед поневолених Москвою народів під кінець війни або і після її закінчення. Для цих двох можливостей ОУН під керівництвом Миколи Лебедя (а від травня 1943 року – під керівництвом Романа Шухевича) приготовляла свої військові сили, але з іншою настановою. ОУН відкидала в засаді концепцію, що військова формація створена німцями або з їхньою допомогою може стати зав’язком реґулярної української армії. Ця ОУН вже мала безпосередній досвід протиокупантської боротьби проти поляків, в Карпатській Україні та проти большевиків у 1939 році, а також з початком війни на території України зустрілася з репресіями та полановим нищенням усіх активних сил на окупованих німцями теренах і вирішила творити військо у формі підпільних клітин та партизанських відділів, незалежно від німців і з виразно протинімецькою програмою. Виконуючи загальну настанову провідних кіл ОУН(б) в Краю велику заслугу в цьому мав Микола Лебедь, який був діючим провідником Організації від липня 1941 по травень 1943 року. Якраз у середині липня 1941 року на території України та інших окупованих Німеччиною країн було ув’язнено понад 800 осіб з ознакою приналежності до ОУН, а у жовтні 1941 року був виданий офіційний наказ до всіх окупаційних властей карати на смерть членів ОУН без жодного суду, а за Миколою Лебедем вже 4 жовтня 1941 року були розіслані гончі листи. Проте в тому часі переслідувань і терору було не лише збережено, а й розбудовано мережу ОУН, передусім завдяки енергії та послідовності Миколи Лебедя і його найближчих співробітників, які у повоєнні роки поповнили ряди прихильників демократичного крила в націоналістичному русі українців на чужині або згинули у нерівній боротьбі про московського окупанта в Краю. Було відбудовано надщерблену організаційну мережу, поставлено на керівні становища нових людей і створено справно діючий організаційний апарат. Уже весною 1942 року ОУН(б), що згодом стала називатися ОУН-СД, зв’язала твердою організаційною лисципліною близько 12 тисяч членів, розбудувала ефективно діючу пропаґандивну машину з періодичними виданнями, здобула поважний вплив на низову адміністрацію в Галичині та на Волині і певною мірою на Наддніпрянщині та Східних областях України. А найважливіше – ОУН започаткувала творення військових відділів УПА. - Стосуючись політично-мілітарних рішень ОУН на переломі 1943-1944 років, один із ідеологів демократичних змін в націоналістичному русі Роман Ільницький писав у 1969 році: «Розгортаючи революційну боротьбу і плянуючи  розбудову військової сили, ОУН з особливою увагою ставилась до молодих річників українського населення і до тих осіб, що вже мали військовий вишкіл. Отож,  вже в перших місяцях німецької окупації ОУН почала інфільтрувати своїми впливами українську поліцію на містах і селах..., повела пропаганду проти виїзду молоді на роботи до Німеччини. Провід ОУН здавав собі справу з того, що його пляни створення власної військової сили будуть даремними, якщо німці заберуть військово здібних мужчин з України,... а... волинський провід  пізньою осінню 1942 р.» «дав наказ мережі ОУН і військовим відділам виступити збройно... Треба було або вийти на відкриту боротьбу з большевицькими партизанами та з німецькою поліцією, або віддати населення під впливи російських комуністів. Очевидно, що ОУН, вже по самій своїй революційній природі, не могла резигнувати з боротьби...».

Еволюція націоналізму взагалі і в ОУН(б)-ОУН-СД, зокрема,  йшла далі, в іншому напрямі: у протидії автократизмові всередині цієї  ОУН і в протистоянні до націоналістичного тоталітаризму в українській  спільноті. Тут треба уточнити, що ця еволюція до демократизації проходила всередині цієї ОУН рівночасно із включенням української території у воєнні дії між  Москвою та Берліном розвинула повну політичну активність і заанґажувалася у безпосередню політичну, а далі і збройну боротьбу з обома окупантами України. Ця ОУН, емблематично названа бандерівською, яка з вересня 1941 року фактично не була під керівництвом Степана Бандери, тільки Миколи  Лебедя в ранзі Урядуючого (в значенні – Діючого) Провідника до 13 травня 1943 року, а далі – під керівництвом тричленного Бюро (Роман Шухевич, Дмитро Маївський, Ростислав Волошин), Проводу ОУН (члени Бюро, а також - Роман Кравчук, Дмитро Клячківський, Василь Кук, Микола Арсенич, Дмитро Грицай, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет, Омелян Логуш) , всього - в складі 11 осіб - у серпні 1943 року довела до скликання III Надзвичайного Великого Збору ОУН, на якому формально довершився процес демократичної еволюції.

Зрештою, ще до часу ІІІ-го НВЗ ОУН в самій Організації відбулися серйозні зміни устроєвого і персонального порядку. Після арешту й ув’язнення німцями Степана Бандери і Ярослава Стецька провід в Україні перебрав другий заступник Бандери Микола Лебедь. Очолений ним Провід був фактичним організатором протинімецької боротьби впродовж перших двох років німецької окупації україни. Керівництво цією боротьбою вимагало ясного визначення політичних позицій у плані протинімецької боротьби, розбудови підпільної мережі ОУН, її розширення за рахунок наддніпрянських теренів, розгортання широкої інформаційно-пропагандивної акції. Згідно з ранішою традицією українського націоналістичного руху позиція Провідника в системі ОУН  була вирішальною. Проте у двох попередніх устроях ОУН (1929 і 1939 років) є дуже істотні відмінності у визначенні позицій і компетенції голови Проводу у його взаєминах з членами Проводу. На підставі першого устрою, обраний тоді Голова ПУНу полк. Євген Коновалець входив до складу Проводу і обирався Великим Збором. Натомість, згідно пізнішого устрою ОУН, затвердженого на Другому (римському) зборі Голова ПУНу мав майже абсолютну владу, включно з «законодавчою» між сесіями великих зборів, за свою діяльність він відповідав тільки «перед Богом, нацією і власним сумлінням», а як «керманич і репрезентант визвольних змагань української нації» був «її вождем», Провід був лише його «дорадчим і виконавчим органом». У бандерівському відламі ОУН голова Революційного Проводу таких широких повновластей не мав. На засіданні ж Проводу ОУН-СД у Золочівському районі Львівської області 11-13 травня 1943 року було ухвалено ввести колеґіальний принцип керівництва шляхом заміни посади Урядуючого Провідника тричленним Бюро Проводу ОУН, яке очолив Роман Шухевич. Це було задокументовано в вступній частині Постанов ІІІ НВЗ ОУН – у трохи завуальованому вигляді, мовляв, «життя висунуло потребу зміни в самій організаційній структурі» Організації, хоча сам Збір фактично такі зміни в керівництві пізніше затвердив.

Третій Надзвичайний Збір ОУН відбувся, як відомо, 21-25 серпня в Бережанському районі Тернопільської області (за даними документів з Державного Архіву СБУ в Києві – на хуторах недалеко від села Слобода Золота, тепер - Козовського району Тернопільської області – ДА СБУ-К.- ФДВ.- Спр.372, т.1, т.3) в умовах суворої конспірації на окупованій німцями українській території. Делеґатами Збору були люди, які знали один одного по довгій праці в ОУН та тривалій протипольській і протинімецькій боротьбі. Більшості з них було по 30-40 років. Серед учасників Збору можна назвати Миколу Арсенича, Якова Бусела, Ростислава Волошина, о.Івана Гриньоха, Романа Кравчука, Миколу Лебедя, Омеляна Логуша, Дмитра Маївського, Зиновія Марцюка, Василя Охримовича Михайла Палідовича, Йосипа Позичанюка, Мирослава Прокопа, Дарію Ребет, Михайла Степаняка, Василя Турковського, Романа Шухевича та інших.

Ствердження та постанови Збору з’явились друком у ч.5 офіціозу Проводу ОУН  на Українських Землях «Ідея і чин»,  які, ймовірно, подав до редакції Михайло Палідович (*1914-†1944) (псевда – «Карпатський», «Херсонець», «Моряк», «Денис», «Західний»), секретар Президії ІІІ НВЗ ОУН, який трагічно загинув 26 травня 1944 року.

У постанові ІІІ-го НВЗ ОУН, що мав назву «Два роки боротьби» відзначалось, що «поширюючи організаційну мережу, залучуючи активний елемент  в організовані лави, ОУН постійно тримала руку на пульсі світових політичних подій. Час відносної стабілізації на фронтах використано не лишще для розбудови організації. Будуючи організовану політичну силу на всіх землях України, Провід ОУН приглядався пильно до життя в Україні і реагував на кожну подію, як цього вимагало добро найширших мас українського народу. Інакше не могла бути, бо ж ОУН стала з гущі народу поповнюватись найкращими й найактивнішими його представниками. Тому й Провід Організації, не зважаючи на жертви своїх кадрів, тримав її постійно в стані боротьби з ворогом за найелементарніші життєві права народу... Ріст політичної свідомости й активности народних мас прибрав тоді скоре темпо. Довкруги ідеї Самостійної Української Держави гуртувались вже не оджиниці, не громади, але все населення терену...». - Програмові постанови ІІІ-го НВЗ ОУН стали здобутком української політичної теорії і практики останніх воєнних років, вони явилися конкретним оформленням майбутньої Української Держави. Ідеалом нової суспільності стала вільна одиниця, а вільний почин людини  у суспільному напрямі – основною рушійною силою суспільного життя. Поряд з цим Збір зайнявся рядом питань з тодішньої української політичної дійсності. Епіграфом до програмових постанов ІІІ-го НВЗ ОУН було зовсім не випадково було вибране висловлювання Голови Директорії УНР Симона Петлюри про те, що перед українцями є «великі завдання суспільного й державного життя і кожен повинен віддати свою волю, душу й руки на службу цьому ділу. Ми повинні віддати на це всю свою енергію, бо тільки таким чином досягнемо своєї мети». Завдання учасників цього Збору дійсно були співзвучними із ідеалами доби Української Народної Республіки. Йшлося про «повне національне і соціяльне визволення», за досягнення «нового державного порядку  та нового соціяльного ладу». 

 В постановах Збору були виразно здефінінійовані елементи політичної демократії, замість того, щоб джерелом сили поставити примус, як такий, учасники Збору засадничо поставили авторитет всенародно обраної державної влади. Конкретним ствердженням політичної демократії були ґасла про свободу друку, слова, переконань, віри і світогляду, політичних організацій, а також «про рівність усіх громадян України незалежно від їх національности в державних і громадських правах», «за вільну українську по формі і по змісту культуру, за героїчну духовість, високу мораль та громадську відповідальність». Такі  засадничі елементи торкалися здебільшого публічно-суб’єктивних прав громадянина, при цьому за самозрозумілі приймались речі  структурально-устроєвого порядку (як, наприклад, розподіл функцій держвної влади), які були базою для здійснення і функціонування прав людини і громадянина. Ці справи були укладені під кутом потреб і вимог практичної політики і самого життя, тобто застовано замість теоретико-наукового підходу прагматичний підхід, коли формальний бік матерії був зрозумілим ніби сам по собі. - Внесення до програмових постанов ІІІ-го НВЗ ОУН ґасла, що «ідеалом нової суспільности є вільна людина», було підтвердженням не тільки впровадження до програми новелістичних засад політичної демократії, але й світоглядового плюралізму, що само собою змінювало характер самої ОУН, підвищувало її роль у суспільстві, кардинально повертало ставлення  цієї організації у плані її демократичного ставлення до інших політичних сил та у площині розуміння характеру і мети держави, за яку ОУН(б)-ОУН-СД під проводом спочатку Миколи Лебедя, а згодом Романа Шухевича боролася. Саме ж запровадження елементів політичної  демократії не обмежувалося лише до населення української національности. І коли в постановах Другого (краківського) Збору ОУН йшлося лише про «рівність всіх українців у правах і обов’язках супроти нації і держави», то Третій НВЗ ОУН у 1943 році проголошував «повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту нацуіональну культуру. За рівність всіх нромадян України незалежно від національности». У  спосіб творення національно-культурних автономій в національній державі мало вирішуватися забезпечення прав національних меншин, які становили близько 20 відсотків від усього населення України  і бачили загрозу у гаслі, яке несли Похідні групи ОУН(б) на Наддніпрянщину – «Україна для українців», що в свою чергу звужувало національну і соціальну базу для визвольної боротьби та не сприяло залучення нових сил з числа неукраїнських національностей до відділів УПА.

У середовищі провідників (М.Лебедь, о.І.Гриньох, Р.Шухевич, М.Прокоп, Д.Ребет) і членства широкого визвольного руху стався поворот, глибинний перелом у розумінні націоналізму, прийшли зміни і модифікації у дальшій конкретизації визвольних і державно-творчих концепцій з виключенням виразної партократії та крайнього авторитаризму. Характерно, що це політично-програмове дозрівання націоналістичного руху відбувалося за найінтенсивнішої дійовости у революційно-визвольній боротьбі, і що серед широких кіл цього бойово-політичного активу процеси гуманно-демократичного розвитку відбувалися поступово, серед критичних дискусій, але без гострих конфліктних зударів. Цей розвиток був органічний, набутий досвідом активізму серед народу і з народом, і він став висловом всенародніх прагнень. На такій підбудові зросла політична і мобілізуюча сила програмового змісту III ВНЗбору. - Дарія Ребет пізніше писала, що «постанови цього збору, з одного боку, реабілітували націоналістичний рух від тоталітарних впливів, з іншого боку, цей збір власною самобутньою національно-визвольною динамікою знов оживив відроджену дійову силу справжнього прогресу на шляху до всеукраїнських державницьких цілей і воднораз до гуманно-вселюдських ідеалів. З аспекту розвитку української політичної думки революційно-підпільні документи і публіцистика цього часу з історичної віддалі заслуговують на широку аналізу в різних відношеннях....». - Український націоналізм з-під пера чільних публіцистів Організації подавався на сторінках офіціозу ОУН(б) - ОУН-СД - ОУН на УЗ  «Ідея і чин» вже як «рух народних мас України, що прагнуть жити вільним життям, і його коріння в народі. Він не має нічого спільного з реакційними системами націонал-соціялізму і фашизму і є органічним українським твором. Організовані українські націоналісти борються за інтереси українського народу, і тому їм чужі є всі ідеї панувати над народом», - зазначав підпільний публіцист  Вировий М.В.(Мирослав Прокоп) (курсив мій – О.П.).

Учасниця Третього Надзвичайного Збору ОУН Дарія Ребет, підсумовувала, що «таким чином на цьому етапі великою мірою довершилася і утвердилася сила історичної синтези політичних процесів. Програма III-го Збору в дійовому застосуванні знайшла ідейне поєднання націоналізму з гуманізмом і демократизмом. Поняття нації із суто ідеологічної величини внутрішнього психологічного сприймання і переживання тільки своєї власної спільноти, у світлі постанов III Збору розвинулося і розширилося у конструктивну, «активну» формулу універсального значення. Із заложень егоцентричного розуміння національного принципу й інтересу, що не тільки допускає, але й програмово наголошує експансивні аспірації, чи нетерпимість до чужинних елементів, - в ідейному скеруванні нових постанов - нація і національна ідентичність (хоча б і щодо меншостей у державі), стають загальним принципом і вимогою побудови світової системи і міжнаціональних взаємин. Акцентуючи цю самобутньо-ударну, але вселюдсько балянсовану, позитивну ідею нації, ОУН вбудувала мету і постуляти власного національного інтересу в концепцію універсальних прав і вимог людського життя. Коли триматися націоналістичної термінології, то, спрощуючи, можна цю засаду окреслити як ідею націоналізму для всіх у міжнародній площині з принциповим визнанням і пошануванням інтересу всіх націй на етнографічній базі..». - Під гаслом «щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі», ОУН не тільки скріпила національну ідею супроти доктринального інтернаціоналізму, але тим самий вона виявила реальну фальшивість псевдоінтернаціональних кличів. Таким чином, ОУН на Українських Землях, яка донедавно називалася ОУН-СД, кинула безпосередній політично-принциповий і дійовий виклик псевдоактуальним доктринам радянської Москви та гітлерівської концепції «Нової Европи». На цьому ж принципі ОУН будувала й реалізувала ідею об’єднання та мобілізації народів, поневолених обома окупантами. Цей програмовий аспект визвольної концепції був ширше розпрацьований, зокрема, й у політичних постановах III НВЗбору ОУН, у пізніших документах революційного підпілля та в публіцистиці в Україні.

Необхідно також підкреслити, що основні елементи соціальної демократії, які полягають у здоровому укладі і розподілі ролей державного, муніципального, кооперативного і приватного секторів у народному господарстві, опрацьовані в програмі досить грунтовно. На окрему увагу заслуговує питання забезпечення участі робітників у керівництві заводами, що було певною новелою у постановах Збору. Взагалі, якщо говорити про соціальну політику ОУН, яка також достатньо зафіксована в цих постановах, то слід означити те, що вона відрізняється прагматизмом, з покладенням акцентів на зміст норм, а не на їх теоретично-наукове оформлення. Загально, у психологічній площині для членства ОУН, зокрема у відповідальних керівних колах Організації, до яких безперечно належав і Микола Лебедь, це було глибоке пережиття переродження націоналізму зі змінами та доповненнями, необхідними до суспільно-політичної зрілости руху. Мабуть історія вже зуміла оцінити, чому саме переломовим і значущим у його розвитку був III НВЗбір ОУН, і чим відокремився гуманно-демократичний націоналізм від тоталітарного, шовіністично агресивного, монополістичного націоналізму різних відтінків.

Зрозуміло, що сила таких програмових положень могла набрати значення тільки у послідовній реалізації їх. Це не була «віра без діл». Вона знайшла узмістовлення і здійснення у практичних перемінах. Отож, насамперед наступила зміна внутрішньої системи ОУН, що у підпільних умовах могла практично охопити головно верхи. Але це зразу надало новий стиль організації. На місце провідницької системи з відповідальністю (і то дуже умовною!) одного тільки керівника організації - прийшло колеґіальне вирішування і керівництво цілого Проводу ОУН, побудованого на демократичній співвідповідальності. Відповідно до революційного становища у згаданих обставинах - це була далекосяжна постанова, тим більше, що склад Проводу був доволі широкий (близько 11 осіб), і були в ньому заступлені різні, широко розкинені терени діяння ОУН.

Тут, для завершення характеристики феномену, хочеться нагадати: ОУН, маючи організовану людську силу, немалі самостійно здобуті допоміжні засоби, широку практичну підтримку в народі й велику динаміку дальших дій за всіляких умов, - програмове і фактично відмовилася від партійної монополії. Вона провела майже всю організаційну підготову і дала всі можливості для постання Української Головної Визвольної Ради (УГВР), цього надпартійного керівництва революційною боротьбою, у якому на самостійницькій, національно-державницькій базі зійшлися різні напрямки політичних тенденцій, а далі, з глибоким переконанням, що УПА, яка створилася заходами ОУН, не має бути «партійним військом», Організація прийняла засаду зверхности УГВР над усім революційним підпіллям того часу. - Створення такої широкої бази ідейної і оперативної єдности було на практиці дійсним включенням народу у визвольні процеси, де кожна людина за власною волею може і повинна бути співтворцем подій. У визвольній боротьбі така безпосередня творча участь народу з низів і до верхів - це на довшу мету, необхідна передумова успішности боротьби. Це вияв національної динаміки найширших форм. І особливо в умовах притуплення національної свідомости та приглушення громадського активізму національно-політична ідентичність має розвиватися разом з демократизмом; демократична воля стає кузнею ґартування людської і національної гідности, росту індивідуальности, яка знаходить притягальну силу у демократичних моделях діяльности, співвирішальности, самоствердження народу. Заанґажованість визначних осіб з-поза ОУН на відповідальних постах в УПА і УГВР та дуже широка участь населення у діях цього етапу підпільної визвольної боротьби засвідчили органічність і правильність прийнятих позицій, у яких утвердилася  глибоко народна суть самобутньої визвольної програми.

Дарія Ребет писала, що «такі демократичні засади визвольних прямувань актуальні і на сучасному етапі поневолення української людини й української нації; і такі підвалини самостійного національно-державного життя - повинні бути проекцією дальшого розвитку подій та історіотворчих завершень української нації... За нашої сучасности демократичні постанови III НВЗбору ОУН залишилися в Україні і досі нездійсненим гаслом, і з змістове програмового погляду, в головних рисах, оріентаційним напрямком для соціяльно, національне, політичне поневоленого народу для його визвольних прямувань. Але в цілому система демократії в умовах революційної боротьби - поза підпільною публіцистикою 1940-1950 років Полтави, Горнового й інших, - не мала можливости практично розвиватися далі у рамках ОУН та інших підпільних формацій. Завдання продовжувати і плекати дальший розвиток відроджених національно-демократичних ідей в українській визвольній політиці, очевидно спало на тих націоналістів за кордоном, які стали речниками і визнавцями нової програми націоналістичної організації в Україні». До цих речників і виконавців слід віднести щонайперше і насамперед Миколу Лебедя й інших ідеологів, речників та провідників руху до демократичного націоналізму в Краю та кристалізації цієї концепції на чужині.

 Очевидно, що підставою і виявом справжньої демократії мусить бути позитивно і конкретно оформлена правова система у всьому суспільстві і в його окремих середовищах. Демократичним способом, компетентними органами створений правопорядок обов’язує всіх: не тільки «низову масу», але перше всього його творців, за нього відповідальних керівників, його формальних виконавців. Правовість стоїть вище всіх, вона стоїть також над кожночасним керівництвом установ. Усі мають їй підкорятися, але й користуватися нею. Зберігання демократичної правової бази і компетентних рамок дії охоронило б пізніші еміґраційні структури не від одної кризи, конфліктів і занепаду. При чому правовість - це не тільки писані статути (до речі, необхідні); для її зберігання потрібні насамперед індивідуально-моральні переконання і діяння в дусі ідей та програмових концепцій установ. - Принагідно зазначу, що одним із принципових моментів дії осіб, які входили до формацій, що сповідували демократичний націоналізм, була безумовна вимога демократії та шанування порядку, отож і авторитетів, виявлених морально-ідейними вартостями, вирослих у творчій праці. Для цього у системах цих структур  були відповідні положення, які забезпечували правове керівництво і оберігали демократію від анархії. Але, з іншого боку, невід'ємною властивістю їх демократичних настанов була здорова критичність також проти окремих керівних людей, здібність незалежного думання і мужність висловлювання власних оцінок і переконань. І це в ніякому разі не було непошануванням авторитетів; і це не давало нікому права для зловживання керівними становищами і дешевими засобами приглушування не тільки небажаної критичної більшости, але також і слабшої меншости в середовищі прихильників демократичного націоналізму на чужині було багато форумів, з’їздів, зборів, нарад, конференцій тощо, де з усією відкритістю виявлялися, змірялися, збалансовуватися існуючі течії і погляди щодо принципових, а також поточно-оперативних справ. Зокрема ці форуми та дискусії з окремих питань (про них мова йтиме нижче) були найвідповіднішим місцем, де до вирішального слова мав прийти і т.зв. рядовий член цієї політичної формації. Та так сталося тому, що в умовах, коли кожний зокрема сам мав почуття відповідальности, активну поставу і бажання користуватися таким демократичним улаштуванням. При чому, зрозуміло, питома вага кожної одиниці була у її дійовості, а не тільки у критикоманії.

Виходячи із широкої бази демократичних функцій, хочу все ж зауважити, що українська демократія в діаспорі тоді далеко не достатньо користувалась нормальними у вільному світі громадськими ініціативами, творенням - поза офіційними чинниками - осередків ширшого впливу, публічної опінії, творчо-критичного натиску. Такі засоби - це корисні елементи формування здорової внутрішньої рівноваги, дійового вкладу одиниць, упорядкованих організованих форм протидії деструктивним явищам - очевидно, все це без зловживання зле зрозумілою свободою. Сила виробленої демократії насамперед у її законно упорядкованих інституціях, але водночас і в динаміці ширшого творчої дії. Так дозрівають актуальні суспільні процеси, так здійснюються можливості законно приборкувати тих, які зловживають владою і механічними засобами натиску прикорочувати прояви незагнузданої свободи, точніше сваволі, не зважаючи на те, звідки вона приходить: згори - чи знизу. Так повинно розвиватися творче життя людини і суспільства на базі вільної думки і в стійких рамках вільною людиною створеного права.

Належить відмітити й той знаменний факт, що в історії націоналістичних конференцій ІІІ-ій НВЗ ОУН був одиноким такого масштабу націоналістичними конгресом, який вібувся не на чужині, а на Рідних Землях, під інспірацією і тиском безпосередньої краєвої дійсності. Виглядало, що якраз цей момент запевнив йому таку, але не іншу історичну функцію і відповідно вплинув на його зміст, який, як вже зазначалося,  характеризувався належним збалансуванням елементів національно-політичного і соціально-економічного порядку – так, що можна стверджувати про вдалу синтезу політичної і соціальної демократії. До цього слід додати також міцне пов’язання постанов Збору з дійсністю на Україні, широкий діапазон політичного думання його учасників, а також самостійницько-державницьке трактування важливої на той час соціально-економічної проблематики та внесення і ґрунтовне розпрацювання політичної демократії в основних документах цього Збору.  - Така програма, забезпечуючи всенародність українському визвольному рухові, вносила одночасно новий стратегічний розподіл функцій у межах самої революційної боротьби відповідно до національно-політичної  і соціальної ролі суспільних верств у цій боротьбі. Український визвольний рух, починаючи з серпня 1943 року перестав бути тільки рухом селян і напівселянської інтеліґенції, а мав на меті включити в коло своїх учасників та прихильників робітництво і міський елемент взагалі, революціонування якого стало необхідним для забезпечення успіху у визвольних змаганнях. З цього приводу проф.Анатоль Камінський зазначав, що «ІІІ НВЗ визначається ще однією, надзвичайно важливою притаманністю, а саме: концепційно він маркує новий етап у розвитку української революції, яка з селянської стає робітничо-селянською. Звідси натиск на уточнення соціяльно-економічної програми, прецизність і конкретність визначень, елімінація пустомельної фразеології і життєва речевість, а передусім – належна увага питанню робітництва і його проблемам. Можна спокійно сказати, що в цьому аспекті ІІІ Збір є вислідною чи проєкцією нової України, України з заводами і фабриками, а не тільки України селянських стріх чи вишневих садків». 

Як видно із нещодавно розсекречених архівів Центрального розвідувального управління (ЦРУ), урядові чинники США були зацікавлені на встановлення контактів з УГВР, створеною у 1944 році для керівництва визвольною боротьбою УПА. Один із документів, який називається «Операція Белладонна» (листопад, 1946), свідчить, що така співпраця була вигідна обом столронам і була спрямована на підтримку українського визвольного руху, з одного боку, і на постачання інформації про радянські плани у повоєнній Европі, з іншого. В зазначеному документі, між іншим, зазначається, що «УГВР, УПА та ОУН Бандери є єдиними великими і ефективними організаціями серед українців… Більшість інших організацій є малими емігрантськими групами, що не мають впливу і контактів з батьківщиною. УГВР визнають за організацію, що має підтримку серед молодого покоління та серед українців в Україні, а її лідери, Гриньох та Лебедь, мають незаперечний авторитет. Деякі інші групи заздрять структурі УГВР через те, що організація є незалежною та потужною, і завжди відмовлялася йти на співпрацю з німцями, поляками чи росіянами….». - Згідно з документом  перший контакт із неназваним американським офіцером розвідки відбувся з представникми УГВР у квітні 1946 року в Римі за допомогою зв’язків Україської Греко-Католицької Церкви у Ватикані й «…від самого початку нам дали зрозуміти, що українці вважають себе не аґентами, а партнерами американців, і що їхні низві агенти не повинні знати про американські аспекти їхньої роботи. На цій основі було встановлено контакти з представниками УГВР на найвищому рівні, (Іваном) Гриньохом, (Юрієм) Лопатинським, та (Миколою) Лебедем».

Неназваний американський розвідник залишив свідчення і про особисті якості та характер людей, з якими йому було доручено встановити контакти:

«Вони рішучі та здібні люди, але вони мають психологію переслідуваних.

Вони готові принести в жертву своє життя, чи покінчити життя самогубством, якщо це піде на користь їхній справі. Вони також гтові на вбивство, якщо буде потрібно.

Вони налаштовані працювати з нами, чи без нас, а, якщо буде потрібно, - то і проти нас. Вони не шукають особистої вигоди чи користі...

Потрібно завжди пам'ятати, що вони мають майже релігійну віру у свою націю та не довіряють нічому іноземному: передусім польському, потім російському, і, нарешті, німецькому…».

Не бажаючи бути упередженим, приведу лише витяги із енциклопедичного гасла про основні події та осіб із українського націоналістичного політикуму на чужині у повоєнні роки: «В результаті упадку Німеччини на заході опинилися кількасот членів обох ОУН, які в 1944-45 рр. вийшли на волю з німецьких концентраційних таборів, в тому числі, зокрема, Бандера, Бойдуник, Мельник, Стецько. Мельник знову очолив ПУН, а Бандера став у проводі створених у лютому 1946 р. Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Відразу після того почався  конфлікт за програмові і устроєві позиції ОУН. Бандера критично оцінив постанови ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН у 1943 р. як невиправданий світоглядовий і програмовий поворот наліво. У свою чергу члени ОУН, які брали участь у протинімецькій боротьбі на Україні, закидали Бандері і більшості діячів ОУН, що були ув’язнені в німецьких концентраційних таборах, що вони не сприйняли програмових змін, санкціонованих даним збором, зберігають довоєнний світоглядовий догматизм і виключність, відкидають вимоги внутрішньо-організаційної демократизації, розглядають УПА і УГВР як інструмент ОУН і т.п. Спір набрав відкритих форм на конференції ЗЧ ОУН у Міттенвальді (Німеччина), у серпні 1948 р. Бандера і його прихильники здобули більшість і довели до виключення з ЗЧ ОУН провідників опозиції та їх прихильників (І.Бутковський, о.І.Гриньох, М.Лебедь, З.Марцюк, В.Охримович, М.Прокоп, Д.Ребет, Л.Ребет, В.Стахів, Є.Стахів й ін.). - На переломі 1953-54 рр. в ЗЧ ОУН створився новий конфлікт на тлі програмових розходжень. Безпосередньою його причиною стало повідомлння про становище Проводу ОУН на Україні, згідно з яким останній підтвердив програмові постанови ІІІ Великого Надзвичайного Збору та доручив трьом особам, а саме Леву Ребету, Зиновію Матлі й Степанові Бандері зформувати нове керівництво ЗЧ ОУН. Бандера і нова опозиція прийняли повідомлення з України за автентичне і на його основі почали переговори про реорганізацію ЗЧ ОУН. Переговори в справі реорганізації ЗЧ ОУН не дали позитивних наслідків, і в лютому 1954 року стався новий розкол. Більшість членів підтримала Бандеру, а меншість з З.Матлою і Л.Ребетом (звідти популярна назва «двійкарі»), утворили нову організацію з тією самою назвою – ЗЧ ОУН, з кінця 1956 р. з новою – Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз)» (ЕУ/2, т.5, с.1866-1867). Такою є енциклопедична, трохи спрощена і ніби офіційна, версія про ті події.

У жовтні 1949 року керівництво визвольною боротьбою в Україні поширило «Звернення воюючої України до всієї української еміграції», в якому зокрема, вимагалось, «щоб українська еміграція гідно й відповідно репрезентувала свій народ і його визвольну боротьбу перед зовнішщнім світом,.. була палким носієм ідей, за втілення яких бореться український народ», поширювала «скрізь концепцію побудови міжнародного ладу, спертого на системі вільних, незалежних держав усіх народів», роз’яснювала «чужинцям, що український народ бореться за здійснення передових ідеалів людства, за волю для народів і людини, за справжній демократизм, за справедливий соціальний лад, ( тут і далі в цитаті підкреслення мої – О.П.) при якому не буде ні визискувачів, ні визискуваних..». - У «Зверненні...» також наголошувалося, що «у такий відповідальний момент, у такій важкій ситуації, в якій знаходиться тепер український народ, наша еміграція не може дозволити собі на жодні роздори та партійну гризню. Сьогодні всі партійні розходження мусять уступити, мусять уби підпорядковані одній меті, одній справі – справі визволення українського народу. Розподіл сьогодні може йти не по лінії тих чи інших партій, а по лінії патріотів і зрадників українського народу. - Край вбачає лихо не в існуванні різних партій на еміграції, а в тому, що ці партії не вміють співжити і співпрацювати ні між собою, ні всередині самих себе. Край – обурений занепадом політичної і громадської моралі серед української еміграції, який завдає шкоду всій нашій визвольній справі, і в очах чужинців ганьбить увесь народ та формує фальшивий погляд на боротьбу на Землях. Воююча Україна найрішучіше засуджує всіх тих, хто не хоче піднестися вище своїх вузьких партійних інтересів, хто спекулює визвольною ідеєю. ...Тим людям, які засліплені своїми власними інтересами, не знайдуть відваги й охоти покинути свої виступи проти визвольного руху на Рідних Землях, свідомо продовжуватимуть обезцінювання його, Край виразно заявляє, що їх роботу він розглядатиме як злочин супроти українського народу та його визвольної боротьби в Україні».

Навколо ідеї демократичного націоналізму, згуртувалися люди, з-поміж яких помітну роль відігравав Микола Лебедь, люди, які зрозуміли сутність та необхідність еволюції уккраїнського націоналізму в 1940-их роках. На них лежав непростий обов’язок дати доказ тій істині, що націоналізм може і має бути демократичний і що націоналісти можуть і повинні діяти в організованих лавах під прапором демократії. «Незмінні», «принципові» і прямолінійні націоналісти, особливо їхній провід – «тверде ядро» заперечували той факт, що в ОУН(б) в часі Другої світової війни пройши кардинальні зміни в площині програми і устрою та методів діяльності, з якими не можна не рахуватися, вони були проосто нездатні набути власний досвід або використати з користю для української визвольної справи чужі здобутки. Тоді треба було з обох боків вступа в гостру полеміку, не порушуючи при цьому, очевидно, правил чесної гри. У той же час треба було допомогти особам, що розгубилися, сплутали суттєве з другорядним, якому надають часто основного, ніби ідеологічного значення. Відстоюючи свої принципові позиції, треба було звертати особливу увагу на психологічне заанґажування людей, коли йшлося про справжнє або тільки уявне порушення їхній ідеологічних переконань. Щоб звернути увагу на цей складний момент  у протистоянні на еміграції та на позиції переважної більшості членів ЗЧ ОУН наведу цікаву думку Л.Ґарстіна із його книги «Each age is a dream» («Кожний вік є сном») (Нью-Йорк, 1954): «Люди мають деякі психологічні потреби, що їх заспокоюють ідеології – потребу значити, потребу становища у суспільстві, економічного забезпечення, полюса, довкола якого можна організувати діяльність, і потребу ритуалу та церемоній. Отже факт, що ідеологія заспокоює ці потреби, зв’язує з нею одиницю так сильно, що в певному сенсі ідеологія стає частиною його «я»,  і через це вона зв’язана з ним і конечна для нього, як рука, нога чи інші частини тіла. Наприклад, значення, яке надає їй ідеологія, стає таким конечним для її доброго самопочуття, що віра в її правильність не може бути підважена без серйозного пошкодження духовної стабільності одиниці; якщо віра знищена, особовість починає дезінтегруватись; якір, що дає її життю мету, втрачено; вона почувається загнаною в пустелю, де всі дороговкази зникли; її призначенням стає сумнів та непевність». На думку члена Політичної Ради ОУНз Романа Борковського, наведена фраза Л.Ґарстіна давала ключ для розуміння багато дечого, що відбувалося тоді у таборі згаданих вище «принципових» націоналістів на еміграції у повоєнні роки, бо так уперто боронити свої позиції, які не давали ані перспективи, ані будь-якої користі для української визвольної справи, могли тільки люди, що боронили свою «психічну шкіру», без якої вже не могли жити. Ці шкіра, мабуть, приросла до декого у справді важких життєвих умовах, і кожна спроба зірвати її з них спричиняла біль, як зірвання перев’язки із незагоєної рани.

У своєму слові, як Уповноважений Проводом ОУН в Україні Лев Ребет на делегатській Конференції ЗЧ ОУН у грудні 1955 року наголошував, що «проминуло десять літ від закінчення останньої війни, війни, що так трагічно не сповнила наших сподівань, і стільки ж еміґрантських літ ми маємо за собою без наявного вигляду на те, що найближчі роки принесуть зміну в положення нашої дорогої Батьківщини. Доба коекзистенції може тільки закріпити  статус України, що, бувши формально-правно як член Об’єднаних Націй майже суверенною, находиться водночас в положенні жорстоко експлуатованої під поглядом людським, культурним, господарським і політичним. - З другого боку пройдене десятиліття нашої еміґрації не дуже нас підбадьорює. Брак наявних зовнішньополітичних успіхів з одного боку, з другого боку існуюче розбиття серед нас не дуже заохочує до політичної роботи. Нам же до того доводиться оформлюватися в третій на еміграції відлам ОУН і вже цей факт багато кого настроює песимістично. Чи має наша робота якийсь змисл, виправдання, перспективи? - Ці питання зовісм виправдано хвилюють ум кожного чесного і відповідального націоналіста. Але ми можемо з чистим сумлінням сказати, що перед нами – перед членами Організації, які є солідарні і підпорядковані ОУН в Батьківщині – стоїть обов’язок, від якого ніяк не можна ухилитися, імеено обов’язок репрезентувати високі ідеї ОУН, ідеї за здійснення яких полягло стільки наших дорогих друзів…». - До завдань членів ОУН на еміґрації Лев Ребет відносив, зокрема, відмежування від позерства і блефу, показ перед українською суспільністю на чужині того, що Організація це не спілка кар’єристів, спекулянтів і авантюрників, а організація, сповнена моральної відповідальності  за дорого окуплену, славну традицію боротьби одного покоління за найкращі ідеали людства – змагання до волі, до вільного розвитку, до щастя мирної, творчої праці старої европейської нації в рамках української незалежної держави. - Не можна сказати, шо серед націоналістів не було проявів смутку і безнадійності, коли доводилося зазнавати вибухи несподіваної ненависті та злоби з боку інакодумців, однак не вмирала віра в демократичну сутність української людини, в її ідейність та жертовність та готовність до посвяти та любов до Рідного Краю. - Проф.Лев Ребет писав, що «ненависть до свого, до українця – це явище противне ідеї націоналізму, ідеї національної спільноти, кровного братерства і ми її відкидаємо та будемо поборювати як кукіль, посіяний і плеканий безвідповідальними людьми, і ми знаємо, що він зникне, як бур’ян із плеканого поля. - Ми можемо різнитися симпатіями, тенденціями, груповими уподобаннями, однак ми творимо як нація єдність, коли йдеться про найважливіше, найсуттєвіше, й ОУН підтримує та буде підтримувати всіх, хто  теж до цього змагає. Бо ми віримо і знаємо, що у вирішальний час різниці і непорозуміння зникнуть, що у боротьбі за нашу Правду очистяться наші серця, що брат пізнає брата і ми дружньо будемо поборювати – не взаємно себе – а справжнього ворога, щоб ми як нація зажили у вільному колі народів, як добрі сусіди».

            Повертаючись до проблематики, пов’язаної з ситуацією в ЗЧ ОУН взагалі та Колеґії Уповноважених, зокрема, хочеться навести слова Жанни Герш (Jeanne Hersch) про те, що «для всіх тих, що хочуть вільної і щораз більше вільної людини, наказом і конечністю є проаналізувати від основ воюючі сьогодні із собою ідеології, щоб можна було накреслити лінії фронтів у політиці, згідних, оскільки це можливе, з дійсним конфліктом людських прагнень. Було б пустою забавою шукати у такому світі як наш універсальних формул, спроможних задовольнити усіх. Такі формули, або не будуть мати реального сенсу і всі будуть годитися на «ніщо», прикрите гарними словами. Або їхній сенс буде багатозначний і загальна згода буде спиратись на непорозумінні. Або врешті, сенс їх буде виразний і тоді загостряться конфлікти і стануть зброєю якогось імперіалістичного мессіяства. Коли люди є поділені, особливо небезпечні є ті, що пробують заперечувати розбіжності і вводити єдність. Хоча б і як вони були мирно наставлені, силою фактів займаються професією тиранів». 

Слід сказати, що якраз в той час з-під пера очільників, провідних осіб та прихильників демократичного крила в українському націоналістичному політикумі у повоєнні роки на еміґрації вийшли, зокрема, такі праці: Галайчук Богдан (Галиняк) – «Нація поневолена але державна», «Українська держава 20 столітті» (студія про державний характер України в іспанській мові (1953),  «УССР: міжнародньо-правна студія», «Проблеми нашої визвольної політики»; Ільницький Роман – «Німеччина і Україна в р.р. 1934-1945» в двох томах, «Український націоналізм колись і тепер»; Кононенко Кость (Олежко) – «Аграрна політика большевиків», «Москва і народне господарство УССР» (англ. мова); Маркусь Василь – «Прилучення Закарпатської України до УССР» (фран. мова); Лебедь Микола – «Українська Повстанча Армія»; Прокоп Мирослав – «Українська політика большевиків напередодні Другої світової війни», «Україна в другій світовій війні»; Ребет Лев – «Теорія нації», «Формування української нації»; “Світла і тіні ОУН»; Стахів Володимир – «Почалося в Ужгороді, скінчилося в Марм Сиґоті»; Шанковський Лев (Мартович) – «Юкреініан Ліберейшен Мувемент» (англ. та іспан. мови), «Історія Української Постанської Армії», «Похідні групи ОУН»; Камінський Анатоль - «На новому етапі», «За сучасну концепцію української революції», «Диноміка визвольної боротьби»,  «Між двома революціями», «До перспектив нашої політики», «Яка орієнтація?», «Край, еміґрація і міжнародні за куліси»; Кость Кононенко «Україна і Росія. Історія економічних відносин між Україною і Росією – 1864-1945» (англійська мова); тритомник «Українська суспільно-політична в 20 столітті. Документи і матеріяли» (упорядники Тарас Гунчак та Роман Сольчаник)   та багато-багато інших книг. 

Зусиллями цих людей було здобуто в тих роках перебування на чужині поважний інтелектуальний потенціал та реноме для усієї української еміґрації, подано на розсуд суспільності цілий ряд поважних і грунтовних праць, які збагатили не лише українську політичну думку. Не буде перебільшенням, коли сказати, що під цим оглядом Микола Лебедь та інші діячі демократичного крила в українському націоналістичному політикумі, які перебували здебільшого в рамках формації ЗП(Середовища) УГВР,  здобули перші ролі в українському політичному світі. Діячі жодної української визвольної формації, партії чи руху на еміґрації в тих роках не дала стільки праць дослідницького характеру  в ділянці української політики та історії, як представники демократичного націоналізму. В той же час з-під пера людей інших політичних спрямувань вийшло значне число праць мемуарного та літературно-белетристичного характеру. У занедбаній площині української політичної публіцистики членство, організоване чи прихильне до ОУНз та ЗП УГВР, мало також досить поважні здобутки.

            Основним завданням прихильників течії демократичного націоналізму, була передусім визвольна боротьба, чи, скажу ширше, - визвольна політика і допомога визвольним процесам в Україні, - різнився в дечому від партій, що діяли в державних умовах, і це стосувалося, між іншим, також питання людського складу та його настанови. Тому необхідно було щонайперше дбати про політично-принциповий фундамент такого руху, маючи на увазі засадничі програмові і реально-політичні моменти, що були есенцією і невід’ємною частиною цієї політичної формації, тому потрібно було зосереджувати увагу на відкиненні фальшивих тенденцій та впливів збоку, не розпорошуючи уваги на побічні елементи. Потрібно було постійно вказувати на речево-політичний, а не персональний чи випадковий аспект розвитку націоналістичного руху у бік плюралізму і демократії, що відбувся в Україні і розвинувся в середовищах ОУНз та ЗП УГВР на еміґрації і став доконаним, історичним та актуально-діючим фактом. Тому особлива увага при роботі з членством та громадськістю приділялась  налагодженню співпраці представників цього крила націоналістичних кіл із спорідненими інституціями, критичному обговоренню матеріалів та стану української визвольної боротьби, опануванню,  розумінню і роз’ясненню програмових основ українського організованого визвольного руху та доповненню документів боротьби відповідними статтями та оглядами в пресі.

За патронату Миколи Лебедя під еґідою ЗП УГВР та  ОУНз почав діяти т.зв. Комітет Чотирьох, виходили місячники «Сучасність», «Український самостійник», «Digest of the Soviet Ukrainian Press», «Інформаційний бюлетень» (з призначенням в Україну), а книжкове видавництво «Сучасність» на той час видало близько 200 книг різної тематики. 

Микола Лебедь та його соратники своєю послідовною політикою ґенерували нові, поступові ідеї та поширювали їх з-поміж української суспільності й виступили за модернізацію українського політичного і громадського життя, виявившись на передньому краї протистояння з українським консерватизмом на еміґрації. Вони перші в націоналістичному таборі відкрито й послідовно стала на шлях західної демократії, чим прирекли себе на довгі роки протистояння з ЗЧ ОУН та ОУН(м), виступили за відполітизування громадського, культурного і церковного життя, висунули прогресивну думку про українців, як державну, але поневолену націю, на перший план поставили зв’язки з Україною та поширення в Краю ідей національного визволення, лібералізму і свободи, активно підтримавши Рух Опору та відродження в Україні.

Пізніше Микола Лебедь та його однодумці інтесифікували свої зусилля у напрямку модернізації  своїх ідеологічних засад  та програмових положень руху. В цей час близький співробітник Миколи Лебедя Роман Ільницький подав таку стислу й доволі цікаву дефініцію: «Ідеологія політичної групи це внутрішньо об’єднані ідеї та приниципи, що визначають її основну ціль, творять базу та обгрунтовують її програму». Таке визначення перекликалось з більш широкими дефініціями проф.В.Старосольського: «Суспільна ідея це не тільки думка. Це вислів бажання, стремління, домагання – одним словом, це поняття моторичного світу», а також польського автора Юрія Вятра: «Ідеологія це система поглядів, що стверджують і оцінюють реальний стан речей і відзекалюють інтереси та аспірації суспільної групи, базовані на її історичній досвіді й умовах життя». -  Орієнтуючись на краші зразки консервативно-ліберальної та демократично-поступової ідеологій і торкаючись конкретних проблем ідеології українського визвольного руху взагалі і ідеології, представники  здемократизованого крила українськго націоналістичного політикуму, вважали ідеологічними засадами українського визвольного руху такі: 1.Добро і розвиток потенційних сил українського народу, - найвищий політичний імператив ідеології УВР. - 2.Українська Самостійна Соборна Держава, – головна аспірація українського народу та теперішнім історичнім етапі і передумова всебічного розвитку його творчих сил. - 3.Демократія, - політичний устрій української держави. - 4.Безклясове суспільство, - суспільно-економічний лад, в якому не буде експлуатації людини людиною. – 5.Принципіяльний антиімперіялізм, - ліквідація імперій та побюудова міжнародного ладу в оперті на національні держави усіх народів. - 6.Гуманістичне наставлення, - ствердження вартости людини та забезпечення їй прав; заперечення всіх воєн, окрім визвольних.

            20-21 жовтня 1979 року,  у Брадфорді (Велика Британія) відбулася VІ-та Делеґатська конференція ОУНз, учасниками якої були делеґати з Австралії, Великої Британії, Німеччини, США, Франції і Швеції. У звітній доповіді д-ра Анатоля Камінського та делеґатів крайових центрів відмічалась активна участь членів Організації у діяльності української еміґраційної спільноти й особливо великий вклад її членів в роботі численних українських установ на чужині.          У доповіді «До становища в Україні», зокрема, стверджувалось, що тяжке і невідрадне становище в Україні, «якщо не йдеться про визначення не тільки історичних, загальних причин, але конкретних елементів щоденного життя і дійсности» формують два основні фактори: «а) режимна русифікаційна політика та КҐБівський терор і зашморг; б) пасивність населлення, яка проявляється у недостатньому щоденному опорові проти русифікації, КҐБівського терору і шантажу, проти адміністративного насилля і т.п. - Є ще аж надто великі ножиці між активним дисидентським національним ядром і народною гущею, хоч, щоправда, антирежимні сили щораз то більше поширюються і вростають в народний організм...».

            Моральна, матеріальна  і політична допомога тієї частини української політичної еміґрації, промотором багатьох заходів якої був Микола Лебедь,  робила усіх українців якоюсь мірою співучасниками національних, суспільно-громадських і політичних процесів в Україні. І ця співучасність не лише поглиблювалася та поширювалася, але передусім знаходила кожночасне, оптимальне цілеспрямування і синхронізацію щоденних вимог і завдань, перед яким стояв український народ. Потрібно було вже тоді крок за кроком формувати національну свідомість, плекати політичну культуру народу, сприяти створенню незалежної суспільно-політичної і філософської думки, творити базу для збереження української субстанції, сприяти вирощуванню національної культурної і політичної еліти, підтримувати еволюційні і революційні потенції народу, розпрацьовувати модерну політичну публіцистику.

Стосуючись ролі Миколи Лебедя та його однодумців на еміґрації до здобуття Україною Незалежности у 1991 році слід підкреслити, що вони відіграли одну із провідних й визначальних ролей в спрямуванні зусиль української політичної еміґрації у напрямку демократизації внутрішнього життя еміграції, найефективнішої підтримки  Руху Опору і відродження в Україні та перенесення цієї боротьби поза рамки, контрольовані совєтським режимом. Фірма-корпорація «Пролог» та інші інституції гуртували людей, зближених ідейно і світоглядово, із подібною настановою та розумінням шляхів вирішення політичних проблем, вони охопили у своїх рядах людей, пов’язаних між собою досвідом і переживаннями спільної боротьби проти окупантів України.  - Програма і дія Миколи Лебедя та його сподвижників  завжди базувалася на чіткому теоретичному обґрунтуванні певних суспільних та політичних проблем українського визвольного руху, але одночасно вони становили й вихідний пункт для подальшого дослідження та  пошуків нових шляхів розв’язання нагальних питань руху. Їх постава й платформа завжди відзначалася твердим ґрунтом для членства, але ніколи не була чимось завершеним, вона постійно витримувала перевірку життям, бо тільки дійсність, а ще точніше – Крайова визвольна перспектива, могла бути найважливішим і визначальним коректром діяльності для цієї політичної організації.  Визначення демократії у їхньому розумінні відповідала і давнішим українським традиціям українським традиціям і сучасній постановці проблеми у західному світі.

Інакше кажучи, - Микола Лебедь і його оточення ставили знак рівності між українським націоналізмом і українською національною ідеєю, а під націоналізмом розуміли почуття приналежности до нації, як найвищої культурно-політичної спільноти. Із розуміння нації як найвищої культурно-політичної спільноти та підмету історичного процесу, випливав обов’язок боротьби за здійснення історичних цілей української нації методами, які підказує ситуація, доцільність, а також спроможність та совість члена національної спільноти взагалі.

            ….Однак нова, сучасна доба вимагає нових думок, нових концепцій, нових тактичних засобів і нової стратегії. Із скарбниці минулого можна брати тільки те, що в новій дійсності є позитивним і стимулюючим….

            Як зазначав Роман Рахманний у своїй праці «Скілли і Харібди визвольних рухів» (1988): «…Український революційно-визвольний рух – рев.ОУН, УДП, УПА й УГВР та їхні молоді переємники – знають свої державницькі традиції, мають своїх «пророків» української правди і прибраний досвід боротьби проти небезпечного і підступного ворога. Вони не потребують заліплювати своїх вух воском, ані  прив’язувати своїх провідників до щогли блакитно-жовтого прапора, щоб остерегтися від спокуси пристосовництва. Вистачає на будь-якому політичному роздоріжжі оглянутися назад, щоб у досвіді своїх ідеологів та провідників знайти відповідну пораду й пересторогу…»,

            Україна початку  2020 року є справді на роздоріжжі.

            Тому, давайте, оглянувшись у недалеку минувшину, знайдемо відповідну пораду, алгоритм та перспективи для узмістовлення й конструкції української національної держави, виходячи з досвіду життя, діяльності та боротьби Миколи Лебедя та його однодумців.

            Не лише пораду. - Але й пересторогу.

Автор допису Олександр Панченко

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

           

*Примітка: Переважна більшість поданих у цьому дописі світлин надана його авторові д-рові О.Панченкові внуком Миколи Лебедя паном Марком Інфельдом (США) і  з його дозволу  тут публікуються

 

 

ДОДАТОК

Фрагменти й етапи  діяльності Миколи Лебедя та його соратників

(від 1943 року)

- Після впровадження для управління Організацією Українських Націоналістів на Українських Землях, як вищого органу, тричленного Бюро Проводу ОУН на чолі з Романом Шухевичем й резиґнації з посади урядуючого провідника ОУН(б)-ОУН Самостійників-Державників Миколи Лебедя у травні 1943 року, -  Третій Надзвичайний збір ОУН на УЗ (серпень, 1943) затвердив Миколу Лебедя шефом референтури зовнішніх зв’язків цієї ОУН (кодовано – Р-33), яка вже розпочала перемовини з угорськими чинниками у Будапешті, румунськими військовими колами та представниками польської Армії Крайової, а вже в березні 1944 року вислала для встановлення контактів із західними альянсами в Італію Євгена Стахіва та Карпа Микитчука, як також Романа Мировича, який був восени 1944 року вбитий тітовськими партизанами.

- На початку літа 1944 року Микола Лебедь, як шеф Р-33 ОУН на УЗ, з доручення Проводу цієї ОУН, висилає з окремим дорученням  до Братислави Гриця Барабаша.

- Після створення у липні 1944 року Української Головної Визвольної Ради Микола Лебедь стає на чолі Генерального Секретаріяту закордонних справ УГВР, під еґідою якого було вислано до Італії провідного члена ОУН Євгена Врецьону.

В березні 1945 року Є.Врецьона разом з Романом Прокопом переходить з Італії в Швейцарію, іншого емісара Омеляна Антоновича з Братіслави було скеровано до Загребу, куди згодом перебрався й Генеральний секретаріят закордонних справ УГВР на чолі з Миколою Лебедем.

- У лютому 1945 року Микола Лебедь проводить зустріч зі щойно звільненим заходами о.Івана Гриньоха та Володимира П. Стахіва  Степаном Бандерою й відбуває ширшу нараду, в якій беруть участь також Мирослав Прокоп, Дарія і Лев Ребети, Степан Ленкавський й Василь Охримович. До Заґребу з М.Лебедем повертаються Степан Ленкавський, Іван Багряний, Олександер Сокіл, Люба Комар, Дарія Гнатківська-Лебедь з донькою. Завдяки особистим контактам та знайомству Миколи Лебедя з поглавником А.Павєлічем, штаб  ГС ЗС УГВР та місія Р-33 були розміщені в одному із готелів й протягом певного часу (до 5 травня 1945 року) вони мали контакти з місцевою українською громадою.

18 квітня 1945 року Степан Бандера висилає з Інсбруку до Заґреба Євгена Стахіва, для надання допомоги штабу Миколи Лебедя.

Згодом члени штабу та місії переїхали в різні місцевості Европи – Лебедь – до Австрії, де були вже на той час англійські війська, а згодом разом з Степаном Ленкавським перебрався до Риму, Іван Багряний – переїхав до Інсбруку, а Іван БутковськийОмелян Антонович та інші – Мюнхену.

- В Римі Микола Лебедь дістає допомогу від єпископа Івана Бучка, поновлює конктати з Євгеном Врецьоною в Швейцарії та встановлює зв’язки з польськими   еміґраційними дипломатами.

- В грудні 1945 року Микола Лебедь через Альпи прибуває до Інсбруку, де зустрічається зі Степаном Бандерою, який замешкав тоді з родиною неподалік з кордоном із Німеччиною. На ці наради з Польщі прибуває сюди також делеґований Романом Шухевичем провідний член ОУН адвокат Володимир Горбовий, який завдяки зусиллям Євгена Стахова також відбуває зустрічі з Є.Врецьоною та польськими еміґраційними політиками.

- В лютому 1946 року Микола Лебедь, як голова Головної Ради ОУН на УЗ, приймає участь у конференції Закордонних Частин ОУН, що відбувається в Мюнхені. В цій конференції беруть участь значні кількість членів ОУН, які творять три  конкуренційні групи: 1)Прихильники Степана Бандери на чолі з ним – серед них - Осип Тюшка, Микола Климишин, Ярослав Стецько та інші, які виявляють себе на консервативних, простіше кажучи, «донцовських» позиціях, т.зв. інтегрального націоналізму вождистського зразка; 2) «Крайовики» - Василь Охримович, Дарія і Лев Ребети, Зиновій Марцюк, Володимир П. Стахів, Іван Бутковський і Ярослав Рак,  які стоять на демократичних програмово-устроєвих засадах Третього НВЗ ОУН (1943); 3) ніби «нейтральні» УГВР-рівці – Микола Лебедь, о.Іван Гриньох, Мирослав Прокоп

Внаслідок компромісу Степана Бандеру було обрано головою Проводу ЗЧ ОУН, головним контрольним – Володимира П. Стахіва, головним суддею ЗЧ ОУН – Лева Ребета, як також Степан Бандера призначає членами Проводу ЗЧ ОУН своїх прихильників, серед інших – Ярослава Стецька, Осипа Тюшку, Миколу Климишина та інших.

- У липні 1946 року відбувається Мирова Конференція в Парижі, куди  ЗП УГВР спільно із ЗЧ ОУН, надсилають делеґацію: Мирослав Покоп, Мирослав Стиранка, Євген Стахів (від студентства); до делеґації прилучується також Святослав Фльорак, канадієць українського походження, працівник  одного із бюро у Лондоні. На той час в Парижі вже кілька місяців діє висланий проводом ЗЧ ОУН – тереновий провід у Франції Нестор Процик, Борис Вітошинський, д-р Дарія ТерлецькаП.Шевчук, а з Австрії прибуває ціла українська делеґація, в той час як із теренів Західної Німеччини – д-р Ярослав Воєвідка та інші.

На конференцію був пересланий Меморіял УГВР та УНР який був підписаний Миколою Лебедем (від УГВР)  та Олександером Шульгиним (від УНР), цей Меморіал підтримав також грецький міністр Тсальдаріс і передав його до президії конференції, що було успіхом переговорів, які вів напередодні  у Парижі Мирослав Прокоп.

Деякі европейські засоби масової інформації згадали про цей Меморіал.

     - Згодом Микола Лебедь вислав з Парижу до Бельґії і Нідерландів Євгена Стахова для встановлення зв’язку з офіцерами голландської армії, дванадцять з яких  у березні 1944 року втекли з німецького полону в Станіславові, згодом приєдналися до УПА й були успішно переправлені на Мармаронщину. Цими заходами опікувалися Іван БутковськийГуцул» та Ярослав СтрутинськийЯспар», але вони пізніше пригадували лише ім’я Діпенбухе. Серед цих полонених був ще полковник і його три сини. Один з бувших полонених майор Едвард Ван Гутегем працював у міністерстві і вимагав на доказ знайомих чи свідків, одного з яких Івана Бутковського (котрого й упівнав згодом майор) було допроваджено у Нідерланди в нелеґальний спосіб вже у 1948 році Євгеном Стахівим.

Слід зазначити, що Едвард В.Гутегем, вже генерал,  згодом працював у бюро НАТО, приїжджав до Америки й зустрічався там з Юрієм Лопатинським та Миколою Лебедем.

- Перебравшись до США у 1950 році Микола Лебедь разом з іншими працював робітником та сталеварні, а його дружина Дарія – на тютюновій фабриці.

- 1952 року М.Лебедь приїхав з Нью-Йорку до Мюнхену, де разом з о.Іваном Гриньохом та Юрієм Лопатинським домовився з представниками американських кіл про політичну співпрацю, у висліді чого в Нью-Йорку було засновано фірму «Пролог», а в Мюнхені - видавництво й часопис «Сучасна Україна».

До праці в «Пролозі» було залучено науковців, мистців та громадських діячів Юрія Шевельова, Григорія Костюка, Йосипа Гірняка, Івана КошелівцяЮрія Дивнича-Лавріненка, Всеволода Голубничого, Якова Гніздовського, Василя Маркуся, Мирослава Лабуньку, Івана Коропецького, Миколу Чубатого та багатьох інших. У «Пролозі» серед інших працювали також Мирослав Прокоп, Юрій Лопатинський, Омелян Антонович.

Від початку 1960-их років «Пролог» видавав «Digest of Soviet Ukrainian Press», першим редактором якого був д-р Роман Олесницький, пізніше – Ростислав Хомяк, а від 1967 року – Марта Скорупська. В 1960-1970-их роках «Дайджест...» появлявся теж французькою мовою, його редактором був д-р Степан Божик (Лювен, Бельґія), якому допомагав д-р Кирило Митрович (Париж, Франція). В 1980-их роках періодичними прододовженням «Дайджеста...» був «Focus on Ukraine», що його редагувала Віра Качмарська, а також виходив «Soviet Nationalities Survey», редактором якого був в 1983 році Олександер Мотиль, а згодом – Надя Дюк.

- Фірма-корпорація «Пролог» на чолі з М.Лебедем організувала друк книг на українознавчі теми, випуск у світ творів літератури, історії, поширення прес-релізів зі становища українців та інших національних меншин  в СССР, висилання цих та інших інформативних матеріалів до материкової України, що позитивно впливало на процес українізації  та розвиток національної культури.

В 1957 і 1958 роках на виставці УРСР в Марселі (Франція) діяла чисельна група, яку очолював Анатоль Камінський (керівник операції), та яка відбувала зустрічі з працівниками виставки і т.п. З-поміж інших учасників групи слід згадати, зокрема, д-ра Кирила Митровича, проф.Павла Шумовського, проф.Івана Кошелівця, Ярослава Федака.

У 1959 році у Відні на Всесвітній фестиваль молоді і студентів, зорганізований СССР, Микола Лебедь скеровує групу близько 10 осіб з різних країн поселення українців Англії, Німеччини, США та Франції на чолі з Любомиром Ортинським та Володимиром П. Стаховим. В результаті контактів цієї групи відбулися зустрічі та дискусії з діячами української культури, зокрема з Дмитром Павличком.

- У 1967 році керівник ГС ЗС УГВР та «Прологу» Микола Лебедь висилає для встановлення зв’язків з українцями, які прибули до Ґельсінкі на зорганізований СССР  світовий з’їзд  комуністичної молоді Марту Богачевську, яка, між іншим, відбувала зустріч з Віталієм Коротичем. Разом з М.Богачевською у Ґельсінкі були також Анатоль Камінський, Ігор Зубенко, Леонід Рудницький, Іван Мигул та інші.

Подібні заходи, але більш масштабні,  Генеральний секретаріят ЗС УГВР та «Пролог» повторили під час підготовки та проведення Олімпіади в Римі у 1961 і 1962 роках.

- На початку 1960-их років під еґідою «Прологу»  розпочав роботу Клюб Круглого Стола, який провадив свою працю спільно з УНДО. Відбулися українсько-єврейські конференції, в яких з єврейського боку взяли участь д-р Джозеф Ліхтен, Люба Марґоліна, донька міністра УНР Арнольда Марґоліна, д-р Берельштайн, а від українського – Євген Стахів, ред.Зенон Пеленський, д-р Василь Маркусь. В дискусіях Клюбу Круглого Стола брали участь чужинецькі еміґраційні діячі від поляків, чехів, словаків, як також від росіян – Боріс Ніколаєвскій, Соломон Шварц та інші.

В цей період Микола Лебедь відвідує з візитом Австралію, організатором якого був Богдан Подолянко, він проводить зустрічі з українцями «зеленого» континенту, державними діячами та виступає по телебаченню. У цих заходах беруть участь інж.Мирослав Болюх, Андрій Глуханич, Іван Керик та інші.

- Восени 1964 року відбулися зустрічі з письменницею Іриною Вільде та заступницею міністра освіти УССР Катериною Колосовою та іншими мистцями з УССР, які входили до складу офіційної делеґації – композитором Георгієм Майбородою, солістом опери Сергієм Козаком, літературознавцем Стенаном Крижанівським, директором кіностудії ім.О.Довженка Тимофієм Левчуком, гумористом Андрієм Совою

- У жовтні 1966 року під час гастролей в США ансамблю імені Вірського відбулися перемовини з Дмитром Павличком і Іваном Драчем, які були задіяні в українській делеґації при ООН, в окремих розмовах брали участь й працівники української дипмісії при ООН Віктор Чернявський та Юрій Кочубей. З боку ГС ЗС УГВР та «Прологу» у цих зустрічах брали участь Анатоль Камінський, Євген Стахів, Ростислав Хомяк, Марія Клячко, Валентин Новицький, Всеволод Голубничий.

- На доручення Миколи Лебедя у 1967 році відбулися зустрічі з Віталієм Коротичем, а 1968 році – з відомими українськими діячами з Пряшівшини (тодішня Чехословаччина) Юрієм Дацьком та Юрієм Бачею, згодом і з Миколою Мушинкою.

- У 1970-80-их роках «Пролог» під керівницвом М.Лебедя у видавництві «Сучасність» друкує чимало праць дячів українського відродження, «шестидесятників» та дисидентів, як от  «Есеї, листи й документи» Валентина Мороза, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Українські силюети» Михайла Хейфеца, «Економічні монологи» Миколи Руденка, Збірку «Українська інтелігенція під судом КҐБ» та багато-багато (більш як 200) інших творів.

- Серед дипломатичних акцій Генерального секретаріяту зовнішніх справ і ЗП УГВР заслуговують на окрему згадку - Меморіал Секретаріяту до головнокомандувачів  окупаційних військ західних країн ав Австраії із домаганням зупинити репатріацію радянських громадян у 1945 році; спільний Меморіал УГВР та УНР в Екзилі до Мирної конференції в Парижі у вересні 1946 року з протестом проти репрезентації України представниками совєцького союзу; Меморіал УГВР до Економічної і Соціальної Ради  Об’єднаних Націй з протестом проти примусового виселення українського населення із Закерзоння польським та радянським урядами; Меморіал  до урядів США, Великої Британії, Франції із осудженням і протестом проти договору совєцького союзу, Польщі і Чехословаччини про спільні військові операції проти УПА в 1947 році; передача Державному департаменту США «Звернення українського підпілля до «Голосу Америки» у 1951 році; передання членам ООН «Листа українських політичних в’язнів в совєцькім союзі», що його таємно було вивезено з концтабору в 1956 році; поширення черед членів ООН «Декларації про стан в Україні на початку 1970-их років» у 1970 році, як також поширення й оприлюднення багато інших меморіалів, протестів і т.п. у тому числі проти совєтських репресій в Україні, в обороні українських  політв'язнів і дисидентів та проти русифікації і т.п.  

- Після призначеня шефом українській місії при ООН Геннадія Удовенка дискусії з підсовєцькими  українцями продовжилися, у тих дискусіях 1985-87 роках брали участь Тарас Гунчак, Микола Галів, Іван Коропецький, Іван Фізер, Володимир Нагірний, Зенон Матківський, йшлося, зокрема, й про ситуацію в УССР, становище церкви на окупованих СССР українських теренах, переслідування дисидентів, тощо.

- У 1989 році у США  представники «Прологу» та Генсекретаріяту ЗС УГВР брали участь у зустрічах із представниками української інтеліґенції з УССР у складі - Микола Жулинський, Іван Дзюба, Раїса Іванченко, Ігор Римарук, - а також відбули зустріч у Народному домі з письменником Володимиром Яворівським, який приїздив до США на відзначення 175-ліття від дня народження Тараса Шевченка.

- У жовтні 1990 року  у приміщенні НТШ-А в Нью-Йорку відбулася зустріч з першим міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком, який прибув на чолі делегації України на засідання Генеральної Асамблеї ООН. Серед запрошених були Мирослав Прокоп, Мирослав Лабунька, отець Парикій Пащак, Марія Клячко, Ева Підобчишин, Микола Галів, Степан Процик з сином Романом.

- 28 вересня 1991 року відбулася зустріч  української громадськості США з першим Президентом України Леонідом Кравчуком, імпрезою у «Вальдорф Асторії», найпрестижнішому готелі Нью-Йорка, провадив проф.Леонід Рудницький, який співробітничав з «Прологом».

- У 1992, 1993 та 1994 роках Генеральний секретар закордонних справ УГВР й керівник «Прологу»  Микола Лебедь відвідував Україну, мав виступи з нагоди першої річниці проголошення Незалежности Україною, до 50-ліття УПА, та 50-річчя від дня заснування Української Головної Визвольної Ради, зустрічався у Києві, з-поміж інших,  із українськими громадсько-політичними діячами Михайлом та Богданом Горинями, Дмитром Павличком, Миколою Жулинським, Павлом Мовчаном, як також із заступником міністра закордонних справ Миколою Макаревичем, головою СНБУ Євгеном Марчуком та Геннадієм Удовенком

Додаток підготовлений Олександром Панченком за інформаціями св.пам. пана Євгена Стахіва та Пресової  служби ЗП-Середовища УГВР (Нью-Йорк, США)




Теги:
2020-02-06 20:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар