Микола Костомаров - про генезис східнослов’янських етносів - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Микола Костомаров - про генезис східнослов’янських етносів

Микола Костомаров - про генезис східнослов’янських етносів

Петро КРАЛЮК

М.Костомаров (1817-1885) належить до найвидатніших українських і російських істориків ХІХ ст. Можна сказати, що це була людина, яка постійно перебувала на межі двох культур - української та російської. Батько його був українцем, мати, за його свідченнями, росіянка. Народився він на Вороніжчині (сучасна Російська Федерація), де значну частину населення становили етнічні українці, але по сусідству з українцями жили росіяни. Уже в дитинстві М.Костомаров мав можливість спостерігати відмінності між цими двома народами. Про це М.Костомаров дуже добре написав у «Автобіографії».

М.Костомаров - автор численних історичних досліджень, зокрема монографій, що стосуються минулого як України, так і Росії. Перебуваючи під певним впливом філософії німецьких романтиків, він одним з перших в українській і російській історіографії почав розглядати народ як важливий об’єкт історії.

Однією з найконцептуальніших робіт ученого була стаття «Две русские народности», опублікована в журналі «Основа» 1861 р. Слід зауважити, що «Основа» була першим українським журналом. Щоправда, видавався він недовго - в 1861-1862 рр.

На жаль, стаття «Две русские народности», через політичні причини, стала «тера інкогніта» при розгляді спадщини М.Костомарова. Вона, як правило, не перевидавалася, на ній не концентрували увагу дослідники. Надто вже нетрадиційні викладалися в ній погляди - як для російської імперської, так і для радянської історіографії. На жаль, також українські нерадянські історики фактично обійшли увагою цю роботу.

У статті «Две русские народности» можна виділити три смислові блоки. Спочатку вчений висловлює свої погляди на формування народностей. При цьому приділяє багато уваги географічному середовищу, а також контактам між народами. У другому смисловому блоці викладається схема становлення й розвитку східнослов’янських етносів. Третій, найважливіший смисловий блок статті - це зіставлення української та російської народностей. М.Костомаров вказує на істотні ментальні відмінності цих двох етносів, на те, що це абсолютно різні народи й за культурою, й (найголовніше!) за способом поведінки й світосприйняття. Щоправда, він говорить, що ці народності взаємно доповнюють одна одну.

Перш ніж почати аналізувати статтю, слід розглянути, в якому культурному й науковому контексті вона з’явилася й «функціонувала». У той час у російській історіографії панувала династична теорія, згідно з якою Русь (Російська держава) бере свій початок з покликання варягів до Новгорода. Так виникла династія Рюриковичів, представники якої правили спочатку в Києві, потім - у Москві й Петербурзі. І правили вони одним народом - російським. Про те, що ця теорія культивувалася владою, свідчить пишне святкування 1000-річчя Російської державності, власне 1000-річчя покликання варягів, 1862 року.

Що стосується українців, білорусів, то вони розглядалися як регіональні відгалуження великого російського народу. І, відповідно, головне завдання правителів Росії розглядалося як збирання всіх «російських земель» воєдино. Пізніше модифікаціями цієї теорії стали концепти «староруської народності», «трьох братніх народів», а на сучасному етапі концепт «русского мира».

Альтернативою цим поглядам стали погляди, які висунули польські інтелектуали. Уже представники «української школи в польській літературі», зокрема Томаш Падура, вважали, що росіяни - це «плід монголів». Вони - «не зовсім слов’яни» або навіть зовсім не слов’яни. Тоді як українці й білоруси є слов’янами й близькі до поляків. Такі погляди набули розвитку й обгрунтування в роботах вихідця з України Францишека Духінського (1816-1893). Він емігрував з царської Росії до Франції, де друкував свої роботи. Опублікована французькою мовою його праця «Арійські та туранські народи» стала досить відомою серед наукової та навколонаукової публіки. Під впливом цієї й інших робіт Ф.Духінського були відкориговані у Франції навіть підручники з історії. Вочевидь, М.Костомаров знав про ці роботи, а його стаття «Две русские народности», в певному сенсі, є реакцією на погляди Ф.Духінського. Хоча в статті відсутні посилання на якісь роботи, зокрема й цього автора.
У чому суть поглядів Ф.Духінського Він поділяв людство на дві великі групи - арійців (індоєвропейців) і туранців. Головна відмінність між ними в тому, що арійці - землероби, а туранці - переважно кочівники. Ця відмінність стосується всіх сторін соціального та культурного життя, і її неможливо викоренити.

Згідно з поглядами Ф.Духінського, кордон арійської Європи та туранського світу проходить по Придніпров’ю. Європейський регіон охоплює Україну (для позначення якої Ф.Духінський послідовно використовує термін Русь), Білорусь, Литву, балтійські землі та територію колишньої республіки Великого Новгорода. Далі на схід простягається чужий туранський світ.

Учений вважав помилкою шукати витоки Росії, власне Московії, в історії слов’ян Києва й Новгорода. Ці витоки, відповідно до його поглядів, слід шукати в історії фінських племен Поволжя. Відкидаючи погляди російських істориків, він заявляв, що ніколи не було масової міграції слов’ян з Придніпров’я на Поволжя. А Московську державу не можна вважати продовжувачем традицій Київської державності. Прийняття правителями Московії назви Русь, Росія - історична узурпація. Щоправда, під впливом династії Рюриковичів і православної церкви фінські й татарські жителі Московії прийняли слов’янську мову, але зберегли свій стиль життя. Доказом цього можуть бути їхні кочові традиції, комунізм (малися на увазі російські розподільчі комуни), автократична форма правління та релігійне сектантство.

М.Костомаров, на перший погляд, далекий від таких переконань. Але водночас він далекий і від російських імперських істориків. Вважаю, що погляди ученого на походження східнослов’янських етносів і їхній розвиток найзбалансованіші й відповідають історичним реаліям.

Кажучи про етногенез східних слов’ян, М.Костомаров писав: «У нашого першого літописця відділ власне Руських Слов’ян зображується роздробленим на кілька гілок, кожна з відмінностями від іншої, зі своїми звичаями й вдачами. Без сумніву, між одними з них було більше взаємної спорідненості, ніж між іншими, й таким чином кілька етнографічних гілок почали, в більш узагальненому образі своїх ознак, представляти одну народність, так само, як і всі разом русько-слов’янські племена одну загальну, Руську, щодо інших слов’янських племен на півдні». Спробуємо «розшифрувати» ці роздуми. Як бачимо, М.Костомаров звертає увагу на те, що в літописних джерелах говориться про існування різних «етнографічних гілок» східних слов’ян, власне літописних племен. Близькі «етнографічні гілки», або племена, поступово формувалися як одна народність. Щоправда, всі вони наче складали «суперетнос», «загальну народність», назвою для якої служив етнонім Русь.

М.Костомаров показує, що спочатку цей термін стосувався «південної Русі», власне українських земель, де й сформувався український етнос. Саме цей етнос дослідник вважав найстарішим серед східнослов’янських народів. Він мав своє відгалуження - новгородський етнос. Сам М.Костомаров предметно цікавився історією Великого Новгорода, здійснював поїздки на Новгородську землю. У своїх роботах він показував споріднені риси в культурі, мові між новгородцями та південнорусами (українцями). У роботі «Две русские народности» вчений писав: «...між древніми Ільменськими Слов’янами та Південнорусами була набагато більша спорідненість, ніж між Південнорусами й іншими слов’янськими племенами руського материка». Спочатку, писав учений, ця назва належала «русько-варязькій купці, що оселилася серед однієї з гілок південноруського народу й скоро була поглинута нею. Уже в ХІ столітті ця назва поширилася на Волинь і на нинішню Галіцію, тоді як не переходила ще ні на Північний Схід, ні до Кривичів, ні до Новгородців. У ХІІ столітті в Землі Ростовсько-Суздальській під Руссю розуміли взагалі південний захід нинішньої Росії в збиральному сенсі». М.Костомаров вважав, що саме українці (у його термінології - південноруси), граючи головну роль у Києво-руській державі, поширили назву Русь на східнослов’янський регіон.

Що стосується білорусів, то вчений розглядав їх як окремий етнос, що виник майже одночасно з південноруським: «Білоруська народність, яка, під древнім ім’ям Кривичів, позначається чітко на тому просторі, який вона займала згодом й займає зараз зі своїм розділенням на дві половини: західну й східну».
На відміну від українців і близьких до них новгородців, а також білорусів, північноруський етнос (московіти) виникає пізніше. «До половини ХІІ століття північ, а ще більше - північний схід, нам мало відомі», - пише М.Костомаров. Далі він говорить таке про цей етнос: «Його таємниче походження й дитинство вкриті непроглядним туманом. За неможливості розсіяти його щільні шари, залишається або піддатися спокусі й вдатися до безконечних припущень, або, як колись робили, заспокоїтися на думці, яка позбавляє будь-якого розумового хвилювання, що так треба було верховному промислу. Єдине, що ми знаємо про Північний Схід, - це те, що там було Слов’янське народонаселення посеред Фіннів і із значною перевагою над останніми, що край цей мав ті ж загальні зачатки, що були й в інших землях руського світу, але не знаємо ні подробиць, ні способу застосування загальних витоків до окремих умов».

Розглядаючи пізніший період, М.Костомаров відзначав вплив литовського племені на «долю Слов’янських народів усієї західної частини російського материка». Литовці з’єднали «їх в одне політичне тіло й дали їм нову об’єднувальну назву - Литва, ця назва стала надбанням білоруського краю й білоруської народності, а південноруська залишилася зі своєю древньою звичною назвою Русі».

«У ХV ст., - писав М.Костомаров, - розрізнялися на материку нинішньої Росії чотири відділи східно-слов’янського світу: Новгород, Московія, Литва й Русь, у ХVІ і XVII ст., коли Новгород було стерто, - Московія, Литва й Русь». Далі, вважав учений, «ім’я Руського зробилося й для півночі, й для сходу тим же, чим з давніх-давен залишалося як би виключно надбанням південно-західного народу. Тоді останній залишився як би без назви; його місцеве приватне ім’я, що вживалося іншим народом як загальне, зробилося для останнього тим, чим раніше було для першого. У південноруського народу наче було вкрадено його назву».

Таким чином, етногенез східнослов’янських народів, згідно зі схемою М.Костомарова, відбувався так. На первинному етапі існували різні східнослов’янські племена, які з часом почали групуватися в окремі народності. Однією з перших сформувалася українська народність, яка використовувала етнонім Русь. Незабаром сформувалася окрема білоруська народність - переважно на основі племені кривичів. Після цього від руської, власне української, народності відокремилася народність новгородська. І лише в ХІІ ст., коли ці народності пройшли певні стадії розвитку, виникає народність московитів, у генезисі якої важливу роль зіграли фінські племена. Учений вважав, що московити знищили, власне вчинили етноцид, новгородський етнос. Унаслідок цього залишилися три народності - московити, білоруси, які отримали етнонім литвини, а також українці, які використовували старий етнонім Русь. Але згодом у них цей етнонім забрали московити.

2012-05-18 10:43:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар