Маршрут №1 - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1

Маршрут №1

Автор: Олександра Кльосова
Карантин змусив мене звернути увагу на те, що завжди було поруч. Скажімо, не подорожувати за кордон чи відомими туристичними місцями України, а познайомитися з історичними пам’ятками сусідніх районів. На подібні мандрівки якось раніше не вистачало часу — зазвичай вони чомусь сприймаються як меншовартісні та нецікаві, бо маршрут обмежувався якимись 150 кілометрами. А тепер оте «поруч» стало привілеєм і найбільшим стимулом вийти з дому, сісти в машину і поїхати на пошуки місцевих цікавинок.
Читати далі | 29.03.2021  0
Останні статті розділу
Майбутній етнограф навчався у 2-й Київській гімназії (нині це будинок №18, що на бульварi Шевченка), а потім у Петербурзі, де зблизився із Миколою Костомаровим і Пантелеймоном Кулішем. Захопившись етнографією, він, пiсля повернення у рідне місто, взявся за збирання та запис матеріалів про життя та побут українського народу, друкував їх у прогресивному тоді журналі «Основа», а також клопотався про відкриття недільної школи. Він став активним членом нелегальної Київської громади, куди входили Михайло Старицький, Михайло Драгоманов, Іван Нечуй- Левицький, Микола Лисенко та інші. У 1862 році Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна» на мотив сербського патріотичного гімну. Деякі дослідники зазначають, що у ньому відчувається схожість із польським гімном «Єще польська не згінела», відомим також під назвою «Марш Домбровського». У третьому номері журналу «Украинская жизнь» за 1914 рік ми знайшли цікаві спогади Л. Білецького, який знав Чубинського з юнацьких років: «В печати мне встречалось указание, что песня «Ще не вмерла Україна» — народная.
Автор: Надія ТИСЯЧНА, фото Олександра КОСАРЄВА, «День»  0
Як виразно і романтично в статті «Культура. Искусство. Памятники Крыма» (1925 рік) Максиміліан Волошин накреслює лише побережжя Кіммерії: «Курганы и сопки унылых берегов Босфора Киммерийского,оранжевые отмели широких дуг Феодосийского залива; Феодосия с черным кремлем генуэзских укреплений, Коктебель с венецианским городищем и готическим нагромождением Кара-Дага? Меганом с благородно сухими, чисто греческими очертаниями».
Пропоную побачити світ Кіммерії очима автора, його душею, закохатись ще у доволі непізнавану для багатьох Україну - Східний Крим, берегти його природні та культурні пам’ятки. Високий приклад охоронця нашої культури надав нам Максиміліан Волошин. Рушаймо Волошинськими стежками до «Країни синіх вершин», химерної казки Карадагу, готики мисів Толстий та Бугаз, величі Меганому, простору Капсельської бухти, романтики Судакських гір та пейзажів Нового Свєта, перегортаючи ще одну сторінку з «історії нашої землі в її «людському вимірі».
Автор: Микола БЄЛОТЄЛОВ. Фото надані автором  28
Автор: Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», фото надані Іллею Фетисовим  0
Багато історичних місць і визначних пам’яток Києва давно відомі не лише всій Україні, але і світу. Проте це аж ніяк не означає, що всі художні досягнення — в минулому. «День» вирушив у експедицію київськими вулицями та провулками, щоб відшукати новоявлених скульптурних «мешканців». Пропонуємо найзручніший, на наш погляд, маршрут для знайомства з ними.
Відправний пункт — станція метро «Золоті Ворота» — справжнє котяче місце. Тут оселився бронзовий Пантюша — пам’ятник коту-завсіднику сусіднього ресторану «Пантагрюель», а також двійко кошенят, які «видерлися» на дерева: одне — дерев’яне, навпроти бронзового родича, друге — з одноразових виделок, у скверику кав’ярні біля Золотих Воріт. «Тато» двох останніх і багатьох інших цікавих київських об’єктів скульптор Костянтин Скретуцький поставив собі за мету «заселити» місто щонайменше сотнею кішок.
Автор: Анастасія САМОШИНА, Літня школа журналістики «Дня»  0
Батурин, ще до часів правління Івана Мазепи, був місцем перебування декількох відомих українських гетьманів — Дем’яна Многогрішного та Івана Самойловича; згодом, вже після української гетьманської державності, її традиції продовжували Кирило Розумовський й Данило Апостол. Тому не випадково, що саме постаті цих відомих історичних діячів увічнені в новій скульптурній композиції у гетьманському Батурині, що її вчора урочисто відкрив Президент Ющенко. Історичні традиції української Незалежності, зокрема, й доби Гетьманщини — це річ, яка безпосередньо пов’язує державне будівництво далеких століть з нашими днями, а історична пам’ять — це абсолютно необхідний (проте не достатній: є ще конкретна державна відповідальність сьогодення!) компонент політичної зрілості нації. Ось чому думати про Батурин і повчально, і вельми необхідно — зокрема, й для того, щоб не довелося з такими ж зусиллями відновлювати славетні пам’ятки нашої історії — ще через 300 років...
Автор: «День»  0
Так буває — майже все своє свідоме життя живеш у місті, де жили і поховані ще твої прапрадіди, зріднюєшся з ним всіма частками душі й тіла й думаєш, що знаєш про нього якщо не все, то майже все. Бо батько розповідав, що район Смолянка, де він виріс, отримав свою назву тому, що його жителі витоплювали із відходів деревини смолу. І що розташована неподалік місцевість Кривий Брід, де жив прадід по батьківський лінії Кирило і де на річці Тетерів у шкільні роки я купався разом iз двоюрідним братом Віктором і друзями, названа так з тієї причини, що років із 100 тому там проходили піші шляхи через цю ріку. Немало я знав і про інші райони Житомира. Але ось гортаю сторінку за сторінкою видану нещодавно житомирським видавництвом «Волинь» за рішенням і підтримки міськради книжку «Вулиці Житомира», першу із запланованої серії «Енциклопедія Житомира» — і переді мною відкриваються незнані й часто захопливі сюжети з історії й сьогодення рідного міста. Відкриваю для себе, що у Житомирі є райони з народними неформальними назвами, про які раніше не чув, серед них Байконур, БАМ, Дика дивізія, Володимирська Гірка, Бермудський Трикутник
Автор: Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День»  0
Жителям України теперішній райцентр Тернопільщини відомий, передусім, Збаразькою облогою 1649 року в перебігу народно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, що відіграла значну роль в історії України. Її описав у романі «Вогнем і мечем» Генрік Сенкевич, а згодом — кінорежисер Єжі Гофман відтворив у польсько-українському блокбастері. Збараж належить до переліку населених пунктів з найбільшою кількістю історичних пам’яток і до його ювілею Національний банк України випустив п’ятигривневу монету із серії «Стародавні міста України». Збаражчани пишаються його славною минувшиною, сподіваючись, що настане час, коли місто зміниться на повноцінний туристичний центр, чого цілком гідне. А поки що про це говорити зарано хоча б ще й тому, що ювілейний рік Збараж провів навіть без міського бюджету.
Уперше Збараж, як місто, згадується в Галицько-Волинському літописі 1211 року — в перебігу боротьби за Галич союзник Данила й Василька Романовичів князь Лешек Білий «не зміг узяти Галич і, пішовши, пустошив він довкола Теребовля, і довкола Моклекова, і Збаража». До речі, назва — Збараж або Збираж походить від слова «збирати». Ідеться про те, що на цих схилах Товтрів збиралися для походів дружини русичів
Автор: Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль  0
Короткий період визвольних змагань 1917—1920 років був щедрим на столичні статуси. Влада змінювалася блискавично, столиці мінялися вслід за нею. 14 грудня 1918 р. на зміну Гетьманату прийшла Директорія УНР. Їй судилося протриматися до 10 листопада 1920 р. — і прокочуватися ледь не по половині країни. Київ був під більшовиками; територія незалежної України, куди певний час входила навіть Кубань, зменшувалася шагреневою шкірою. Уряд встиг побувати і в Житомирі, й у Сарнах. Дошкульна приказка «У вагоні Директорія, під вагоном територія» трагедію того часу відображає непогано. Переміщення столиць і справді найлегше прослідкувати за колією Південно-Західної залізниці. Вінниця стає столицею 28 січня 1919 р., у квітні того ж року естафету приймає Рівне, з 24 квітня уряд засідає у Проскурові (сучасний Хмельницький). Життя по вагонах і готелях, постійна зміна дислокації... Хоча годі скаржитися: вагон Симона Петлюри був комфортним і затишним (збереглися фотографії його інтер’єрів). Ще б пак: ним ще донедавна їздив начальник Південно-Західної залізниці, навіть не встигли поблякнути місця під відбитими двоголовими орлами Романових. Комфортабельному вагону доведеться пізніше прислужитися ще одному політику тих часів: після Петлюри ним їздив маршал Пілсудський.
Автор: Ірина ПУСТИННІКОВА, краєзнавець, журналістка  2
«Українська столиці — місто, де не вистачає людей, які встигали би робити відкриття, — розпочав Анатолій Трохимович. — Воно — багате і складне. Змінюється безперервно. Не завжди в кращий бік. Тут чимало вже відомого. Але кияни та гості столиці повинні знати не тільки те, що знають в усьому світі. Наприклад, що, дуже відвідувана Кирилівська церква? Ні! А Биківня? Теж ні!». «Або ж зупиніть одного-другого-третього перехожих і запитайте, чи бували на тому місці, де Київ починався? — продовжує він. — Очевидно, всі дадуть ствердну відповідь, маючи на увазі район Андріївської церкви, Національного музею історії України та Софіївського собору. З одного боку, це — так, а з іншого — не зовсім. Поруч, за музеєм, розташована Замкова гора. Науковці в один голос заявляють: місто було засноване саме там!».
Отак, спілкуючись, від Софіївської площі спускаємося на Майдан Незалежності. Звідти Інституцькою вулицею піднімаємося до вулиці Банкової, 10. Національний банк України видно здалека. Спершу це була двоповерхова будівля, збудована як банк на початку ХХ століття. Решту два поверхи — третій і четвертий — зведено у 1930-х роках
Автор: Надія ТИСЯЧНА, «День»  1
Написавши «Енеїду», «Наталку Полтавку» й «Москаля-чарівника», Іван Котляревський став не лише зачинателем нової української літератури, а й творцем історико-культурного міфу Полтави — «Полтави Котляревського». І, мабуть, чи не найважливішим її компонентом є музей-садиба письменника на Івановій горі, котру обов’язково відвідують майже всі гості міста, не кажучи вже про самих полтавців, адже звідти добре «видно шляхи полтавські і славну Полтаву». Традиція такого паломництва почалася ще за життя класика, і триває вона вже понад два століття.
«Музей відкрили 1969 року до 200-ліття з дня народження письменника, яке святкували за рішенням ЮНЕСКО у 26 країнах світу. Хата, у котрій жив Іван Петрович, існувала і в ХХ сторіччі, але була такою, що не підлягала реставрації, — розповідає науковий співробітник літературно-меморіального музею Івана Котляревського Лариса Лобінцева. — Тому садибу спочатку розібрали, потім заново забудували — за малюнком Тараса Шевченка, за спогадами сучасників письменника. Вони були такими детальними, що нам відомо, де стояли меблі, якого кольору і з якої тканини були фіранки на вікнах».
Автор: Сергій ШЕБЕЛІСТ, Полтава  0
   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар