Марксист, який хотів залишитися українцем - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Марксист, який хотів залишитися українцем

Марксист, який хотів залишитися українцем

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, Кіровоград. За матеріалами архіву Володимира Винниченка у Колумбійському університеті (США)

Не щастить Володимиру Винниченку з ювілеями! В останні дні 1949 р., за якийсь рік і два місяці до смерті, він написав в одному з листів: «Хоч я й працю. вже більше 50 років і в політиці й у літературі, а досі ще ніде ні одного мого ювілею ніхто не відзначив. Та я б сам, то сидячи по тюрмах, то перебуваючи в еміграціях і займаючись важнішими справами, не мав ні часу, та навіть пам’яті на такі речі...». Прикро, але й тепер, коли український Історичний календар зафіксував 28 липня ц.р. 131-ліття видатного письменника і політичного діяча, голови першого уряду Української Народної Республіки, ювілей В. Винниченка відзначався лише громадськістю, без участі держави. Не було постанови Кабінету Міністрів, не було традиційних у таких випадках «оргкомітетів», створених органами державної влади... Хоча відповідні ініціативи з боку кількох установ і держадміністрацій були. Але — всі проекти «потонули» у високих кабінетах, господарі яких часто змінюються, і кожен новий вважає все, що було до нього, недійсним... Що ж, доведеться почекати ще п’ять років... А тим часом — образ і доля Володимира Винниченка відкриваються сучасним дослідникам за допомогою архівів, в тому числі й американських... Еміграційний архів В. Винниченка потрапив до США невдовзі після смерті письменника. Професор Григорій Костюк (якому тепер нівроку — 98 літ!) зумів переконати вдову Винниченка Розалію Яківну, що буде краще, якщо літературна спадщина покійного, його рукописи й бібліотека зберігатимуться за океаном. Так і з’явився заповіт Розалії Яківни, згідно з яким архів В. Винниченка передається Українській Вільній Академії Наук у США — аж до того часу, поки Україна здобуде державну незалежність. Коли ж таке станеться, то місце йому — в Академії наук України ... Одна з надзвичайно цінних для науки частин архіву — Винниченкова кореспонденція. На щастя, Володимир Кирилович залишав у себе копії власних листів. Кореспондентів у нього було безліч — від друзів часів молодості, з якими разом «робили революцію», від жінок, яким він часом адресував таємні і нетаємні послання, до таких політиків, як Сталін, Рузвельт, Масарик, Даладьє, Раковський, Скрипник... Епістолярій Винниченка, що зберігається в архіві Колумбійського університету, — це понад 30 років його життя (1920-1951 рр.). Саме стільки часу В.Винниченко був відірваний від України — аж до самої смерті в містечку Мужен на півдні Франції...

«З одчаєм, люттю і сміхом...»

МІЖ БІЛЬШОВИЗМОМ І НАЦІОНАЛЬНОЮ ІДЕЄЮ

Після невдалих переговорів із більшовиками у 1920 р., коли Винниченко остаточно зрозумів, що «одягти більшовизм в українську одежу» йому не вдасться, учорашній прем’єр УНР подався за кордон. Бажання «обтруситися від політики» і зосередитися на літературній праці було дуже сильним, проте й політика наздоганяла, не давала спокою. Йшлося ж бо про долю України. Він продовжував вірити, що процес відродження нації — невпинний, що «в тій чи инчій державній формі цей процес зафіксується таки колись» (з листа Євгенові Чикаленку в останні дні 1919 р. з Відня). Щоправда, при цьому уточнював: «найшвидше і найлегче може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашої нації — селянству й робітництву — себто селянсько-робітнича державність, инчими словами — большевицька, совітська». У цих словах — ключ до розуміння Винниченка-політика. Все своє життя він намагатиметься поєднати одне й друге — соціалістичну ідею з національною, прагнутиме бути і українцем, і комуністом, — і саме тому не раз опинятиметься «між двох сил».

Якийсь час Винниченки мешкали у Чехословаччині, проте незабаром поселилися під Берліном. У 1925 р. переїхали до Парижа, а в 1934-му стали мешканцями містечка Мужен неподалік від Середземного моря, де й зустріли кінець днів своїх. І весь цей час, цілі три десятиліття Винниченка не покидала мрія його молодості — вільна Україна «без хлопа і пана»; мрія, яка визначала вельми специфічне становище цього політика й письменника в колах української політичної еміграції, а також складні стосунки з більшовицькою владою. Для великої частини українських політемігрантів він був імпульсивним, пробільшовицьки налаштованим політиком-невдахою, для більшовиків — націоналістом і контрреволюціонером.

V Всеукраїнський з’їзд Рад у 1921 р. оголосив Винниченка «ворогом народу». Сталося це після того, як Винниченко, розчарувавшись у більшовицькій владі, випустив памфлет «Революція в небезпеці», в якому піддав різкій критиці Російську компартію. Звісно — за «єдинонеділимство», за зраду революційних ідеалів, «єдінолічіе» в партії, в органах влади, управління й господарства, «занепад ідейності», появу «нової буржуазії» з числа партійних чиновників.

Фото з сайту www.utoronto.ca

На початку 1920-х в Україні існували дві Компартії — КП(б)У і УКП. Якщо перша була, по суті, «обласною організацією РКП», то друга обстоювала ідеї націонал- комунізму, української державності. В.Винниченко ініціював створення Закордонної Групи УКП. Проте 11 березня 1921 р. ЦК УКП відрікся від Закордонної Групи. Через півроку самоліквідувалася й сама Група. Винниченко отримав можливість зосередитися на творчості. Проте активна літературна праця не погамувала його громадянський темперамент. Разом із Микитою Шаповалом він засновує суспільно- політичний журнал «Нова Україна», у першому (здвоєному) числі якого вміщено програмну статтю В.Винниченка «Єдиний революційно-демократичний фронт». У ній каменя на камені не залишено від централізаторської політики «московського більшовизму». «Революція не тільки загибає, костеніє, а вже загинула, вже перевертається у свою протилежність», — писав Винниченко. Щойно створений СРСР — не що інше, як прикриття для нових «собіратєлєй землі русской» та їх намірів зафіксувати «відносини метрополії до своїх колоній». Як точно помічено у Винниченка: «большевизм має за собою ще таку силу, як опінія майже всього руського громадянства, починаючи від соціялістичної демократії й кінчаючи монархізмом. У цьому питанні майже всі руські політичні течії утворили непроголошений, але однодушний, одностайний, «єдиний національний фронт».

Українська історія: замість брому додати віагри

Це йому, Винниченку, належать афористичні слова про те, що російська демократія закінчується на українському питанні...

Централізаторській політиці «московського большевизму» Винниченко пропонував у 1923 р. протиставити «єдиний фронт української трудової демократії», метою якого було б «визволення українського народу від національного та політичного гніту московської деспотичної окупації в формі української самостійної демократичної держави». Щоправда, монархістам (прихильникам П. Скоропадського) і «отаманцям» (прихильникам С. Петлюри) він місця в цьому «єдиному фронті» не залишав, хоча й розумів, що роз’єднаність українства — на руку більшовикам... Розпорошеність різних українських політичних груп, гра амбіцій їх лідерів не дали змоги реалізувати Винниченків план. Подібні ситуації виникатимуть ще не раз...

А загалом, Винниченко-політик сенсом свого життя вважав участь у будівництві соціалізму. І коли V Всеукраїнський з’їзд Рад оголошував його «ворогом народу», то, як не парадоксально, йшлося про людину, безмежно віддану ідеї «світлого майбутнього»! Це ж Винниченко писав наркому освіти УРСР Миколі Скрипнику: «Чого я зрештою хочу? Тільки одного: змоги бути корисним у міру сил моїх справі будування соціялізму». І не має значення, що ці слова датовані листопадом 1931 року: точнісінько так само Винниченко міг сказати про себе і на початку століття, і в 1917 р. «Все своє свідоме життя я був марксистом і революціонером- соціялістом», — це з того ж листа до Скрипника...

Дивний, однак, це був марксист. Уже в 1926-му він (раніше за багатьох!) збагнув, що «з червоного більшовицького яйця вилуплюється фашизм», картав Леніна і його режим за маккіавелізм, за «нечесність з собою». І, звичайно, вічним каменем спотикання були принципово відмінні уявлення про національну політику: Винниченко хотів, щоб Україна була Україною, і надзвичайно болісно й різко реагував на будь- який вияв великодержавного шовінізму, хай і в більшовицькій оболонці...

Фото з сайту vpered.files.wordpress.com

«ВИЇДУ ДО АФРИКИ...»

«Обтруситися» від політики В.Винниченку так і не вдасться. Він постійно розриватиметься між літературною творчістю — і покликом свого громадянського «Я». Та, власне, і романи й повісті Винниченко широко «розчиняв» для політико-філософських ідей. Про це — трохи згодом, а поки поміркуймо над тим, як жила ця людина, яким було повсякдення подружжя Винниченків, як, зрештою, вдавалося їм вирішувати проблему «презренного метала»...

Щодо коштів на життя, то у В.Винниченка, здається, було два джерела. Перше — гонорари. У 1919 р. він навіть збирався сплатити давні борги своєму «хрещеному батькові» Євгену Чикаленку, який, починаючи з 1902 р., не раз виручав свого неприкаяного «хрещеника». Разом із Ю.Тищенком Винниченко заснував у Відні видавництво «Дзвін», де вийшло його зібрання творів і де побачили світ спогади у 3-х томах «Відродження нації».

До початку 1930-го Винниченка багато разів видавали в УРСР (харківське кооперативне видавництво «Рух» зважилося навіть на 24-томник його творів!). П’єси українського письменника ставилися на сценах театрів Європи... Все це приносило заробіток. Частину своїх літературних гонорарів Винниченко просив харківських і київських видавців пересилати його рідним — батькові (мати померла ще в 1913 р.), братам, сестрі... Друге джерело, без якого життя таких політемігрантів, як В.Винниченко, було б матеріально нестерпним, — це стипендії, які чехословацький уряд надав сотням українців (серед них був і Винниченко) після катастрофи УНР у 1920 р. Треба віддати належне Винниченкові: він особисто звертався за підтримкою до президента Чехословаччини Т. Масарика, ставлячи питання: «Может ли украинская демократия надеяться на помощь чешской демократии в борьбе с царящим на Украине и в России произволом й деспотизмом господствующей олигархии?» Відповідь Т.Масарика була ствердною і дієвою. Українській політичній еміграції було надано широкі можливості для облаштування свого життя.

Петлюра, якого ми все ще не зрозуміли

Цікаво, що Винниченко все ж віддав перевагу не Чехословаччині, а Німеччині, а потім Франції. На те була вельми вагома причина. Навесні 1918 р., після падіння Центральної Ради, Винниченко подався не в Кам’янець- Подільський, на захід, а в Бердянськ, на схід. Тим самим він дистанціювався від тих політиків УНР, які були зорієнтовані на підтримку Антанти. Себто — буржуазних, з точки зору соціаліста Винниченка, країн. Він знову хоче бути осторонь від кіл української еміграції, налаштованих на боротьбу з більшовицькою владою. Цей Винниченків парадокс має просте пояснення: його влаштовували соціальні програми більшовиків, він теж мріяв про соціалізм, прагнув бачити Україну соціалістичною, проте... незалежною; він усе ще сподівався, що в УРСР щось зміниться, гору візьмуть такі політики, як М.Скрипник, і тоді він, Винниченко, виявиться потрібним своїй соціалістичній Україні. Коли КП(б)У проголосила політику українізації, Володимир Кирилович стрепенувся, почав писати листи тому ж М.Скрипнику, В.Чубарю, заявляючи про свою готовність повернутися на Україну. «Сім років я ізолюю себе від усякого дотику до антирадянських елементів і живу майже самотою, — писав він М.Скрипнику в листопаді 1931 р., — сім років я відхиляю всякі пропозиції співробітництва в буржуазній чужинній пресі...» Винниченко все ще сподівається, що буде потрібен Україні, тому й намагається пильно стежити за ходом подій в СРСР, не забуваючи безжально критикувати при цьому більшовиків за зраду ідеалів. Така позиція мала чимало вразливих місць. Вона зумовлювала вічні Винниченкові хитання, суперечливість характеристик режиму в СРСР, імпульсивність деяких кроків... Хоча треба визнати, що в головному — «Я за соціалізм, але й за вільну Україну» — Винниченко все-таки був послідовним...

А в Україну його так і не впустили. Від відчаю він рятувався роботою... Оселившись 1925 року в Парижі, Винниченко через якийсь час узявся будувати «хату-робітню». Для цього довелося брати кредити і витратити всі гонорари. З тією своєю «хатою» він матиме згодом багато мороки і навіть неприємностей. «Добрі люди» з числа французьких українців надурять письменника, спроектують не те, що треба, а потім до цього всього додасться ще й судова тяганина. Винниченко, вже живучи в Мужені, намагатиметься продати «хату-робітню», але безуспішно...

А на початку 1930-х до Винниченків прийшла справжня скрута. Видання творів в УРСР припинилося, гонорари перестали надходити. Винниченко засипає Скрипника листами: «... можливо, покину не тільки Францію, але й Європу і житиму в таких умовах, що ніякого поштового сполучення зо мною не буде... Виїду до Африки, де є змога знайти роботу, яка дасть мені можливість існувати». Безвихідь змусила Володимира Кириловича згадати про пензель художника: він береться за малювання з надією, що зможе пересилати свої картини знайомим українцям до США, і за виручені там гроші вони з Розалією Яківною якось житимуть ... Нічого з цієї затії не вийде. Зате в США опиниться велика (близько сотні робіт) колекція Винниченкових картин — тих самих, які 8 травня 2000 р. у Посольстві України у Вашингтоні президент УВАН Олекса Біланюк вручатиме прем’єр-міністру Віктору Ющенку...

«Утворення вільної, трудової Української Республіки є найбільшою революційною справою Європи»

І тут слід згадати про історію однієї дивної дружби — дружби Володимира Винниченка з художником Миколою Глущенком, яка почалася ще в Німеччині. В архіві Колумбійського університету є кілька листів Винниченка до Глущенка, датованих 1934 — 1935 роками. Це вражаючі людські документи! Помітивши, що ставлення Глущенків до Розалії Яківни і Володимира Кириловича різко змінилося (після того, як у радянській пресі піднялася нова хвиля розносної критики на адресу Винниченка), безкомпромісний у своїй «чесності з собою» письменник пропонує недавнім друзям порвати всякі стосунки. «Мы понимаем, что у Вас есть определенный интерес, вызывающий это изменение...» Чи означали ці Винниченкові слова, що він про щось почав здогадуватися? Адже це тільки через багато-багато років стане відомо: Глущенко був радянським розвідником, і, поза всяким сумнівом, йому доводилося інформувати своїх «шефів» і про дії, обставини життя політемігранта з України, який колись очолював уряд УНР...

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО В «ЗАКУТКУ» (МІСТЕЧКО МУЖЕН НА ПІВДНІ ФРАНЦІЇ) У 1935 р. М. Глущенко повернувся в СРСР. Точніше було б сказати: його відкликали... А 19 липня 1935 р. Винниченко пише своєму недавньому другові надзвичайно різкого листа, у якому є такі слова: «Ваша религия, Никопай Петрович, Ваше самое дорогое и «святое», — это материальный интерес... Я пишу Вам по-русски. Пишу так потому, что в глубине души, по совести я не считаю Вас настоящим украинцем. Называете Вы себя украинцем не всегда, не везде, не так, как должен называть себя член угнетенного коллектива, а только тогда и там, где это Вам выгодно... ...У Вас никаких убеждений и идейных установок не было никогда и нет теперь...» Можливо , що Володимир Кирилович так до кінця і не «розгадав» художника Миколу Петровича Глущенка, якого в недавно виданій книзі колишнього співробітника КДБ названо видатним розвідником масштабу Р.Зорге...

МРІЇ НА ТЛІ ВІЙНИ

До Африки В.Винниченко не виїхав, проте і в Парижі на початку 1930-х йому стало незатишно. Найбільше дошкуляло безгрошів’я. Виникала навіть думка «з торгів продавати робітню». Стримувало те, що після цього можна було залишитися «і без хати, і без грошей». Непросто складалися стосунки з колами української еміграції. У 1920-ті Володимир Кирилович і Розалія Яківна часто виїздили на літо на південь, до моря, а тепер вирішили поселитися там назовсім. Купили старий будинок з 1,5 га. землі в містечку Мужен, оформили в сусідньому Грассі (де мешкав І.Бунін) необхідні документи, — і з жовтня 1934 р. почався останній, муженський період у житті письменника.

У листах тієї пори можна знайти досить детальні «репортажі» про те, як Винниченки обживалися на новому місці. Тяжкою працею вдалося упорядкувати садибу, відремонтувати житло. З яким смаком, азартом писав про це Винниченко! Йому мріялося про лад, красу, гармонію, — така собі оаза щастя, не інакше. «Кінчаю вичищати з старої провансальської селянської садиби бруд і сміття, накопичені сторіччями, — розповідав він кореспондентові однієї української газети. — Які мої дальші плани та наміри? Дуже широкі: вичистити той клапоть землі, що належить до хати, винищити з неї вікове селянське занедбання, зробити її родючою...»

Щодене життя подружжя було надзвичайно простим, невибагливим, наближеним до природи, — і то був принцип! Уже десь із 1928 р. Винниченко починає виробляти свою «філософію щастя» (конкордизм), яка передбачала суворе дотримання кількох правил. Про деякі з них він писав у листах до друзів. «Щодо поради, як не хворіти, то вона дуже проста: не їсти ні м’яса, ні риби, ні навіть вареного нічого. Тільки самі фрукти, горіхи та сиру городину. Пити й курити Ви (Ю.Тищенко. — В.П. ) покинули і цим уже дуже наблизились до цього способу життя. Ми так живемо вже п’ятий рік і ніколи не хворіємо».

Тема щастя, шляхів його досягнення стає головною в житті письменника. З Парижа він ще встиг відправити М.Скрипнику рукопис трактату «Щастя» з надією, що нарком зуміє «благословити» цю працю і вона буде видана в УРСР. Нічого не вийшло. Влітку 1933-го Скрипник застрелився. Винниченку стало остаточно ясно, що найгірші його прогнози щодо розвитку подій в СРСР збуваються...

«...Побідний прапор - наш Третій Універсал»

У 1936 р. він уже не сумнівається в тому, що Європу чекає велика війна. І тоді у цього дивного мешканця Мужена з’являється ще один проект: він пише листа Сталіну на 14 сторінках, у якому намагається переконати радянського вождя в необхідності... дати Україні незалежність! Точніше, йшлося про протекторат кількох європейських країн над Україною. Винниченко розумів, що його батьківщина стане розмінною картою у великій грі, і саме тому наполягав: узявши Україну під спільне «крило», можна перешкодити планам Гітлера... Аналогічні послання Винниченко адресував не тільки Сталіну, а й керівникам іще кількох великих країн Європи. Утопія? Чи, може, соломинка, за яку хапався колишній прем’єр УНР?

В одному з листів до Сталіна Винниченко радив зайнятися «организацией духовного фактора самообороны», одним із засобів якого він вважав «использование громадной, стихийной и созидательной силы национального чувства народа». То була маленька Винниченкова хитрість: національне почуття й справді є фактором самооборони (і його Сталіну таки доведеться незабаром, коли війна розпочнеться, мобілізовувати, «експлуатуючи» історичну пам’ять народу й елементарні національні інстинкти), — але у задумі Володимира Кириловича було й те, про що він не казав відкритим текстом. Винниченко розумів, що розбуджене національне почуття українців рано чи пізно виллється в могутнє бажання волі, державної волі... Перехитрити, переконати Сталіна не вдалося... Цікаво, що в 1930-ті рр. Винниченко не раз згадує й Троцького, читає його «Бюллетень оппозиции» і навіть пише до редакції цього видання. Якихось ілюзій стосовно симпатій Льва Давидовича до України в нього не було, проте Троцький викликав у нього інтерес як жорсткий критик сталінізму (щоправда, із застереженням: «я не бачу в суті особливої різниці в поводженні Сталіна з поводженням Леніна чи Троцького від початку навіть жовтневої революції»). А крім того, деякі з оцінок і прогнозів цього політвигнанця цікавили Володимира Кириловича з точки зору його власних проектів можливого переділу Європи: «Коли такі політики, як Л.Троцький, які охотніше замовчують вагу українського питання, аніж його підносять, прилюдно визнають, що українське питання гратиме трохи не вирішальну ролю в долі всієї Європи, а то й цілого світу, то нам, українцям, не слід тої ваги недооцінювати. Тому віднімання українських сил для якої-будь іншої акції є вчинок нерозсудливий». Це — лютий 1940 р.; Винниченко реагує на пропозицію Шульгина ініціювати організацію добровольців — українців Франції — на підтримку Фінляндії, з якою почав війну Сталін.

Коли німці прийдуть до Франції, вони розшукають у Мужені Володимира Винниченка і запропонують йому очолити «український уряд». Але він відмовиться, не бажаючи бути маріонеткою в руках гітлерівців, і поплатиться за це кількома тижнями концентраційного табору...

Як вивчати свою історію

Листів В.Винниченка часів війни в архіві немає. Є інші, написані вже згодом, — у них трапляються згадки про п’ять напівголодних років, прожитих в умовах окупації. «Ми за всі роки війни нічого не заробляли і ледь тримались тяжкою фізичною працею, щоб не померти з голоду». Жити залишалося недовго, всього кілька років. Саме на них Винниченко покладав особливі надії, сподіваючись, що йому вдасться таки здійснити свою місію...

МІСІЯ

Кілька років після війни, аж до самої смерті, Винниченко намагатиметься покинути Європу і переїхати до Америки. Французького підданства Володимир Кирилович і Розалія Яківна не приймали з принципових міркувань, — воліли бути тільки громадянами України. Тому мали вони на руках так звані «Апатриди», колишні «нансенівські» паспорти. Люди без батьківщини, вигнанці.

У травні 1945 р. Винниченко оголошує про те, що починає «вселюдську акцію». Вже багато років він обдумував, писав, втілював у життя свій «Конкордизм», філософію щастя, і тепер настав той момент, коли з’явилося відчуття своєї учительської місії. Бути корисним людству — цей імператив здавна рухав Винниченком, визначаючи розмах його проектів. Конкордизм — це те, до чого він ішов усе життя, починаючи, можливо, з 1905 року, коли йому відкрилася картина страшної дисгармонії: недосконалі люди, недосконале суспільство, недосконале, суперечливе, готове до самознищення людство...

Як досягти подолати дисгармонію і побудувати щастя? Це питання питань у художніх творах В.Винниченка, написаних як до революції, так уже і в останній період його життя. Що ж до трактату «Конкордизм», то писався він як універсальне вчення, яке слід проповідувати, а викладених у ньому правил — суворо дотримуватися. Винниченко сформулював 13 таких правил, вважаючи їх сходинками до щастя.

Він не мислив себе поза Україною

1. В усіх галузях життя твого звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою часткою природи.

2. Будь погоджений з іншими, не шкідливими тобі живими істотами на землі й скільки змога бувай у русі, на повітрі, у найближчому контакті з сонцем, рослиною.

3. Не годуйся нічим, не притаманним природі людини, себто нічим, що не приготоване на кухні матері-природи.

4. Будь суцільним, іншими словами: роби так, щоб кожна твоя дія була виявом погодження всіх, або великої більшості головних сил (інстинктів, підінстинктів, розуму, почуття, підсвідомості, волі).

5. Будь чесним з собою...

6. Будь погодженим в слові і ділі, себто: що визнаєш на словах, те виконуй на ділі. Що проповідуєш іншим, те роби сам у своєму власному житті.

7. Будь послідовним до кінця.

8. Не силуйся любити ближніх без власної оцінки і не претендуй на їхню любов, не будучи цінним для них.

9. Завсіди пам’ятай що всі люди і ти сам хворі на страшну хворобу дискордизму. Борись із нею не догмою, не ненавистю, не карою, а розумінням, жалістю, поміччю.

10. Живи тільки з власної праці.

11. Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тією людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би (хотіла б) мати за матір (чи батька) дітей твоїх.

12. Не пануй і не підлягай пануванню.

13. Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною відданою клітиною його. І тоді навіть страждання за нього буде тобі за вищу радість.

У Винниченкові прокинувся проповідник, місіонер. Його новий проект у тому й полягав, щоб переселитися в Америку і звідти розпочати «акцію конкордизму». Розрахунок був на підтримку «Товариства ім. В.Винниченка» у Детройті, інших прихильників із числа американських українців, а також на гроші, виручені за продаж хати в Парижі і «закутка» в Мужені. За задумом, Володимир Кирилович мав видати «Конкордизм» (а це великий том сторінок на 500), зайнятися читанням платних лекцій та літературною працею, з якої вони б із Розалією Яківною і жили.

У повоєнній Франції подружжя почувалося, як у тюрмі. «У тій галузі, де ми можемо бути корисними, на якій ми знаємось, ми у Франції не можемо знайти роботи», — скаржився Винниченко Никифору Григоріву 14 листопада 1947 р.

А ось нарікання вже й не на обставини, а на націю, якій він усе життя служив. «Мені ніяково і навіть соромно признаватись, коли мене питають люди, трохи знайомі з українським рухом, чи дійсно мене вважають в українстві за непоганого письменника і що я колись був головою українського революційного уряду, першого уряду першої нормально організованої (до певної міри) української держави. Сам я ніколи не кажу нікому про це, одною і то не малою причиною цього є сором за українську націю і за себе: ніхто тут не може розуміти, як можуть культурні члени української нації, хоч би в еміграції, толерувати той факт, що її «великий письменник» і перший голова уряду відродженої держави мусить жити так, як він живе...»

Уже й тепер, на схилі віку, майже 70-річний Винниченко залишався політичним противником для великої частини української еміграції, не кажучи вже про офіційні кола в УРСР. Залишалося хіба що по-філософськи пожуритися з приводу традиційної «української байдужості до всього рідного взагалі, а до письменства зокрема» (як писав з подібного приводу П.Грабовський), а також утішитися надією на більш вдячних, ніж сучасники, нащадків...

До Америки В.Винниченко так і не потрапив. Друзі з Детройта чомусь запрошували його самого, без дружини, — він відмовився. Виникли ще й проблеми з візою: хтось із паризьких українців «настукав» у посольстві США у Франції, що Винниченко — то комуніст, його не варто впускати до Америки...

День злуки: свято «на виріст»

«Вселюдська акція» провалювалася. Можливо, якогось вечора у своєму «Закутку» в Мужені Володимир Кирилович гортав оці ж папіросні аркуші — копії своїх листів, написаних в еміграції. Скільки надій, проектів, скільки пристрасті вкладено було в них! Листи до Анрі Барбюса, якому Винниченко пересилав свій рукопис «Щастя», а потім радів, коли Барбюс відповів: «Это такая революционная книга, что чрезвычайно трудно будет во Франции найти для нее издателя. Это книга нового человека...» До американського президента Рузвельта і голови канадського уряду, яким муженський мрійник пропонував у 1937 р. ідею всесвітнього плебісциту: насувалася світова війна, і Винниченко сподівався зупинити її за допомогою опитування громадян усієї планети — хай скажуть, війни чи миру вони хочуть... До Андре Жіда, автора книги-памфлета «Повернення з СРСР»: Винниченко просив його ознайомитися з романом «Вічний імператив» і написати, по змозі, передмову...

До Сталіна — з дивним сподіванням, що той зацікавиться ідеєю конкордизму («Как счастливы были бы все сторонники конкордизма, если бы Вы, Иосиф Виссарионович, согласились оказать ему поддержку и помощь...»

Усе це вже більш як півстоліття заховане в архівні коробки, які час від часу переглядають поодинокі дослідники з України. Архів чекає. Чекає повернення додому, як те й було заповідано вдовою письменника. Місія повернення спадщини Володимира Винниченка мусить бути здійснена — керівництвом Української Вільної Академії Наук у США та українським урядом. Було б тільки взаємне бажання...

«Вы с определенным чувством и выражением заметили, что я претендую на роль пророка, — писав В.Винниченко в одному з листів 23 липня 1941 р. — ...Теперь отвечаю вам: да, всей душой всем разумом и чувством своими хотел бы быть пророком учения, могущего дать людям облегчение от их страданий. Быть пророком жизни, полной радости, силы, согласованности сил, то есть того, что мы называем счастьем. Это, мне кажется, настолько высокая и прекрасная цель, что каждый, кто только чем- нибудь может ее осуществлять, должен не только не стыдиться хотеть быть пророком, проповедником такого учения, но и всеми силами стремиться к нему».

Винниченко був із породи одержимих людей. Його місіонерські проекти часом нагадують великі утопії. За сприятливих обставин він міг би закінчити якою-небудь конкордистською комуною на зразок тих, які влаштовуються в різних куточках планети сучасними Вчителями і Пророками. Хтозна, може, це був би далеко не найгірший український проект — проект пошуку людьми дороги до храму?

Втім, судити можемо про те, що відбулося. А відбувся передусім Винниченко-письменник. В еміграції він багато написав. Хоча багато з того, що було створено, на багато років залишиться без руху в шухлядах. Згадаємо бодай найголовніше. Романи «Сонячна машина», «Поклади золота», «Вічний імператив», «Лепрозорій», «Нова заповідь», «Слово за тобою, Сталіне!», п’еси «Пророк», «Над», «Ательє щастя», «Пісня Ізраеля», книга оповідань «Намисто», початок епопеї «Хмельниччина»...

Він був мрійником і видатним письменником — за всіх «перепадів рівнів» у своїй творчості. А так — нічим, здавалося б, не відрізнявся від інших. Мав 174 см зросту і носив взуття 42 розміру...

День. №162, субота, 9 вересня 2000

Теги:
2012-03-06 09:55:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар